Глава 4. Громадські відносини і міжособистісні відносини

Методологічні проблеми дослідження зв'язку суспільних і міжособистісних відносин. Якщо виходити з того, що соціальна психологія передусім аналізує ті закономірності людської поведінки і діяльності, які обумовлені фактом включення людей у реальні соціальні групи, то перший емпіричний факт, з яким стикається ця наука, є факт спілкування і взаємодії людей. За якими законами складаються ці процеси, ніж детерміновані їх різні форми, яка їхня структура, нарешті, яке місце вони займають по всій складній системі людських відносин?
Головне завдання, яке стоїть перед соціальною психологією, - розкрити конкретний механізм «вплетення» індивідуального в тканину соціальної реальності. Це необхідно, якщо ми хочемо зрозуміти, який результат впливу соціальних умов на діяльність особистості. Але вся складність полягає в тому, що цей результат не може бути інтерпретовано так, що спочатку існує якесь «несоціальні» поведінку, а потім на нього накладається щось «соціальне». Не можна спочатку вивчити особистість, а лише потім вписати її в систему соціальних зв'язків. Сама особистість, з одного боку, вже «продукт» цих соціальних зв'язків, а з іншого - їх творець, активний творець.
Взаємодія особистості та системи соціальних зв'язків (як макроструктури - суспільства в цілому, так і мікроструктури - безпосереднього оточення) не є взаємодія двох ізольованих самостійних сутностей, що є одна поза інший. Дослідження особистості є завжди інша сторона дослідження суспільства. Значить, важливо з самого початку розглянути особистість в загальній системі суспільних відносин, яку і представляє собою суспільство, тобто в деякому «соціальному контексті». Цей «контекст» представлений системою реальних відносин особистості із зовнішнім світом. Проблема відносин займає в психології велике місце, у нас в країні вона в значній мірі розроблена в роботах В.М. Мясищева (Мясищев, 1949).
Фіксація відносин означає реалізацію більш загального методологічного принципу - вивчення об'єктів природи в їх зв'язку з навколишнім середовищем. Для людини цей зв'язок стає відношенням, оскільки людина дан в зв'язку з цим як суб'єкт, як діяч, і, отже, в його зв'язку зі світом, ролі об'єктів зв'язку, за словами Мясищева, суворо розподілені. Зв'язок із зовнішнім світом існує і в тварини, але тварина, за відомим висловом Маркса, не «належить» ні до чого і взагалі «не належить». Там, де існує яке-небудь відношення, воно існує «для мене», тобто воно задано як саме людське ставлення, воно спрямоване в силу активності суб'єкта.
Але вся справа в тому, що зміст, рівень цих відносин людини зі світом досить різні: кожен індивід вступає у відносини, а й цілі групи також входять у відносини між собою, і, таким чином, людина виявляється суб'єктом численних і різноманітних відносин. У цьому різноманітті необхідно насамперед розрізняти два основних види відносин: суспільні відносини і те, що Мясищев називає «психологічні» відносини особистості.
Структура суспільних відносин досліджується соціологією. У соціологічній теорії розкрита певна субординація різних видів суспільних відносин, де виділені економічні, соціальні, політичні, ідеологічні та інші види відносин. Все це в сукупності являє собою систему суспільних відносин. Специфіка їх полягає в тому, що в них не просто «зустрічаються» індивід з індивідом і «ставляться» один до одного, але індивіди як представники певних громадських груп (класів, професій чи інших груп, сформованих у сфері розподілу праці, а також груп, сформованих у сфері політичного життя, наприклад, політичних партій і т.д.). Такі відносини будуються не на основі симпатій чи антипатій, а на основі певного становища, займаного кожним в системі суспільства. Тому такі відносини обумовлені об'єктивно, вони є відносини між соціальними групами або між індивідами як представниками цих соціальних груп. Це означає, що суспільні відносини носять безособовий характер, їх сутність не у взаємодії конкретних особистостей, але, швидше, у взаємодії конкретних соціальних ролей.
Соціальна роль є фіксація певного становища, яке займає той чи інший індивід у системі суспільних відносин. Більш конкретно під роллю розуміється «функція, нормативно схвалений зразок поведінки, очікуваний від кожного, що займає цю позицію» (Кон, 19б7. С. 12-42). Ці очікування, що визначають загальні контури соціальної ролі, не залежать від свідомості і поведінки конкретного індивіда, їх суб'єктом є не індивід, а суспільство. До такого розуміння соціальної ролі слід ще додати, що істотним тут є не тільки і не стільки фіксація прав та обов'язків (що виражається терміном «очікування»), скільки зв'язок соціальної ролі з певними видами соціальної діяльності особистості. Можна тому сказати, що соціальна роль є «суспільно необхідний вид соціальної діяльності і спосіб поведінки особистості» (Буєва, 1967. С. 46-55).
Крім цього, соціальна роль завжди несе на собі печатку громадської оцінки: суспільство може або схвалювати, або не схвалювати деякі соціальні ролі (наприклад, не схвалюється така соціальна роль, як «злочинець»), іноді це схвалення або несхвалення може диференціюватися в різних соціальних груп, оцінка ролі може набувати зовсім різне значення відповідно до соціальним досвідом тієї чи іншої суспільної групи. Важливо підкреслити, що при цьому схвалюється або не схвалюється не конкретна особа, а насамперед певний вид соціальної діяльності. Таким чином, вказуючи на роль, ми «відносимо» людини до певної соціальної групи, ідентифікуємо його з групою.
Насправді кожен індивід виконує не одну, а кілька соціальних ролей: він може бути бухгалтером, батьком, членом профспілки, гравцем збірної з футболу і т.д. Ряд ролей наказаний людині при народженні (наприклад, бути жінкою або чоловіком), інші набуваються. Однак сама по собі соціальна роль не визначає діяльність і поведінку кожного конкретного її носія в деталях: все залежить від того, наскільки індивід засвоїть, інтерналізует роль.
Акт ж інтерналізації визначається цілою низкою індивідуальних психологічних особливостей кожного конкретного носія даної ролі. Тому суспільні відносини, хоча і є по своїй суті рольовими, безособовими відносинами, насправді, у своєму конкретному прояві набувають певної «особистісну забарвлення». Хоча на деяких рівнях аналізу, наприклад у соціології та політичної економії, можна абстрагуватися від цієї «особистісного забарвлення», вона існує як реальність, і тому в спеціальних областях знання, зокрема в соціальній психології, повинна бути детально досліджена. Залишаючись особами в системі безособових суспільних відносин, люди неминуче вступають у взаємодію, спілкування, де їх індивідуальні характеристики неминуче виявляються.
Тому кожна соціальна роль не означає абсолютної заданості шаблонів поведінки, вона завжди залишає деякий «діапазон можливостей» для свого виконавця, що можна умовно назвати певним «стилем виконання ролі». Саме цей діапазон є основою для побудови усередині системи безособових суспільних відносин другого ряду відносин - міжособистісних (або, як їх іноді називають, наприклад, у Мясищева, психологічних).

Місце і природа міжособистісних відносин. Тепер принципово важливо усвідомити собі місце цих міжособистісних відносин в реальній системі життєдіяльності людей.
У соціально-психологічній літературі висловлюються різні точки зору на питання про те, де «розташовані» міжособистісні відносини, насамперед щодо системи суспільних відносин. Іноді їх розглядають в одному ряду з суспільними відносинами, в основі їх, ​​або, навпаки, на самому верхньому рівні (Кузьмін, 1967. С. 146), в інших випадках - як відображення в свідомості суспільних відносин (Платонов, 1974. С. 30) і т.д.
Нам видається (і це підтверджується численними дослідженнями), що природа міжособистісних відносин може бути правильно зрозуміла, якщо їх не ставити в один ряд з громадськими відносинами, а побачити в них особливий ряд відносин, що виникає всередині кожного виду суспільних відносин, не поза ними (будь то «нижче», «вище», «збоку» або як-небудь ще). Схематично це можна представити як перетин особливої ​​площиною системи суспільних відносин: те, що виявляється в цьому «перетині» економічних, соціальних, політичних та інших різновидів суспільних відносин, і є міжособистісні відносини
При такому розумінні стає зрозумілим, чому міжособистісні відносини як би «опосередковують» вплив на особистість більш широкого соціального цілого. В кінцевому рахунку міжособистісні стосунки зумовлені об'єктивними суспільними відносинами, але саме в кінцевому рахунку. Практично обидва ряду відносин дані разом, і недооцінка другого ряду перешкоджає справді глибокого аналізу відносин і першого ряду. Існування міжособистісних відносин всередині різних форм суспільних відносин є як би реалізація безособових відносин у діяльності конкретних особистостей, в актах їхнього спілкування та взаємодії. Разом з тим в ході цієї реалізації відносини між людьми (у тому числі громадські} знову відтворюються. Іншими словами, це означає, що в об'єктивній тканини суспільних відносин присутні моменти, які виходять зі свідомої волі та особливих цілей індивідів. Саме тут і стикаються безпосередньо соціальне і психологічне. Тому для соціальної психології постановка цієї проблеми має першорядне значення.
Запропонована структура відносин породжує найважливіше слідство. Для кожного учасника міжособистісних відносин ці відносини можуть представлятися єдиною реальністю взагалі яких би то ні було відносин. Хоча насправді змістом міжособистісних відносин в кінцевому рахунку є той чи інший вид суспільних відносин, тобто певна соціальна діяльність, але зміст і тим більше їх сутність залишаються великою мірою прихованими. Незважаючи на те що в процесі міжособистісних, а значить, і суспільних відносин люди обмінюються думками, усвідомлюють свої відносини, це усвідомлення часто не йде далі знання того, що люди вступили в міжособистісні стосунки.
Окремі моменти суспільних відносин представляються їх учасникам лише як їх міжособистісні взаємини: хтось сприймається як «злий викладач», як «хитрий торговець» і т.д. На рівні буденної свідомості, без спеціального теоретичного аналізу справа йде саме таким чином. Тому і мотиви поведінки часто пояснюються цієї, даної на поверхні, картиною відносин, а зовсім не дійсними об'єктивними відносинами, які стоять за цією картиною. Все ускладнюється ще й тим, що міжособистісні відносини є дійсна реальність суспільних відносин: поза ними немає десь «чистих» суспільних відносин. Тому практично у всіх групових діях учасники їх виступають як би в двох якостях: як виконавці безособової соціальної ролі і як неповторні людські особистості.
Це дає підстави ввести поняття «міжособистісна роль» як фіксацію положення людини не в системі суспільних відносин, а в системі лише групових зв'язків, причому не на основі його об'єктивного місця в цій системі, а на основі індивідуальних психологічних особливостей особистості. Приклади таких міжособистісних ролей добре відомі з повсякденного життя: про окремих людей у групі кажуть, що він «свій хлопець», «свій в дошку», «козел відпущення» і т.д. Виявлення особистісних рис в стилі виконання соціальної ролі викликає в інших членів групи відповідні реакції, і, таким чином, в групі виникає ціла система міжособистісних відносин (Шібутана, 1968).
Природа міжособистісних відносин істотно відрізняється від природи суспільних відносин: їх найважливіша специфічна риса - емоційна основа. Тому міжособистісні відносини можна розглядати як фактор психологічного «клімату» групи. Емоційна основа міжособистісних відносин означає, що вони виникають і складаються на основі певних почуттів, які народжуються у людей по відношенню один до одного. У вітчизняній школі психології розрізняються три види, або рівня емоційних проявів особистості: афекти, емоції і почуття. Емоційна основа міжособистісних відносин включає всі види цих емоційних проявів.
Проте в соціальній психології зазвичай характеризується саме третій компонент цієї схеми - почуття, причому термін вживається не в повному розумінні. Природно, що «набір» цих почуттів безмежний. Однак всі їх можна звести у дві великі групи:
1) коньюнктівние - сюди відносяться різного роду зближують людей, об'єднують їх почуття. У кожному випадку такого ставлення інша сторона виступає як бажаний об'єкт, по відношенню до якого демонструється готовність до співпраці, до спільних дій і т.д.;
2) диз'юнктивні почуття - сюди відносяться роз'єднують людей почуття, коли інша сторона виступає як неприйнятна, може бути навіть як фрустрирующей об'єкт, по відношенню до якого не виникає бажання до співпраці і т.д.
Інтенсивність того й іншого пологів почуттів може бути дуже різною. Конкретний рівень їх розвитку, природно, не може бути байдужим для діяльності груп.
Разом з тим аналіз лише цих міжособистісних відносин не може вважатися достатнім для характеристики групи: практично відносини між людьми не складаються лише на основі безпосередніх емоційних контактів. Сама діяльність задає і другий ряд відносин, опосередкованих нею. Тому-то і є надзвичайно важливою і важким завданням соціальної психології одночасний аналіз двох рядів відносин в групі: як міжособистісних, так і опосередкованих спільною діяльністю, тобто в кінцевому рахунку стоять за ними суспільних відносин.
Все це ставить дуже гостро питання про методичні засобах такого аналізу. Традиційна соціальна психологія звертала переважно свою увагу на міжособистісні стосунки, тому щодо їх вивчення значно раніше і повніше був розроблений арсенал методичних засобів. Головним з таких засобів є широко відомий в соціальній психології метод соціометрії, запропонований американським дослідником Дж. Морено (див. Морено, 1958), для якого вона є додаток до його особливої ​​теоретичної позиції. Хоча неспроможність цієї концепції давно піддана критиці, методика, розроблена в рамках цієї теоретичної схеми, виявилася вельми популярною.
Сутність методики зводиться до виявлення системи «симпатій» і «антипатій» між членами групи, тобто іншими словами, до виявлення системи емоційних відносин у групі шляхом здійснення кожним із членів групи визначених «виборів» із усього складу групи за заданим критерієм. Всі дані про такі «вибори» заносяться в особливу таблицю - социометрическую матрицю або представляються у вигляді особливої ​​діаграми - соціограми, після чого розраховуються різного роду «соціометричні індекси», як індивідуальні, так і групові. За допомогою даних соціометрії можна розрахувати позицію кожного члена групи в системі її міжособистісних відносин.
Виклад подробиць методики зараз не входить в нашу задачу, тим більше, що цьому питанню присвячена велика література (див.: Волков, 1970; Коломінський, 1979; Лекції за методикою... 1972). Суть справи зводиться до того, що соціометрія широко застосовується для фіксації своєрідною «фотографії» міжособистісних відносин в групі, рівня розвитку позитивних чи негативних емоційних відносин у ній. У цій якості соціометрія, безумовно, має право на існування. Проблема полягає лише в тому, щоб не приписувати соціометрії і не вимагати від неї більше, ніж вона може.
Іншими словами, діагноз групи, даний за допомогою соціометричної методики, жодною мірою не може вважатися повним: за допомогою соціометрії схоплюється лише одна сторона груповий дійсності, виявляється лише безпосередній шар відносин. Повертаючись до запропонованої схемою - про взаємодію міжособистісних і суспільних відносин, можна сказати, що соціометрія ніяк не схоплює ту зв'язок, який існує між системою міжособистісних відносин у групі і суспільними відносинами, в системі яких функціонує дана група. Для однієї сторони справи методика придатна, але в цілому для діагностики групи вона виявляється недостатньою і обмеженою (не кажучи вже про інші її обмеження, наприклад, про нездатність встановлювати мотиви скоєних виборів і т.д.).

Спілкування в системі міжособистісних і суспільних відносин. Аналіз зв'язку суспільних і міжособистісних відносин дозволяє розставити правильні акценти в питанні про місце спілкування у складній системі зв'язків людини із зовнішнім світом. Однак перш необхідно сказати кілька слів про проблему спілкування в цілому. Вирішення цієї проблеми є вельми специфічним в рамках вітчизняної соціальної психології. Сам термін «спілкування» не має точного аналога в традиційній соціальній психології не тільки тому, що не цілком зквівалентен зазвичай употребляемому англійському терміну «комунікація», але й тому, що зміст його може бути розглянуто лише в понятійному словнику особливої ​​психологічної теорії, а саме теорії діяльності. Звичайно, в структурі спілкування, яка буде розглянута нижче, можуть бути виділені такі його сторони, які описані або досліджені в інших системах соціально-психологічного знання. Проте суть проблеми, як вона ставиться у вітчизняній соціальній психології, принципово відмінна.
Обидва ряду відносин людини - і суспільні, і міжособистісні, розкриваються, реалізуються саме в спілкуванні. Таким чином, коріння спілкування - у самій матеріальної життєдіяльності індивідів. Спілкування ж і є реалізація всієї системи відносин людини. «У нормальних обставинах ставлення людини до навколишнього предметного світу завжди опосередковані його ставленням до людей, до суспільства» (Леонтьев, 1975. С. 289), тобто включені в спілкування.
Тут особливо важливо підкреслити ту думку, що в реальному спілкуванні дані не тільки міжособистісні відносини людей, тобто виявляються не тільки їх емоційні прихильності, неприязнь та інше, але в тканину спілкування втілюються та громадські, тобто безособові за своєю природою, відносини. Різноманітні відносини людини не охоплюються тільки міжособистісним контактом: становище людини за вузькими рамками міжособистісних зв'язків, у більш широкій соціальній системі, де його місце визначається не очікуваннями взаємодіючих з ним індивідів, також вимагає певного побудови системи його зв'язків, а цей процес може бути реалізований теж тільки в спілкуванні. Поза спілкування просто немислимо людське суспільство.
Спілкування виступає в ньому як спосіб цементування індивідів і разом з тим як спосіб розвитку самих цих індивідів. Саме звідси і випливає існування спілкування одночасно і як реальності суспільних відносин, і як реальності міжособистісних відносин. Мабуть, це і дало можливість Сент-Екзюпері намалювати поетичний образ спілкування як «єдиної розкоші, яка є у людини».
Природно, що кожен ряд відносин реалізується в специфічних формах спілкування. Спілкування як реалізація міжособистісних відносин - процес, більш вивчений в соціальній психології, в той час як спілкування між групами швидше досліджується в соціології. Спілкування, в тому числі в системі міжособистісних відносин, змушене спільної життєдіяльністю людей, тому воно необхідно здійснюється при найрізноманітніших міжособистісних відносинах, тобто дано і в разі позитивного, і у випадку негативного ставлення однієї людини до іншої. Тип міжособистісних відносин не байдужий до того, як буде побудовано спілкування, але воно існує в специфічних формах, навіть коли відносини вкрай загострені. Те ж відноситься і до характеристики спілкування на макрорівні як реалізації суспільних відносин.
І в цьому випадку, чи спілкуються між собою групи або індивіди як представники соціальних груп, акт спілкування неминуче повинен відбутися, змушений відбутися, навіть якщо групи антагоністичні. Таке двоїсте розуміння спілкування - в ​​широкому і вузькому сенсі слова - випливає з самої логіки розуміння зв'язку міжособистісних і суспільних відносин.
У даному випадку доречно апелювати до ідеї Маркса про те, що спілкування - безумовний супутник людської історії (в цьому сенсі можна говорити про значення спілкування у «філогенезі» суспільства) і разом з тим безумовний супутник в повсякденній діяльності, в повсякденних контактах людей (див. А. А. Леонтьєв, 1973).
У першому плані можна простежити історичне зміна форм спілкування, тобто зміна їх у міру розвитку суспільства разом з розвитком економічних, соціальних та інших суспільних відносин. Тут вирішується важкий методологічний питання: яким чином в системі безособових відносин фігурує процес, за своєю природою вимагає участі особистостей? Виступаючи представником певної соціальної групи, людина спілкується з іншим представником іншої соціальної групи і одночасно реалізує два роду відносин: і безособові, і особистісні. Селянин, продаючи товар на ринку, отримує за нього певну суму грошей, і гроші тут виступають найважливішим засобом спілкування в системі суспільних відносин. Разом з тим цей же селянин торгується з покупцем і тим самим «особистісно» спілкується з ним, причому засобом цього спілкування виступає людська мова. На поверхні явищ дана форма безпосереднього спілкування - комунікація, але за нею стоїть спілкування, змушуємо самою системою суспільних відносин, в даному випадку відносинами товарного виробництва.
При соціально-психологічному аналізі можна абстрагуватися від «другого плану», але в реальному житті цей «другий план» спілкування завжди присутній. Хоча сам по собі він і є предметом дослідження головним чином соціології, і в соціально-психологічному підході він так само повинен бути прийнятий до уваги.

Єдність спілкування і діяльності. Однак при будь-якому підході принциповим є питання про зв'язок спілкування з діяльністю. В ряді психологічних концепцій існує тенденція до протиставлення спілкування та діяльності. Так, наприклад, до такої постановки проблеми в кінцевому рахунку прийшов Е. Дюркгейм, коли, полемізуючи з Г. Тардом, він звертав особливу увагу не на динаміку суспільних явищ, а на їх статику. Товариство виглядало у нього не як динамічна система діючих груп та індивідів, але як сукупність перебувають у статиці форм спілкування.
Фактор спілкування в детермінації поведінки було підкреслено, але при цьому була недооцінена роль перетворювальної діяльності: сам суспільний процес зводився до процесу духовного мовного спілкування. Це дало підставу А.Н. Леонтьєву зауважити, що при такому підході індивід постає скоріше, «як спілкуватися, ніж практично діюча суспільна істота» (Леонтьев, 1972. С. 271).
На противагу цьому у вітчизняній психології приймається ідея єдності спілкування і діяльності. Такий висновок логічно випливає з розуміння спілкування як реальності людських відносин, який передбачає, що будь-які форми спілкування включені в специфічні форми спільної діяльності: люди не просто спілкуються в процесі виконання ними різних функцій, але вони завжди спілкуються в деякій діяльності, «з приводу» неї. Таким чином, спілкується завжди діяльна людина: його діяльність неминуче перетинається з діяльністю інших людей. Але саме це перетин діяльностей і створює певні відносини діяльного людини не тільки до предмета своєї діяльності, але і до інших людей. Саме спілкування формує спільність індивідів, що виконують спільну діяльність. Таким чином, факт зв'язку спілкування з діяльністю констатується так чи інакше усіма дослідниками.
Проте характер цього зв'язку розуміється по-різному. Іноді діяльність і спілкування розглядаються не як паралельно існуючі взаємопов'язані процеси, а як дві сторони соціального буття людини, його способу життя (Ломов, 1976. С. 130). В інших випадках спілкування розуміється як певна сторона діяльності: воно включене в будь-яку діяльність, є її елемент, у той час як саму діяльність можна розглядати як умова спілкування (Леонтьев, 1975. С. 289).
Нарешті, спілкування можна інтерпретувати як особливий вид діяльності. Усередині цієї точки зору виділяються дві її різновиди: в одній з них спілкування розуміється як комунікативна діяльність, або діяльність спілкування, виступає самостійно на опре-розподіл етапі онтогенезу, наприклад, у дошкільнят і особливо в підлітковому віці (Ельконін, 1991).
В іншій - спілкування в загальному плані розуміється як один з видів діяльності (мається на увазі передусім мовна діяльність), і щодо неї відшукуються всі елементи, властиві діяльності взагалі: дії, операції, мотиви та ін (А. А. Леонтьєв, 1975. С. 122).
Навряд чи дуже істотно з'ясовувати гідності і порівняльні недоліки кожної з цих точок зору: жодна з них не заперечує самого головного - безсумнівною зв'язку між діяльністю і спілкуванням, всі визнають неприпустимість їх відриву один від одного при аналізі. Тим більше що розбіжність позицій набагато більш очевидно на рівні теоретичного і общеметодологического аналізу. Що стосується експериментальної практики, то в ній у всіх дослідників набагато більше спільного, ніж відмінного. Цим спільним і є визнання факту єдності спілкування і діяльності і спроби зафіксувати цю єдність.
На наш погляд, доцільно найбільш широке розуміння зв'язку діяльності і спілкування, коли спілкування розглядається і як сторона спільної діяльності (оскільки сама діяльність не лише праця, а й спілкування в процесі праці), і як її своєрідний дериват. Таке широке розуміння зв'язку спілкування і діяльності відповідає широкому ж розумінню самого спілкування: як найважливішої умови привласнення індивідом досягнень історичного розвитку людства, чи то на мікрорівні, у безпосередньому оточенні, або на макрорівні, у всій системі соціальних зв'язків.
Прийняття тези про органічний зв'язок спілкування з діяльністю диктує деякі цілком певні нормативи вивчення спілкування, зокрема на рівні експериментального дослідження. Один з таких нормативів полягає у вимозі досліджувати спілкування не тільки і не стільки з точки зору його форми, скільки з точки зору його змісту. Ця вимога розходиться з принципом дослідження комунікативного процесу, типовим для традиційної соціальної психології. Як правило, комунікація вивчається тут переважно за допомогою лабораторного експерименту - саме з точки зору форми, коли аналізу піддаються або кошти комунікації, або тип контакту, або його частота, або структура як єдиного комунікативного акту, так і комунікативних мереж.
Якщо спілкування розуміється як сторона діяльності, як своєрідний спосіб її організації, то аналізу однієї лише форми цього процесу недостатньо. Тут може бути проведена аналогія з дослідженням самої діяльності. Сутність принципу діяльності в тому і полягає, що вона теж розглядається не просто з боку форми (тобто не просто констатується активність індивіда), але з боку її змісту (тобто виявляється саме предмет, на який ця активність спрямована).
Діяльність, зрозуміла як предметна діяльність, не може бути вивчена поза характеристики її предмета. Подібно до цього суть спілкування розкривається лише в тому випадку, коли констатується не просто сам факт спілкування і навіть не спосіб спілкування, але його зміст (Завантаження та діяльність, 1931). У реальної практичної діяльності людини головним питанням є питання не про те, яким чином спілкується суб'єкт, але з приводу чого він спілкується. Тут знову доречна аналогія з вивченням діяльності: якщо там важливий аналіз предмета деяльтельності, то тут важливий однаково аналіз предмета спілкування.
Ні та, ні інша постановка проблеми не даються легко для системи психологічного знання: завжди психологія шліфувала свій інструментарій тільки до аналізу механізму - нехай не діяльності, але активності, і нехай не спілкування, але комунікації. Аналіз змістовних моментів того й іншого явищ слабо забезпечений методично. Але це не може стати підставою для відмови від постановки цього питання. (Важливою обставиною є і приписи запропонованої постановки проблеми практичними потребами оптимізації діяльності й спілкування в реальних соціальних групах.)
Природно, що виділення предмета спілкування не повинно бути зрозуміло вульгарно: люди спілкуються не лише з приводу тієї діяльності, з якою вони пов'язані. Заради виділення двох можливих приводів спілкування в літературі розводяться поняття «рольового» і «особистісного» спілкування. За деяких обставин це особистісне спілкування по формі може виглядати як рольовий, ділове, «предметно-проблемне» (Хараш, 1977. С. 30). Тим самим розведення рольового і особистісного спілкування не є абсолютним. У певних відносинах і ситуаціях і те, і інше пов'язані з діяльністю.
Ідея «вплетеними» спілкування у діяльність дозволяє також детально розглянути питання про те, щo саме в діяльності може «конституювати» спілкування. У самому загальному вигляді відповідь може бути сформульований так, що за допомогою спілкування діяльність організовується і збагачується. Побудова плану спільної діяльності вимагає від кожного її учасника оптимального розуміння її цілей, завдань, з'ясування специфіки її об'єкта і навіть можливостей кожного з учасників. Включення спілкування в цей процес дозволяє здійснити «узгодження» чи «неузгодженість» діяльностей індивідуальних учасників (А. ​​А. Леонтьєв, 1975. С. 116).
Це узгодження діяльностей окремих учасників можливо здійснити завдяки такій характеристиці спілкування, як притаманна йому функція впливу, в якій і виявляється «зворотне вплив спілкування на діяльність» (Андрєєва, Яноушек, 1987). Специфіку цієї функції ми з'ясуємо разом з розглядом різних сторін спілкування. Зараз же важливо підкреслити, що діяльність за допомогою спілкування не просто організовується, але саме збагачується, в ній виникають нові зв'язки і відносини між людьми.
Все сказане дозволяє зробити висновок, що принцип зв'язку та органічної єдності спілкування з діяльністю, розроблений у вітчизняній соціальній психології, відкриває справді нові перспективи у вивченні цього явища.

Структура спілкування. Враховуючи складність спілкування, необхідно якимось чином позначити його структуру, щоб потім можливий був аналіз кожного елемента. До структури спілкування можна підійти по-різному, як і до визначення його функцій. Ми пропонуємо характеризувати структуру спілкування шляхом виділення в ньому трьох взаємозв'язаних сторін: комунікативної, інтерактивної і перцептивної
Комунікативна сторона спілкування, чи комунікація у вузькому сенсі слова, полягає в обміні інформацією між індивідами. Інтерактивна сторона полягає в організації взаємодії між індивідами, що спілкуються, тобто в обміні не тільки знаннями, ідеями, а й діями. Перцептивная сторона спілкування означає процес сприйняття і пізнання один одного партнерами по спілкуванню і встановлення на цій основі взаєморозуміння. Природно, що всі ці терміни досить умовні. Іноді в більш-менш аналогічному сенсі вживаються і інші. Наприклад, у спілкуванні виділяються три функції: інформаційно-комунікативна, регуляційних-комунікативна, афективно-комунікативна (Ломов, 1976. С. 85). Завдання полягає в тому, щоб ретельно проаналізувати, в тому числі на експериментальному рівні, зміст кожної з цих сторін або функцій. Звичайно, в реальній дійсності кожна з цих сторін не існує ізольовано від двох інших, і виділення їх можливе лише для аналізу, зокрема для побудови системи експериментальних досліджень.
Усі зазначені тут боку спілкування виявляються в малих групах, тобто в умовах безпосереднього контакту між людьми. Окремо слід розглянути питання про засоби і механізми впливу людей один на одного і в умовах їх спільних масових дій, що має бути предметом спеціального аналізу, зокрема при вивченні психології великих груп і масових рухів.

Література
Андрєєва Г.М., Яноушек Я. Взаємозв'язок спілкування та діяльності / / Спілкування і оптимізація спільної діяльності. М., 1985.
Буєва Л.П. Соціальне середовище і свідомість особистості. М., 1967.
Волков І.П. Про соціометричної методики в соціально-психологічних дослідженнях. Л., 1970.
Коломинский Я.Л. Проблеми особистих взаємовідносин в дитячому колективі. Мінськ, 1979.
Кон І.С. Соціологія особистості. М., 1967.
Кузьмін О.С. Основи соціальної психології. Л., ЛДУ, 1967.
Леонтьєв А.А. Психологія спілкування. Тарту, 1973.
Леонтьєв А.А. Спілкування як об'єкт психологічного дослідження / / Методологічні проблеми соціальної психології. М., 1975.
Леонтьєв А.Н. Проблеми розвитку психіки. М., 1972.
Леонтьєв А.Н. Діяльність. Свідомість. Особистість. М., 1975.
Ломов Б.Ф. Спілкування як проблема загальної психології / /
Ломов Б.Ф. Завантаження та соціальна регуляція поведінки індивіда / /
Психологічні проблеми соціальної регуляції поведінки. М., 1976.
Методологічні проблеми соціальної психології. 1975.
Морено Дж.Л. Соціометрія. Експериментальний метод і наука про суспільство. М., 1958.
Платонов К.К. Про систему психології. М., 1974.
Хараш А.У. До визначення завдань і методів соціальної психології в світлі принципу діяльності / / Теоретичні та методологічні проблеми соціальної психології. М., 1977.

Розділ II
Закономірності спілкування та взаємодії