Документи, за традицією візантійської дипломатії, писалися в двох

примірниках: грецькою мовою та мовою того народу, з яким укладався мир,

тобто в нашому випадку слов'янською.

Півторак вважає, що існувало 2 літературні мови на русі: 2 форми усної мови (усне народне діалектне мовлення і усно-літературне койне) і 2 форми писемно-літературної мови (давньокиївська та церковнословянська).

Літературна мова існує відтоді, відколи існують твори, написані нею. При цьому можна, не порушуючи цієї істини, зробити її на од- не-два століття старшою, пам'ятаючи про те, що найперші пам'ят- ки могли й не зберегтися. Навряд чи можна сумніватися в тому, що мова Давньої Русі була тісно пов'язана зі старослов'янською мовою: про це говорять договори руських із греками (X ст.), свідчення про які зберіг наш Київський літопис. У своїй основі вони мають східнослов'янську мову, але щедро пересипані старослов'янізмами. Після прийняття Руссю християнства (988 р.) старослов'янська мо- ва утверджується тут як головна священна літературна мова. На Західну Україну, зокрема в Закарпаття, вона прийшла ще раніше, під час діяльності Костянтина і Мефодія, тобто в другій половині IX ст. 1 Поряд із канонічною старослов'янською мовою існувала юридично-ділова мова, що мала в своїй основі один із східно- слов'янських (очевидно, старокиївський) діалектів, але не цуралася й старослов'янських слів та форм. У науковій літературі йшли (та й досі ідуть) суперечки: то яка ж мова була головною в Київській Русі — старослов'янська чи русь- ка? Можна було б говорити про білінгвізм та диглоосію, проте носії мови ті ж князі, їх військове та духовне оточення, тому розгядається руська та сторослов’янська мови як дві форми однієї літературної мови, що використовувалися в різних стилях.

Давньокиївська літе- ратурна мова однаковою мірою використовувалась усіма східними слов'янами і складалася із трьох функціональних стилів: високого (конфесійна і ораторська література), середнього (мова літописів і художньої літератури) і зниженого («Руська Правда», грамоти). Ви- сокий стиль репрезентувала старослов'янська мова, яка, набувши деяких східнослов'янських рис (фонетичних, граматичних і лексич- них), наблизилася до місцевого київського діалекту. І. Огієнко цілком справедливо вважав, що «написи В'Ьра, спаси, мене і т. п. були для слов'ян вже з найдавнішого часу лише графічними фор- мулами, а вимова їх була ріжною»2. Беручи до уваги головне функціональне призначення високого стилю, природно називати цей різновид літературної мови східних слов'ян церковнослов'ян- ською мовою. Середній стиль поєднував у собі церковнослов'янські елементи - основа стилю - і в значній кількості місцеві фонетичні, граматичні і особливо лексичні особливості. Залежно від об'єкта опису мова цього різновиду змінювалась від майже стандартно церковнослов'янської до майже чистої народної. Знижений стиль може бути названий так тільки умовно. З походження, як про це вже згадувалось, він становить собою літературну мову східних слов'ян, Ідо, очевидно, розвивалася ще до прийняття Руссю христи- янства. У ній домінують місцеві східнослов'янські риси, хоч наявні й церковнослов'янізми, які виступають тут не як природні елемен- ти структури, а як своєрідний інкрустаційний матеріал

 

 

8. Відмінність книжної мови середньовіччя від літературних мов нового типу. Руська (українська) літературно-писемна мова та старослов’янська, їх співіснування і взаємодія у писемних текстах.

Книжна мова середньовіччя – існувало дві мови – церковнослов’ян(старослов з вкрапленнями) і давньоруська писемна мова. Німчук – два типи мови, півтора. Старословянська – церква, давньоруська – канцелярія. Давньоруська – зрозуміла, а старословянська – запозичена, тому не зрозуміла. Шевельов виділяв одну мову, бо руська постала на основі церковнословянської. Русанівський – одна мова, поділена на стилі. Високий – конфесійна, середній – літописи, низька – ділові папери.

Протягом XIX і на початку XX ст. в науці аксіоматичною вважалася думка про те, що писемність у Східну Славію проникла тільки з християнством, а єдиною літературною мовою в Київській Русі була старослов’янська, перенесена разом із конфесійною літературною з Болгарського царства після офіційної християнізації держави (як відомо, кияни хрестилися в 988 р.). Дослідження східнослов’янських учених 40—80-х років XX ст. досить ґрунтовно заперечували арґументацію адептів цієї думки. Однак вона знову знаходить своїх прихильників, у тому числі й серед українських дослідників, які схильні трактувати давньоруську літературну мову як стильовий різновид старословянської, з чим погодитися не можна. Такий погляд спричинений тим, що генетична близькість старослов’янської та давньоруської мов, субституція багатьох старослов’янських елементів східнослов’янськими і навпаки часом завуальовує справжнє обличчя цих мов. Про основні фонетичні особливості, що відрізняли старослов’янську мову від мовлення східних слов’ян, ми вже писали раніше.

Необхідно згадати, що існує спроба інтерпретувати мовну практику в Київській Русі не як літературно-писемний білінгвізм (двомовність), а як диглосію. Диглосія — мовна ситуація, за якої у суспільстві використовуються дві мови (або два варіанти однієї), що функціонують у різних сферах, зокрема їхні носії (користувачі) одну оцінюють як вищу, іншу — як нижчу. Деякі фахівці твердять, ніби в Київській Русі у вищих сферах вживано старослов’янську, а в нижчих — давньоруську літературну мову. Навколо цих тверджень на IX Міжнародному з’їзді славістів у Києві 1983 р. точилася широка дискусія. Проте спроби такої інтерпретації співвідношення старослов’янської та давньоруської мов у Київській Русі зазнали справедливої критики 34 й не поділяються більшістю лінгвістів-істориків.

Обидві літературні мови Русі X— XIII ст. — давньоруська писемно-літературна і старослов’янська (церковно-слов’янська) східнослов’янської редакції — були могутніми знаряддями духовної культури й об’єднуючим чинником у державі.

 

 

Джерела руської літературно-писемної мови (розмовна мова слов’янських племен, фольклору, язичницьких обрядів, звичаєвого права, старокиївське койне). Основні тенденції розвитку руської літературно-писемної мови і шляхи формування її лексичного складу у процесі взаємодії з іншими мовами (старослов’янською, грецькою тощо).

Літературна мова давньоукраїнська (давньокиївська) однаково використовувалася східними словянами і складалася з трьох стилів:
1) високий (конфесійна, ораторська література) – старослов’янська + вкраплення української.
2) середній (літописна, художня література) – церковнословянська + значна домішка місцевої говірки.
3) знижений (грамоти, ділове письменство) – літературна мова, яка розвивалася ще до прийняття Руссю християнства.

Півторак вважає, що існувало 2 літературні мови на русі: 2 форми усної мови (усне народне діалектне мовлення і усно-літературне койне) і 2 форми писемно-літературної мови (давньокиївська та церковнословянська).

І. Матіяс – обидві мови були до певної міри штучними, відірваними від живої діалектної мови.

Погляди дослідників, які визнають наявність у давній Східній Славії двох писемно-літературних мов: 1) давньоруської, що сформувалася в Київській Русі на ґрунті живого мовлення при взаємодії із старослов’янською, і 2) принесеної з півдня Слов’янщини старослов’янської мови, яка під впливом місцевого мовлення набула виразних східнослов’янських рис, тобто старослов’янської мови давньоруської редакції. У формуванні норми давньоруської писемної мови старослов’янській (церковнослов’янській) мові належить важлива роль. По-перше, давньоруське письмо — це запозичене старослов’янське, правопис давньоруської мови склався під безпосереднім впливом старослов’янської норми. По-друге, для відносно молодої літературної мови старослов’янська з розвиненим словником, синтаксисом та фразеологією була зразком й органічним джерелом збагачення — адже йшлося про генетично споріднені мови.

 

У світських документах вплив місцевих діалектів був сильніший. Пишучи договори, купчі грамоти тощо їхні автори не могли обійтися без побутової лексики, яку вони змушені були брати з розмовної мови. Отже мова світських документів Київської Русі дедалі більше поєднувала в собі як старослов'янську основу так і деякі риси місцевих діалектів. Щодо співвідношення цих двох складових думки лінгвістів різняться. Частина дослідників, не заперечуючи присутність у писемній мові Київської Русі місцевих елементів, вважає, щов своїй основі все ж залишалась старослов'янською. Тому вони вважають, доречнішим вважати її місцевим варіантом старослов'янської мови. Однак більшість філологів, визнаючи старослов'янську основу давньоруської мови, все ж вважають що присутність східнослов'янських елементів є настільки значною, що дозволяє говорити про окрему давньоруську писемну мову.

 

Давньоруська мова мала розгалужені стилі (юридично-діловий, літописний, світсько-художній) і виконувала всі державні та світські культурні функції. Це мова «Руської Правди», «Повісті временних літ», «Слова о полку Ігоревім», «Повчання Володимира Мономаха», «Моління Данила Заточника» та ін.

 

Давньоруська літературна мова поєднувала в різних типах писемності особливості народнорозмовної та старослов'янської мов. Старослов'янська(церковнослов'янська) мова української редакції, тобто позначена впливом східнослов'янських діалектів, закріпилася як мова церкви, церковної літератури та богослужіння.