З яких джерел формується літературна мова?

-жива розмовна мова (народорозмовна) наявність цього джерела є дуже важлива.

Латинську або старословянську мову можна назвати ідеальнолітературною мовою.

Для літературної мови є наявність живого носія.

-мова фольклору

Фольклор є більш опрацьований ніж жива розмовна мова.

-семантичне переосмислення вже наявного лексичного складу. Наприклад (*від так)

-міжмовні контакти, поява запозичень. Запозичають з тої мови, яка стоїть вище. Цей процес зумовлений процесом культурно-історичного розвитку.

-творення нових слів, авторські неологізми. Творяться нові слова коли є бурхливість.

-метафоризація-слово, яке існує в мові 1000років. Вони його беруть і відбувається нове дихання.

Мишка* 1-компютерна, 2-тварина

На поч.19ст. активне було фольклорне джерело, на сьогодні активне є творення нових слів.

 

Усне народне мовлення є одним з найважливіших джерел формування писем­
но-літературної мови. Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі
середньонаддніпрянських говірок (діалектів) південно-східного наріччя.
Другим джерелом становлення літературної мови є фольклор (усні історичні
твори, плачі, казки і перекази, легенди тощо).
Писемні пам’ятки минулого (літописи, повчання тощо) також справляли великий
вплив на творення літературної мови.
Художня література є важливим джерелом рідної мови. Зачинателем нової
української літературної мови став І. Котляревський, який увів у свої твори багату,.
колоритну, мелодійну народну розмовну мову. Основоположником сучасної літера­
турної мови вважаємо Т. Шевченка, який у своїй поезії відшліфував орфоепічні і гра­
матичні норми, відкрив перспективи багатофункціонального використання літера­
турної мови. Твори І. Франка, Лесі Українки, Панаса Мирного, М. Коцюбинського,
П. Тичини, М. Рильського, М. Стельмаха, П. Загребельного, О. Гончара і багатьох
інших письменників збагатили українську мову виражальними засобами, утвердили її
літературні норми.
Певний вплив на формування літературної мови має перекладна література
(наукова, богословська, історична, художня), її багаті виражальні можливості завжди
поповнювали українську мову. Одним із джерел української літературної мови є
іншомовні запозичення (абстрактні слова, терміни та складні словосполучення). На
формування писемнолітературної мови мала вплив і юридично-ділова докумен­
тація, яка збагачувала її юридичною термінологією, живою побутовою лексикою,
своєрідною фразеологією.
Мова фольклору — це не тільки надійний матеріал для пізнання життя, історії
народу, а й цінне джерело для дослідження мистецтва слова, поезії мови, тому що
народнопоетичні твори засвідчують чутливість народу до влучного, добірного, «ви­
борного», як співається у народній пісні, слова, до його внутрішньої форми, образ­
но-символічного змісту, до тонких стилістичних нюансів, які виникають при зістав­
ленні фонетичних варіантів, словотвірних форм, лексичних і граматичних синонімів.
Естетичне осмислення народнорозмовного слова, шліфування, обробка його, витво­
рення характерних стилістичних норм пов’язані з естетичною, поетичною функцією
мови (С. Срмоленко).

 

2. Поняття “українська літературна мова” та зміни у його змісті на різних етапах становлення. Основні джерела творення і живлення літературної мови (народнорозмовна мова, мова фольклору, запозичення, творення нових слів, семантичне переосмислення лексем). Діалектна основа сучасної української літературної мови. Розмежування понять літературна мова, мова літератури, загальнонародна мова. Поняття „мовна ситуація” і «мовна політика» в курсі історії української літературної мови.

Літературна мова – це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як в писемному так і в усному різновидах обслуговує культурне життя народу, всі сфери його суспільної діяльності.
За функціональним призначенням це мова державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації.
Літературна мова реалізується в усній і писемній формах.
Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.
Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.
Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя (наддніпрянський діалект), ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч.

Зачинателем нової української літератуної мови був І.П. Котляревський – автор перших високохудожніх творів українською мовою („Енеїда”, „Наталка Полтавка”, „Москаль-чарівник”). Він першим використав народорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.
Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Шевченка.

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова характеризується наявністю сталих норм. Унормованість – основна ознака літературної мови.

Загальнонаціональна мова ширше поняття ніж літературна.

На грунті загально-національної мови виростає літературна мова. Літературна мова це форма існування національної мови.

Літературна мова має функціональний стиль, загально-національна мова цього не має.

Літературна мова це не те саме,що мова художньої літератури, це не тільки мова літератури. Ця мова є процесом, вона завжди є у динаміці і русі.

Протиставляється територіальним та соціальним діалектам, койне, просторіччю. Здебільшого кодифікована (затверджена в словниках, і граматиках. Може виконувати чужа мова (латинська – середньовічна Європа)

 

Мовна політика — сукупність ідеологічних постулатів і практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на розвиток мовної системи у певному напрямі.

Значення

Від мовної політики залежить мовна ситуація у багатомовному суспільстві — уряд може стимулювати розвиток багатомовності в державі, стримувати і звужувати функціонування мов недержавних націй, нерідко доводячи їх до повного вимирання, як це мало місце в Німеччині, СРСР, США.

Звуження функцій і відмирання мов спричиняється використанням нерідної мови в школах, вищих закладах освіти, масовим знищенням населення на завойованих територіях великих імперій, насильницьким виселенням корінних жителів із їхньої предковічної території та ін.

Мовна політика стосується і нормалізації літературної мови — вироблення та впровадження усних та писемних мовних норм (орфоепічних, орфографічних, у сфері слововживання), усталення термінології тощо.

Мовною ситуацією називають сукупність усіх мов, територіяльних і соціяльних діялектів, функціональних стилів тощо, які використовуються в країні для забезпечення комунікації на всіх суспільних рівнях.

 

3. Проблема походження української мови. Питання про т. зв. „давньоруську мову” та його інтерпретація в сучасному українському мовознавстві.(Енциклопедія Українська мова)

ДАВНЬОРУСЬКА МОВА — мова народності, яка населяла Київську Русь. Погляди вчених на Давньоруську мову істотно розходяться.

· Як спільну мову всіх східних слов’ян, на основі якої утворилися українська, російська та білоруська мови, її визнали О. Востоков, І. Срезневський, О. Потебня, О. Соболевський, О. Шахматов, Л. Васильєв, Г. Ільїнський, Л. Булаховський, М. Жовтобрюх, В. Німчук та ін.

· Ряд дослідників відносять до Давньоруської мови лише писемно-літературну мову і заперечують існування в минулому спільної усної давньосхіднослов’янської мови. При цьому початок формування укр. мови, як і рос.та білоруської, пов’язується безпосередньо з розпадом праслов’янської мови.

Давньоруська мова мала розгалужені стилі (юридично-діловий, літописний, світсько-художній) і виконувала всі державні та світські культурні функції. Це мова «Руської Правди», «Повісті временних літ», «Слова о полку Ігоревім», «Повчання Володимира Мономаха», «Моління Даниїла Заточника».