Пуська–ляпуська, нусік і його вуйко сьома

 

Ранковий візит до Анжелки з квітами і величезною м’якою іграшкою — жирафою, найбільшою з тих, що влізла у багажник «туфельки», хоч спочатку хотів купити їй кота. Може, й живого. Але добре, що вистачило клепки набрати номер і порадитися.

Схиблений на котах, з величезною жирафою, київським тортом й оберемком троянд… І це все про мене. Здавалося, ці часи вже давно минули, а тут раптом знову.

— Слухай, а коли я побачу твого малого?.. — ще встиг я вчора запитати.

— Колись, може, і побачиш, — відповіла вона. — Але завтра він буде у цьоці, — Анжелка ще й так називала свою господиню.

Вона винаймала у неї прибудову, і, з її слів, цьоця — так собі, не дуже й вредна. І їсти варить, і за дитиною приглядає… Коли я приїхав із подарунками, Анжелка провела мене цементованою доріжкою між високими кущами смородини, рідко де такі й побачиш, до невеликої хатинки у глибині саду. А потім, після смачнючого смородинового чаю з тортом, коли вже поклала мене на перину під соняхами, точніше це були шпалери над ліжком, всі у жовтих соняхах, і було настільки м’яко, що я подумав: «Не інакше поверх матраца під простирадлом є ще й перина» — у цей момент на мої ноги щось ще і стрибнуло.

Чорна кицька з ошийником від бліх.

— Та ти сі не лякай, то Пуська.

— Пуська?..

— Пуська–ляпуська…

Анжелка пересаджує кицьку на підвіконня, і вона там начеб завмирає. А коли я вже перестаю її помічати, на ліжко знову щось стрибає, і я бачу таке ж гостровухе, як і кицька, кошеня, тільки з білою цяткою на лобі.

— О! А то Нусік! — начеб вибачливо каже Анжелка. — У кожного кота по дев’ять життів, знаєш? — робить вона відкриття за відкриттям.

— А ти ще та котяча мама!

— Ага, а я, може, мишей боюся.

— І що, ловлять?

— Не знаю… Пуська, то точно лапає, але я не бачила. Цьоця Марія бачила, — згадує свою господиню Анжелка.

— Але ж вона, цьоця, здається, Ганя? — перепитую.

— Насправді вона Ганя–Марія, — уточнює Анжелка. — То таке ім’я…

— Я знаю. Дуже рідкісне ім’я, — лягаю я ногами до вікна.

І поки моє шоколадне щастя займається зі мною своїми приємними експериментами, Пуська з Нусіком час від часу стрибають по моїх волохатих ногах на вікно і з вікна. Непомітно для Анжелки я починаю їх мовчки копати і таки вцілюю п’ятою Нусіку в його котячий ніс… Я навіть не одразу зауважую, що у Нусіка два різних ока: одне жовте, котяче, а інше блакитне, схоже на кроляче. А потім обидва коти кудись зникають.

— О–у! Який ти в нас можеш бути! — видає своє захоплення Анжелка моїми ж таки словами.

Але цієї миті у вікно начеб постукали. Я підняв голову й побачив там ще одне гостровухе біляве з чорними цятками створіння.

— А то Сьома! — обдала мого живота жаром свого дихання Анжелка.

— Це що, тато Нусіка?

— Нє, його вуйко…

— Це що, виходить, мамин брат? Виходить, мамин… — відповідаю сам собі. — Бач, у котів майже так само, як у людей, — видаю я разом із видихом. — О–у!

— О–у! О–у! — слідом за мною це саме повторює й Анжелка, і її білосніжна посмішка у контражурі, і цей білявий з чорними цятками кіт крізь фіранку, і ті соняхи над нами на всю стіну, аж до стелі…

Десь я вже ті соняхи бачив? Багато соняхів… Народжена із цвіту і пелюсток українська Афродіта — нарешті згадую те, що вже давно мав би згадати…

Жаль, не взяв апарата. Анжелка перехопила мій погляд.

— Хоч знати, то Сьома з них усіх найліпше мишей лапає… Якщо не рахувати Рудого.

— А що, є ще і Рудий?

— Є, але він не наш, а сусідський…

— Але, думаю, до Сашуні їм усім далеко, — сказав я.

— Якого Сашуні?

— Мого друга Сашуні. Він у дурці за Об’їзною скоро всіх мишей переловить.

— Ти сі прикалуєш?.. Якій ще дурці?

— Та не хвилюйся, він там на обстеженні… Все це заради пенсії.

— Прикалуєшся?..

— Та ні, серйозно, він для них різні хитромудрі мишоловки вигадує.

Потім, коли вона відпоювала мене чаєм, то вже сама ще раз згадала про бідного Сашуню, що сам ловить мишей у дурці.

— А той твій друг Сашуня, він жонатий?..

— Здається, колись був. Тільки йому одружуватися нема сенсу…

— А чо’ ти сі сердиш? Хіба можна так про людей?

— Ну, а що такого?.. Сашуня сам мені казав: поки всіх не переловить, не випишеться. Три види мишоловок уже порозставляв. Навіть ту, про яку я йому розповів якось під «Пінгвіном», — із шматочком копченої ковбаси на ниточці над відром води. Каже, що також поставив. А ще каже, що всі санітарки, медсестри і особливо нічні няні тепер моляться на нього і, поки всіх мишей не переловить, із дурки не випишуть.

— Добре, я не буду більше тебе сердити, — зітхає Анжелка і знову кладе свою голівку на мій живіт.

Але я вже по–дурному завівся про Сашуню, й мені було важко заспокоїтись. Мабуть, у мене таки точно не все гаразд з головою?.. Анжелка, і ці її коти з дев’ятьма життів у кожному, і ця надто м’яка перина під плечима, і це надто рипуче ліжко!

— Я тут і для твого малого дещо маю, — нарешті згадав я, бо й для її синочка мав гостинець. — Там, на столику, десять «кіндер–сюрпризів» у пакеті, то для нього.

— Дякую, — підводить голову з мого живота Анжелка.

— А моя сестра он мишей не боїться, — продовжую я лякати її.

Роль слабого на голову коханця мені часом вдається краще, ніж просто коханця. Куди там Сашуні!

— Тобі шо, сі не подобає секс зі мною? — прямо запитує Анжелка.

— Подобається, — відповідаю я. — Якщо тобі подобається, то мені з тобою — просто за щастя… Але вона їх малою руками ловила і нашим котам приносила.

— А кота! Брись! — Анжелка змітає з ліжка Нусіка, що знову з’явився, а за ним і Пуську.

— Зате вона боїться машини. Хоч і їздить, але все одно боїться. Любить, як дитя, дмухає на свою «цьопу–мацьопу», але з гаража все одно виїхати не годна…

— Ціхо, котику, розслабся… А ти — ну брись!.. — дає раду і мені, і котам Анжелка.

— З гаража виїздити і машину мити — то мої обов’язки. Чесно кажучи, я трохи сти… сти… стидаюся на такій їздити, але куди ді… дінешся… — Роль схибнутого часом навіть дуже легка, особливо, коли в голові і справді чогось не вистачає.

Але я все ж замовкаю. Анжелці це таки вдається — примусити мене замовкнути… І коти раптово знову кудись зникають, а чи я просто перестаю їх помічати?

— Тіки скажеш коли. — Це вже Анжелка, коли до виверження вулкана залишалися секунди.

— О–у–гх–х! Ага…

— Ого, яка густа! — Це вона про те, що мало би вважатися лавою, могла б і промовчати. — Чекай, у мене десь тут були салфетки.

— О–у–гх!

— Ага…

— Ага. Пуська–ляпуська, цік, цік, цік!..

— Ти що?

— Нічого. Треба подзвонити подякувати!

— Кому ти хоч дякувати, котику? — здивував я її.

— Йому! — показав я пальцем на стелю. — Що зірки так зійшлися. Але найважливіші телефони я завжди записую нерозбірливо.

Вийшло несмішно. Я помітив, що Анжелка навіть трохи надулася, однак ненадовго. Надовго її не вистачає. А потім, коли вже вийшла мене проводжати, то на руках з Нусіком. Так з ним і сіла в «туфельку» поруч зі мною, і я прокатав їх із вітерцем по мокрому шосе довкруж усього Східного: через Лесі Українки по Протасевича, Об’їзній і аж до Збаразького кільця, а звідти — вже напряму назад проспектом Бандери до Коновальця, а тоді — через «Канаду» по Рєпіна на Клима Савури…

— Видиш, як файно, шо в тебе є сестра… І шо вона дає тобі машину, — почала було Анжелка, звісно, мале хотіло мені й тут догодити.

— Так, добре, що є.

— А я хочу з тобою в село, ти мене візьмеш? Бараболю копати? Я так давно не була на природі.

— Про це не будемо. Просто не може бути так багато щастя, я зараз від щастя просто завию, — сказав я перед світлофором.

Втім, вухастий Нусік мене випередив: він тихо нявкнув на переході, коли я гальмував на червоне напроти магазину «Обнова», і це було настільки мило і зворушливо, що я мимоволі прикусив язика… А Вікя ще сміє називати це блядками!

Коли я вже вертався від Анжелки через центр на Новий Світ, мого романтичного настрою не змогла зіпсувати навіть смугаста паличка даїшника. За стадіоном моргав світлофор, і одразу за ним я збирався звернути на Веселу, але потім передумав, бо в центрі дорога краща… І коли я в роздумах проскочив на червоне, то за рогом Татарської мене вже чекала смугаста паличка молодого даїшника.

Можливо, я й виглядаю, як схиблений на котах невдаха, але лише не для даїшника. Перед даїшниками я різко міняю професію і навіть вираз обличчя… Ну, звичайно, не професор стоматології, але принаймні на зубного техніка ще тягну! Мій сивий хвіст і сережки у вусі також лише додають іміджу. До того ж, я даю ментам не свою, а Інчину візитку, мовляв, це моя асистентка. Вона вас запише, скажете, що від мене. Малесеньку пломбу? Звичайно, безкоштовно. Коронку для тещі? Подумаємо й про тещу… Тоді вже дешевше: стольник у зуби і до побачення…

І хто після цього скаже, що я дурень? Інка була в курсі моїх варіантів, хоча часом і сама попадалася.

 

 

Скажена корова

 

Своє авто сестра купила на ті гроші, що залишилися після облаштування квартири і стоматкабінету, ще й у кредит залізла. Вистачило на «Матіz Daewoo», що, як для жінки, непоганий варіант. Машинка й сама нагадує туфельку, а тут ще й на задньому склі туфелька… Для мене трохи стидно у таку сідати, але ж що поробиш? Інка одразу оформила на мене доручення, і хоч–не–хоч, а порозвозити її колєжанок з бару — то тепер моя робота.

Але коли мені самому треба чи на рибалку, чи ще десь, то ключі — також без проблем. Точніше, не було проблем, поки не з’явилася та скажена корова. Тоді мама по телефону проговорилася Інці, що, мовляв, сусідський Семен щодня повз наш город рибу відрами носить. І я відклав усе, попросив Вікю про заміну і поїхав… Навіть до мами не зайшов, а одразу на канал, на широке, де ми колись ще з татом рибалили. І тільки–но закинув, як одразу й почалося!.. Всі коропи — як на підбір, від чотирьохсот і більше, один за одним… Давно вже не відчував від риболовлі такого кайфу — тема майбутніх сновидінь, їй–бо! Поки на березі не з’явилася та корова.

— Дивися! Ця корова їсть усе підряд! — гукав з того берега мій старий приятель Вася Чук. — Усе, що лежить на дамбі, усе може з’їсти.

Колись Чук любив розповідати старі анекдоти, а тепер працює десь у лісі. Був до нього ще й Гек — як з того оповідання нашого дитинства, але хто був Геком, уже не пам’ятаю.

— Скажена — то й скажена! — я тоді пропустив це повз вуха.

Бо ж такий кльов, а він про якусь корову!

На мене й справді дивилася глива корова із світлими боками, гострими, загнутими догори рогами й жовтою кліпсою у вусі. Принаймні тоді її ще можна було б відігнати. І все ж Чукове попередження я пропустив тоді повз вуха, хоч дивний блиск у баньках тієї гливої красуні важко було не помітити. А вже коли після всього я гнався за нею через вигін аж попід людські городи, то якби догнав, то б таки точно прибив.

Але спочатку я побачив, як вона нахилилася над моєю вудкою, понюхала й лизнула те місце, де я зазвичай тримаю рукою, коли закидаю, і де, напевне, лишилося трохи горохової каші з моїх пальців, якою я перед тим заліплював пружину. Та не встиг я навіть крикнути на неї, як вона взяла й гризнула її — раз, вдруге… І вже як я почув хрускіт, аж тоді кинувся, але поролонову обшивку на держаку вудки вона таки встигла перекусити.

— А я що казав! Вона їсть усе, що бачить!.. — гукав з того берега друзяка Чук.

— А чия то така паскуда? — поцікавився я.

— Панахова… Така й корова! Хіба не ясно?..

— Якого то Панахи?

— Ти що, не знаєш, кривенького?..

Проте я так і не зміг пригадати, якого то Панаху має на увазі друзяка Чук, а корова тим часом почвалакала дамбою у напрямку Інчиного «Матіса». І я ще навіть деякий час просто проводжав її поглядом. Але засмикався поплавок, а я відвернувся від корови і згадав про неї вже тоді, як почув вищання сигналізації. Сигналізація і корову злякала, але що з того? Знову було пізно, як потім виявилося, це вона так діставала траву з–під машини. Навкруги повно трави, а та скажена раптом захотіла скубнути з–під сестриної «туфельки» і, піднімаючи голову, провела рогом по дверцятах.

— А я що казав!.. — гукав Чук. — То така зараза!..

І ось — рогові нічого, а дверцята трохи вгнулися. Лажа, якої не придумаєш! Якщо не придивлятися, то майже не видно, зовсім маленька вм’ятинка, але Інка помітила. Чи то Джон–молодший, мала єхида? Знову було багато крику, навіть більше, ніж коли я палив чайники… Після того випадку з коровою сестра не давала мені ключів аж дотепер, коли вже треба їхати на картоплю.

Якби я упіймав тоді ту корову, то б точно вбив. Хоча насправді корова була і є для мене наймилішим створінням.

 

 

Варшавський ленд–арт

 

У моєму уявленні про чотириногих друзів людини корови ідуть одразу після котів. Великі, теплі, молоко дають… Підлітком я багато годин провів на пасовиську поряд із коровами. І хоч інколи вони примушували за собою побігати, але завдяки їм я зміг прочитати чи не всю нашу домашню бібліотеку і ще значну частину сільської. А якщо додати ще й можливість наслухатися цікавих історій від старших пастухів, дядьків Юхима, Григорка, Степана та інших, особливо коли після жнив усі виганяли худобу на колгоспну стерню на Рубликах, що під лісом, то корови у моїй самоосвіті відіграли важливу роль. Коли я з книжкою примощувався на вершечку залишеної комбайном купи соломи, а дядьки сідали внизу, і нас з усіх боків обступали наші корови. От тоді і починалося. Слово за словом… І як у 18–му розбирали панський фільварок, а тоді назад зносили, і чому дурний Гітлер війну програв, і за що вислали Сахарова… Часом моя книжка так і залишалася невідкритою.

Про корів я згадував і тієї весни, коли Анна–Марія Кі організовувала мені виставку у Центрі сучасного мистецтва. Тоді ледь не на кожній зупинці на алеї Єрузалімського, від знаменитої пальми і до Центрального вокзалу, стояли великі різнокольорові пластмасові корови. Я навіть хотів домовитися, аби одну з них привезти собі на виставку — як доповнення до експозиції, але Кі була проти.

— Ленд–арт — мистецтво землі — це не твоє, — була невблаганною моя Кі. — Це все — примітивні форми існування, побічні ефекти паркової культури.

Вона навіть заборонила мені фотографувати цих корів. За її задумом, якщо вже ті розмальовані корови були мені такі дорогі, то краще було б зняти їх на відеокамеру і зробити щось на межі фотографії та відеоарту. Але відео — то вже не моє, то більше Джонове, та й пристойної камери чомусь не знайшлося. Може, Кі в якийсь момент просто злякалася, що я і її можу пропити?

Замість пластмасової корови у фойє вона придумала мені ну просто дуже симпатичну презентацію з ходульниками, запалюванням вогню й повітряною кулею. І ще з тим веселим скрипалем на вході — сербським напівциганом, приятелем Кустуріци, якого вона знайшла у якійсь кнайпі на «Жолібожу»… Вона й назву сформулювала, виходячи з ідеї, мовляв, те, що за гранню. За рамками фото, за зображенням. Де закінчується фото й починається життя: наші думки, мрії, спогади, сни — й це було непогано. І сама Кі була дуже милою і красивою. Так, нічогенька вийшла тоді у нас виставка. Хоча, здається, й досі не до кінця зрозумів усієї глибини її задуму.

Правду кажучи, у ті дні я рідко бував тверезим, та й на виставці встиг нализатися ще до фуршету, й обізвав там когось, і навіть ліз битися з якимось старим підаром, який, до того ж, погано висловився про Де Ніро, а потім мене занесло ще й на ту злощасну вітрину. Добре хоч, що не в ювелірному, як Міхала Петрика у Берліні, а в якійсь занюханій цукерні на Ноаковського, і чого тільки мене туди понесло?.. Пам’ятаю, спочатку мені не сподобалося фото при вході, а потім — просто провал (Орко, коли корчить мудрого, то ще називає це атрофією пам’яті)… Звісно, я розбив ту вітрину випадково, але Анна–Марія мусила заплатити. Та невдовзі цукерню все одно закрили. Витерпіти означає перемогти, моя Кі була дуже терпелива.

А наступного дня, наче нічого не сталося, вона повезла мене у лазєнківський парк нюхати бузок, що тільки–но починав розпускатися, хоча найбільше мені тоді хотілося пива, а ще краще — шкалик бехерівки… Але Кі завжди уміла все згладити так, начеб нічого не сталося.

Період цвітіння бузку у Лазєнках, як і період падолисту, коли можна походити парком і досхочу нашурхотітися жовтим листям, мали для Кі майже таке ж сакральне значення, як для мене, наприклад, весняна ловля карасів в Івачеві або на мосту під Вертелкою чи осіннє жирування щуки на рідних Ставках. Але Кі не любила, коли я їй розповідав про риболовлю: вона жаліла все живе, навіть траву, бузок чи й навіть опале листя, не кажучи вже про «нещасну ржибу».

Тепер хіба на сайті — через супутник — часом пройдуся знайомим маршрутом. Через космос із висоти пташиного лету — то часом буває в кайф. Але частіше — просто зайві хвилювання від спогадів. Краще вже потовктися біля «Пінгвіна» або просто посидіти на лавці десь на бульварі. Це якщо нема дощу. Хоча такого дощового початку осені, як цього року, навіть у «високогірному» Тернополі не було вже давно.

 

 

Цей дощ надовго

 

Такого дощового вересня не пам’ятає навіть мама, і навіть на п’ять років старша за маму тітка Мартоха. Спочатку затягло на тиждень, потім ще на тиждень, а тоді вже й до кінця місяця. Як не дощ, то тягуча, набридлива мряка… Коли випадало два–три дні просвітку, я одразу ж починав збирати команду, але — знову починало капати. І так аж до «жидівських кучок», а вони без дощу, як відомо, не минають ніколи.

Мама по телефону ледь не щодня починала цю тему — і зі мною, й з Інкою: мабуть, їй від того ставало легше. Спочатку бідкалася, а потім сама знаходила якісь заспокійливі приклади. Хоча б той, що колись люди починали копати лише після празника. А празник у нашому селі — на другу Пречисту… Але вже й празник минув, а дощі не припинилися. І я помітив, що й мої хлопці під «Пінгвіном» уже чекають погоди не менше, ніж я.

— Нічого, врешті–решт воно таки вигляне! — Це я про сонце.

— Так, мусить ще ж бути бабине літо, — підморгує мені Орко, він нарешті вставив зуби і знову виглядає героєм.

І Вікя, і навіть Сашуня намагаються триматися оптимістами, мовляв, не переживай, за пару годин ударної праці викопаємо ми ту твою бараболю і ще й порибалимо. Про риболовлю вони мені щоразу також нагадують. А через ті дощі я цього вересня навіть на щуку ні разу не їздив.

Відтак хмари розвіялися аж двадцять шостого. Якраз на другий день після того, коли Інка з малим на два тижні гайнула у Солотвине, залишивши мені «туфельку» з повним баком і наказ за першої–ліпшої нагоди будь–що–будь вирити ту картоплю. Це якщо не рахувати друзяки Шона, якого цього разу, крім усього іншого, я ще й мусив носити до ветлікаря на щеплення від чогось там котячого… Приємно мати таку турботливу сестру.

На другий день погоди, 27–го, коли ми з Орком якраз обговорювали під «Пінгвіном» наші плани, учергове задзиґотіла мобілка. Я думав, що це знову мама, але виявилося, що Джон.

— Привіт, старий! А ми тут тебе згадуємо! — Я зрозумів, що Джон уже в кондиції.

— А тут — то де?

— Ти що, забув? Ми ж у Кременці, тільки що приїхали. В «Саду нетанучих скульптур», у Сашка!.. Сашка знаєш?..

— Сашка–то я знаю… Але вас там усіх витерпіти!

— Ніяких проблем, старий! Дурний, що не приїхав. Сьогодні поліземо штурмувати Бону, найкрутішим схилом, як Максим Кривоніс! А завтра — на Почаїв і до озера Святої Анни. Приєднаєшся?

— А що, там нема кому екскурсію провести?.. — запитав я, але відповіді не почув.

Зв’язок несподівано обірвався. Може, у Джона просто гроші на рахунку нарешті закінчилися, хоч це і малоймовірно.

Поки я говорив з колишнім шваґером, по «брезенту» над головою, наче хто горохом сипонув, застукотіли краплі, але дощ був недовгий, навіть і не дощ, а так, покрапало хвилини три, і хмари скоро розвіялися. Від «Пінгвіна» я терміново набрав мамин номер, але вона мене заспокоїла, що над селом небо начебто чисте.

— А що, твої колєги знову козу купили?.. — після того, як я поговорив з мамою, поцікавився Орко, бо ж він їх усіх знав ще від нашої з ним поїздки на Помаранчеву революцію.

— Та ніби ще не встигли. До речі, а в селі дощу не було, — відповів я йому і нашкріб ще на дві кави: просто хотілося ще трохи посидіти.

— Ну, а хто буде за кермом? — начеб між іншим після ще довшої паузи запитав мій друг.

Я ж то знаю, що начеб між іншим завжди питають про головне.

— Ні, Орку, при всій повазі. Я розумію, що ти кращий за мене шофер, але… Без прав на Інчиній машині — ні… Якби це ще на моїй, то може б, і то!.. А так — ні. Вибач! Я ж тебе скільки просив свої права викупити?

— Ну, добре. Що багато балакати? — буркнув Орко, він навіть вдав, що не образився. — Ну, то що завтра? Збираємося тут чи де?..

— Краще післязавтра. Дамо йому ще день підсохнути… Все–таки місяць лляло, не переставало! А тебе–то я можу і на Новому Світі підібрати.

 

 

Улюблені історії

 

Якщо ми з Орком виповзаємо у місто, то найчастіше забиваємо стрілку саме біля «Пінгвіна». Коли я після служби вже виспався і вилажу на першу каву, я ще називаю це провітрюванням бороди, а Орко, відповідно, — на третю–четверту, й він називає провітрюванням дупи. І якщо гарний день, нема дощу і не парить, можемо просидіти собі під «брезентом» і годину, й більше. Кава, ще одна кава… Повільна балачка ні про що, коли все вже давно сказано і нема сенсу заповнювати простір словами. Або й просто мовчимо. І я думаю, що, можливо, це найкраще, коли є з ким ось так просто помовчати.

Часом здається, що все це: і сидіння під «брезентом», і гіркуватий присмак кави, і свіжий подих вітру з озера, й дитячий сміх біля фонтанів та вурчання голубів на площі — мовби й справді якесь друге життя, якого могло й не бути. Ніби й нічого такого, і все ж… Інколи здається, що це мовби і не ми, а хтось інший замість нас сидить за столиком з горнятком кави біля «Пінгвіна» і дивиться нашими очима і на фонтани, і на голубів…

Про це ми рідко говоримо, але я знаю, що Орко думає приблизно так само. І нехай зараз від «бермудського трикутника» — «Зустріч», «Муза», «Пінгвін» — залишився лише останній «кут», цього досить, аби згадати всіх тих, хто тут мелькав і згасав, кого ми тут бачили востаннє, а потім лиш згадували. Мовляв, та я ще два тижні (а чи два дні) бачив його у «Музі» чи у «Пінгвіні», аж раптом… кілька речень у газеті у чорній рамці або й просто відома всім адреса за Об’їзною.

Але часто й це за кадром. Просто як причина помовчати, не більше… Бо якщо світ і справді складається з безконечної кількості маленьких світів спільного існування, то для нас столик під «Пінгвіном» і є саме тим світом, де ми існуємо. Коли всі історії давно вже розказані і найкращий вихід — це мовчання. І все ж наші історії від того нікуди не зникають. І ті історії, які ми любимо розповідати, й ті, які любимо слухати. Звісно, що в кожного вони свої.

Мені, наприклад, цікаве і важливе кожне Оркове слово, і Вікя, й Сашуня хоч би що там казали, воно мені також цікаве і важливе. Може, навіть у ту мить найважливіше. Просто вони не вміють так, як Орко. А він, як захоче, то вміє й слухати, і коли він регоче, начеб удавившись шматком канапки, у одному й тому ж місці, з моїх одних і тих же приколів, я мимоволі починаю реготати разом з ним, начеб так само вдавився іншим шматком тієї самої канапки. Він, либонь, уже знає напам’ять усі мої історії, але я ж відчуваю, що вони йому й досі не набридають. А Сашуня — то взагалі найкращий слухач. Кожну нашу історію він сприймає лише як передісторію іншої…

Час від часу репертуар поновлюється, з’являється щось нове. Наприклад, із нового — це те, як Орко колись літав на заробітки аж на Ямал, з українською бригадою будував там за руські гроші селище для бурильників газу. Він про це довго мовчав, воно у ньому сиділо до останнього, аж тут ні з того ні з сього вирвалося! Орко зазвичай вибирає найцікавіші моменти.

Починаючи, як вони туди плили із Салехарда, я так не розкажу, з мімікою, жестами, надуванням червоних щік і легким Орковим затинанням (а вже як опинився без зубів, то ще й шамканням), і до моменту відльоту.

— Той катер називався «Барс», — цією фразою він найчастіше і починає. — Ми казали ніжно так: «Барсік»… Нас п’ятеро з України, і ще начальник, з мєсних, і баржа з будматеріалами на мотузці… Бо ж із Салехарда далі, на північ, дороги нема, тільки по воді. Ми виплили, і ніби все нормально, пливемо, — починає він здалеку.

— А ріка Об, яка вона, берег видно? — підкидаю питання, аби Орко швидше перейшов до найцікавішого.

— Деколи видно, деколи — ні…

— Плили, як по фарватеру?

— Ну, а–йя! Червоні буї, білі буї… Справа — білі, зліва — червоні. Хлопці врізали, блін! Дуже їм наше сало, а особливо наша домашня самогонка сподобалася.

— А ви що, аж звідси везли? — це питання я задаю щоразу, і Орко щоразу робить круглі очі й аж розцвітає від задоволення.

— Ну, а–йя! Ти що, то найперша річ, яку варто туди везти… — енергійно жестикулює Орко. — Коротше, ми ще не відплили від Салехарда, а вже всі п’яні. І моторист, і капітан. Найтверезіший — механік Серьога, він у них там і за кока був. То він став за штурвал, але бачимо, і він уже лика не в’яже… Каже до мене: «Хоч, бери, штурвал і тримайся буїв: зліва — червоні, справа — білі!..» Але ж і наші всі, і я також, вже не тверезі!..

Далі я вже не перебиваю. Зазвичай далі я даю Оркові сповна отримати кайф від опису пиятики на катері, де було і «стоп машина!», і зустрічний танкер, який ледь не роздушив їх, і прораб, що, очунявши, сам став до штурвала, повів «Барса» разом із баржею й будматеріалами на ній до газових родовищ півострова Ямал і так далі.

Проте це ще не все. З улюблених є ще в Орка історія про кабанчика Борю. «Нада Борю заваліть!..» — звертається він до Сашуні. — Знаєш це? — І продовжує: — Мешкала там, у посьолку на Ямалі, одна сім’я. І був у них кабанчик, і звали його Боря… Він часто просто ходив собі по тундрі, і Надька, жінка, що його тримала, не раз приходила до нас, стукала у вагончик, шукала його: «Борьку нє відєлі, гдє–то Борька пропал?». Але насправді Борька ніде не пропадав, а просто в тундру трохи попастися виходив… — щоразу від одних і тих же пояснень ловив кайф Орко.

Проте Сашуня із суто професійним інтересом готовий був слухати цю історію ледь не щодня. І про те, як Орків шваґер Михайло проткнув нещасного Борьку шампуром для шашлика, і про його ікла, загнуті до очей, і що сала на ньому майже не було, а м’ясо відгонило рибою.

Коли згадка про сало, то ми всі, як правило, оживаємо, і кожен намагається вставити якісь свої п’ять копійок. А Вікя, крім того, ще оживає, коли Орко згадує деякі свої зустрічі з місцевими ненцями, точніше з їхніми жінками. Але міф про те, що аборигени готові поділитися жінками, виявляється міфом. Принаймні ненців, за словами Орка, це точно не стосується.

А коли нам, трапляється, вже кортить поговорити, то, окрім улюблених історій, є ж іще тема безконечності Всесвіту. Орко починає, і останнє слово також за ним. Бо ж Сашуня більше по свинях, а Вікя — по дівчатах, мене ж, окрім риболовлі, останнім часом узагалі мало що колише. Принаймні стараюсь, щоб саме так. Щоб лише позитивні емоції… І Вікя, бачу, також старається, щоб позитивні. І в Оркові теорії про те, що вода у нашому тілі й у каві може бути з однієї комети, він так само, як і я, не вірить.

— Ти подумай, що безконечність Всесвіту — це і безконечні можливості, — часом саме цим закінчує Орко.

— І втрачені також, — щоразу одне і те ж кажу йому я.

— І втрачені також, — погоджується зі мною він, але додає: — Але ж втратити — це лише одна з можливостей. Подумай про це! — чи то жартома, чи всерйоз запалюється Орко, часом це навіть важко визначити.

— Обов’язково подумаю, — обіцяю я йому, і Вікя також обіцяє.

Останнього разу ми обіцяли йому це 26–го, у перший день, коли вийшло сонце, перед поїздкою на картоплю. Бо тоді саме і Вікя підійшов.

— Ти ще не чув останніх новин, — ще кинув тоді мій бляднолиций «двійник». — Світова криза насувається, старий. І нас, напевне, скоротять серед перших…

— А нас за що?.. — Новина й справді!

Втрачати роботу, нехай навіть і таку, мені не хотілося.

— Будуть установлювати охоронну сигналізацію, а ми будемо зайві, — вніс доповнення Вікя. — Мені по великому секрету «чорна вдова» здала інформацію… І взагалі. Всі лякають тією кризою.

— Ну, «чорна вдова» — це ще не все… — Але закінчити мені не дозволив телефонний дзвінок.

Це була Інка.

— То що, я чула, у вас уже сонце? — Видно, мама вже поділилася з нею радістю. — Їдеш завтра? Дивися там, бережи «цьопу–мацьопу»!.. — начеб трохи винуватим тоном напучувала сестра. — Дивися, вернися до ночі, про Шона не забудь.

— «Цьопу–мацьопу», аякже!.. Хіба її можна не берегти? Не хвилюйся.

— І хлопців береш?

— Ну а?..

— А хто там буде? — вимагала звіту сестра.

— Всі… Орко, Сашуня, мій напарник Вікя…

— Наш електрик Сідоров? — трохи пом’якшала тональність. — Слухай, а вони мені машину не вимастять?..

— Ні, вони будуть чисті. Я їх викупаю у ставу, серйозно…

— Міг і не казати. Тепер буду переживати. — Голос у сестри став, як завжди, як у справжнього стоматолога.

— А що за «цьопа–мацьопа»? — недовірливо буркнув мій «двійник».

— «Цьопа–мацьопа» — це «туфелька»… До речі, хлопці, я не хотів сестрі говорити, але з нами буде ще одна цьопа… Журналістка, афроамериканка українського походження. Це офіційна версія, для мами і тітки…

— Що, береш її?.. Та нє, старий, може, не варто? — зробив здивовані очі Вікя: він одразу зрозумів, про кого я. — Ти подумай, то ж село.

— Ні–ні! Берем–берем! Ти що! — втрутився Орко. — Ото буде класно. Яшо, я за!..

— Обійдемося без голосування, — сказав я, запихаючи свого сивіючого хвоста під комір: це вже сильніше за мене, на рівні рефлексу, бо коли я збираюся додому, то завжди запихаю хвоста за комір.

— А що за американка? — поцікавився Сашуня й так і залишився стояти з відкритим ротом.

— Насправді вона українка, просто чорношкіра, — пояснив я йому.

Він єдиний з моїх друзів ще не встиг познайомитися з Анжелкою, він її ще взагалі не бачив.

 

 

хай живе картопля!

 

Того ранку я навіть додивився серіал про сурікатів, про невтомну Флауер та її сімейство, а потім ще й шматок серіалу про змієловів з Тоні Гейдом. Щось про королівську кобру, і навіть обговорив це з Орком по телефону.

— Ґейтсом? — перепитав Орко.

— Гейдом, — поправив я його.

А потім ще й прочитав у свіжій газеті початок авторської колонки нашого редактора:

«Ніжно–срібляста павутинка, що раптово з’явилася вчора на антені мого авто, і ці яскраві жовтозолоті фарби вздовж бульварів та набережної, і їх відображення, наче збільшена проекція у плесі озера, й скляна прозорість самого плеса нагадали про неминуче — у Тернополі знову бабине літо…»

Нічого так, хоч і редактор.

А вже дорогою до «Пінгвіна» зустрів дружину одного відомого художника. Цю жінку я вже давно називаю лише так — «дружина відомого художника», хоч із самим художником я також знайомий (на те він і відомий), і вона сказала мені, що у галереї Спілки відкрилася виставка польських карикатуристів. Ця жінка замолоду була неймовірно вродливою. Минулого літа я навіть хотів з неї почати серію «Жінки бальзаківського віку», але так і не наважився їй про це сказати. Часом так буває, що спочатку в голові з’являється назва, а вже під неї шукаєш композицію. А Орко взагалі вважає, що бальзаківський — це від тридцяти!..

Обминаючи гурт польських туристів на Валовій, я скоротив собі шлях по Брюкнера. Вже й забув, що там Яким у своєму вікні над столярнею. Він завжди на посту. І я подумав, що сьогодні у мене таки ранок художників. А Яким хіба пропустить нагоду, щоб не кинути слівце?.. Автор відомої картини, нехай навіть і однієї, — «Риба, що дихає вогнем», але я її бачив — і цього досить. І всі, хто хотів, її бачили, бо вона ж у нашому драматичному театрі прикрашає фойє… Стоп, «Риба, що дихає вогнем»! Я згадав, що недавно десь щось уже чув про неї. Але ж точно десь чув… Та коли хочеш, то ніколи ось так одразу не згадаєш, принаймні не з моєю головою.

— Це моя земля, чого ти там ходиш? — озивається зі свого вікна над столярнею Яким, таки заскочив зненацька. — То мої машини! То моя церква! — показує він на собор і показує свої залізні зуби, жартує.

— Та от на виставку…

— Заходь до мене, нащо тобі та виставка? — виставляє бороду за вікно.

Сам він тепер нікуди не ходить — така у нього тепер йога, лише гукає з вікна до знайомих, а часом і до незнайомих. Я кладу долоню на серце, пафосно вклоняюся старому приятелеві і завертаю за ріг, до галереї, де одразу ж із дверей зустрічаю навіть дуже непогану компанію. Марека Цибулю з Каліша, Анжея Сосновського і ще декого. Ще з ними були якісь дівки начеб зі Львова. І хлопці, і дівки вже були у гарній нормі. Марека, наприклад, я знаю ще зі свого варшавського періоду.

Марек мені також зрадів й одразу взявся за олівця. Відтак кількома точними штрихами зобразив мене в позі йога і подарував мені цю роботу. Але чому саме йога? Може, він мене сплутав з Якимом? Чи перед тим їм Яким також щось гукав зі свого вікна і Марек, ще під враженням, переніс усе це на мене?.. Я потім той малюнок поклав у якусь книжку і досі знайти не можу. Але того дня його бачили всі, хто тільки був під «Пінгвіном», бо з виставки я пішов саме туди.

Спочатку, коли задзиґотіла мобілка, я почув Орка, що доповів, мовляв, прийшов Сашуня і хоче спитати, коли їдемо на бараболю. Хитро так, наче не сам він, а лише Сашуня цікавиться. Мабуть, сподівався, що я передумаю. Я йому відповів, що прогноз втішний і завтра зранку й вирушаємо. Наступним був дзвінок від мами. Я відповів їй приблизно те ж саме, що й Оркові.

— То добре, — сказала мама. — Чекаємо! А як там твоя голова, не болить?

— Нормально, не болить. А як там тітка?

— А от сидить коло мене… Чуєш, Яша питає, як ти? Ага, каже, що всто! Хоче з тобою боротися…

— Добре, передай, приїду, то поборемося.

Мама сказала, що ще подзвонить і продиктує назву тієї мазі для ніг, рекламу якої вона бачила по телевізору. Після цього був дзвінок від Інки із запитанням, коли їдемо, а потім — іще один.

— Давай диктуй, записую… — думав, що це знову мама, та замість неї почув Джона.

— Старий, як ви там? — У його голосі вчувалася втома, і це із самого ранку.

— Нормально, а ти як?

— Та що тут? Фестивалимо! Казав тобі — приїжджай… А Паша он на Боні руку зламав. Вже у гіпсі, але додому їхати не хоче… Тут такі гори і ліси — просто казка! Я тут сам сто років не був…

— Ну, воно ж і ясно, де ж він вас покине? А як там погода на Крем’янеччині?

— Кажуть, ми привезли погоду. Другий день сонце. А у вас?

— І у нас.

— Ну, ясно. Слухай, а ми ото завтра плануємо нах Тернопіль.

— Ви нах Тернопіль, а я нах до села. До речі, до твоєї колишньої тещі картоплю копати. Думаю, вона була б рада і тебе побачити… Там роботи — на пару годин, а з такою компанією, то й на годину, а потім я влаштовую рибалку… То ж якраз по дорозі з Кременця.

— Ну, добре, побачимо. Але ж ти знаєш, я не по рибалках… А Інка є?

— Ні, вона з малим у Солотвині, в санаторії.

— Ясно, — зробив паузу Джон. — Я дзвонив малому вчора, — збрехав він для чогось, ясно ж, що збрехав. — А тут хлопці тебе згадують… Кажуть, нема Довгого, а тут стільки котів по Кременці бігає!.. О–о, і кицьок також. Чуєш, Паша докидає про кицьок?.. Тобі вітання від усіх!

— Добре. Паша нехай руку береже. Слухай, сподіваюся, ви хоч там цапа ніякого не купили?.. А як там Йосип?

— У нормі, зате Карлсон…

— Ростик?..

— Ми його тепер просто возимо, як вантаж.

— Невже Карлсон?

— Так точно! — як мені здалося, навіть із якоюсь радістю в голосі відповів Джон. — Тепер його черга. Тепер ми його у тернопільському озері будемо топити, гуцули ж плавати не вміють!

— А хіба він гуцул?

— Нічого, зарахуємо гуцулом і втопимо… — не вгавав Джон. — Приєднуйся, куме!

— Та я тобі серйозно кажу: буду в селі. Тещин город ще не забув де? Ото там і шукай нас!..

— Хай живе картопля! — рявкнув Джон. — Тут хлопці тобі передають привіти… Йосип каже, що в Сенегал ще раз із тобою хоче!..