Харків, кулемет, ріка і місто

 

Про ту пересувну виставку я потім ще з місяць мав що розказувати. І Сашуня, й Орко, і навіть мовчазний Вікя інколи самі просили, щоб я згадав ще якісь приколи. Джон уже тоді говорив про кіно, я їм розповів і про кіно. І навіть жартома ролі роздавав. Джон — мені, а я — їм. Сашуня обов’язково хотів зіграти боса мафії, а Орко бідкався, що тра швидше вставляти зуби, а то хто ж його без зубів у кадр пустить. Орко знав Джона і, крім моєї, сподівався ще й на його протекцію. І лише Вікя про кіно мовчав, удаючи глухого, як він це вміє. Хоча після безсонної ночі воно й не дивно, і лише коли мова заходила про жінок, дещо оживав, але вистачало його ненадовго. Бо він, хоч і «двійник», але все–таки бігун на короткі дистанції.

Найбільше хлопці любили слухати про козу з Козятина, але скільки можна одне і те саме! Раз, два посміялися, і досить… Взагалі–то там і смішного мало. Варто лише згадати запухлу Йосипову пику, й Пашу у соломі, й Джона з тією нещасною козою, і мені вже не до сміху… Вважай, всі молоді роки пішли на таку фігню. Бо з того всього найприємніше — це перший день, момент зустрічі зі старими друзяками, а потім, коли все це переростає у банальну пиятику, то вже починається просто випробування нервів, особливо коли сам не п’єш. А тут цілий тиждень разом, і щодня кір без міри.

Добре, що хоч тепер воно у нас якось по половині виходить: троє п’є, троє не п’є. Якщо не рахувати Вершенка, який не приїхав, і тієї дівки, яку Паша одразу після тієї безсонної ночі у Києві сплавив назад до Кам’янця, то непитущих навіть на одного більше.

Але спочатку все–таки був Харків, цього разу саме він. А могла бути й Одеса, і Ужгород, і Сімферополь, і Яремне, а чи й навіть Джанкой або Зачепилівка… А халявний пансіон та сякий–такий гонорар Джон завжди забезпечить, ще й грошей на дорогу дасть. Для кожного — це просто причина вирватися, щоб попиячити, погусарити, можливо, якусь дівку зняти, словом, кілька днів фестивалю — веселого, безтурботного життя.

І той фестиваль зазвичай починався десь за тиждень до поїздки, і ще добрий тиждень, а то й два після фестивалю, доки не закінчаться бабки… Принаймні у мене було саме так, і в інших приблизно так само. Траплялося, мене взагалі вантажили у поїзд, як дрова, і так я їхав, й інші так їхали. Вершенко якось двічі поспіль не на той поїзд сідав, але врешті таки добрався, і потім Джон його ще з тиждень лікував. Проте останнім часом ми по одному стали випадати. Хоча розмови все ті ж — про курвів, і про гроші, і ще невідомо про що… А коли, як кажуть поляки, невідомо, о цо ходзі, то ходзі знову ж таки о пєньонзах.

Бо коли за пляшкою збираються заробітчани десь на задвірках чи то Варшави, а чи Рима — цієї розмови не минути. Коли речі розпаковані, і хтось уже навіть встиг збігати на «біржу» за останніми новинами, й дістаються ще домашні кури й ковбаси, і горілка також ще своя з дому, то перша балачка — про те, хто, де і на чому може більше заробити. Професійні «фотографи» у цьому сенсі мало чим відмінні від тих заробітчан, просто для цих розмов їм зовсім необов’язково виїжджати за межі рідної країни.

І коли ми всілися (ще до виставки) у харківській піцерії з претензійною назвочкою «Кулемет», то також своє розклали, але горілку пили тільки Джон, Паша і його дівка. Йосип розв’язав уже в Києві, у Харкові він ще тримався. Настовбурчував свої колоритні вуса у стилі останнього цісаря Австро–Угорської імперії, що переходили у густі сивіючі бакенбарди, й посмоктував через трубочку сочок із сицилійських апельсинів. У «Кулеметі» Паша нас жартома називав клубом анонімних алкоголіків, а його дівка пирскала у жменю. А якщо халява, то чому б ще й дівки не взяти, та ще й такої литкастої. Пашец, як завжди, думав, що найхитріший, а потім не мав її де подіти.

— І що там у вас, скільки за весілля береш? — першим почав тему Карлсон, коли я повернувся з інтернет–вагончика, все ще повторюючи подумки листа, що відправив просто Марії.

— Не знаю, я тепер після травми не ходжу… Слухайте, а у парку жодної вільної лавки! — підморгнув я Пашиній дівці, і вона знову пирснула у жменю.

— А у вас, у Станіславі, скільки? — втрутився Джон, він того ранку був усім незадоволений, але то швидше просто гра така, я–то його добре знаю.

— Триста баксів, і то ще яка конкуренція!

— Ну, а сіті–лайти? Я от маю замовлення до кінця року, — похвалився Йосип. — А ще корпоративи, особливо ігрові, не менше, як за твоє гуцульське весілля…

— А чо’ одразу гуцульське?.. Може, бойківське?..

— От ти, наприклад, уявляєш мене клоуном або піратом? — продовжував огрядний Йосип, він з нас усіх мав найбільшу масу.

— Клоуном — льогко! — кинув Карлсон, і Пашина дівка знову пирснула.

Цього разу я не стримався і кишнув під стіл: «А–киць!» — я ж після контузії, мені можна.

— А ти не Анька часом? — запитав я у дівки (я тоді ще помилково думав, що це Анька Потапенко).

— Сам ти Пєтька! — відрубав Паша, перш ніж вона встигла відкрити рота.

— То я за такий корпоратив в образі клоуна також маю триста «паперів» — і не треба весілля!.. — тим часом хвалився наш товстун.

Йосип — молодець, він колись стибрив у мене ідею і непогано на тому підлатався. Маю на увазі наш спільний політ до Західної Африки, де, замість наших миротворців, він, як потім виявилося, нафоткав собі кілька десятків сюжетів — від доїння овець до голопузих африканочок під пальмами з цицьочками, як кулачки… А потім на рідному Закарпатті також наклацав купу сюжетів: і також доїння овець, і також танці під бубон таких же юних дівчаток — і зробив з того кльову виставку, яку потім виставляв по офісах деяких банків. З одного боку — Західна Африка, з іншого — Закарпаття. Тут біля якогось напіврозваленого хліва у бур’янах вріс у землю старий «Москвич», а у Сьєрра–Леоне — іржавий «Б’юїк» аналогічно…

— Ну, у нас, вибач, провінція: або доярки, або весілля, — театрально розводив руками Карлсон. — Колись найбільш прибутковими були колективні портрети доярок, тепер — весілля.

— Скільки за весілля у вас беруть?.. — поцікавився Йосип, але Ростик вдав, що не почув.

— Весілля або похорон, — вставив Паша.

Вони з Джоном наливали собі та дівці й теревенили про щось своє, начеб нас і не слухали. Виявляється, таки слухали.

— А–киц–ць! — знову жартома нагнувся я під стіл, про всяк випадок, на випередження.

— Ти чого?.. — зиркнув з–під лоба Паша. — Забембав уже своїм «кицьом»!

— До речі, ви ще не бачили Шона, шотландець! Інка нового кота завела, чи то їй подарували, — звернувся я до Джона. — Каже, щоб я навчив Джона–молодшого фоткати.

Я вже давно помітив, що коли я згадував про Інку, Джон ніколи нічого не запитував, начеб і не слухав.

— Тобі не позаздриш! — кривив носа Карлсон, бо ж мої котячі історії у нашій компанії були новиною хіба що для дівки.

— Ну добре–добре, — буркнув мій колишній шваґер, мовляв, про це в іншому місці, він налив Паші і його дівці. — Ну що, будьмо!

— Будьмо, гей! — підхопив Йосип зі склянкою сицилійського апельсина. — За нас! Бо ми того варті!.. — У Харкові він ще тримався.

Ми втиснулися зліва за боковим столиком недалеко від входу, і майже всі, хто заходив, з цікавістю витріщалися на нас, вочевидь, і через нашу голосну українську також. Харків у цьому сенсі — цілина. Але те витріщання лише додавало нам куражу, а добрязі Йосипу (я давно його таким не бачив) майже екстазу.

У Йосипа раптом з’явилася ідея сфоткатися біля знаменитого будинку «Слово», де у 30–х жили українські письменники, яких потім майже всіх розстріляли. Виявилося, що це зовсім недалеко від центру… Ми досить просто його знайшли, і Пашка, якому якраз приспічило, в кайф відлив за гаражами напроти будинку. А поки ми фотографувалися під старим кленом у самому центрі літери «С», що її цей будинок і нагадує, в одному з освітлених зсередини гаражів за нашими спинами весь цей час безперестанку стукали залізом й гиркалися якихось двоє місцевих алкашів.

День був похмурий і, як для початку літа, холодний, але для зйомок цілком придатний, коли ми разом — нам ніщо не перешкода! Я пробував уявити, як ті покидьки–чекісти виводили наших письменників з цих під’їздів, з цих тепер уже потемнілих від часу цегляних стін. Як перед тим піднімали з ліжок, нишпорили по всіх закутках.

— Мене давно мучить, чому ніхто не повстав, не відстрілювався, як упівці у 40–х, — почав було Йосип.

— А Хвильовий? — кинув Карлсон.

— Та ні, Хвильовий сам собі… Начебто сам собі…

— А цікаво, чи їм дозволяли перед посадкою у «воронок» посцяти? Спросоння ж воно завжди кортить, — подав голос Паша.

— Слухайте, чуваки, а цікаво, чи є у них тут пляж? До фуршету ще купа часу, — хотів усе за один день встигнути мудрий Карлсон.

Ми ще трохи посиділи, як охлялі горобці, на якомусь спертому на цеглини обламку грубої дошки, слухали, як гиркаються ті мужички в гаражі, й наче по черзі фоткали кущики чистотілу під почорнілими чи то від часу, чи від смутку за українськими письменниками стінами «Слова».

Йосип назвав якусь станцію метро, здається, «Героїв праці», й сказав, що там є пляжі, але Джон заперечив, що це до чорта далеко. Вони обоє вже не раз тут бували і врешті–решт разом і повели нас до ріки. Але за Сусаніна все ж був Йосип, а Джон байдуже плентався позаду й лише час від часу вставляв свої п’ять копійок на кшталт: «О, стоп! Нам наліво…» Виявилося, що Харків, принаймні його центральна частина, не такий уже й великий, як може здаватися. Менше ніж за півгодини ми вийшли на набережну, і ріка називалася Лопань, потім ще трохи пройшли якимось запущеним парком й опинилися при її злитті з річкою Харків.

Спочатку ми купалися у Лопані, на сходах, при злитті її з Харковом, потім, перебігши по траві, — у Харкові, при злитті його з Лопанню, вже й забувши, що з них куди впадає. По парку ходили натовпи молоді, і майже у кожного в руці, незалежно — хлопець чи дівчина, була пляшка пива.

— Напевне, у них тут струя така, — висловив припущення Карлсон. — Хто без пляшки, той не формат.

Проте порожніх пляшок ми ніде не бачили, і було для нас загадкою, де ж вони їх дівають, поки над нашими головами раптом не просвистіла використана тара. І одразу ж кожен з нас почав мацати у воді ногами, і майже одразу ми почали наступати на пляшки, на щастя, серед них не виявилося побитих.

Місцева молодь, вочевидь, вважала нас просто старими придурками, що надумали у таку холоднечу й на такому місці купатися. Але згодом найсміливіші з тих хлопців із пивом у руках, якого вони не випускали навіть у воді, слідом за нами й собі полізли спершу у Лопань, а потім і в Харків. Після чого найсміливіший із найсміливіших, чуючи нашу розмову, вигуки й жарти, навіть запитав українською: «Котра година?» — і якраз вчасно, бо нагадав про фуршет у «4–му блоці», який ми на радощах спілкування ледь не проґавили.

А Джон мене цього разу за весь вечір так про сина і не запитав, хоч я, знаючи його, особливо й не сподівався. Джон не любив, коли хтось ліз у його сімейні справи, навіть я…

А я так і не доцілувався з тією п’яною місцевою тіпа акварелісткою. Невдовзі після фуршету нас повантажили у бус і крізь ніч повезли на Київ.

Крізь сон десь уже за Полтавою над вершечками тополь з’явився ясний серпик місяця, що мелькотів у гіллі й заважав спати майже до самого Миргорода. Але коли у Миргороді загальмували на заправці, його на небі вже не було, начеб раптово кудись зник. Наче й справді той гоголівський чорт виліз із Солошиного комина й заховав його собі в мішок. Або хтось замість чорта. Ну, або мені просто все це приснилося.

 

 

Київ, експансія тощо

 

Вже по приїзді, за ранковою кавою у Спілці фотохудожників, розгорілася бурхлива суперечка про ілюзорну реальність, естетику постмодернізму, суспільство споживання, дискурс ґламуру і тому подібну лажу. А потім принесли тацю з канапками із шинкою, і на кожній було по кружальцю помідори й листочку петрушки… І на цей раз цього виявилося досить: парашутики з кропу перед очима і тому подібне. Добре, що хоч пігулки не забув; аби знешкодити гідру в самому зародку, цього разу вистачило й двох. Ніхто й не помітив, як я їх запивав мінералкою.

Поки я виходив і ковтав таблетки, а потім вернувся, то почув лише закінчення фрази:

— …вдає із себе білогвардєйського офіцера.

— Ага, єврейського–білогвардєйського! — це вже був Йосип. — Хіба я брешу, нє?

— Про кого то ви? — почав було я з порога.

— Про естетику постмодернізму та суспільство споживання, — розгладив свої розкішні вуса у стилі Франца–Йосифа наш добряк Йосип.

— За естетику постмодернізму навіть гріх не випити, і особливо — за суспільство споживання! — сказав я і налив собі мінералки.

— І за естетичний прорив! — додав Йосип.

— До речі, Йосипе, ти мені ще з Дакара винен двадцять баксів, — нагадав я йому про наболіле.

— Вибач, не про тебе. Це вони про мене, — буркнув Карлсон.

— Про те, хто з нас більший жид? Ага, забавні теми нашої молодості!

— Двадцять? А чому тільки двадцять?! — щораз у своєму стилі відповідав Йосип.

Я не сумнівався, що сам Ростик і почав цю тему, він завжди підозрює нас в антисемітизмі, але поки що нам вдається його переконати, що це не так. І навіть з Йосипом вони щоразу сходяться на тому, що саме єврей, та ще й вірменин, Параджанов зняв найкраще українське кіно!.. І цього Ростику досить для примирення. На мою пропозицію налити по повній, як завжди, за старичка Параджанова він і собі налив сочку. І Йосип налив, але не сочку… Тоді я ще не знав, що після Харкова Йосип «розв’язав», і аж тепер, звичайно, все зрозумів. Нарешті дійшла причина отієї його гарячкуватої піднесеності, бо ж потім, я знав, після другої–третьої ми вже від нього мало що почуємо.

— Дивися, Йосипе, а то голова буде боліти, як у мене! — спробував я його схаменути, але він не звернув уваги на мої слова.

— Ґламур — феномен цифрової епохи! — тим часом виголошував Ростик–Карлсон звичним для себе речитативним криком. — Цифрова картинка — це нова модель буття… Але принаймні це ще можна дивитися!

— Дивитися треба, бля, в оба! — вставив миттєво розчервонілий Йосип, йому було вже по цимбалах, що дивитися і куди йти.

За нову модель буття я про всяк випадок запив ще й третю таблетку, голова майже пройшла, зате одразу ж кинуло в піт. Що ж, принаймні для голови — це добра ознака. І невдовзі я вже мав ясну голову і, можна вважати, легко відбувся.

Джон з Карлсоном і далі косили під інтелектуалів, крутячи все ту ж саму платівку про естетику постмодернізму та дискурс ґламуру. А я прикинув, що вони й з вигляду схожі, обоє широколиці, гостроносі, та ще й із борідками–іспанками, могли б і з телевізора виступати.

— Вам би ще по камізельці — і можна у телевізор! — відвалив я комплімаж колишньому шваґерові, але він не догнав.

— До речі, на зміну вашому ґламуру вже поволі приходить треш, — понуро буркнув Джон. — Не треш, а — «треш»! Іншими словами — стьоб з вашого ґламуру, ось і ключ до всього!.. Екзистенція шоку. Естетизація підкреслено шокуючих явищ — ось що людей, які мають бабки, зараз посправжньому цікавить… І в мистецтві, і в літературі, і в кіно — те саме.

— Наречена у куфайці, — сказав Карлсон.

— Гівно на виделочці…

— О, ото і воно… Ти знаєш, Довгий, ти вгадав, гівно тепер в ціні, особливо у мистецтві, — несподівано підтримав мене Джон.

Він, мабуть, думав, що я продовжу, але я промовчав.

— Якби я почав на весіллях молоду у куфайку вдягати, уявляю! — розвів руками Карлсон.

— А ти спробуй, — понуро буркнув Джон, він не любив, коли його починали підцикувати.

І все ж із Джонової інтонації, поки ми обмінювалися компліментами, я зрозумів, що він дуже стурбований Йосипом. Бо ж попереду ще сім, включно з київською, виставок, і йому ще везти нас від Фастова й до Деражні.

— Людей, які мають бабки, цікавлять бабки! — не вгавав Карлсон.

— Давайте за бабки! — сам собі налив добряк Йосип. — Ну, і за естетичний прорив! — підморгнув він мені. — Як у Сенегалі…

— І за рівень тестостерону в крові! — подав голос Паша. — Я — за нормальний, чоловічий… Схильність до агресії, полігамії і тому подібне. Я — за жінок! Краще — за жінок!

— За жінок будемо третю, — сказав Йосип і перехилив до дна.

Втім, нікому з питущих, крім Йосипа, що «розв’язав», так–от зранку напиватися не хотілося, навіть Паші.

Як не дивно, але потім ми все–таки потрапили на власну виставку. Нічого особливого, ні ґламуру, ні трешу, а так, як завжди, одні розмови. Старі роботи старих друзів. Після відкриття й фуршету ми розбрелися, хто куди, і тільки Йосипа, який вже не міг стояти на ногах, Джон відвіз на таксі до себе на Оболонь, а на вечір й усі інші туди позлазилися. Йосип зайняв весь диван, а попробуй перенеси такого кабана, і Паша з дівкою спершу мусили тиснутися біля нього, аж поки не розбудили, а тоді всі троє подалися начебто за горілкою.

Отож я залишився сам, якщо не рахувати бідного Ростика на балконі. Але поки наш франківський Карлсон на Джоновому балконі давав хропака, я за звичкою включив телек і цілий вечір дивився безконечний фільм за участю Роберта Де Ніро, а потім не міг заснути й мимохіть тренував пам’ять спогадами про розмову з Джоном. Хоча спочатку я думав про кіно і Роберта Де Ніро, а вже потім про Джона, й Інку, і всю нашу родину.

Штука в тому, що Де Ніро дуже схожий на мого тата, і тому мені подобаються всі фільми з його участю, ну, майже всі. Хоча, звичайно, тієї знаменитої родимки на щоці у тата не було, а так, в усьому іншому: і манера розмовляти, і сміятися, й це масивне, але не позбавлене аристократизму підборіддя — саме таким я запам’ятав тата у його кращі роки, на початку 80–х. Я й зараз найчастіше уявляю тата саме таким… А потім була майже безсонна ніч.

Зранку нас розбудив Джонів дзвінок. Я зняв слухавку, він телефонував уже з вокзалу, сказав будити тих сучих синів і бігом їхати до нього, через сорок хвилин електричка на Фастів, а роботи вже поїхали своїм ходом. Найважче було підняти навіть не Йосипа, а Пашу, і особливо — його дівку. До того ж вона не влазила у таксі, і Паша, стрельнувши у Карлсона сто гриваків, віддав їй і сказав вертатися до Кам’янця й чекати його там, і, здається, якраз вчасно, бо Джон зустрічав нас біля головного входу у вокзал одразу з двома довгоногими красунями по боках.

— Моя — біла! — на виході з таксі кинув ненаситний Паша.

— Не нада, ти вже мав одну, мав!.. — вистрибнув поперед нього Карлсон.

— А моя — чорна! — буркнув Йосип, але, вийшовши з машини, поки я розплачувався, повернув не до Джона з дівчатами, а до кіоску зі спиртним.

— Ну що, хлопці, експансія мистецтва у народ починається? Нах Фастів!.. До речі, знайомтеся: це Ксюха плюс Ксюха, мої кохані дівчатка, моделі з боді–арту, — сказав Джон. — Ми зараз разом працюємо.

— Так, дуже приємно, — розплився у п’яній гримасі Йосип.

— Так, — підтвердив Карлсон.

— Приємно, — сказав і я.

— Моделі з борделя, — через пару кроків, коли ми відійшли, буркнув мені на вухо Карлсон.

Але виявилося, що дівчата нікуди не їдуть, вони просто проводжають Джона. А коли ми опинилися в електричці на Фастів і вона нарешті рушила, то стали перед серйозним вибором: що робити з Йосипом? В електричці він майже одразу також кудись пропав, а потім з’явився разом з двома тітками і ще якимось гітаристом у камуфляжі на додачу.

Тітки перевірили наші квиточки і злиняли, а той тип почав бренькати на гітарці щось із Розенбаума й Окуджави, ще й канючити за це копійки, але ми його швидко відшили. Залишився один Йосип, який ще й в електричці десь умудрився добавити і за дві години цугикання до Фастова то щось белькотів на кшталт: «Гиньо, які тьолки!..», а то разів надцять починав «Червону руту», але далі першого куплета так і не пішов.

У Фастові нас уже чекали. На тлі огрядної серпасто–молоткастої гепи фастівського вокзалу переминалися з ноги на ногу два юнаки. Один, як виявилося, від міської ради, інший — від Південно–Західної залізниці.

— Що, досі Південно–Західна? — не втримався Карлсон.

— Будеш сміятися: Харківська — взагалі Південна! — відповів я йому замість юнака.

— Як Південна? — щиро здивувався Карлсон.

— А ти що, не знав? Ми ж тільки що звідти…

— Це що, маразм?

— Швидше, постімперський синдром.

— А Одеська — Північна?

— Ні, Одеська — то Одеська.

— Слава Богу, хоч щось!.. — так само щиро зрадів він.

Юнаки скромно не втручалися у нашу дискусію, але перед тим, як вести на сніданок, запропонували показати нам місто. Проте Джон відмовився від екскурсії і висловив побажання одразу їхати на сніданок. Він єдиний в електричці спав і ще не виборсався зі сну, і тепер на нього шкода було глянути, не кажучи вже про Йосипа, на якого ми взагалі старалися не дивитися, хоч Паша міцно тримав його за лікоть з одного боку, а я — з іншого. Після електрички від нас усіх погано пахло.

— То, може, хоч вагон–музей оглянете, це тут поряд, — майже благав один із юнаків, видно, отримав щодо цього якусь серйозну вказівку. — У ньому в 1918—1919 роках був штаб Симона Петлюри на колесах.

— Ага, у вагоні — Директорія, під вагоном — територія! — видав Йосип, і після цього ніхто вже про музей не згадував.

Я так думаю: ті хлопці, що зустрічали нас, були просто шоковані невдячністю бородатих, патлатих дядьків у засмальцьованих джинсах, які видавали себе за фотомитців, а виявилися просто старими циніками й алкоголіками. Після відкриття виставки, всіх офіційних промов і тому подібного у тому самому ресторані, що й сніданок, був і обід, де Джон з Пашею нарешті досягли Йосипової кондиції. А сам Йосип тим часом, під наглядом одного з тих юнаків, самотньо відсипався у вокзальній «Кімнаті матері й дитини».

 

 

Коза з козятина

 

— Тепер можна й на Козятин, вечеря вже там, і готель також буде там, усе проплачено, — посміхався розчервонілий, уже причесаний і задоволений після обіду Джон, коли ми з привокзального кафе вийшли на колію. — Слухай, до речі, а тобі ще ніхто не дзвонив? — узяв він мене під лікоть, відвів трохи вбік.

У його густій бороді застрягло кілька риб’ячих кісточок і краплинка шашличного кетчупу.

— Зачекай, — сказав я й вернувся у ресторан за салфетками.

— Дякую! Вчора на «Узвозі» твоїми роботами цікавився один дядя, я дав йому телефон, — одночасно говорив зі мною, й посміхався якимсь людям за моєю спиною, й по–п’яному розмашисто розтирав кетчуп по бороді Джон.

— Який ще нафіг дядя?

— Грошовитий дядя. І його зацікавили твої роботи, особливо «Чорний кіт у темній кімнаті».

— «Чорна кішка»…

— Вибач, «Чорна кішка», — виправив себе Джон. — Цікавився, словом, про ціну запитував.

— «Чорна кішка» не продається, ти ж знаєш.

— Я знаю. Але дядя–то не знає, а він і справді грошовитий, — у Джонових очах стрибали веселі бісики.

— Це, напевне, просто п’яна розмова, чи не так? — інколи я можу бути і жорстким.

— Може бути й так, — погодився Джон і відійшов, удав, що образився.

Пам’ятаю, колись, у ті часи, коли ми ще напивалися разом, ті бісики в його очах мене заводили. Але тепер лише лякають, як колись лякали, з її слів, мою сестру Інку. Бо я вже знав, що у такому стані від мого колишнього шваґера можна очікувати чого завгодно.

— Надмірна тверезість висушує душу! — повторював Джон услід за класиком і в такі моменти був непередбачуваним.

— І чого у тебе всі друзі — якісь покидьки? І Джон — у першу чергу! — згадував я Інчині слова, бо коли вона була не в дусі, то часом бралася мене виховувати. Одного разу у нас це зайшло навіть далі, ніж треба.

— Мене просто дивує, у тебе начеб скрізь є знайомі, — як завжди, з одного й того ж почала Інка. — Але якщо це навіть суд, чи банк, чи вокзал, то далі якогось ханурика–сторожа чи вантажника твої зв’язки не просуваються.

— Бо я і сам сторож…

— Ти ним став недавно і, сподіваюсь, тимчасово. Хоча… Принаймні тепер ти рівний з усіма цими своїми.

— Ти ж сама мене туди влаштувала. І мені там навіть подобається.

— Ще б пак! У тебе якщо навіть у театрі є знайомі, то не інакше якийсь відставний балерун, прости Господи, а якщо у міліції, то ще один кретин — відставний алкоголік…

— Якщо ти про Микольцу, то він був начальником тюрми.

— Ну, оце точно, то вже пряма дорога, тьху–тьху–тьху… Той з дурдому, те — так малахольне…

— Це ти про кого?

— Ну, а твій легендарний Орко, хіба я не знаю?!

От про Орка вона даремно тоді згадала.

— Скажи тоді, а чому всі твої подруги — курви? — відповів я їй грубістю на грубість.

Звичайно, вона тоді ледь не з кулаками на мене кинулася, хоча в душі і сама так вважала, і не раз сама мені так про них і говорила… І все ж зо три дні після цього зі мною не розмовляла. В електричці на Козятин, дивлячись на п’яного сплячого Джона, я і про цю сварку з Інкою згадав. І чого їм із Джоном було не жити разом?.. Проте тепер це вже було більше філософське питання.

Виявилося, поки я віддавався роздумам біля сонного Джонового тіла, всі інші шукали Йосипа. Йосип, якого ми перед самим відходом привели з «Кімнати матері і дитини», знову кудись зник. І аж перед Козятином контролери виявили його в туалеті. Замкнувся і заснув там, сидячи на очку. Але скандал хлопцям якось вдалося зам’яти.

Зате у Козятині нам дісталася модна електричка підвищеного комфорту — швидкісний електропотяг, як говорили проводжаючі. На м’яких сидіннях дрімати й справді було комфортніше, але мені і Карлсону після неймовірної кількості випитої у Фастові кави спати не хотілося, і ми цілу дорогу грали у карти. Я програвав, а Ростикові, як завжди, фартило. Але то було потім.

А перед тим на безлюдному козятинському пероні нас зустрів бронепоїзд, якого тут поставили на довічну стоянку, і старша жіночка, зав. відділом культури. Вона повела нас вечеряти не у ресторан, а у вокзальний буфет, який, втім, нічим не поступався ресторану. Жіночка сказала, що тут колись обідав російський цар, тільки не уточнила який… У тому буфеті була навіть сцена, і на ній стояв телевізор, по якому транслювали якісь музичні кліпи, і Йосип весь час поривався переключити на новини, але ми його стримали, мовляв, у готелі подивишся.

Але у районному готельчику, куди нас після того завезли, не було не те що телевізора, а навіть води. Довелося лягати без новин і неумитими. Але Йосип з Пашею, здається, і цю ніч не спали, а з ними і Джон. Ми з Карлсоном, як непитущі, попросилися в окремий номер і зранку, нікого не чекаючи, подалися удвох на відкриття виставки. І яким же було наше здивування, коли невдовзі ми побачили Йосипа з відстовбурченими чи то від збудження, чи ще зі сну вусами Франца–Йосифа, веселого Джона і Пашу, всього у соломі та густяках, із солом’яною лупою на голові і плечах, що вийшли нам назустріч із–за бронепоїзда й тягли за собою козу — невеличку, чорну, з білими плямами по боках. Коза раз по раз виставляла довгого рожевого язика й смішно перебирала варґами.

— Знайомтеся, коза з Козятина!.. — гукав Джон на весь привокзальний майдан.

Я не полінувався зробити кілька знімків того видовища, а пізніше випадково, разом з іншими, ще й надрукував фотки, і тепер ховаю їх від Інки, просто не хочеться її зайвий раз засмучувати… А тоді у приміщення вокзалу козу не пустив міліціонер, Джон без кози іти також відмовився, а вмовляти його не було часу. Вже приїхало начальство, і поки троє п’яних фотохудожників водилися з козою по майдану, чим ледь не довели до інфаркту жіночку — зав. відділом культури, яка нас учора зустрічала, довелося брати ситуацію у свої руки.

Коли всі з місцевих роззяв уже зібралися й нас представили публіці, то спершу довелося виступити мені, а потім передати слово Карлсону, і то було правильне рішення. Ростик нарешті отримав вдячних слухачів і, почавши й закінчивши тим, що лише через культуру можна розвивати суспільство, навіть зірвав сякі–такі аплодисменти.

Того ж дня ми мали вирушати на Вінницю, але чи то вже слава наша почала нас випереджати, чи з якої іншої причини, але вернісаж в обласному центрі відмінили, і після обіду бус із роботами взяв курс одразу на Жмеринку. З того всього можна було шкодувати лише про втрачену нагоду провідати Вітю Кузьму. Я вже телефонував йому з Києва, і він обіцяв бути у Вінниці, хоч літні місяці переважно проводить «на Бугу», де купив собі хатинку, ловить рибу і пише картини. Щасливий Кузьма!

Я знайшов Джона все на тому ж привокзальному майдані, все з тією ж козою, яку він тепер любовно називав Вєркою, сказав, що з мене цього вертепу вже досить і що я їду додому.

— Як хочеш, а я звалюю, — сказав я.

— Їдь, — байдуже кинув Джон. — Але і Йосипа забирай… Йосип трохи невчасно «розв’язав», сам бачиш…

— Лише Йосип? А ти сам?..

— А я в нормі, — похитнувся Джон, але встояв — жалюгідне видовище.

За кущем на лавці мирно похропував добряга Йосип. А як усе гарно починалося!..

— Послухай, і на фіга тобі ця коза? — Я все ж зробив спробу охаменути колишнього шваґера.

— До речі, знайомся: це — артистична коза… Це — Вєрка! — підморгнув він козі, що спокійно пощипувала травичку, і я зрозумів, що говорити наразі нема з ким.

— І де ти її взяв?

— Купив тут в одної старої. Недорого, всього за триста гриваків. Ми її ще трохи попіаримо, а потім продамо… Дорожче.

Але ні я, ні коза, а можливо, навіть і сам Джон тоді ще не знали, які пригоди нас усіх чекають. І не лише у Козятині, а й у Жмеринці… Поки ми з Ростиком пакували речі, мої і Йосипові, й ледь не за цісарські вуса піднімали з лавки самого Йосипа, Джонові прийшла в голову наступна божевільна ідея: їхати до Жмеринки разом з козою. І коли вже з речами і розруханим, але ще ледь живим Йосипом ми знову їх побачили, то Паша, все ще у соломі, допомагав ще веселішому, ніж раніше, Джонові зв’язувати козі ноги, і тварина на диво мовчки зносила ці муки. Але коли я підійшов ближче, то стала зрозумілою її козяча мовчанка. Морду бідній козі вони зв’язали скотчем ще до нашого приходу досить вправно як для людей, що уже кілька днів замість води вживають винятково горілку і лише деколи — пиво.

Той дикий жах і відчай, який я побачив у очах переляканої кози, потім не давав мені спати до самого Тернополя.

— Джоне, схаменися! Ви що, хлопці, здуріли? — майже в один голос заволали ми з Карлсоном, але у відповідь Джон лише вигукнув, що акція триває і щоб Ростик допоміг тримати мішок, у який вони хотіли її запхати.

Це я впросив Карлсона залишитися. Бо, почувши, що я відчалюю, він і собі було намірився. Але поки, оминаючи Вінницю, ми грали у карти в електричці підвищеного комфорту, він трохи заспокоївся. Йосип спав, а Джон із Пашею перейшли в інший вагон.

Як вони довезли ту нещасну козу до Жмеринки, я і досі не знаю, але фактом залишається те, що все–таки якось довезли. У Жмеринці ми з електрички перевели Йосипа спочатку на перон, і, поки я ходив по квитки, він був з Карлсоном. Але, коли я вернувся з квитками, їх на місці не виявилося, і лиш оддалік коло кіоску з горілкою бовваніла огрядна зсутулена спина львів’янина й поряд порпався у кишенях Ростик.

— П’ятдесят — і баста…

— Давай двісті! — наче з кілком біля горла благав Йосип.

— П’ятдесят, — стояв на своєму Карлсон.

— Двісті!.. — здихав Йосип.

Я вирішив, що у цьому випадку дискусія зайва і Йосипові найкраще буде одразу навіть зо двісті п’ятдесят ввалити, щоб уже не вставав до самого Львова. А вже там його зніме з поїзда котрийсь із синів. Я докинув ще десятку і відвернувся, щоб не бачити, як нещасний Йосип стискатиме пластикового стаканчика, й тремтячою рукою перехилятиме, й горілка по його цісарських вусах скапуватиме на запилюжений асфальт жмеринського перону.

Потім з’явилися понурий, наче ображений, Джон, і з ним — Паша, вже майже без соломи.

— А де ж коза? Коза де? — запитав Карлсон, і навіть Йосип при тій згадці на якийсь момент перестав ікати, обтер вуса й оглянувся.

— А он! — показав Паша рукою на відомий пам’ятник Остапу Бендеру справа від будівлі жмеринського вокзалу.

І справді, в оточенні кількох таксистів, які там паркувалися, й іншої цікавої публіки стояла Джонова Вєрка із по–собачому висолопленим язиком, кумедно ворушила варґами й наставляла до людей роги з нашпиленими на них листками білого паперу.

— То що, ви їй від сонця почепили? — запитав Карлсон.

— Вона, може, хоче пити? — висловив я припущення, але Пашка сказав, що вони її вже поїли.

Здавалося, Джон із Пашею на якийсь момент протверезіли.

— Ну, що, Довгий, бувай здоров! — розгладжуючи бороду, нарешті подав голос Джон. — О, згадав! Є пропозиція на Чорнобилі виставку зробити, спочатку поїхати щось пофоткати, а потім…

— Ні, знаєш, Чорнобиль хай уже без нас, — за обох нас відповів Карлсон. — Ти що, хочеш із нас передчасно імпотентів зробити?..

— Дурний ти, Ростику! Якби там було небезпечно, я б тебе туди не віз.

— Все–таки, може, краще десь поближче до теплого моря?

— Ну, тоді у липні на Тузлу полетимо, на «Останню криївку»… І Пашка он приїде, правда?

Але Паша не відповів. Він по–страдницьки співчутливо й віддано, наче вірний пес, сидів на якомусь камені, дивився на Йосипа і мовчав.

— І я приїду! — від огорожі, за яку тримався обома руками, подав голос Йосип.

— Або на «День незалежності у Махна» в Гуляйполі. Ти був у Гуляйполі?

— Не був, — відповів я.

— А хочеш?

— Не хочу.

— Чому? Може, візьмеш Іванка і потім скочимо на Азовське море, на косу, там близько?

— Іванка його мама не відпустить, ти ж знаєш, — відповів я на те колишньому шваґерові.

— До батька Махна — це можна, — погодився Карлсон. — Але влітку все ж краще десь у Крим… Ярема, Опольська, Міщенко, до речі, ці вже там, у Махна, були, — сипав він прізвищами. — Мама і Куля також, там, кажуть, буває цікаво.

— Хто–хто? — мене наче ошпарило від згадки мами і Кулі.

Мабуть, почулося.

— Шкода, що повз Вінницю так ото… До Кузі, думаю, могли б заїхати поїсти сирих печериць. Бути коло Вінниці і минути майстерню Кузьми? — прочитав мої думки Карлсон.

— Заспокойся, зараз він у своєму Райгороді, на Бугу рибу ловить, — озвався Джон.

— У Райгороді і Бугу нема, — висловив сумнів Карлсон.

— Ага, бабусі своїй розкажи! Там Буг у нього за городом. Кузьма там хатинку прикупив, і поки ще тепло, то він там… Ми до нього ще поїдемо. Нах Райгород!

— Нах ви точно поїдете, — понуро підсумував Паша.

Насамкінець і Джон почав мене обнімати, а потім побажав щасливої дороги.

— У тебе ж є досвід транспортування Йосипа ще із Західної Африки, — поплескав він мене по плечу, а потім просто всунув мені у жменю зіжмаканих сто баксів і сказав тихо:

— Для малого передай, будь ласка! — І зник за рогом вокзалу у невідомому напрямку.

А коли ми раптом оглянулися, кози й біля Бендера вже не було. Ми й досі точно не знаємо, де вона ділася. Поки Джон із Пашею пішли до пам’ятника з’ясовувати, причмихав потяг, і ми з Карлсоном, розлякуючи жіночок з пиріжками та пивом, що одна за одною ішли нам назустріч, потягли Йосипа до вагона… Потяг рушив, а хлопці так і не вернулися, і лише веселий Карлсон між тіток з пиріжками прикладав мобілу до вуха й показував, що як приїду, то щоб обов’язково йому дзенькнув, а я подумав, що, може, ото й даремно психонув? Не варто було залишати друзів, бо тепер уже невідомо, коли й зберемося. Бо ще рік–два, і кому ми вже нафіг, старі перуни, будемо потрібні?..

Для Йосипа, про всяк випадок, як почне просинатися, Ростик упхав мені в кишеню чекушку «Пшеничної». Але як тільки потяг рушив і за вікнами вагона вслід за масивним Остапом проплив плюгавенький ліліпутик Ленін з витягнутою, як і годиться, у дороговказі рукою, добряк Йосип одразу ж і захропів. Точніше, він і не просинався, й, слухаючи його тихе похропування, я і собі почав клювати носом, хоч взагалі–то у поїздах мені останнім часом краще не спати.

У поїздах мені тепер чомусь сниться тільки весілля, до того ж своє власне, де я, хоч і обметений трьома прибиральницями, все одно одружуюсь… Завжди якісь люди, якісь діти, а потім обов’язково хтось помирає. Останній раз, коли я їхав на Харків, ось так у моєму сні помер один знайомий депутат міськради… Мабуть, тепер точно житиме сто років. З думкою про це я й заснув.