Естетика жахливого. котячі історії

 

Коли тітка Мартоха сказала, що я знову фотографуватиму котів, то вона сказала те, що думала. Вона це знає вже тридцять років, і мама знає, і всі знають, що відколи у шостому класі я вперше взяв у руки «Чайку–2М» на 72 кадрики, то наші коти стали моїми першими фотогероями. Тато ще бурчав, що я витрачаю плівку на дурниці.

Тоді у нас була стара кицька, здається, також Мурка, мабуть, пра–пра–пра… теперішньої Мурки. Бо всі наші кицьки мають бути обов’язково Мурки, а вже з котами — то таке, як діти придумають… Ми й придумували, яких тільки імен не придумували! І та наша стара кицька Мурка була моя перша фотомодель: не стрибала, не йорзала, а терпляче сиділа, де посадять, і дивилася в об’єктив. Чи ба, навіть не в об’єктив, а, як справжня фотомодель, вбік і вгору, переважно на мене… А коли з’явився її син, маленький котик Бодасько, я сам його так назвав і фотографував, пам’ятаю, навіть без плівки, просто бавився.

Але Бодаськова доля була сумна: обпікся окропом і здох, до того ж усе це на моїх очах.

Я якраз збирався до школи, сидів у літній кухні за столиком і снідав. То було ще у нашій старій літній кухні, де тепер хлів, а котик там спав собі на печі. І раптом на моїх очах почав міритися стрибати і стрибнув на бляшану накривку казана, у якому кип’ятилася вода… Накривка перевернулася і накрила його у тому окропі з головою. Це все було на моїх очах: і те, як він лише мірився стрибати, і сам стрибок, і те, як крутнулася замала як для такого казана накривка й бідолашний Бодасько опинився під нею.

Не думаючи про наслідки, я кинувся до котла, запхав руку під кришку й викинув улюбленого котика на розжарену плиту. Він заверещав, як вісім котів укупі, і я збив його звідти однією лівою. Як він потім жалібно нявкав на траві під хатою, я йому там і підстелив стару куфайку, і їсти наклав, але поки прийшов зі школи, Бодаська не стало. І ми з Інкою, пам’ятаю, влаштували йому тоді щось схоже на похорон. Я навіть хрест зв’язав із двох патичків, хоч над котячими могилками зазвичай хрестів і не ставлять.

І досі, хоч більше двадцяти років минуло, без здригання не можу згадувати, і як необачно кинув його тоді на плиту, і того котячого похорону. Те, що руку собі обпік, забулося, а це — ні… Мама водила мене в амбулаторію, і навіть тітка приходила дивитися на мою обпечену руку.

Тітка Мартоха — то було моє перше кохання. Коли мені було років п’ять–шість і вона тоді була ще молода і незаміжня, мені здавалося, що немає красивішої тітки на світі, а сусідка Валя, що у першому стирила у мене пластилін, — то було вже друге… Коли тітка до нас приходила, я завжди йшов її проводжати аж за хвіртку на сошу й дивився їй услід, аж поки не зникала за поворотом вулиці. А тоді ще спирався на сусідський штахетник напроти, аби ще хоч раз упівока побачити тітчин силует. Навряд чи після того я ще мав до когось настільки ж щирі почуття.

І я також добре пам’ятаю, як тітка виходила заміж, і її чоловік, дядько Ігор, пригощав нас із Інкою великими пахучими і дуже солодкими яблуками. А потім повіз тітку у свою хату на іншому кінці села. І вона сиділа на возі разом з великим вазоном фікуса і старою кицькою, яку також забрала із собою. Правда, кицька невдовзі вернулася, а тітка — ні, аж тепер, на старість.

У першої моєї дружини, Анни–Марії Кі, також була кицька, Кшися, а у другої, просто Марії, — кіт Мотя. Перша залишилася у Польщі, друга — у Києві… Я тоді багато їздив, і, звичайно, траплялися й інші жінки. Я пробував жити ще з двома. І це було у ще двох країнах: у Чехії, під Прагою, ще одна Маріа (може, через те, що це ім’я — серед найпоширеніших у світі) — баскетболістка, у якої був добрий десяток і котів, і кицьок різної масті, а в Берліні — вже просто Катя, чи то пак — Каті, перестаріла німфоманка, але ця вже без котів… До речі, особливо останнім часом, після Праги, все це у моїй голові настільки переплітається, що виглядає як одне ціле, точніше — одна особа жіночої статі, тільки у різних втіленнях. Часом ця думка мене лякає, а часом, навпаки, заспокоює.

Німка називалася Каті, стара прокурена профура, хоч і, як каже Джон, з претензіями, але вже без кота, і баскетболістка Маріа, своячка мого господаря, старого пана Іржі, що приїхала до нього в гості з Нового Ічина й заходилася лікувати мене від застуди. Вона тримала там у себе, у Новому Ічині, цілу котячу ферму й лякала тим дядька Іржі, що, мовляв, ще тими котами може і з ним поділитися. А ще казала, що до мене півтора року не була з чоловіком (воно й не дивно такій шпалі), і ми їздили нічним експресом до того її Ічина провідувати усіх цих ненормальних котів… Словом, у кожній країні — по кобіті, а кожній кобіті — по котові! Окрім Каті, звичайно. Ця любила молодих хлопців, і вони цим нерідко користувалися, жили у неї замість котів.

Щоправда, у перервах між Берліном і Прагою ще була Москва, куди В’ячеслав Петрович, добра душа, затягнув мене на дві виставки поспіль, і там у мене була Альбіна, москвичка, хоч і з Чернігова, але також без кота. Зате знову на «а» — Альбіна. Тепер от Анжелка, і знову з котами. Хоч це відкриття і з приємних, але пора б уже зупинитися… І з котами, і з жінками. Тим паче, що Інка завела Шона вже ото тепер, відколи я у неї. Але така котяча мама, як Інка, і так довго без кота трималася. Каже, дорогий подарунок, чотириста баксів коштує… Могла й не брехати, сама ж і купила, бо хіба я не знаю?!

Коли я розповів про Шона Анжелці, вона поцікавилася, чи він бува не глухуватий, бо від когось чула, що висловухі шотландці недочувають. Але я їй відповів, що то все вигадки і що у Шона зі слухом усе гаразд. А своїй другій дружині, київській просто Марії, я й досі час від часу пишу листи, у яких передаю вітання старичку Моті. Проте лише в електронному варіанті — есемески або через Інтернет. Правда, відповідей потім доводиться чекати дуже довго, а найчастіше їх просто не буває. Але минає якийсь час, і я знову пишу, і знов майже те саме. Принаймні початок завжди стандартний: «Привіт! Це я. Проїздом у Києві. Може б, десь випили кави? Хоч би на нашому місці, на Головпошті… До речі, вітання Моті!». Наприклад, коли у Києві, то завжди пишу і призначаю зустріч, але після того, як ми розійшлися, вона так жодного разу і не прийшла.

Тексти деяких есемесок — то також з того, що я добре запам’ятовую. Може, ще й тому, що, перш ніж їх написати, буває, довго виношую, або навпаки — на одному подиху пишу, а потім той текст уже повторюю про себе надцять разів, так мимохідь і вивчаю напам’ять.

Але це було б дуже неделікатно й не по–чоловічому, якби я враз почав ті листи комусь переповідати. Тим більше, згадувати їх тепер не приносить великого задоволення. Єдине приємно, що я ніколи не забував поцікавитися здоров’ячком Свєтки, її доньки від першого заміжжя. Бо ж я у просто Марії, як і вона у мене, також був другим, і спільних дітей у нас не було. А ще я ніколи не забував про кота Мотю і його небайдужість до рибки у всіх її видах. І на початках, коли запрошував просто Марію на каву, то завжди дописував, що не проти передати рибки для Моті. Хоча ні разу так і не передав.

З її відповідей запам’ятав лише одну, і, вочевидь, я її вже ніколи не забуду. «Вибач, прийти не можу. Я, здається, вийшла заміж, і у мене все добре, чого й тобі бажаю. У Свєтки також усе добре, дякує тобі за подарунок від Миколая. Мотю відвезли у село». Нез’ясованим залишилося лише оте «здається»…

Сам усе заплутав і ускладнив, і сам у всьому винен. Начебто і не дурень, і не слабак, а зумів так облажатися. Спохабив навіть риболовлю. Начебто дитяча пристрасть, а як усе вийшло… Моя фотомодель була вже згодна, щоб я ходив на Дніпро, на гнилі озера, куди завгодно, але щоб на рибалку на вихідні пертися з Києва аж у рідне село за чотириста кілометрів (далеко й дорого!) — вона цього так і не могла зрозуміти. Втім, це не причина і не пояснення. Це лиш привід, щоб одного разу поїхати начебто на риболовлю у рідне село, поїхати і не повернутися… Правда, я лиш лякав її цим, але вона не стала чекати. І про це взагалі можна було б і не згадувати, якби не моє тодішнє пияцтво — запійне, зухвале.

Я написав їй з Харкова, вже після того її: «…здається, вийшла заміж» — мене просто прорвало на спогади, як ми єдиний раз у житті їздили разом на риболовлю, і несподівано одразу ж отримав швидку відповідь: «Мій зайчик любить фантазувати». Як це розуміти, невже аби ще більше мені допекти? Щоб я розслабився, купився на щирість і відвертість, а тоді знову вкусити?.. Щоб потім: «Що ж, пролітаєш, однозначно!..» — щось уже зовсім неврастенічне.

Пам’ятаю, тоді у тому втоптаному харківському парку, біля оперного, я вийшов із задушливого інтернет–вагончика, вдихнув на повні груди літнього харківського повітря й поплівся назад у «Кулемет», де тоді якраз засідали всі наші. І того ж вечора, вже після відкриття виставки, ще цілувався з якоюсь п’яною білявкою з місцевих. Сама приклеїлась, і де вони тільки мене знаходять? Часом здається, що весь світ — лише із колишніх дружин з котами та бльондинистих дівок, обов’язково п’яних. Таких дівок ніколи не бракує на всіх наших збіговиськах. І порівняно з ними темношкіра Анжелка — просто промінчик світла у темному царстві хтивості і пороку.

Старію, моралізую… Зате у Харкові у мене не боліла голова. Лікар каже, що час і позитивні емоції — найкращі ліки. Мабуть, і до Харкова я тоді поперся також за позитивними емоціями. Ну, не за трьомастами ж гривнями гонорару. Хоч Джон напередодні обіцяв по п’ятсот з гаком, не рахуючи проїзду й добових.

А на Миколая я посилаю подарунки обом своїм дочкам: і Свєтці у Київ, і моїй єдиній рідній дочці Аґнєшці — у Варшаву. Правда, вона тепер уже не у Варшаві, а також у Лондоні, вчиться на ботаніка, також на ботаніка, й одночасно працює, але я про це довідався зовсім недавно. Вона мені тепер пише листи почасти польською, почасти англійською, а «добрий день» і «до побачення, татусю!» — українською, як я її ще встиг навчити.

З Аґнєшчиних листів я також дізнався, що її мама, а моя перша дружина Анна–Марія Кі, також недавно нарешті вийшла заміж у тій–таки Венеції, куди вона мене усі ці роки запрошувала, але я так ні разу й не поїхав, а кицька Кшися здохла від старості. Ще одна дивна закономірність: як тільки мої колишні жінки ще раз виходять заміж, їхні котячі вихованці також або десь діваються, або здихають. А може, це просто такий збіг обставин? Два випадки — ще не закономірність. Треба ще буде якось поцікавитися, як там у Марії з Нового Ічина з «метромоніальним» станом і чи всі її коти здорові? Бо у німецької Каті котів не було.