Взаємозв’язок між професійними здібностями і фізичною підготовкою

Стосовно професійних здібностей у прикладній психології є дві точки зору.

Суть першої в тому, що в кожній людині закладені здібності до більш-менш конкретних видів праці і завдання полягає в тому, щоб навчитися розпізнавати ці здібності, знаходити їх характерні ознаки і згідно з ними давати рекомендації щодо вибору професій.

Прихильники другого підходу вважали, що ніяких здібностей немає. Чому і як навчити людину, так вона і працюватиме. Ця точка зору на Заході особливого успіху не мала. Але в Радянському Союзі, особливо у 20-х роках, вона була досить поширеною. Її представники вважали, що коли стати на позиції тих, хто визнає здібності фактором, за яким визначається місце кожного в суспільстві, то тоді в учбових закладах будуть створені сприятливі умови для переважання буржуазного прошарку, що створить додаткові труднощі пролетаріату у закріпленні за собою командних позицій. Легко помітити, що у цих міркуваннях здібності змішуються з рівнем підготовки абітурієнтів, їх освітою та загальним культурним рівнем.

У 30-х роках, починаючи роботу у сфері професійного відбору, радянські вчені прагнули використати накопичений зарубіжний досвід. Були розроблені і широко застосовувалися системи проб (тестів) і приладів для виявлення здібностей у робітників. У деяких випадках тести виявилися не досить обґрунтованими і перевіреними й призвели до помилкових висновків.

Труднощі психотехніків поглиблювалися ще й тим, що вони у своїх починаннях не могли опиратися на загальну психологію, бо вона тоді ще тільки формувалася. А тому наукове обґрунтування висновків і принципових положень украй ускладнювалося, що й призвело до переважання емпіризму у їхній діяльності.

Саме з цієї причини, а також під натиском своїх противників, після відомої постанови ЦКВКП(б) “Про педологічні перекручення в системах Наркомпросів” (1936р.) вони були змушені згорнути свою роботу. Настав 20-річний застій у радянській психології праці, і лише з 1957 року знову почали розгортатися дослідження в цьому напрямку. Ситуацію з профвідбором і пов’язаною з ним ППФП на сьогодні концептуально можна зобразити у вигляді таких структурно-логічних схем (див. табл. 12, 13).

Таблиця 12

Структурно-логічна схема факторів, що визначають підвищення продуктивності праці

Об’єктивний фактор		Суб’єктивний фактор
використання досягнень науки		використання кадрового потенціалу
в сфері науково-технічного прогресу	в соціально-економічній сфері
підвищення продуктивності праці

Логічність наведених у схемі факторів, гадаємо, не викликає сумнівів, але нас, звичайно, найбільше цікавить суб’єктивний фактор і тому вдамося до його обґрунтування.

Таблиця 13

Структурно-логічна схема складових, що визначають зміст і потенціал суб’єктивного фактора

Розвиток суб’єктивного фактора
Соціальне середовище				Особистість із задатками здібностей
				Застосу-вання фізикних вправ
умови життя	виховання	навчання
Загальні здібності
професійні здібності

Тепер, об’єднуючи обидві структурно-логічні схеми, можна зауважити, що кадровий потенціал ефективно використовуватиметься тоді, коли ті чи інші трудові операції виконуватимуть люди з найбільш придатними для цього професійними здібностями, під якими прийнято розуміти сукупність переважаючих психофізіологічних якостей (властивостей) людини, якими вона наділена природою і які сприяють найбільш швидкому й успішному оволодінню певними видами праці і досягненню в них найкращих результатів при мінімальних зусиллях.

Розвиток же професійних здібностей базується на загальних здібностях, під якими слід розуміти сукупність більш інтегральних психофізіологічних якостей чи властивостей людини, а саме: гостроту сприйняття органів відчуття, рухливість нервових процесів, відлагодженість механізмів сенсорних корекцій, наявність достатньої кількості різноманітних рухових автоматизмів, записаних на різних рівнях центральної нервової системи, натренованість верховних рівнів побудови рухів стосовно організації рухового поводження та ін. а все це, в свою чергу, зумовлене такими чинниками, як умови життя, виховання, навчання і застосування фізичних вправ.

Надалі нас цікавитиме саме останній чинник, тобто використання фізичних вправ. І тут слід відзначити: на сьогодні і теоретики, і практики ППФП одностайні в думці про те, що засобами фізичного виховання, і особливо застосуванням фізичних вправ, можна позитивно впливати на розвиток як загальних, так і професійних здібностей. Але однозначної відповіді тут немає тобто, не можна стверджувати, що застосування будь-яких фізичних вправ автоматично сприятиме розвитку професійних здібностей. Якби це було справді так, то тоді проблема ППФП перетворилася б у фікцію.

Сказане повністю підтверджується на практиці. Так, у спеціальній літературі наводиться такий приклад. Кваліфікований робітник віком 45-50 років, токар за професією, протягом 10-15 років успішно впорається із виробничими завданнями, незважаючи на те, що має слабку фізичну підготовку і не вміє плавати, на перекладині підтягується не більше двох разів, з труднощами пробігає стометрову дистанцію і т.д. У той же час молодий працівник, фізично відмінно підготовлений, спортсмен-розрядник, значно поступається своєму старшому колезі рівнем виробничих показників.

Більше того, в тій же спеціальній літературі наводиться достатньо фактів, які свідчать про те, що певні види фізичних вправ можуть негативно впливати на розвиток окремих професійно важливих функцій. Сюди належить зменшення тактильної чутливості пальців кисті через наростання мозолів при заняттях гімнастикою, погіршення координації при виконанні трудових операцій складачами годинників та електронно-обчислювальних машин, коли вони систематично займаються важкою атлетикою, випадки погіршення спеціальної координації у пілотів, якщо вони займаються боксом, відзначається також негативний вплив гімнастичних висів і упорів на роботу музикантів і т.д.

Подібні приклади у спеціальній літературі наводяться для того, щоб обґрунтувати думку про необхідність профілювання фізичного виховання з урахуванням вимог обраної професії. Робиться посилання на те, що подібний підхід давно використовують при підготовці висококваліфікованих спортсменів. На базі загальної фізичної підготовки цілеспрямовано розвиваються фізичні якості і формуються рухові навики, необхідні для виконання конкретних дій, характерних для обраного виду спорту. Так, при підготовці гімнастів основний акцент робиться на розвиток сили м’язів рук і плечового пояса, вестибулярної стійкості, здатності орієнтуватися у просторі і т.п. А при підготовці, наприклад, стрибуна у висоту особливу увагу звертають на розвиток швидкісно-силових якостей і координації рухів. І за аналогією, стосовно робітничих професій, пропонується також виділяти професійно найважливіші для кожної конкретної професії фізичні якості. Професія монтажника-висотника вимагає високого рівня розвитку м’язів рук, вестибулярної стійкості, здібності зберігати рівновагу на висоті й обмеженій опорі, вміння долати страх на висоті, тобто таких самих якостей, як у гімнаста. А майбутньому шахтареві необхідні зовсім інші якості, а саме: витривалість м’язів плечового пояса і спини, спритність, гнучкість, володіння навиками пересування і перелазіння в різних положеннях (навкарачки, у напівзігнутому стані, по-пластунськи). Вимоги ж до професії “оператор пульту керування” суттєво відрізняються від наведених вище. Спеціалісти цієї професійної групи повинні володіти здатністю точно і швидко виконувати виробничі дії в умовах емоційного напруження.

Звичайно, підхід за принципом аналогії для визначення змісту ППФП цілком виправданий і заслуговує на увагу, але має один дуже суттєвий недолік: у ньому відсутні достатньо чіткі критерії, відштовхуючись від яких, можна було б обґрунтовано вести підбір вправ ППФП стосовно тієї чи іншої професії. З позицій цього підходу не вдається як слід пояснити курйозні факти, що мали місце в історії становлення ППФП.

Наприклад, ще у 20-х роках Центральний інститут праці робив спроби встановити зв’язок між трудовою і фізичною культурою. У рамках запропонованої інститутом концепції рухової культури вправи виробничого навчання були чимось середнім між спеціальним трудовим тренуванням і гімнастикою. Так, для занять мулярів пропонувалися вправи з цеглинами. Для сучасних фахівців з фізичного виховання це, зрозуміло, здається смішним. Та досить уявити в руках муляра не цеглини, а гантелі, і посмішки на їхніх обличчях зникнуть, ситуація уявиться цілком нормальною. Насправді ж до нормальності тут дуже далеко, і не залежить це від того, будуть в руках мулярів цеглини чи гантелі.

З позицій аналогового підходу не можна як слід пояснити і наведений вище приклад негативного переносу між заняттям важкою атлетикою і трудовими операціями складачів годинників та електронно-обчислювальних машин. Подібні приклади можна продовжувати.

Таким чином, сказане наводить на думку, що зв’язок між фізичною культурою, спортом і трудовою діяльністю треба розглядати по-іншому, більш глибоко. Для цього треба скористатися інформацією про побудову рухового поводження нервовою системою людини, яка викладена раніше (див. перший підрозділ шостого розділу і п’ятий підрозділ сьомого розділу). З опорою на неї розкриваються наступні підрозділи цього розділу.