Новорічна ялинка. Звідки вона?

 

А й справді, звідки прийшов до нас хороший звичай у новорічне свято ставити ялинку, прикрашати її?

Ця традиція набагато старша за юліанський календар, введений Юлієм Цезарем у Римі у 46 р. до н.е., а на Україні – у XVI ст. Звичай прикрашати чи просто ставити деревце у домі був ще тоді, коли новий рік у наших предків починався з весняного рівнодення (у березні) і задовго до виникнення християнства. Коли новий рік почали святкувати 1 січня, це свято збіглося зі стародавнім народним святом народження Місяця – Щедрим Вечором. Воно існує кілька тисяч років. Всі новорічні обряди стосуються саме Щедрого Вечора з його ритуалами: прикрашанням ялинки, засіванням, щедруванням, звичаєм водити козу і колоти свиню, а головне – і величанням господаря-хлібороба.

Відповідно до космогонії наших далеких предків світотворення було пов'язане з космічним моментом, коли з 24 на 25 грудня починає збільшуватися світловий день. Виникнення і розвиток космічного світу поділялися на три епохальних періоди: утворення (народження) зоряних галактик, яке відзначали 25 грудня (за старим стилем – 7 січня), утворення супутника Землі – Місяця – 1 січня (14 січня) і утворення Води, як основи живої матерії – праматері усього сущого на Землі – 6 січня (19 січня).

Космогонія і передматеріалістична філософія тієї епохи, відповідно до міфів, збережених у наших колядках, свідчить, що на початку утворення світу «не було ні неба, ні землі», а було тільки «синєє море». Пізніше серед моря з'являється Прадерево або Перводерево, від якого і починає творитися Всесвіт. [215] Відповідно до висновків учених, міфічне Прадерево означає нашу галактику, ту зоряну систему, до якої належить і Сонце зі своїми планетами. Це Прадерево і символізувалося колись деревцем у домі.

Спочатку це була пальма, верба, а пізніше у північних народів – ялинка. Ялинку прикрашають яскравими зірками, зображенням місяця, вогнями, щоб вона світилася і палахкотіла, як справжня галактика. В народних уявленнях Місяць був божеством родючості і символізував предка народу Дідуха, якому люди завдячували всіма своїми матеріальними і культурними надбаннями. Про Місяць і зорі на Україні говорять, що це «цап на полі басує з цапенятами» або що це «прадід Дідух і йог рідни». Ці приказки – також пам'ятка доісторичної епохи, коли коза, ще за матріархату, була тотемом одного з племен наших предків, яке у праеллінів називалося «козиним народом». Адже колись люди цього племені вважали, що вони походять від кози. Традиція водити козу на свито Щедрого Вечора так само давня, як і звичай колоти спиню – роху, названу так на честь Сонця. Таким чином, уся символіка Щедрого Вечора належить до астрального культу наших предків, який існував також у Стародавньому Єгипті і Вавілоні.

Кілька тисяч років народ вперто святкував народження Місяця (Щедрий Вечір), а також і дні утворення зоряних галактик і народження Води. Це примусило церкву поступово знову запровадити ці свята, надавши їм нового, християнського тлумачення. Але народ зберіг усі язичницькі обряди і ритуали. Так дійшли до нас культурно-історичні фольклорні пам'ятки минувшини, які несподівано засвідчили надзвичайно високий рівень стародавньої культури – астрономії, космогонії, передматеріалістичної філософії, а також те, що чимало язичницьких уявлень не суперечать сучасним науковим поглядам.

 

Щедрий Вечір

 

Свято народження Місяця, що має назву Щедрий Вечір, належить до стародавнього вітчизняного астрального культу, коли головні боги символізувалися небесними світилами. Див-батько – бог осяйного неба; Цур – Сур – Сварог – астральний Вогонь (бурхливе небо – рух Сонця зодіакальним колом); Дана (або Леля) – Вода-мати; Дідух – Коляда – Місяць; Дажбог – Сон-[216]це; Зоря – Венера; Золота Баба – Плеяди; Волос-Тур – Плець; Волос із Плеядами – Волосожар; Золотий Плуг – Оріон; Полель – Сіріус; Берегиня – мати Земля, берег космічного океану.

Ідеологія, символіка, обряди й ритуали давніх астральних свят цілорічного циклу, що збереглися й нині, є відлунням первісних культів. Учені, не обізнані з тубільним матеріалом, висунули були «гіпотезу запозичень». Не знаючи колядок і Коляди, гадали, що вони походить від римських календ, або брумалій чи сатурналій – себто з Риму. Та з'ясовано, що староукраїнські космічні свята і колядки належать до культурної доби, яка на тисячі років передувала римській еклектичній цивілізації. Давність цієї доби можна охарактеризувати і з лінгвістичного боку. Одне слово тоді, бувало, визначало кілька понять. Словами одного кореня називалось: небо, сонце, вода, жінка, пісня, рука. Досліджуючи ці слова, можна підійти до виявлення субстрату мови відповідної доби й культури. Про давність астральних свят дізнаємося, зокрема, з того, що в індійських міфах про космічні свята Різдва й Купала говориться як про застарілі, простонародні.

Із введенням юліанського календаря давнє свято Щедрого Вечора збіглося з початком нового року. Юлій Цезар, котрий завоював кельтів у Галлії, познайомився зі стародавніми культами й обрядами цього народу. Початок року в новому календарі (46 р. до н.е.) він призначив на свято народження Місяця – Щедрий Вечір: день вшанування господаря і провіщання добробуту, багатства й щастя, початку кожної важливої справи. (До речі, у Вавілоні в цей же день святкували одруження Сонця й Води).

Свято Щедрого Вечора пов'язане з давноминулими етапами розвитку людської цивілізації, з космогонією и міфологією культу Місяця. І саме дослідження свят Різдва, Щедрого Вечора, Водорщів (Водохрещі), Великодня, Купала, русалій та інших дозволяє вивчити історію культури й розкриває ставлення християнської церкви до астрального культу наших предків.

На Русі майже не встановлювалося нових християнських свят, символіки та обрядів. Церква надавала нового тлумачення поганським святам, приймаючи давні традиції й ритуали. За астрального культу всі свята було пов'язано в цілорічний цикл, що відповідав законам природи та був пройнятий ідеєю створення світу. Церква заборонила свята народження Місяця – Щедрий Вечір і [217] Купала. До інших поганських урочистостей вона приєдналася, даючи їм нові тлумачення, що й зберегло нам поганські свята, їхню ідеологію та обряди.

Святкування Різдва у західній церкві було заведено лише між 354–360 рр., а в східній – 378 р. Спочатку християнська церква дозволила святкувати і Різдво, й Водорщі одночасно в один день, а саме – 6 січня. До цього поганські свята – Різдво світу й Водохрещі (свято народження води) – відзначалися згідно з космогонією й передматеріалістичною філософією того часу 25 грудня і 6 січня.

Треба зазначити, що навіть поганський хрест – символ Сонця в Єгипті й на Русі церква дозволила використовувати як християнський символ лише з IV ст.

Згодом астральний культ, що в різних народів по різному поєднувався в одній тріаді (на Русі – Місяць, Сонце і Зоря; в Єгипті – Сонце, Місяць і Зоря; в арабів – Зоря, Сонце, Місяць) був визначений церквою святій трійці після встановлення в IV ст. святого духа.

Розповідаючи про свято народження Місяця (1 січня), яке єдиним світотворчим принципом пов'язане зі святом Різдва Світу (24–25 грудня), ми зупинимося лише на ідеологічному змісті цих свят, їхній символіці та окремих містеріях, обрядах і ритуалах.

За уявленнями тієї доби, Щедрий Вечір, що був тотожний святові Януса в Римі, припадає на середину 12 священних ночей творення світу: з 26 грудня (свята Різдві Світу) до 6 січня (свята народження Води – Дани /Лелі/). Ці 12 ночей жерці-астрономи додавали певним способом до 354 днів місячного року, щоб погодити його з сонячним.

Давність відомостей про 12 священних ночей учені датують добою вед. Люнарний культ Води й космічного вогню існував на території України вже за матріархату! Мовами стародавніх народів Надчорномор'я (старовірменського Урарту) Місяць мав назву Уаціля, яка пізніша перейшла в наше Василля – Василь. В одній з колядок доби матріархату співається: «Свята Василля діжу місила, пироги пекла рогатії, букатії».

Українські ліплені пироги, різдвяні, щедровечірні разом із жертовними пирогами Янусу в етрусків є унікальною серед слов'янських і неслов'янських народів ритуальною стравою й символізують Місяць (Дідуха – предка народу). До речі, радянські мовознавці вважають, що слово пиріг успадковане від предків, котрі розмовляли доіндоєвропейською мовою. Тоді в слові ще [218] зберігалися окремі частини, що були самостійними. Тож слово пиріг означає «хліб Місяця».

За віруванням тієї доби, Місяць керує небесною й земною водою. Він впливає на вегетацію й розродження всіх земних створінь. Саме від нього залежить плодючість худоби й родючість хлібів. У колядці пізнішого походження співають: «Ілля, Ілля на Василя, а у Василя житня пуга, пугою махне – житом пахне». Ця колядка виникла вже за часів християнства, коли Ілля замінив Перуна, а Василь – Місяць, очевидно, символізує тут царицю небесну, слов'янську Артеміду. В космічний момент народження Місяця колядки й щедрівки славлять Господаря, його багатство, провіщають добробут. В колядках, які виконувалися до Щедрого Вечора, домінує культ Вогню й астральних світил, а на Щедрий Вечір гору бере культ Води, яка має народитися на Водорщі 6 (19) січня. За світоглядними міфами, відображеними в колядках, Зоря й Місяць творять воду.

Передсвяткового вечора, 31 грудня, розпочинаються і символічні містерії з водою. Воду уособлювала Маланка (у праеллінів ім'я набрало значення «сувора», «жорстока») Колядники співають:

Наша Маланка малесенька.

Як конопелька, тонесенька.

В ополонці ложки, тарілки мила,

Шовковий фартух замочила.

У містеріях з Василем – Місяцем і Маланкою – водою та в забавах з щедровечірніми весільними парами провіщаються наступні космічні події. У Вавілоні з дня одруження богині вод – Бау з богом Сонця – Бар-Баром (Баббар) починався новий рік. На Русі рік починався у березні, на весняне рівнодення, а свято одруження Води й світла відбувалося на Купала.

Засівання ранком на свято Щедрого Вечора, як і кутя на Різдво, є жертовним обрядом на честь богині Дани – втіленої води. Він імітує «дрібний дощик» (появу самого божества) і провіщає господарю урожай. На Київській Русі вірили: все, що починається у день народження Місяця, щасливо й закінчиться. Так вважали й етруски, які проводили подібні обряди на свято Януса (Янус – Місяць). Прийнято вважати, що Янус – римський бог воріт і дверей. Це сталося тому, що, як показують дослідження, Янус був богом Вавілону, а Вавілон у перекладі означає «небесні ворота». У Дворіччі це був бог місячного неба – Ан. В етрусків Ан перейшло в Ян, подібно до того, як у слов'ян аблоко – яблуко; агнець – [219] ягня. Юлій Цезар, як нам відомо, призначив і початок нового року на це свято (у 46 р. до н.е.). Християнська церква призначила на день народження Місяця (Уацілля–Василя) свято вигаданого святого Василя, а на 31 грудня – святої Маланки.

Обов'язковим щедровечірнім обрядом було прикрашання ялинки. З надзвичайною силою змальовано світотворчу дію води й вогню в колядках про ялинку. Колядники співають, що в господаря «На подвір'ї ялинка стояла, тонка, висока, листом широка. На тій ялинці трійця горіла. Три гистри впало – три морі стало» і т. ін Вогонь творить воду, як в інших варіантах міфів вода творить вогонь.

На свято Щедрого Вечора спостерігаймо етногенетичні традиції водити козу, містерії з козою й ходіння, з плугом. Коза була атрибутом головного бога Перуна, мабуть, ще в населення стародавньоямної археологічної культури. Українська загадка каже: «З бородою народився, богу вгодився, а святим бути не може (Цап)». Тут ідеться про те, що цап «вгодився» Перунові, він є йог атрибутом – отже, не може бути християнським святим. Тоді вже існував культ астрального вогню. У племен, яких археологи називають «скорченими кістяками» в могилу на померлого кидали, як символ небесного вогню, жменьку вохри. Коли її не було, символічно кидали жменьку землі. Звичай залишився в нас і досі. Ще донедавна голову померлого покривали червоною хусткою. Люди колись вірили, що походять від кози. Стародавні міфи еллінів розповідають про пастуший народ який звався «козиним» і своїми набігами на береги Егейського моря наводив жах на Елладу. За міфами, Зевса вигодувала коза. Але ми знаємо, що Перуна-громовержця також вигодувала коза.

Тоді Перун, як свідчать колядки, був мисливцем. Він удосвіта ладнав лука, бряжчав збруєю і їхав або на лови або на війну. За тієї доби попереду війська везли постать Перуна, голову якого вінчали козині роги: військо кожного племені виступало з тотетом (предком) на чолі У Єгипті, скажімо, везли статую з головою бугая Апіса. Перед військом фіванців вели барана. На щитах трипільців з племені лелегів було намальовано їхній тотем – гайстра-лелеку – священного птаха, що символізував богиню Зорю й астральний вогонь. Вірили, що коли вбити гайстра-лелеку, то небесний вогонь покарає вбивцю або спалить хату. Попереду війська пеласгів (лелегів, протоеллінів) возили богиню наших предків Дану (Тану), [220] дочку Лади з головою сови (ім'я богині елліни вимовляли як Атена).

У колядках співається також про Перуна-вівчаря. Тієї доби він уже об'їхав (тобто завоював) три чужинецькі землі й створив союз племен, що мали своїми богами Місяця, Сонце й Зорю.

З передісторичної доби лишився нам і ще один цікавий звичай. На свято астрального культу народження Місяця (Дідуха) – Щедрий Вечір в українців заведено колоти кабана або принаймні подавати жертовне порося. Хоч роха й була присвячена сонцю, а порося, мабуть, символізувало й зірку, і астральний вогонь (згадаймо народну загадку: «Дрижить свинка – золота щетинка» (вогонь).

За нашої пам'яті народ ще зберігав обряд і ритуал колишніх жерців. По селах були професіонали-колії (подібно до різників у євреїв), котрі кололи, смалили, обробляли кабана та ворожили по нутрощах, зберігаючи стародавній обряд. Кров збирали в спеціальний посуд і з неї з крупою робили кров'янку – жертву богині Дані – втіленій воді. Ворожба й провіщання відбувалися за відповідним ритуалом. Коли кров лилася буйним безперервним струмком – провіщалося дощове літо (треба заорювати гній). Довга грудочеревна перетинки – довге літо. Якщо вона швидко звужується, то лише перші посіви вродять і т. ін.

Дівчатам давали печінку, й вони, вдивляючись у блискучу поверхню, прагнули побачити свою долю.

Згадку про ворожбу по нутрощах жертовної щедро-вечірньої або різдвяної рохи ми подали за повідомленням українського етнографа М. Коробки, хоча й автору цих рядків доводилося спостерігати цю ворожбу на Чернігівщині (село Шатрище Новгород-Сіверського повіту, міста Ніжин і Борзна). На жаль, автор на той час не цікавився вивченням залишків ворожби по нутрощах тварин на Україні.

З повідомлення М. Коробки видно, що народ зберіг лише символічний, колись священний ритуал замість давньої науки провіщання по нутрощах.

Чи справді існувала така велика наука – незбагненне досягнення багатьох поколінь цілеспрямованої дослідницької думки жерців? Мабуть, так.

Адже сучасна медицина вже дійшла висновку, що по лініях долоні, радужці ока, пульсу можна розпізнати хворобу.

Фанатично вперті у намаганнях зберегти обряди своєї [221] віри, наші предки донесли їх до наших днів. Це були обряди, пов'язані з астральним культом, а саме з щедро-вечірнім святом народження бога Місяця на 1 січня. Ворожба і провіщання по нутрощах тварин були, крім наших предків, поширені в етрусків та кельтських жерців-друїдів до заборони й запровадження Юлієм Цезарем смертної кари за ворожбу.

Всенародний ритуальний звичай колоти кабана або роху на Новий рік і ворожити на нутрощах є спільним у віруваннях і побуті етрусків і кельтів, які мали своїми головними племенами, зокрема, рутенів, бойків, сквиру, галатів. Кельтські жерці-друїди («старі дуби») залишили нам багато відомостей з науки ворожби. Їхнє ім'я на території України народ зберіг у назві козацького міста Стародуба, що був осередком друїдів, як і місто Ворожба. Ці обряди було поширено в деяких народів дошумерського й шумерського населення Вавілону. Про взаємні культурно-етнічні впливи населення Наддніпрянщини з Урарту, Єгиптом, Вавілоном, Іраном, арабами свідчить термінологія свят і обрядів наших предків.

Вже на початку нової ери римляни не спроможні були засвоїти науки провіщання по нутрощах. Хоча й були відповідні книги-ворожби по нутрощах, по блискавицях або польоту птаха, які. з «благословення» римської влади часто спалювалися, наука провіщання – так звана гаруспіція (що означає спостереження печінки) лишалася в руках вчених етрусків. Римський сенат до н.е. не раз заохочував молодь етруської знаті до вивчення гаруспіції. Як відомо, термін навчання кельтських жерців становив 20 років. Поступово занепадала наука й зникали освічені ворожбити-жерці. Відсутність знань породжувала фальсифікації, сумніви й невіру. Ціцерон в своїй книзі пророцтв висловлює невіру в гаруспіцію, хоч до того, безперечно, спричинилася й смертна кара, впроваджена в Римі як покарання за ворожбу по нутрощах тварин. Наведемо слова Ціцерона, що свідчать про втрату серед окремих освічених римлян беззастережної віри в гаруспіцію вже в І ст., до н.е. Він пише: «Чи може хто-небудь кого переконати, що гаруспіки через тривалий досвід знають, що начебто напророчено в нутрощах. Але ж скільки тривав і нагромаджувався цей досвід і за якої давнини його почали використовувати? Або яким чином вони разом домовились про те, який бік щасливий, а який – нещасливий, яка звивина пророчить горе, а яка успіх і добробут? Як про всі ці речі змогли домовитись гаруспіки етруські, еллінські, [222] єгипетські та пунічні? Адже вони не могли цього зробити, та й навряд чи це зробити можливо». І далі: «...Якщо нутрощі мають властивість пророчити майбутнє, вони повинні бути пов'язані з природною сутністю речей або підлягати впливові й волі богів».

Хоч Ціцерон і дивився скептично на науку гаруспіків, віра в їхні пророцтва тривала. Однак це не завадило Візантійському імператору Константину в IV ст. н.е. Видати наказ про застосування до гаруспіків смертної кари за провіщання.

Знищити науку ворожби по нутрощах було майже неможливо, й християнська церква довго вела з нею боротьбу. За астральних культів, що існували в Єгипті, Вавілоні і на землях наших предків, космічні вірування проймали все громадське й особисте життя людей. Космічна передматеріалістична релігія справді допомагала розв'язувати складні державні, господарські, наукові й особисті проблеми. Висока наука й чудесна, як здавалося, безпомилкова практика ворожби по нутрощах беззастережно сприймалася навіть по сусідніх чужих країнах.

На жаль, на Україні ніхто з учених не вивчав мистецтва провіщань по нутрощах тоді, коли воно ще існувало в XIX ст. Якийсь час територія України, можливо, була центром ритуальної ворожби люнарного астрального культу.

Римляни спізнилися зацікавитись релігією етрусків. Вони звернули на неї увагу тоді, коли забули вже про походження власного бога Сатурна й народних сатурналій. Культури римлян і етрусків були докорінно різними, й одна з них, старіша й вища, мусила загинути. Хоч римляни були сучасниками етрусків, вони – індоєвропейці, а етруски – народ доіндоєвропейський. Спосіб мислення етрусків був зовсім інший. Тому римлянам важко було зрозуміти світосприймання й релігію етрусків. Це однаково стосується давніх наших предків на Подніпров'ї, котрі, за висновками деяких радянських вчених, є народом доіндоєвропейським.

Зупиняючись лише на культурно-історичному змісті окремих обрядів Щедрого Вечора, не можна обминути традицію ходіння з плугом, пов'язану з добою скіфів-кіммерійців. За повідомленням Геродота, на XVI–XV ст. до н.е. припадає реформація культу води й астрального вогню у скіфів-орачів. Це сталося у зв'язку з невідповідністю давнього культу з новими вимогами хліборобів. За міфами, з неба впав Золотий Плуг (сузір'я Оріон) – [223] символ астрального вогню, якому мусив поклонятися народ. Втіленням зораного поля стала богиня Земля-Мати, Земля-Берегиня. Життя й достаток народжувались уже не від одруження води й вогню, а від одруження світла (у вигляді Золотого Плуга) й зораного поля. З того часу народ зберіг свято весілля плуга. Як бачимо, традиція ходіння за плугом на Щедрий Вечір теж давня (II тис. до н.е.), але органічно вже не пов'язана зі світотворчим принципом та космогонією стародавніх астральних свят. Як і в містерії з козою, ці обряди стосуються проблем етногенезу.

На Щедрий Вечір, у таємничий день народження Місяця (Дідуха) відбувалося прославлення предка й господаря та починалось виконання ритуалів, пов'язаних з культом води: від свята її народження – Водорщів і аж до свята Купала.

Традиція водити козу й ходити з козою та Зорею на сучасний Новий рік дісталася нам від предків людності стародавньоямної археологічної культури («скорчених кістяків») і трипільців-пеласгів. Коза – тотем пастуших племен давньоямників, у яких головним богом був Місяць. А Зоря була божеством трипільців-пеласгів, племен лелегів (згодом – кіммерійців і фракійців), котрі теж брали участь в етногенезі Русі. Народ і досі зберігає обряди культу Золотого Плуга, що його, за Геродотом, встановлено в II тис. до н.е. Варто сказати, що в сузір'ї Плуга (Оріон) українці ще й нині розрізняють Чепіги, Полицю і т. ін.

Ми згадували вже про 12 священних ночей світотворення, про 12 полін, що їх заготовляють для «живого вогню», готуючи різдвяну вечерю, про 12 різдвяних страв і т. ін. Число «12», про яке йдеться у ведах – це стародавнє космогонічне й символічне число (за числом сузір'їв зодіаку – Сварога) слов'янської поганської космології й міфології. За нової ери його запозичила християнська церква.

"Семиденний тиждень – явище пізнішого походження. Перед тим місяць складався з трьох тижнів по дев'ять днів і ще з трьома святковими. На території Русі (з палеоліту) число 7 символізувало періодичний закон у природі – закон відродження.

Відповідне божество княжого Києва – Сімаргла: сім Ярил, тобто сонць, що символізують періодичний закон у природі.

Отож наші предки походять від союзу енеолітичних племен, які мали своїми богами Місяць, Сонце й Зорю. [224] Щоб зрозуміти етногенез Русі, ми и розглянули кілька стародавніх обрядових традицій, пов'язаних зі святом Щедрого Вечора.

 

 

КИЇВ І КИЇВСЬКА РУСЬ

Трипільці. Пеласги. Етруски

 

Заснування і давня історія Києва оповиті численними міфами й легендами.

Нині чи не найбільше знають про засновника – князя Кия, його братів Щека й Хорива, сестру Либідь. Пам'ять про них зберігають назви гір: Щекавиця й Хоревиця, а в гирлі річки Либідь – Дівич-гора, названа ще й Лисою горою, бо на ній язичники колись справляли свої обряди. З далекої скіфо-кіммерійської епохи дійшла до нас етимологія і семантика імені Либідь – Дівиця. Всіх міфів, пов'язаних із Києвом, не перелічити. У глибину піків сягають легенди про знамениті Змійові вали, якими було розділено і місто.

Доісторичні поселення на території Києва, очевидно, належали кільком племенам, очолюваним «братами» і «сестрою» Кия. Ґрунтовні археологічні, історичні та етнографічні дослідження дають підстави вважати, що серед них були пеласги, етрускоїди і кельти. Вчені довго билися над розгадкою таємниці назви київського «доісторичного» причалу Самбатас, про який згадував і візантійський імператор Константин Багрянородний. Авторові цієї книги не зразу вдалося розшифрувати древній київський топонім.

Ще донедавна немалою загадкою була Старокиївська гора – колись традиційна у попередників Русі і слов'ян «гора собот», де влаштовувалися «соботки» – суботні офіри богам астрального культу. Особливо велелюдним у скіфську епоху й пізніше, в період передісторії Києва, було свято на честь фрігійської Великої Матері богів – Кибели (Купала). Ки – богиня Землі, а Белл – бог світла і Неба, тобто «Земля небесна». У фракійців і слов'ян це Білий бог (український Полель), білоруський Белун, кельтський Беланус. Це також Пеле бог світла і сонця у пеласгів. Тобто свято богині Землі Небесної (Кибели, Купали) було одночасно і на честь бога світла і сонця Белла – Балануса – Белуна – Полеля – Семи-ярила (сонця літнього сонцестояння. Це також був [225] давньоруський Див, халдейський Небо (Діо – в грецькій інтерпретації), давньоіндійський Dyaus Pita (санскр.), іранський Зевс, як і Зевес давньогрецький. Діо – Дій – Див мав у фракійців і слов'ян ще епітет Сободій. Це те ж саме, що Елевтерос і Liber у Зевса і Юпітера – Свобода. «В» тут вставне, спершу було собода¹. Звідси й дві назви свята: Купала – на честь Кибелли, а Собот (соботки) – на честь Сободія («Свободи Неба»). Це була грандіозна, захоплююча містерія наших пращурів. її обряди та ритуали у давніх Фрігії, Русі й на сучасній Україні дуже подібні у всіх деталях.

У статті «Самбатас», яка публікується в цій книзі, автор дає тлумачення назви свята «соботки», яка походить від субота (Σαββατασ), що також має значення «свобода», але «свобода (відпочинок) землі нічиєї». Таке значення мала назва київської пристані у греків на початку нової ери. Таким чином, Старокиївська гора (як і інші гори у Києві) була місцем, де здійснювалися жертвоприношення різним астральним богам – Перуну, Дані, Дажбогу.

Вчені вивчали давні повідомлення й легенди про переселення, що відбувалися задовго до нової ери, в Придніпров'я з Малої Азії, зокрема з міста Кіоса. Міфи про язичницьких богів київського пантеону і Русі, як показали дослідження, сягають епохи міді-бронзи, неоліту й пізнього палеоліту – не тільки III–IV тис. до н.е., але й ідуть далі у марево віків – аж до XIX–XX тис. до н.е.

Серпанком міфів і легенд оповита передісторія й інших визначних центрів стародавніх цивілізацій, але Київ і Рим багаті ними особливо. У 1962 році автор писав про їхні зв'язки у торгівлі, культурі, виражені в язичницьких віруваннях, обрядах, звичаях, традиціях, про те, що назви Русь і поляни виникли ще до часів Геродота. За чверть віку наукою нагромаджені нові факти, які змушують знову звернути увагу на древні міфи, на етнічну близькість племен – творців передісторії Києва й Риму.

Етнічними зв'язками можна пояснити відомі у минулому спільні риси культури і навіть побуту цих древніх міст. Колись самовпевнені європейські вчені стверджували, що культура Русі запозичена з Риму.

Як уже знає читач, нині доведено, що в трипільську

__________

¹ Miklosich F. Etymologishes Wörterbuch der Slawishen Sprachen. 1886, C.332. [226]

епоху на території України існувала високорозвинута цивілізація з писемністю, чи не з першим у світі звуковим алфавітом, протомістами, наукою і мистецтвом. І Рим своїм розквітом багато у чому завдячує ще древнішій культурі Причорномор'я і межиріччя Дніпра – Дністра. Підвалини культури, величі Риму заклали пеласги й етруски. Етруски були його першими царями. Вони ж в особі міфічних Ромула і Рема заснували місто. І нині навіть назву Roma дослідники, не вагаючись, вважають етруською.

Але етруски вже застали на Аппенінах «божественних пеласгів», яких прославив Гомер і які у Римі опинилися згодом на правах упосліджених плебеїв. М. Марр писав про те, що визначний колись народ пеласгів завершив свою історію підкореним бідним нижчим станом. Народ назвався іменем одного з своїх богів – бога світла Пелле.

Спираючись на висновки відомого українського мовознавця, етнографа й історика О. Партицького про те, що назва пеласгів походить від імені Пелле – Аполло – Аполлон, можна допускати, що й слово плебеї [ плебе ] етимологічно пішло від Пелле + ба [кіммерійсько-етруське «дитя»]. Отже, Пеллеба – плеба – плебе – плебеї: «діти бога світла».

Історією Риму, як відомо, займалися вчені багатьох країн упродовж двох з половиною тисячоліть. Нагромаджено надзвичайно великий і цінний матеріал. Києву не так пощастило. Його передісторія вивчалася дуже мало.

Археологія засвідчила, що у III і II тис. до н.е. тут було кілька великих трипільських поселень, які фактично й утворили протомісто¹. М. Марр вважав, що назва Київ відноситься до того ж часу, що й назва Рим [VII ст. до н.е.]. Морфологічний і лінгвістичний аналіз показує, що слово Куяба читається як «дітище скіфа», причому «ба» означає «дитя» по-кіммерійському. Отже, робить висновок М. Марр, у заснуванні Києва брали участь і скіфи, і кіммерійці, які не були іраномовними [на відміну від усталеної щодо цього точки зору].

Чи були трипільці Києва і Правобережжя Дніпра пеласгами? Питання само по собі надзвичайно цікаве. більше того, воно тісно пов'язане, як ми побачимо далі, і іншою важливою проблемою: чи були засновниками

__________

¹ Толочко П.П. Древний Киев // История городов и сел Украинской ССР – К., 1979. – С. 19-22. [227]

Києва і Риму одні й ті ж видатні народи стародавнього світу.

Наші дослідження дозволили виявити і зіставити численні факти, які свідчать, що населення трипільської археологічної культури УРСР було пеласгами, а точніше – протопеласгами. Таким чином, на самому початку розгляду джерел, міфів і фактів, пов'язаних із проблемою походження Києва і Риму, ми зустрічаємося з думкою, що обидва центри давніх цивілізацій синхронно створювали одні і ті ж видатні народи. Важливість питання про етнічну приналежність трипільців вимагає того, щоб докладніше зупинитись на літературі з етносу трипільців. Висновок про те, що скіфи й кіммерійці не були іраномовними, а були фракійсько-етрускоїдними племенами, ми також розглянемо нижче.

Ще в листопаді 1978 року [23. XI] автор у своєму виступі на міжнародному симпозіумі археологів з етногенезу слов'ян у Києві повідомляв про неперервність етнокультурного процесу на Середньому Дніпрі з епохи Трипілля. Древні міфи у світлі сучасної науки свідчать, що боги пеласгів «жили й захищали свій народ» на Середньому Дніпрі у межиріччі Дніпра – Дністра. Як ми уже показали, Пелле – Полель – Аполлон [бог світла] дав ім'я племенам пеласгів. Зевс «пеласгійський» – це етимологічно й семантично бог неба трипільців – Див [Dyaus Pita – санскр.]. Трипільська Дана – Аthenа Раllаdа в Афінах в епоху заснування міста пеласгами. До тих часів належить зображення лелек на священній стіні Пеларгікон в Афінах. Лелеки і на Україні залишаються священними птахами – тотемом древніх племен лелегів [пеласгів]. Артеміда як сестра Аполлона [Полеля], безперечно, також богиня пеласгів і в той же час, як ми показали, богиня протослов'ян і фракійців-кіммерійців – за повідомленнями античних авторів [Платон, Тіт Лівій]. Згідно з Гомером, батьківщиною Ареса є землі, які нині відомі в науці як територія поширення пізньої трипільської археологічної культури, населення яких цей бог захищає. І якщо античні джерела хронологічно відповідають добі кіммерійців /фракійців/, то ще О.І. Соболевський у «Русско-скифских этюдах» ставив питання про пеласгів як про трипільців і предків кіммерійців. «Якщо ми вбачатимемо в предках кіммерійців і пов'язаних з ними (на нашу думку) скіфів-еллінів і особливо гелонів-еллінів – древніх пеласгів, нам буде зрозуміло багато що у розповідях Геродота і Страбона». Кількома сторінками раніше О.І. Соболевський говорить [228] про можливість «вбачати у представниках трипільської культури кіммерців Геродота»¹. Очевидно, це слід розуміти так, що трипільців-пеласгів можна вважати предками кіммерійців².

Вкажемо на деякі висновки і гіпотези дослідників, що стосуються питання етносу трипільців. Наприкінці минулого століття видатний український археолог В. Хвойка, який відкрив трипільську археологічну культуру, вважав, що трипільці були «найдревнішими слов'янами»³. Багато хто із археологів заперечували Хвойці. Так, П.Н. Третьяков писав, що «головні предки слов'ян, найдавніші праслов'яни знаходяться не серед трипільців, як думав В.В. Хвойка, а серед інших північніших племен, які мешкали в IV–III тис. до н.е. у лісових областях між Середнім Дніпром і Одером. Що ж до нижньодунайських племен, то, на думку ряду радянських, польських і румунських археологів, у них слід вбачати предків фракійської групи племен, що відрізняються від слов'ян, але згодом значною мірою були поглинуті ними⁴.

Гіпотези етнічної приналежності трипільців розглядав у своїх працях Т.С. Пассек⁵. Різні автори висловлювали річні думки щодо етносу трипільців. Протослов'янами IX вважав В.В. Хвойка, фрако-фрігійцями – Е.Р. Штерн та інші, кельтами – К. Шухардт, тохарійцями – О. Мен-Пин і т. д. Нам здається, що доки не розв'язана проблема походження слов'ян, не можна вважати деякі із названих гіпотез цілком несумісними. Фрако-фрігійці і кельти, безперечно, брали участь в етнічному формуванні Київської Русі.

Т.С. Пассек в одній із своїх праць наводить заперечення М.Ф. Біляшевського В.В. Хвойці, висловлене в рецензії на розкопки у Трипіллі. М.Ф. Біляшевський вважав, що «культура проникла через Егейське і Мармурове моря з Фінікії або Єгипту і в розписній кераміці

_________

¹ Соболевский А.И. Русско-скифские этюды // Известия отделения русского языка и словесности АН. –Л., 1924. –Т. XXVII. – С. 305–309.

² О. Партицький вважав кіммерійців близькими фракійцям, а останніх – нащадками пеласгів.

³ Хвойка В.В. Каменный век Среднего Приднепровья // Труды XI Археологического съезда в Киеве в 1889 г.– Т. 1.– С. 80.

⁴ Третьяков П.Н. Восточнославянские племена. – М., 1963. – С. 24–30.

⁵ Пассек Т.С. К вопросу о древнейшем населении Днепро-Днестровского бассейна // Сов. этнография. – 1947.– Вып. VI–VII.– С.14–18; Пассек Т.С. Периодизация трипольских поселений // МИА. – 1949. – № 10. – С. 231 – 239. [229]

найбільш відчутний вплив Сходу»¹. На східному походженні трипільської культури наполягали О.А. Спіцин і В.О. Городцов. «Високорозвинута культура київських майданчиків, – писав Спіцин у праці, присвяченій розкопкам глиняних майданчиків поблизу с. Колодяжного на Київщині, – східна, саме малоазіатська».

З радянських археологів і мовознавців найважливіші висновки щодо цього зробив академік М.Я. Марр², якого підтримував академік М.С. Державін. Висновки М.Я. Марра безпосередньо стосуються питання етнічного формування трипільців. М.С. Державін³ писав і не раз висловлював думку про те, що пеласги і етруски заселяли межиріччя Дніпра – Дністра. За М.Я. Марром, етруски з півдня Кавказу – з меж басейну Ванського озера, зробивши етап у Лідії, рухаються Середземним морем на Апеннінський півострів, а їх родичі з північного Кавказу – лазги і реlаsg’u і lе-lеg’u північним шляхом, Чорним морем або північним його узбережжям вливаються в межі Балканського півострова.

Хоч при пересуванні у давні епохи човен мав перевагу і був попередником колісного транспорту, однак це більше стосується пересування невеликих загонів або груп населення вздовж рік, а не цілих народів морями й океанами. Тому хвилі пеласгів і етрусків, що рухалися на захід, передусім густо заселяли Правобережжя Дніпра і західні райони сучасної території УРСР, а вже відтак як пише М.Я. Марр, влились у межі Балканського півострова. Звичайно, і «етруски з південного Кавказу, – як зазначає М.Я. Марр, – не лише роблять етап в Лідії і рухаються Середземним морем на Апеннінський півострів». Вони, безумовно, заселяють не тільки Лідію, а й Фрігію, Трою, Бітинію і насамперед рухаються на Балканський півострів, у долини Нижньою Дунаю (Істр) і Дністра. Рух цей тривав цілі століття і по суті був етапом перебування етрусків на території нинішньої УРСР

Говорячи про пересування етрусків з Лідії Серед земним морем, М.Я. Марр віддавав данину повідомленням Геродота і версії, яка переважала у XIX ст.: про перехід етрусків до Італії морським шляхом, а не з

___________

¹ Археологическая летопись Южной России. – К., 1899. – Т.1. – С.8.

² Марр Н.Я. К вопросу о происхождении племенных названий «этруски и пеласги» // Записки восточного отделения русского Археологического общества. – Петроград, 1921. – Т. XXV. – С. 330.

³ Державин Н.С. Происхождение русского народа. – М. І946. – С. 10-25. [230]