Соціально-художня реальність та її особливості в Україні

Нова соціально-художня реальність формує стан суспільної художньої свідомості в особі всіх її суб’єктів та соціально-інституційне забезпечення її функціонування, становлення нових художніх напрямків, норм, цінностей, потреб, смаків, творчих методів, художніх поглядів та ідеалів

Важливими змінами в новій соціально-художній реальності в Україні, які необхідно врахувати, є: 1) перехід від моностилістичної художньої культури (соціалістичного реалізму) до плюралістичної, полі стилістичної художньої культури; 2) зміна системи критеріїв оцінки художньої творчості; 3) трансформація вимог суспільства до митців, художньої творчості в цілому; 4) модернізація тематики творчості, а з нею трансформація предмета мистецтва; 5) розширення структури жанрів художньої творчості; 6) вплив мистецтва української діаспори на розвито мистецтва в Україні; 7) суперечливий і значною мірою негативний уплив вестернізованої масової культури на смаки й потреби молоді; 8) зростання національної спрямованості української художньої культури; 9) руйнування цілих галузей художньої культури (кінематограф та ін.) та незабезпеченість функціонування окремих ланок інфраструктури (книжкова мережа); 10) складання нової інфраструктури художнього життя й зародження мистецького менеджменту; 11) суттєве зниження контактів зниження контактів публіки з окремими видами мистецтва (кіно, театр, класична музика та ін.); 12) зняття державного патерналізму над сферою мистецтва й забезпечення свободи творчості; 13) радикальна зміна системи управління художнім життям, мистецтвом як системою соціальної організації взаємовідносин між його суб’єктами (митцем, публікою, критикою, державою, громадськістю); 14) регіоналізація розвитку художнього життя, формування в регіонах різного типу художнього життя, своєрідності художнього середовища; 15) зростання розриву між масовою та елітарною художньою культурою, поширення художньої продукції низької якості, що знижує виховний уплив мистецтва; 16) посилення диференціації художніх потреб і смаків під упливом урізноманітнення поля художнього життя, художньої пропозиції; 17) формування нових творчих шкіл, розвиток різних художніх напрямків; 18) визначення художньої своєрідності зростаючих субкультур; 19) зниження соціального статусу, престижу й соціальної захищеності митців, їх становища та професії; 20) трансформація функціонування мистецтва, зміна ієрархії його функцій, посилення його розважально-релаксаційної та дегуманізаційної функцій.

Поняття мистецтва

Слово «Мистецтво» часто вживається у своєму первісному, дуже широкому значенні. Це-всяка досвідченість, всяке умельство, майстерність у здійсненні будь завгодно завдань, що вимагає якогось досконалості своїх результатів. [6] У більш вузькому ж значенні слова, це - творчість «за законами краси». Твори художньої творчості, як і твори прикладного мистецтва, створюються за «законами краси». Твори усіх видів художньої творчості містять в своєму змісті узагальнююче усвідомлення життя, яка існує за межами цих творів, і це в основному людська, суспільна, національно-історичне життя. Якщо в змісті художніх творів полягає узагальнююче усвідомлення національно-історичного життя, то в ньому, отже, необхідно розрізняти відображення якихось загальних, суттєвих особливостей самого життя і узагальнююче їх свідомість художника.

Твір мистецтва, як і всіх інших видів суспільної свідомості, завжди буває єдністю пізнається в ньому об'єкта і пізнає цей об'єкт суб'єкта. Пізнавати і відтворений ліричним художником «внутрішній світ», навіть якщо це її власний «внутрішній світ», завжди є все ж об'єктом його пізнання-активного пізнання, що містить в собі відбір суттєвих особливостей цього «внутрішнього світу» і їх осмислення і оцінку.

Значить, суть ліричної творчості полягає в тому, що в ньому узагальнено усвідомлюються в основному особливості людських переживань - або в їх власному часовому стані і розвитку, або в їх спрямованості на зовнішній світ, наприклад на явище природи, як у пейзажної лірики.

Епос, пантоміма, живопис, скульптура мають між собою величезні відмінності, що випливають з особливостей засобів і способів відтворення життя в кожному з них. І тим не менше всі вони-образотворчі мистецтва, у всіх них суттєві особливості національно-історичного життя усвідомлюються в їх зовнішніх проявах.

В первісному, ранніх етапах розвитку суспільства мистецтво як особлива різновид суспільної свідомості ще не існувало самостійно. Воно знаходилося тоді в нерозчленованому, недиференційованому єдності з іншими сторонами синкретичного [7] свідомості і виражає його творчості-с міфологією, магією, релігією, з легендами про минулу родоплемінної життя, з примітивними географічними уявленнями, з моральними вимогами.

А потім мистецтво у власному розумінні слова розчленувати з іншими сторонами суспільного свідомості, виділилося серед них в особливу специфічну його різновид. Воно стало однією з форм розвитку суспільної свідомості різних народів. Так його і слід розглядати в його пізніших змінах.

Таким чином, мистецтво-це особлива змістовна різновид свідомості суспільства, це - художній зміст, а не науковий і не філософське. Л. Толстой, наприклад, визначив мистецтво як засіб обміну почуттями, протиставивши йому науку як засіб обміну думками. [8]

Мистецтво часто порівнюють з відображає дзеркалом. Це не точно. Вірніше б сказати, як зауважив Ніжно-автор брошури «Мистецтво в нашому житті»: мистецтво є особлива дзеркало з єдиною і неповторною структурою, дзеркало, що відображає дійсність через думки та почуття художника. Через художника в цьому дзеркалі відбиваються ті явища життя, які привернули увагу художника, схвилювали його.

94. Роль мистецтва у поступі суспільства і у вихованні.

Важливою складовою всебічного гармонійного розвитку особистості є естетичне виховання.

Естетичне виховання - складова частина виховного процесу, безпосередньо спрямована на формування здатності сприймати і перетворювати дійсність за законами краси в усіх сферах діяльності людини.

Методологічною засадою естетичного виховання є етика - наука про загальні закономірності художнього освоєння дійсності людиною, про сутність і форми відображення дійсності й перетворення життя за законами краси, про роль мистецтва в розвитку суспільства.

У процесі естетичного виховання важливо навчити учнів розуміти й сприймати красу. Спостерігаючи прекрасне, людина не може залишитися байдужою, вона переживає, відчуваючи любов або ненависть до спостережуваного. Тому треба, щоб діти вміли розрізняти справді красиве і потворне.

Під час естетичного сприймання виникають різні емоції. Завдання виховання - створення умов, які б сприяли формуванню емоційної сфери учнів. Багатство емоційної сфери людини свідчить про її духовне багатство.

Складною є проблема формування сприймання мистецтва.

Щоб сприймати художній чи музичний твір, треба мати елементарну теоретичну підготовку. Краще сприймається те, що зрозуміле, про що є певні знання. Цей принциповий підхід слід узяти за основу при використанні в естетичному вихованні музики, образотворчого мистецтва, скульптури.

Сформовані естетичні смаки та естетичний ідеал і розвинена здатність оцінювати прекрасне дають людині змогу зрозуміти суть прекрасного.

Сприймаючи прекрасне, аналізуючи побачене, порівнюючи з відомим і баченим раніше, вона дає йому повну оцінку. Рівень такого естетичного мислення залежить від розумового виховання, вміння здійснювати мислитель ні операції.

Поряд із розвитком естетичного сприймання, прищепленням естетичних смаків у процесі естетичного виховання в учнів формують естетичне ставлення до навколишньої дійсності. Людина повинна не лише милуватися красою природи чи пам'ятками культури, а й берегти і захищати їх.

95. Національна програма естетичного виховання в Україні, її роль у формуванні національно-культурної ідентичності.

Естетичне виховання як соціально-культурний педагогічний процес має трансформуватись у відповідності із базовими змінами в суспільстві, а тому в умовах вибору українського нового вектору її розвитку, перехідного періоду, відбуваються й радикальні зміни в сутності, змісті, формах і методах естетичного виховання.

В осмисленні цих змін, очевидно, треба виходити із природи тієї соціально-культурної реальності, яка формується в Україні. Вона характеризується: формуванням нової системи цінностей; складанням на відміну від моностилістичної; полістилістичної культури; особливими відносинами між учасниками культурного процесу; зміною ієрархічного “вертикалього” принципу управління культурою на “горизонтальний”, партнерський; акцентуванням на ролі особистісного, а не колективістського начала; зростаючою культурною роллю регіонів; формуванням приватного, недержавного сектора культури; комерціалізацією культури й зростанням ролі в ній менеджменту; руйнуванням усталеної культурно-просвітницької мережі й мережі закладів естетичного виховання; зростаючою недостатністю закладів культури для значного числа громадян. Ці утворення радикально змінюють, далеко не завжди на краще, соціально-культурну ситуацію естетичного виховання як особливої соціально-виховної підсистеми. Виникає необхідність суттєвої переструктуризації, а фактично, формування нової системи естетичного виховання в Україні.

Пропонований нами спільно з академіком І.Зязюном десять років тому проект національної державної комплексної програми естетичного виховання [1] сьогодні має бути суттєво доопрацьований, якщо не радикально змінений.

Необхідність такого переосмислення ситуації та змісту естетичного виховання в сучасній Україні пробуджуються значними змінами, а по суті, формуванням у межах соціально-культурної реальності нової соціально-художньої реальності, яка створює соціально-художній контекст естетичного виховання.

Важливими змінами в новій соціально-художній реальності в Україні, які необхідно врахувати, є: 1) перехід від моностилістичної художньої культури (соціалістичного реалізму) до плюралістичної, полістилістичної художньої культури; 2) зміна системи критеріїв оцінки художньої творчості; 3) трансформація вимог суспільства до митців, художньої творчості в цілому; 4) модернізація тематики творчості, а з нею трансформація предмета мистецтва; 5) розширення структури жанрів художньої творчості; 6) вплив мистецтва української діаспори на розвиток мистецтва в Україні; 7) суперечливий і значною мірою негативний уплив вестернізованої масової культури на смаки й потреби молоді; 8) зростання національної спрямованості української художньої культури; 9) руйнування цілих галузей художньої культури (кінематограф та ін.) та незабезпеченість функціонування окремих ланок інфраструктури (книжкова мережа); 10) складання нової інфраструктури художнього життя й зародження мистецького менеджменту; 11) суттєве зниження контактів публіки з окремими видами мистецтва (кіно, театр, класична музика та ін.); 12) зняття державного патерналізму над сферою мистецтва й забезпечення свободи творчості; 13) радикальна зміна системи управління художнім життям, мистецтвом як системою соціальної організації взаємовідносин між його суб’єктами (митцем, публікою, критикою, державою, громадськістю); 14) регіоналізація розвитку художнього життя, формування в регіонах різного типу художнього життя, своєрідності художнього середовища; 15) зростання розриву між масовою та елітарною художньою культурою, поширення художньої продукції низької якості, що знижує виховний уплив мистецтва; 16) посилення диференціації художніх потреб і смаків під упливом урізноманітнення поля художнього життя, художньої пропозиції; 17) формування нових творчих шкіл, розвиток різних художніх напрямків; 18) визначення художньої своєрідності зростаючих субкультур; 19) зниження соціального статусу, престижу й соціальної захищеності митців, їх становища та професії; 20) трансформація функціонування мистецтва, зміна ієрархії його функцій, посилення його розважально-релаксаційної та дегуманізаційної функцій [2, с. 33-36].

Таким чином, педагог естетичного виховання повинен ураховувати у своїй роботі особливості контексту художнього життя, які концентруються в рисах нової соціально-художньої реальності. Нова соціально-художня реальність формує стан суспільної художньої свідомості в особі всіх її суб’єктів та соціально-інституційне забезпечення її функціонування, становлення нових художніх напрямків, норм, цінностей, потреб, смаків, творчих методів, художніх поглядів та ідеалів [2, с. 34].

96 .Сутність взаємодії етики та естетики.

Склавшись як частина філософії, естетика через ідею калокагатії (гармонію зовнішнього і внутрішнього) активно співпрацювала з етикою. Своєрідний аспект взаємодії етики і естетики – аналіз структури естетичного почуття, яке формується на основі єдності так званих зовнішніх і внутрішніх почуттів людини. Зовнішні почуття (слух, зір, нюх, дотик) є результатом біологічної еволюції людини, внутрішні (любов, ненависть, дружба, вірність) – це почуття морально-етичні. Тобто естетичне почуття несе в собі морально-етичне навантаження. Обидві науки досліджують людину як своєрідний об’єкт морально-естетичного аналізу і носія творчого потенціалу.

 Взагалі специфіку взаємодії етики й естетики, з наголосом на проблемі творчості, вивчав німецький філософ Йоган Фіхте (1762– 1814). Саме мистецтво, на думку філософа, сприяє становленню цілісної людини. Й.Фіхте включає етику до структури філософського знання і поєднує моральність з творчою активністю людини.

 Особливу роль етика відіграє при аналізі художньої діяльності та мистецтва як складової частини предмета естетики. Кожна конкретна естетична ідея є результатом розвитку історії і мистецтва. А так як результат творчості митця може впливати позитивно чи негативно на свідомість інших людей, то слід розглядати питання професійної етики митця, його моральної відповідальності за наслідки власної творчості. Професійна етика і норми професійних ділових взаємин є традиційною складовою частиною етичної науки. Але здебільшого це відноситься до професій лікаря, педагога, юриста. Щодо професії митця, то нерідко в історії мистецтво брало участь в обґрунтуванні різних ідеологій, насильства, релігійної нетерпимості та моральної вседозволеності. Але осуджувалися потім лише керівництво тих режимів. Та чи можна забувати те, що на формування прихильності людей до того чи іншого режиму впливають саме художні твори, література? За радянської влади через мистецтво широко пропагувалися ідей комунізму та соціалізму, створюючи у свідомості людей образ щасливого суспільства і майбутнього. Були заборонені ті твори, які змальовували негативні риси радянського дійсності, такі як репресії, заборона вільно мислити та інше. Ті митці, які не погоджувалися творити в рамках ідеології, або знищувались морально і фізично, або ж їм просто не давали можливості працювати. Але саме їх імена ми пам’ятаємо, а не тих, що лише оспівували радянську владу та суспільство, бо вони творили на замовлення, самі здебільшого не вірячи у мистецьку силу своїх творів. Цілком зрозуміло, що будь-які прояви байдужості митця до художньої аудиторії, політична його кон’юнктура чи свідоме само-спростування власних творів повинні, принаймні морально, осуджуватися суспільством. ”.

 Також існують такі поняття як етика і естетика влади. Естетика влади проявляється у суспільно корисних, величних діях у мирний час, та у мудрих рішеннях під час війни, відстоювання інтересів держави. Естетика влади також може проявлятися під час різних дійств, свят, у їх оформленні, в різних ритуалах, символіці, атрибутиці, церемоніях і т.д. Щодо етики влади – то це наука про дотримання владою норм моралі.

. І. Кант думаючи про красу природи знаходив її спорідненість з мораллю. На його думку прекрасне – це символ морального добра. Лев Толстой називав природу безпосереднім вираженням краси і добра. На його думку краса природи говорить про її моральний зміст. Джон Мюір вважав, краса і моральність – це одне й те саме, а дика природа є найбільш красивою і моральною частиною природи. За Гегелем “моральність повинна проявлятися у формі краси”. Обидві цінності, етичне і естетичне, відносяться до ідеальних цінностей природи. Їх взяли на озброєння на початку ХХ століття такі піонери охорони природи як А.П.Семенов-Тян-Шанський, І.П.Боpодін, В.І.Талієв, Д.H.Кайгоpодов, роздробивши етико-естетичний підхід в заповідній справі. Це пояснюється тим, що естетична мотивація не завжди розповсюджується на непримітні і на негарні, з точки зору людської оцінки, природні ділянки – болота, пустелі, безхребетних тварин. В цьому плані більш універсальна естетична мотивація, згідно якої усі частини дикої природи мають право на існування, а, отже, потребують нашого захисту. Екологічна етика часто вступає в конфлікт з естетикою, коли справа стосується полювання і подібних речей. А.А. Нікольський, що досліджував це питання, справедливо зазначає, що вишукані способи вбивства тварин не тільки багаторазово оспівані в мистецтві, але й стали невід’ємною частиною нашої культури. Краса вбивства тварин оспівана такими визнаними у всьому світі талантами як Пушкін, Тургенєв, Лев Толстой, Хемінгуей. Заради краси люди забувають про етику відношення до тварин. “Проблема посилюється тим, що вишукане полювання давно вже стало невід’ємною частиною дозвілля еліти, наслідувати яку прагне значна частина населення. Обов’язковою прикрасою у багатьох аристократичних домах є трофеї: чучела тварин та пернатих, рога та голови звірів, колекції рідких метеликів”. На противагу цьому А. Нікольський пропонує на кожному зразку мисливського спорядження за принципом “Мінздрав застерігає...” писати “Придбаний Вами товар є знаряддям вбивства тварин і птиць, які прикрашають природу рідного краю”.

 Як підсумок щодо взаємодії етики та естетики можна навести у приклад роман видатного письменника Оскара Уайльда “Портрет Доріана Грея”, у якому нехтування моральними нормами призвело до духовної смерті головного героя, що, в свою чергу призвело до загибелі його краси.

97.Сократ, Платон про сутність прекрасного.

Серед найвищих цінностей людства, якими є істина, добро і краса, остання займає особливе місце в житті людини. Вона здавна була предметом дискусій, зіткнення різних думок і уявлень. Важко визначити, коли у мові з'явилось поняття прекрасне, однак відомо, що історичні уявлення про красу нерідко суперечать одне одному. Від чого ж залежить уявлення про красу, яким є її вимір, які відтінки властиві їй?

Цікаво, що на це звернув увагу ще два з половиною тисячоліття тому давньогрецький філософ Платон у діалозі «Гіппій Більший», де відтворюється бесіда Сократа із софістом Гіппієм. На Сократове запитання «Що таке прекрасне?» Гіппій відповідає: це, мовляв, прекрасна дівчина, прекрасний горщик або прекрасна кобилиця. Така відповідь не задовольнила Сократа. Чому? А тому, що Гіппій назвав красу окремих предметів, які не відображають сутність прекрасного.

    У своїй праці Платон відкидає й інші відомі йому концепції прекрасного, зокрема, що прекрасне — це щось вигідне, доцільне або якесь чуттєве задоволення. На його думку, «прекрасне за природою своєю щось, по-перше, вічне, тобто таке, що не знає ні народження, ні загибелі, ні зростання, ні зубожіння. всі ж інші різновиди прекрасного причетні до нього таким чином, що вони виникають і гинуть, а його стає ні більше, ні менше і ніяких впливів воно не відчуває». В цьому визначенні Платон дає уявлення про прекрасне як «одвічну ідею», до якої реальні прекрасні предмети мають лише опосередковане відношення.  

Сократ схилявся до думки, що прекрасне тотожне корисному і при визначенні прекрасного слід враховувати чинник доцільності. Філософ намагався переконати своїх опонентів у відносності людських уявлень про прекрасне. Один і той самий предмет може бути прекрасним і потворним. Усе залежить від того, наскільки він відповідає своєму призначенню.

Якщо піфагорійці при визначенні прекрасного наголошували на значенні фізичних пропорцій, то Сократ вважав, що краса може існувати поза чіткими пропорціями, а критерій прекрасного пов'язаний з пізнанням людини. Платон, аналізуючи погляди Сократа, його полеміку з Гіппієм, наводить висловлювання Геракліта про те, що найкрасивіша мавпа потворна, якщо її порівнювати з людиною, а наймудріша людина при порівнянні з богом здається мавпою. Отже, прекрасне – це не окремий предмет, а дещо спільне для ряду речей або явищ.

Полемізуючи з Гіппієм, Сократ не погоджувався з думкою про те, що прекрасне – це доповнення до певного предмета. На думку Гіппія, доповненням, що робить предмет прекрасним, є золото. Сократ не міг з цим погодитися; він говорив, що видатний скульптор Фідій, створюючи образ богині Афіни, зробив їй очі зі слонової кістки. Чи Фідій не знав, що золото є завершенням побудови прекрасного? Чи, може, не золото несе значення завершуючої ознаки прекрасного?