Історичні періоди розвитку естетики

Активізація інтересу до мистецтва, його можливостей в становленні світобачення людини вела до зіставлення різних видів художньої творчості (Ж.Б. Дюбо, Дж. Харріс і ін.), а потім до формування уявлення про єдність всіх «витончених мистецтв» (Ш. Баттё, М. Мендельсон). З цим була зв'язана постановка проблеми смаку, який розглядався як специфічний психічний механізм, здатний сприймати і оцінювати красу і плоди художньої творчості.

В середині 18 століття А.Г. Баумгартен, послідовник Г.В. Лейбніца, довів необхідність відокремлення присвяченого цьому кругу питань до самостійного розділу філософії разом з етикою і логікою. Баумгартен назвав його «Естетика», тобто «теорія плотського пізнання»; розробка її вилилася в створення цільного і зв'язного навчання про прекрасне і про мистецтво, оскільки краса була визначена Баумгартеном як «досконалість плотського пізнання», а мистецтво -- як втілення краси.

Так почався другий етап історії естетики, що характеризувався її перетворенням в самостійний розділ філософії, необхідний останній для повноти пояснення культури, людської діяльності, соціальної історії. По шляху, наміченому Баумгартеном, пішли найбільші представники німецької філософії і художньої культури -- И. Кант, И. Г. Гердер, Ф. Шиллер И.В. Гёте, Ф.В. Шеллінг, В.Ф. Гегель.

На початку 19 ст. романтичний рух, збагативши естетику відкриттям багатьох закономірностей мистецтва, що були невідомі раціоналістично-метафізичній свідомості просвітителів, своєю анти раціоналістичною спрямованістю підривало основи естетики як систематичної наукової теорії. Проте Гегель, відновивши в правах можливості розуму і розкривши перед ним діалектичний шлях пізнання, подолав ці небезпечні для наукової естетики тенденції. Він побудував грандіозну естетичну концепцію, в якій теоретичний аналіз був органічно сполучений з історичною точкою зору на художню діяльність людини, її розвиток і її місце в культурі. Тим самим Гегель завершив започаткований Баумгартеном етап розвитку естетики як розділу енциклопедично всеосяжного філософського знання, що покоїлося на ідеалістичному світобаченні.

Третій етап історії естетики, який почався після цього, характеризується гострою боротьбою різних методологічних і ідеологічних орієнтацій.

В ідеологічному плані ця боротьба виразилася в поляризації трьох основних напрямів естетичної думки 19--20 століть.

Буржуазна естетика різноманітними способами обґрунтовувала естетизм і принципи «чистого мистецтва» «мистецтва для мистецтва» (від «парнасців» і школи К. Фідлера до Х. Ортегі-і-Гасета і Х. Ріда).

Демократична естетика виступала і у формі утопічно-соціалістичних теорій (від П. Прудона до Л.М. Товстого), і в революційно-демократичній концепції російських мислителів (В.Г. Белінского і О.І. Герцена, М.Г. Чернишевського і М.О. Добролюбова), але в обох випадках захищала принципи реалістичного мистецтва, тісно пов'язаного з реальним життям суспільства і критичного по відношенню до буржуазної дійсності.

Пролетарська соціалістична естетика була розроблена К. Марксом, Ф. Енгельсом і В.І. Леніним, в розвиток її істотний внесок внесли Ф. Мерінг, П. Лафарг, Г.В. Плеханов, А.В. Луначарський, А. Грамши, Д. Лукач і багато інших представники марксизму-ленінізму в різних країнах світу.

Ґенеза укр.. естет. думки

Витоки естетичної думки в Україні відносяться до періоду Київської Русі. У Київській Русі естетичне мислення розвивається на підгрунті язичницького світогляду — давньослов’янської релігії і міфології. Основний елемент язичництва — наївний пантеїзм. Перші проблеми, що їх розглядає давньоруська філософія й естетика, — з’ясовування понять про душу, про взаємовідносини душі і тіла. З проникненням у Київську Русь християнства встановлюються зв’язки з культурою Візантії, південних слов’ян і інших народів Європи.

Найважливіші оригінальні твори давньоруської філософсько-етичної і естетичної думки — «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона (XI ст.), «Послання» до Володимира Мономаха» Ничипора, «Повість временних літ» Нестора, «Послання» і «Слова» Кирила Туровського «Слово про Ігорів похід». У цих творах вирішуються питання про зв’язок людини й історії, історії і природи, що шанується утвором Бога — джерела краси — і втіленням прекрасного, про джерела пізнання, про співвідношення почуттів, розуму і волі, душі і тіла.

В епоху феодальної роздробленості в землях Давньої Русі домінує релігійна ідеологія, із якою у ХV—ХVI ст. дискутують численні єресі. В них, зокрема, обговорюються проблеми співвідношення образу і першообразу, актуальні для практики іконопису.

У ХVI—ХVII ст. на Україні з’являється плеяда письменників-полемістів, що присвятили свою творчість боротьбі проти католицизму і Унії православ’я з католицизмом під верховенством папи римського, що нав’язується папством. Естетичний бік богослужіння складає важливий елемент їхньої полеміки. Серед найбільш цікавих полемічних творів цієї епохи: «Казанье святого Кирила» Стефана Зизанія, «Апокрисис» Христофора Філалета, «Пересторога» анонімного автора, «Тренос» Мелетія Смотрицького, «Полінодія» Захарія Копистенського, «Загадка філософом латинським», «Зачапка мудрого латынника з глупым русином» Івана Вишенського, «Протестація» Іова Борецького, «Нова міра старої віри», «Знаків п’ять» Лазаря Барановича.

У духовному житті України XVIII ст. важливу роль відігравав випускник Києво-Могилянської академії Георгій Щербицький. Він викладав у академії філософію, поетику, риторику, був автором відомої в ті часи п’єси «Трагікомедія, нарицаєт Фотій, тобто про відступ західної церкви від східної». У ній Г. Щербицький намагався пристосувати міфологічні мотиви до розкриття сучасних йому проблем, зокрема виявлення конфлікту між католицизмом і православ’ям. Найбільш повне вираження розвиток естетичної думки на Україні в XVIII ст. знайшов у творчості видатного філософа, просвітителя, гуманіста і демократа Г.С. Сковороди. Стоячи в цілому на об’єктивно-ідеалістичних позиціях, він висунув матеріалістичну тезу про вічність і нестворенність матерії. Розуміння ним Бога носило пантеїстичний характер. Найвагомішими в естетичній спадщині філософа є «Сад божественных песней», «Наркісс» і «Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни».

На початку XIX ст. естетична думка знаходилася під впливом німецької класичної і романтичної естетики. Характерною рисою української естетики XIX ст. є критика естетизму, прагнення перебороти чисто «естетичний» або умоспоглядальний підхід до художньої творчості, розглядати естетичні питання в їхньому органічному зв’язку з моральною і соціальною проблематикою.

Важливим кроком у розвитку української естетичної думки були праці М.О. Максимовича, який першим в українській науці обгрунтував поняття «народність». У підгрунття його визначення вчений поклав «усну словесність» народу, що пов’язувало його погляди з ідеями народницького руху серед російської інтелігенції середини XIX ст.

У 40-і роки XIX ст. критичний підхід до естетичної думки спостерігається, насамперед, в ідеях революційних демократів — В.Г. Бєлінського, що освоював гегелівську естетику під знаком напрацьовування теорії реалізму в мистецтві; М.Г. Чернишевського.

Видатний внесок у розвиток естетичної думки на Україні середини XIX ст. зробив Т.Г. Шевченко (1814—1861). У своїх творах він виступає як виразник селянського естетичного ідеалу.

Естетика символізму дуже вплинула на естетичні ідеї Л. Українки, М. Коцюбинського, І. Франка.

І.Я. Франко залишив багату художню, науково-теоретичну і літературно-критичну спадщину. Основні категорії естетики, проблема відносності естетичних мірок досліджуються ним у трактаті «З секретів поетичної творчості».