Перегляд класичної моделі світорозуміння у філософії ХІХ-ХХ століть. Програми радикального оновлення філософії - філософія Маркса й Енгельса, позитивізм, філософія життя.

Іншим напрямом некласичної філософії, було розроблення "наукової філософії". Представники цього напряму виходили з переконання у тому, що наука в першій половині XIX ст. набула такого розвитку і вийшла на такий рівень володіння знанням, що стала спроможною накреслити повну і струнку картину світобудови в її основних складниках і підрозділах разом з людиною, соціальною історією і людською свідомістю. Звідси робився висновок, що за тих умов потреба у філософії як дисципліні, що окреслює загальну концепцію світобудови, відпадає. Єдиним духовним і світоглядним наставником людини стає наука. Філософія, тією мірою, якою вона ще могла бути корисною (наприклад, як гносеологія), повинна була також стати наукою серед інших наук.

Розроблення «наукової філософії» К.Маркса і Ф.Енгельса отримала назву «марксизму». К. Маркс вважав, що в XIX ст. наука сама спроможна давати відповіді на всі найважливіші питання людського буття. Після відкриття закону збереження і перетворення енергії, клітинної будови органічної матерії, створення еволюційної теорії Ч.Дарвіна світ постав єдиним процесом, де все пов'язано з усім і де людину, соціальну історію і духовні процеси розглядали як результат еволюції матерії, що існує вічно, ніким не створена і нікуди не зникає. Джерелом розвитку матерії постають її внутрішні суперечності.

Таку концепцію світу К. Маркса назвали "діалектичним матеріалізмом".

Основні положення діалектичного матеріалізму К.Маркс окреслив лише в загальному плані. Філософія була в центрі уваги К.Маркса тільки на початку 40-х років XIX ст., а надалі він спрямував зусилля на розроблення економічних і соціально-політичних проблем. К.Маркс вважав своєю заслугою створення матеріалістичного розуміння історії, згідно з яким хід історії зумовлюють економічні відносини, і він не залежить від свідомості людей. На таких засадах була розроблена теорія класової боротьби, з якої випливало, що робітничий клас, унаслідок свого становища в суспільстві, покликаний ліквідувати приватну власність на засоби виробництва й експлуатацію людини людиною, побудувати суспільство вищої соціальної справедливості -комунізм.

Свою теорію К. Маркс розглядав як ідеологію і методологію робітничого руху. Деякі тези К. Маркса (про ганебність експлуатації людини людиною, про необхідність соціальної справедливості та соціального забезпечення, про право людини на всебічну самореалізацію) і по сьогодні звучать привабливо. Але деякі (про доцільність соціального насильства, про диктатуру пролетаріату, про всесвітню соціалістичну революцію, про автоматичну гарантованість робітничому класу моральних чеснот) і самі по собі, і, особливо в їхньому реальному соціальному втіленні, виявились небезпечними і спрямованими проти людини.

Врешті-решт теорія К.Маркса з її претензією на науковість продемонструвала свій граничний соціальний радикалізм, нетерпимість до інших світоглядних позицій, зухвалу впевненість у непохитній істинності своїх тверджень та історичний месіанізм, тобто переконаність у тому, що вона несе світові найповнішу і найпотрібнішу істину. Можна однозначно стверджувати про те, що для марксизму були і є характерними спрощені тлумачення деяких аспектів людського буття, процесів соціальної історії, людської духовності, що йому притаманні елементи утопізму та соціальної міфотворчості.

Позитивізм.

Позитивізм (фр. positivisme, від лат. positivus - позитивний, побудований на думці) – філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, (наукові об’єктивні) дослідження, заперечуючи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення.

Першим із подібними твердженнями виступив позитивізм, що його розробив Огюст Конт (1798 - 1857). У першій половині XIX ст. О. Конт видав шість томів своєї основної праці "Курс позитивної філософі", де як вихідне фігурує поняття "позитивного". За О.Контом воно має такий зміст:

- позитивне — це спостережуване, на відміну від не спостережуваного;

- реальне, на відміну від химерного, ілюзорного;

- корисне, на відміну від шкідливого;

- достовірне, на відміну від сумнівного;

- точне, ясне, на відміну від непевного;

- конструктивне, на відміну від руйнівного.

Виходячи з такого розуміння позитивного, О.Конт обґрунтовує "закон трьох стадій" у розвитку теоретичних досліджень людства, що історично йдуть за таким порядком: релігійна, метафізична та позитивна.

Релігійна: пошуки абсолютних знань про явища, які постають продуктом дії надприродних сил; метафізична: пошуки абсолютних знань шляхом виведення реальних подій із абстрактних всезагальних сутностей; позитивна (або наукова): відмова від абсолютних знань; зосередження зусиль на виведенні законів (відношень та послідовності) спостережуваних явищ.

Позитивна наука, за О. Коптам, уже не намагається давати відповіді на запитання про докорінні причини буття, а лише прагне фіксувати факти. На місце запитання "Чому?" вона ставить запитання "Як?". У зв'язку з усім спрямуванням своїх думок О.Конт висуває гасло: "Наука сама собі філософія". О. Конт виділяє функції філософії: систематизація знань; прояснення мови; дослідження логіки науки. При цьому з філософії, вважає О. Конт, слід вилучити все те, що виходить за межі можливостей наукового спостереження.

Ідеї О. Конта сприяти підвищенню авторитету науки. Важливе значення мала ідея О.Конта запровадити нову науку "соціологію", яка ґрунтувалася б на наукових засадах.

Філософія життя.

«Філософія життя» – напрям у некласичній філософії, представники якого проголосили життя (в біологічній та психологічній формах) основним предметом філософії.

Філософський напрям «філософія життя» тісно пов’язана з постаттю Фрідріха Ніцше (1844 - 1900) та його ідеї належать до найбільш впливових і дискусійних у XX ст.

Ф. Ніцше був вихідцем з Німеччини, але пізніше прийняв швейцарське громадянство. Будучи досить обдарованим, вже у 25 років отримав звання професора. Його праці носять тезовий, інколи-афористичний характер, а тому є досить суперечливими й не підлягають однозначному прочитуванню. В усякому разі слід відрізняти ідеї самого Ніцше від ідей та поглядів "ніцшеанців" - його палких прихильників, котрі, як звичайно, робили наголос на певних змістових акцентах думок Ф. Ніцше.

Ф. Ніцше високо цінував думку А. Шопенгауера про волю як вихідну основу сущого, але ще більше загострював її. Якщо А. Шопенгауер говорив тільки про волю до буття, то Ф. Ніцше наголошував на тому, що власне воля являє собою "волю до волі", тобто поривання до простого самовиявлення у будь-який спосіб. Воля виявляє себе насамперед через життя. Життя для Ф.Ніцше постає першою і єдиною реальністю. Все інше, про що ми ведемо розмову - Всесвіт, природа, почуття та ін., — усе це є лише елементами життя. Оскільки життям рухає волевиявлення, у ньому панує боротьба за виживання. Звичайно, у ній перемагає сильніший. Завдяки такій перемозі життя може зміцнюватись. Слабким людям не слід ні співчувати, ні допомагати, бо підтримка слабких веде до виснаження і виродження життя: "До цього часу,— наголошував Ніцше, - вчили доброчинності, самозречення, співчуття, учили навіть відкиданню життя. Усе це є цінності виснажених... "

Ф.Ніцше протиставляє силу життя культурним нормам й цінностям, вважаючи, що саме людська слабкість і незахищеність спричинюй виникнення культури як системи штучних засобів виживання. Мораль — це засіб боротьби слабких проти сильних. Життя не підлягає моральним оцінкам, бо воно є лише таким, яким воно може бути: "Людина, якою вона повинна бути, - це звучить для нас настільки ж безглуздо, як і "дерево, яким воно повинно бути".

Свою позицію Ф.Ніцше позначає не як "аморалізм" (неморальність), а як "імморалізм" (позаморальність). Мораль, на думку Ф.Ніцше, тримається на авторитеті та залякуванні, але "Бог помер" тому, що він не втручається у життя для його зміцнення. Ті ж, що посилаються на Бога, підтримують слабкість і виродження, а не силу життя. Якщо ж людина відчуває у собі "голос крові”, вона повинна не звертати увагу на мораль, стати "по той бік добра і зла" й піднести себе саму на надлюдський рівень. Здатна на таке людина стає "надлюдиною", і тільки вона може бути справжнім виявленням сили життя.

Очевидно, що Ф. Ніцше також постає проти розуму як засобу організації людського життя, вважаючи останнє сліпою силою і самовладною сутністю. Але, заперечуючи Ф.Ніцше, слід сказати, що людське буття не зводиться до життя людського організму; у духовному світі діють інші закони, ніж у матеріально-фізичному. Якщо в матеріальному світі панують закони маси й сили, то в духовному - прагнення самовдосконалення і прийняття будь-чого з участю розуму, тобто через розуміння. Неважко також усвідомити й те, чому деякі ідеї Ф.Ніцше були схвально оцінені фашизмом.

 

Некласична філософія XX століття: основні напрямки та їх особливості. Критика цінностей західних техногенних цивілізації, відмова від проектів тотального перевлаштування світу, сцієнтизм та антисцієнтизм, проблеми ірраціонального та несвідомого, екзистенціальна філософія. Проблема знання та мови у філософії.

 

Кінець ХІХ та ХХ століття – це епоха некласичної філософії. У європейській філософії в цей період формується велика кількість шкіл та напрямків, серед яких можна виділити ірраціональну філософію (А.Шопенгауер), філософію життя (Ф.Ніцше), позитивізм (О.Конт), екзистенціалізм (К.Ясперс, Ж.-П.Сартр) та інші напрямки.

Класична філософія в процесі осягнення буття виходить з раціональних позицій, аналізує можливості розуму. Таким чином, у сприйнятті класичного філософа основою людського буття є розум, ratio.

Але буття людини ХІХ – ХХ ст. неможливо пояснити виключно через розум. Промисловий переворот привів до механізації праці, але при цьому праця людини перестала бути творчою і осмисленою. Розумом людина не може ні осягнути ні контролювати основні події свого власного життя. І на перший план людського існування у др. пол. ХІХ ст. виходять нерозумні, ірраціональні компоненти душевної діяльності – емоції, воля, інтуїція, інстинкти, віра, безсвідоме. Зявляється такий філософський напрям як ірраціоналізм. Ірраціоналізм – вчення згідно з яким основою світу є щось нерозумне (воля, інстинкт), а джерелами пізнання є інтуїція, почуття.

Некласична філософія звертається саме до цих елементів людського буття, аналізує їх роль та значення у житті людини і суспільства.

Одним з перших представників ірраціональної філософії є Артур Шопенгауер. В основі буття світу він вбачає волю, що проявляється через всі події світу. Воля для Шопенгауера – це неусвідомлений порив всього живого до життя. Кожна сутність наділена волею. Таким чином буття світу для Шопенгауера представляється боротьбою воль, яку він назвав «війною всіх проти всіх».

У людському бутті воля постає як стихія, яку неможливо ні усвідомити, ні підкорити розуму. Навпаки, інтелект, сам того не усвідомлюючи, функціонує за вказівкою волі.

Погляди Шопенгауера сформувалися під впливом ідей східної філософії, особливо буддизму. Його етика представляє людське буття як страждання, позбутися якого можна лише шляхом відмови від бажань.

Іншим фундатором ідей некласичної філософії є датський філософ Сьорен К'єркегор (1813 - 1855). К'єркегор наголошував на тому, що першим і єдиним предметом, гідним уваги філософії, може бути тільки людина. Але пізнати людину засобами науки неможливо, оскільки кожна людина унікальна й неповторна, а наука пізнає через узагальнення або підведення явища під загальні закони. Людина може осягнути себе лише через внутрішнє переживання і самозаглиблення. На цьому шляху вона може пройти три стадії самопізнання і самоутвердження: 1) естетичну, коли людина прагне здобути все нові і нові життєві враження; 2) етичну, коли людина стабілізує своє життя дотриманням моральних норм; 3) релігійну, коли відчуваючи виправданість своєї індивідуальності прямим відношенням до Бога, людина діє на цій засаді, не знаючи ніяких соціальних чи моральних обмежень.

К'єркегор уперше використав термін "екзистенція", що перекладається з латини як "існування ", але у вихідному значенні воно вказує на вихід за межі усталеного, встановленого, і тому став ідейним попередником екзистенціалізму — впливової філософської течії XX ст.

Важливу роль у формуванні сучасного погляду на людину відіграв у XX ст. фрейдизм.

Фрейдизм – філософсько-психологічне вчення поч. ХХ ст., засноване на вивченні глибинних пластів людської психіки, в центрі уваги яких несвідомі психічні процеси і мотивації.

Його засновником був австрійський психіатр 3. Фрейд (1856 - 1939). Ідеї З. Фрейда викликали і викликають суперечливе до них ставлення; досить розбіжними постають і їх оцінки. Проте сьогодні можна впевнено сказати, що Фрейду належить не лише відкриття, а й докладне дослідження явища несвідомого в людській психіці. Сам термін "несвідоме" був відомий ще з XVI ст. (його використовували, зокрема. Ф. Шеллінг та Г. Гегель), проте яка реальність приховувалась за ним, залишалось невизначеним.

Вивчаючи різного роду неврози, 3.Фрейд прийшов до висновку, що вони зумовлені дією досить потужного шару людської психіки, потужного, проте невидимого, прихованого; цей шар психіки він і назвав несвідомим. У класичному фрейдизмі (а в діяльності 3.Фрейда виділяють три окремі періоди) вважається, поза своєю будовою людська психіка нагадує айсберг: найбільша, прихована, але і найпотужніша частина - це несвідоме; за змістом це є прояви у людській психіці найперших та найпотужніших інстинктів життя. Ці інстинкти уходять коренями ще в передпсихічні процеси, тому вони несвідомі і не можуть мати у свідомості адекватного виявлення. Видима частина "айсбергу" складається із двох частин:

■ свідоме, тобто контрольоване станом бадьорої психіки;

■ надсвідоме - те, що привнесене у людську свідомість культурними правилами та нормами соціального життя.

Основним поняттям у вченні 3. Фрейда є "несвідоме" як специфічний об'єкт глибокого психологічного і соціально-філософського дослідження. Несвідоме невидиме, але воно присутнє у психіці й відіграє величезну роль в життєдіяльності кожної людини.

Фрейд зміг проникнути в "темні" пласти і закутки духовного світу людини, на що практично не звертав уваги філософський раціоналізм Нового часу.

Несвідоме 3.Фрейд називає "Воно", оскільки його дія є безособовою, анонімною; свідоме - "Я", а надсвідоме - "Над-Я". Несвідоме постає в концепції З.Фрейда найпотужнішим та вирішальним чинником людської психіки з однієї простої причини: його зміст формувався мільярди років, у той час, я к свідома частина психіки-лише кілька десятків років. V зміст несвідомого, за З.Фрейдом, входять перш за все два найпотужніші інстинкти: "Лібідо"(або "Ерос") - сексуальний інстинкт, та "Танатос" інстинкт смерті й руйнування. Все живе повинно вмирати та народжуватись, тому воно водночас прагне до самопродукування та знищення вже наявного.

Проте ці найперші інстинкти суперечать культурі, яка. на думку 3. Фрейда, постає системою певних заборон ("табу"): інстинкти бажають того, що заборонено культурою та нормами соціального життя. Через це людське "Я" опиняється у ситуації "між молотом та ковадлом": % з одного боку, на нього тиснуть страшні за силою та недозволені за прямою реалізацією інстинкти; % з іншого боку, - соціально-культивовані правила і норми.

Страшна внутрішня напруга здатна зруйнувати людську особистість, тому треба знайти способи "розвантаження" психіки. З одного боку, суспільство завжди припускало існування деяких "дозволених форм недозволеного"; за Фрейдом, це є оргії давніх культів, деякі свята (наприклад, купальська ніч), танці, балет, показ мод та ін.; з іншого боку, існують форми "сублімації" — непрямого вивільнення - енергії несвідомого, наприклад, малювання оголених тіл, писання кримінальних романів та ін. Проте, коли справа доходить до зривів, і людина сама вже не може із ними впоратись, треба вживати процедуру психотерапії — шляхом розпитувань, бесід, вільних асоціацій знаходити спосіб вивільнити, легалізувати заблоковану силу, хоча б, наприклад, у словах. Вчення фрейдизму інколи називають психоаналізом, і це тому, що Фрейд ретельно розробляв методику ідентифікацій проявів несвідомого, наприклад, у сновидіннях, у невимушених обмовках та ін.

Психоаналіз – один із методів психіатрії та психологічне вчення, в основі якого лежить визначення домінуючої ролі підсвідомого в житті людини.

Вже найкращі учні та послідовники 3. Фрейда, зокрема. К.-Г. Юнг(1875- 1961), Л. Адлер та Фром (1900-1980) не погодились із таким акцентуванням і дали своє трактування сутності несвідомого. Зокрема, К.-Г.Юнг, виходячи із тези про те, що несвідоме характеризує корені людської психіки, які сягають засад сущого взагалі, вважав його найпершим виявленням формотворення у вигляді символізацій. Тобто людську здатність творити символи, наділяти їх невимірними глибинами, а також і розуміти їх він прямо зводив до дій несвідомого. Такою здатністю К.-Г Юнг наділяв не індивідуальну психіку, а колективне психічне життя, тому ввів у науковий обіг поняття "колективного несвідомого": останнє продукує цілу низку таких константних (сталих) психічних структур, які потім пронизують собою майже всі форми певної культури.

А. Адлер вважав, що провідним мотивом дії несвідомого постає непереборне прагнення самоствердження (як наслідку людської природної недостатності); отже, основне у несвідомому - це воля до влади, а остання вже знаходить свої найрізноманітніші прояви то у вигляді культуротворення, то у вигляді бажання опанувати жінкою (чи чоловіком), то у прагненні політичного лідерства.

Е. Фром намагався пов'язати дію несвідомого, як і всієї людської психіки взагалі, із соціальним життям та суспільними стосунками: тут людина здобуває людські якості та намагається самоутверджуватись. Проте, внаслідок існування непереборної суперечливості між розумом та інстинктами, людина завжди відчуває свою незавершеність, що і постає провідним мотивом її дій.

Сцієнтизм і анти сцієнтизм.

Сцієнтизм — концепція, яка полягає в абсолютизації ролі науки (наукові методи і цінності) у філософії, соціології, в системі культури, в житті суспільства. Він почав складатися у філософії кінця XIX - початку XX ст., Коли у зв’язку з розвитком науки було поставлено питання про її роль і місце в системі культури. У цих умовах виник сцієнтизм і антисцієнтизм. Особлива гострота виникла в суперечці під час НТР, у зв’язку з питанням про досягнення і наслідки науки. Негативні риси сцієнтизму — не враховує складну системну організацію суспільного життя, в якій наука займає важливе, але не домінуюче місце. В якості зразка науки сцієнтизм зазвичай розглядає природні і так звані точні науки. Будучи не строго оформленою системою поглядів, а скоріше ідейною орієнтацією, сцієнтизм виявляється по-різному, з різним ступенем і силою — від зовнішнього наслідування точних наук, що виражається в штучному застосуванні математичної символіки або нарочитому доданні аналізу філософсько-світоглядних або соціально-гуманітарних проблем форми, характерної для точних наук (аксіоматична побудова, система дефініцій, логічна формалізація), до абсолютизації природничих наук як єдиного знання і заперечення філософсько-світоглядної проблематики як позбавленої пізнавального змісту і значення (неопозитивізм). Сцієнтизм у філософії знаходить вираження в недооцінці її своєрідності в порівнянні з іншими науками, заперечення філософії як особливої форми суспільної свідомості, що має свою специфіку в порівнянні з іншими науковими знаннями.

Протистоїть йому антисцієнтизм. Наполягає на обмеженості можливостей науки у вирішенні корінних проблем людського існування, у крайніх проявах оцінюючи науку як ворожу людському існуванню. Філософія розглядається як щось принципово відмінне від науки, що носить чисто утилітарний характер і нездатною піднятися до розуміння справжніх проблем світу і людини. Антисцієнтизм трактує соціально-гуманітарне знання виключно як форму свідомості, до якої непридатний принцип об’єктивності наукового дослідження. Крайні форми: Ніцше, Гайдеггер, Бердяєв — прагнення розглядати дійсність з позиції людини, трагічно бореться з рештою світу, куди входить і наука. Відстоюючи принципи наукового підходу до всякої світоглядної, філософської та соціально-гуманітарної проблематики, марксизм тяжів до сцієнтизму, але в той же час заперечував плоский сцієнтизм з його ігноруванням складних питань про місце і функції науки в системі культури, про ставлення різних форм суспільної свідомості.

Екзистенціальна філософія.

У XX ст. відбулось своєрідне переосмислення проблеми людини у філософії, або й навіть її перше надзвичайно гостре осмислення саме у плані намагання з'ясувати, що власне, робить людину людиною. Таке переосмислення було здійснене філософською течією ХХ ст. екзистенціалізмом.

Екзистенціалізм (від лат. existentia - існування) – філософське вчення, у якому вихідне значення сущого (річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виходять з існування людини.

Представниками екзистенціалізму вважають А.Камю, Ж.-П. Сартра, К.Ясперса, М.Хайдегера.

Засновником філософії екзистенціалізму вважають німецького філософа М. Хайдеггера (1889 -1976), хоча сам він так не вважав і навіть називав свою філософію інакше—"фундаментальна онтологія". Проте у центрі його роздумів, безумовно, знаходилась людина.

Присутній був у М. Хайдеггера і інший, принципово важливий для екзистенціалізму момент: розглядати людину не ззовні, не як об'єкт спостереження та вивчення, а із середини її феноменального світу. Звідси випливає два наслідки: людина є буттям, у самому становищі якого завжди стоїть питання про її буття, або ж її буття завжди постає під знаком запитання; людина с отвором у бутті у тому сенсі, що лише їй відкрите буття як таке, лише вона може ставити питання про буття та небуття.

Всі людські відношення передбачають буття, бо все, що б не постало перед нами, фіксується перш за все як те, що є. Проте саме буття не стоїть перед людиною у вигляді якогось окремого об'єкта, воно лише присутнє у будь-якому відношенні до будь-якого об'єкта, як модус цього відношення або як нескінченний та недосяжний горизонт людської предметності: коли ми рухаємося, ми бачимо, що горизонт є ось там, де ота вежа, але коли наближаємося до вежі, горизонт знову опиняється попереду. Буття постає перед нами як рух в часі (основна праця М. Хайдеггера - "Буття і час").

На відміну від М.Хайдеггера, який розглядав людину у фундаментальній єдності із буттям, французький екзистенціаліст Ж.-П.Сартр (1905 - 1980) зосередився виключно на людині. Її внутрішньому самовідчутті та переживанні свого буття. Сартр також виходив із ідеї феномена, із факту початкової наданості нам того, що врешті ми називаємо світом.

За Сартром, людина с таким буттям, через посередництво якого у світ приходить ніщо (основна праця Ж-П.Сартра - "Буття і ніщо"), поза людиною, в природі, одне буття завжди переходить в інше, а для людини існує як буття, так і небуття. Це значить, що людина не живе лише наявним та наданим, а це, у свою чергу, значить, що вихідною властивістю людини с свобода.

Інший французький філософ-екзистенціаліст і також знаменитим письменник А Камю (1913 - I960) створив свій варіант філософського осмислення переживання людиною свого буття; його філософія змальовувала буття людини як "буття в абсурді", причиною якого поставала уся ситуація самовідчуття людини сучасної цивілізації. Абсурд – від лат. безглуздість, нісенітниця.

Ця людина зреклася абсолютів, але якщо б і хотіла в них вірити, все одно ніде їх не знаходить. А. Камю ностальгічно пише про те. що відкриття серед всіх мінливостей сущого якогось єдиного закону, який би пояснив як дійсність, так і людське мислення, привело би людство до такого блаженства, якого воно ще повідало. Але такого закону немає, а у відносному світі будь-які принципи стають також відносними: все втрачає правда ну міру, а, отже, панує абсурд. В ситуації абсурду г все ж денно відносно стале - це сама людина. Людині в цьому світі немає на що сподіватися, окрім себе самої, - так філософія А.Камю із песимістичного абсурдизму переходить у трагічний оптимізм. Так, людині немає на що сподіватися, проте в самій собі вона може знайти силу протистояти абсурду, відносності, безнадії. Тому в своєму есе про Сізіфа філософ пише, що єдиним найпершим питанням філософії може бути лише питання про самогубство, яке він формулює так: чи варте життя того, щоби бути живим? Це питання кожна людина може вирішити лише сама наодинці із собою. В знаменитому романі "Чума" А.Камю описує цілу низку героїв, які, не знаючи, звідки та чому нагодилась на місто чума, не знаючи, чи зможуть вони її перебороти та вижити, діють усупереч безнадії, покладаючись виключно на своє внутрішнє відчуття життя.