Новий філософський ідеал у філософії Просвітництва. Проблема свободи людини та шляхи її соціального визволення.

ХVІІІ ст. в історії суспільної думки не випадково називають епохою Просвітництва: наукове знання, яке було надбанням вузького кола вчених, тепер виходить за межі університетів та лабораторій до світських салонів Парижу й Лондона. Віра в могутність людського розуму, в його безмежні можливості, в розвиток наук, які створюють умови для прогресу, – ось пафос епохи Просвітництва. Але на відміну від філософії ХVІІ ст., яка критикувала схоластику, апелюючи до розуму, філософія ХVІІІ ст., по-перше, значно сильніше підкреслює зв’язок науки з практикою, її суспільну користь, а, по-друге, критика спрямовується, головним чином, не проти схоластики, а проти метафізики. XVIII століття в європейській історії називається епохою Просвітництва.

Філософія Просвітництва звертається до суспільних і гуманітар­них проблем. Просвітники поставили собі за мету створення таких суспільних відносин, які б відповідали вимогам розуму, принципам справедливості, сво­боди, рівності, братерства. Предметом особливої уваги тут стали:

- проблеми людини, її історичної діяльності, її прав та політичних сво­бод;

- проблема історичного прогресу, ідея вдосконалення суспільства;

- питання про природу та призначення релігії;

- моральні та правові аспекти людського буття.

Глибоку і своєрідну концепцію людини в епоху Нового часу розробив відомий французький фізик, математик і філософ Блез Паскаль (1623 - 1662). У своїй праці "Думки" (що являє собою підготовчі матеріали до праці на захист християнства) Паскаль змальовує вражаючу картину людського становища у світі: на тлі космічних масштабів людина перетворюється на непомітну порошину, але, якщо рухатися углиб матерії, людина є велетнем порівняно з нескінченно малими величинами.

Отже, людина ніби зависає поміж двох безодень, і ось цю вихідну відсутність опори вона весь час відчуває: тривога, нудьга, невпевненість є її звичними станами. Не маючи надійних коренів життя, людина кидається у розваги й інтриги, але вся людська велич полягає лише в мисленні.

Людина - це "мислячий очерет", пише Б. Паскаль, але вона перевершує природу тим, що може всю її осмислити й пізнати. Тільки мислити слід гідно, а отже— мислити на межі буття і небуття, тобто на останній межі щирості. Під час такого мислення людина врешті-решт повинна зрозуміти, що єдиною її життєвою опорою може бути лише Бог.

Перед мислителями раннього Нового часу постала також соціальна проблематика. Це пов’язано з тим, що в період встановлення капіталістичних відносин монархія як форма правління зжила себе, а республіка ще не сформувалася. Тому актуальною стала проблема справедливого суспільного устрою. Особливого значення у філософії набули праці французьких філософів Просвітництва.

Ш. Монтеск’є (1689 - 1755) написав працю «Про дух законів», у якій систематизує знання про державу. Він стверджує, що Бог є лише творцем та охоронцем світу, що не втручається в людські справи. Людина і світ існують за певними об’єктивними законами. За цими законами формуються характери людей та форми державного правління. Так, Монтеск’є вважав, що на розвиток суспільства впливає географічне середовище, причому холодний клімат спричинює розвиток таких рис особистості, як хоробрість та войовничість, а теплий клімат сприяє розбещеності та лінощам.

З форм державного правління Монтеск’є виділяв республіку, монархію та деспотію. Кожна форма правління тримається на певному елементі: республіка – на чеснотах, монархія – на честі, а деспотія – на страху.

Наступний представник Просвітництва – Франсуа-Марі Аруе, більш відомий як Вольтер (1694 - 1779). Основні його філософські роботи – «Філософські листи» та «Метафізичний трактат». У них він описує ідеал державного правління – монархію з освіченим монархом. Вольтер вважав, що монарх має добре знати історію, що допоможе йому уникнути помилок.

З точки зору Вольтера, закони суспільства з’явилися не від Бога, а створені самими людьми.

Однією з головних проблем Вольтера була релігія. Він вважав, що християнство – це сітка, що стримує людську свідомість. Тому освіченій людині релігія не потрібна. Але в суспільстві релігія необхідна для того, щоб стримувати бідняків від зазіхань на владу.

Ж.-Ж. Руссо (1712 - 1778) – молодший сучасник Вольтера. Він підтримував теорію суспільного договору, яка тривалий час домінувала у соціальній філософії Нового часу (трактат «Про суспільний договір»).

Руссо задавався запитаннями про причини нерівності. Він дійшов висновку, що причини соціальної нерівності полягають у тому, що спершу виникає майнова нерівність. З метою захистити себе, люди укладають суспільний договір: вони віддають частину своїх прав державі за те, що держава буде захищати їх інтереси. Поява держави спричинює політичну нерівність, нерівність прав різних груп людей.

Руссо вважає, що ідеал суспільства – це первісне суспільство, у якому всі рівні, оскільки ніхто нічим не володіє. На думку мислителя, для розв’язання проблем соціальної нерівності люди повинні заключити новий, справедливий суспільний договір.