Пошуки продуктивного методу пізнання: сенсуалізм, раціоналізм.

Сенсуалізм (від фр. sensualisme, лат. sensus — сприйняття, почуття, відчуття) — напрямок в теорії пізнання, згідно з яким відчуття й сприйняття — основна й головна форма достовірного пізнання.

Сенсуалізм (лат. sensus — почуття, відчуття) – напрям у гносеології, згідно з яким відчуття є єдиним джерелом пізнання.

Англійський філософ Дж. Локк (1632 - 1704) постав засновником розвиненої теорії пізнання у філософії Нового часу. Значну увагу він приділив запереченню існування "вроджених ідей", посилаючись при цьому як на наукові дані, так і на спостереження над примітивними народами, здобуті в епоху географічних відкриттів. Від народження мозок людини являє собою, за Локком, "Tabula rasa" — чисту дошку, тобто в ньому немає нічого, окрім простої здатності бути органом пізнання і мислення. У такий спосіб Дж. Локк намагався дістатися до самих підвалин пізнання, не припускаючи попереднього знання готовим. До певної міри тут був присутній і намір засвідчити принципову вихідну рівність всіх людей за можливостями. Дж. Локк вважав, що існує два джерела знань: - відчуття, які дають нам прості ідеї (біле, овальне, солодке та ін.;) – рефлексія – діяльність розуму, спрямована на зіставлення й узагальнення простих ідей та утвердження на їх основі «складних ідей» (тіло, взаємодія та ін.).

Критикуючи раціоналізм, Дж. Локк спирається на здоровий глузд людини, апелює до чуттєвого досвіду і доходить висновку, що суб'єктно-об'єктні відносини у процесі пізнання виявляють різні за своїм характером якості речей: "первинні" — протяжність, фігура, об'єм, рух і спокій; ці якості об'єктивні, оскільки однакові для всіх моделей. % "вторинні" — пов'язані з особливостями суб'єкту пізнання, виникають та існують лише в ньому (смак, дотик); ці якості суб'єктивні.

Критикуючи філософську позицію Дж. Локка, Дж Берклі (1685 -1753) стверджував, що не лише "вторинні" й "первинні" якості речей мають суб'єктивний статус. У цьому аспекті всі якості речей "вторинні" тому, що їх сприймає людина. В дусі радикального сенсуалізму (від лат. відчуття; позиція, яка ставить усе знання в залежність від чуття та відчуття) Дж. Берклі вирішував найперші питання філософії: він стверджував, що лише чуття можуть незаперечно засвідчувати факт існування будь-чого; звідси його теза - "Бути - значить бути сприйнятим ". Він визнавав існування світу у трьох випадках: ♦ коли цей світ сприймає "я"; ♦ коли його сприймає "хтось"; ♦ коли він існує у розумі Бога як сукупність "ідей ", що становлять єдино можливу основу появи людських відчуттів.

Отже, за Берклі, існує лише те, що сприймають органи чуття; це і є позиція радикального сенсуалізму.

Позиції пізнання, що знання відповідають відчуттям, дотримувався Френсіс Бекон (1561 - 1626). Його теорія отримала назву «емпіризм».

Емпіризм (грец. έμπειρία — досвід) — напрям у теорії пізнання, що визнає чуттєвий досвід джерелом знань і стверджує, що всезнання ґрунтується на досвіді.

Емпіризм – філософський напрям, який основою пізнання вважає чуттєвий досвід (імперію).

Ф. Бекон у своїх творах із симптоматичними назвами "Новий Органон" та "Нова Атлантида" він проникливо передбачав надзвичайно важливу роль науки в подальшому розвитку суспільства. У зв'язку з цим основним завданням філософії Ф. Бекон вважав розроблення такого методу пізнання, який підніс би ефективність науки на новий рівень.

Ф. Бекон розрізняв "плодоносне" та "світлоносне" знання. Плодоносне - це таке знання, яке приносить користь, а світлоносне — це те, що збільшує можливості пізнання. До цього часу, на думку Ф. Бекона, знання були переважно просвітляючими людину, але вони також повинні і працювати на людину. Проте шлях до істини - процес суперечливий.

Раціоналізм – (лат. rationalis - розумний) – філософський напрям, який визначає центральну роль в аналізі і пізнанні розуму, мисленню.

Раціоналісти, до яких належав Р. Декарт, вважали, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Р. Декарт стверджував, що "пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки"".

Він сформулював чотири вимоги до методу істинного пізнання, що сприяють правильній роботі інтелекту.

Правило перше - наголошує, що за істину можна приймати тільки те, що ясне, виразне, самоочевидне.

Правило друге - вимагає ділити складне питання на складові елементи, доходити до найпростіших положень, що їх можна вже сприймати ясно й незаперечно.

Правило третє - скеровує на шлях пошуку складного через просте, коли "з найпростіших і найдоступніших речей повинні виводитися... сокровенні істини".

Правило четверте - передбачає повний перелік усіх можливих варіантів, фактів для аналізу й отримання повних знань про предмет; тобто це значить, що до предметів пізнання треба підходити всебічно.

Декарт був переконаний у тому, що розуми усіх людей за своєю природою с однаковими, а тому існує перспектива створення єдиного для всіх людей виправданого методу достовірного пізнання. Прийнявши цей метод, будь-яка людина зможе ним скористатися і отримати надійні результати. Але, якщо пізнання залежить від дій розуму, останній повинен містити в собі початкові ідеї.

За Р. Декартом, ми можемо крок за кроком заперечувати все, що ми знаємо, хоча б тому, що стихійно набуті знання із неминучістю є непевними та неповними; здавалося б, під критичним поглядом все стає хитким, проте, врешті, сам сумнів приводить нас до дечого безсумнівного. Р, Декарт пояснює це так: я можу сумніватися в усьому, проте не в тому, що я сумніваюсь, а коли я сумніваюсь, я мислю; звідси випливає знаменита теза філософа "Cogito ergo sum" - "Мислю, отже існую".

Виголосивши тезу "Cogito", Декарт почав наголошувати на тому, що після неї наступною очевидною істиною може бути лише істина про те, що Бог існує і що Він нас не обманює. Декарт вважав, що здатність нашої свідомості сприймати себе, робити висновок про своє існування, породжена не людським індивідом, а більш високим розумом (і це, напевне, правильно у тому сенсі, що не сама людина і не за довільним своїм бажанням створює цю здатність).

Цікавими та симптоматичними були й міркування Декарта про людину. Він вважав, що у тілесному, матеріальному плані людина постає складною природною машиною, тому всі її дії підпадають під закон причинного зв'язку, і лише мислення виводить людину за межі суто природного ходу подій. При цьому розум веде людину шляхами істини та належної поведінки, але воля (у той час вона ототожнювалась із бажанням), яка ширша від розуму та не підпорядкована йому, спричиняє відхилення людини як від істини, так і від правильного життя.