Рушійні сили процесу виховання.

Ними виступає сукупність суперечностей внутрішнього та зовнішнього характеру, вирішення яких включає механізми взаємозв'язаних процесів виховання та самовиховання.

Внутрішні суперечності:

а) між закладеною в дитині її „живою інтенцією” та невизначеністю шляхів її реалізації;

б) між власно особистісними „хочу” вихованця і загальносуспільним „треба” (така суперечність здатна породжувати внутрішні конфлікти, для вирішення яких необхідно вступати у діалогову взаємодію з іншими, що веде до збагачення новим соціальним досвідом і до „виходу” на нову „точку бачення”);

в)між соціально напластованими уявленнями про межі власних можливостей і зростаючими соціально значущими завданнями, які необхідно вирішувати вихованцю (це вимагає заміни раніше сформованих негативних сугестивних комплексів позитивними);

г)між сформованою структурою рефлексу свободи з її усталеною ієрархією цінностей і появою нових шляхів реалізації внутрішньоінтенційної спрямованості;

д)між педагогічно доцільними резонансними впливами з боку школи та сім’ї у точках біфуркації учня як нестабільної системи і стихійними подібними впливами, які надходять із позашкільного та поза сімейного середовища;

е)боротьба між першопочатком, що створює педагогічно виправдані внутрішні структури і тим, що їх руйнує.

Зовнішні суперечності:

а)між вимогами суспільства, представленими вимогами загальноосвітнього навчального закладу, і вимогами сім’ї (трапляється, що вони не збігаються);

б)між вимогами батьків та загальноосвітнього закладу і вимогами, які висуває до дитини неформальне середовище її спілкування.

в)між внутрішньоінтенційною визначеністю вихованця і шляхами її реалізації;

г)між різними впливами вчителів, які працюють в одному і тому ж класі;

д)між нагромадженим досвідом негативної поведінки і зміненими умовами життя та діяльності, в яких цей досвід не може бути реалізований (це примушує учня руйнувати сформований динамічний стереотип, який характеризується наявністю стійких, стабільних негативних нервових зв’язків).

Враховуючи тимчасовий характер зовнішніх суперечностей процесу виховання, наставник намагається вчасно виявляти їх і усувати, а також працює над прищепленням вихованцю стійкості до негативних зовнішніх впливів. Цей другий напрям його зусиль важливіший, оскільки можливості наставницької охорони завжди обмежені.

Зміст процесу виховання

Життя кожного народу, наповнене конкретикою певного історичного періоду, висуває до змісту виховання значно конкретніші завдання, які відповідним чином відображаються в державних документах. Це не означає, що ці завдання входять у суперечність із субстанціонально визначальними. Швидше за все у переважній більшості випадків вони конкретизують останні, демонструючи вплив загального через одиничне.

Зважаючи на це, під поняттям зміст виховання зазвичай розуміють багатство соціального досвіду людства, представлене надбаннями світової і загальнонаціональної культур, системою ціннісних орієнтацій, які вихованцям необхідно засвоїти з метою найповнішої самореалізації в умовах гармонізації власно особистісних і загальносуспільних інтересів.

Таке багатство досвіду у виховній системі середньо освітніх навчальних закладів представлено різнобічними аспектами культури особистості: громадянської, розумової, філософсько-світоглядної, моральної, екологічної, трудової, естетичної, фізичної. Всі у сукупності вони притаманні гармонійно розвинутій особистості, яка певним чином уособлює виховний ідеал сучасних освітніх систем.

Зміст виховання – це те, що випливає із багатства суспільно-історичного досвіду, цінностей культури і використовується для потреб виховного процесу, тобто це система цінностей світової і національної культури, яку учні повинні засвоїти, зберегти і розвинути відповідно до поставленої мети і завдань виховання.

Зміст роботи педагога полягає у пошуку спільно з вихованцями кращих зразків культури, організації різних видів спільної діяльності (пізнавальної, суспільно корисної, трудової, художньої, декоративно-прикладної, правової, екологічної, туристсько-краєзнавчої, фізкультурно-спортивної та ін.), яка залучає кожного учня до активної взаємодії із сучасною культурою.

У процесі спільної діяльності і спілкування вартості культури пізнаються, освоюються, засвоюються і присвоюються особистістю. Так, навчаючись, учень пізнає, відкриває, вивчає істину; працюючи, він зберігає, удосконалює, створює матеріальні цінності; малюючи, – набуває уміння малювати; виявляючи милосердя, – стає милосердним, займаючись фізичною культурою, – зміцнює й удосконалює своє тіло, переборюючи труднощі, стає мужнім тощо. Діяльність дозволяє глибоко пізнати процес, явище, образ, оцінити їх значення з позицій людського життя, наповнити власне життя здобутками культури. Інтелектуальний, трудовий, моральний, естетичний, фізичний розвиток завжди є новоутворенням в особистісній структурі, яке з’являється у процесі активної діяльності особистості, що спрямована на конкретний об’єкт: книгу, навчально-дослідну ділянку, шкільне поле, малюнок, здоров’я, національне багатство і под.

У процесі взаємодії з дійсністю у дитини з’являється можливість усвідомлювати себе в навколишній реальності. Але ця можливість є потенційною. Для того, щоб вона стала актуальною, необхідна допомога вихователя в осмисленні і середовища, і діяльності, і себе як „я”, що володіє внутрішнім автономним світом.

Головним об’єктом осмислення є соціальні відношення, вироблені людством протягом історії розвитку. Відношення має місце у взаємодії педагога і учня у будь-якому виді діяльності (пізнанні, праці, художній творчості та інших). Так, працюючи на шкільній ділянці з учителем, діти осягають ставлення до природи, землі, праці, людини, знань, науки; перебуваючи на екскурсії в музеї, виявляють ставлення до минулого, прогресу, цивілізації, людства; вивчаючи на уроці літературний твір, переживають гуманне ставлення до людини, життя, суспільства і под.

Серед безмежної кількості відношень людини до навколишньої дійсності виокремлюється лише та сукупність відношень, яка включає найбільш значущі для людського життя відношення. Такими є відношення до людини, життя, суспільства, праці, пізнання, до самої себе.

Для того, щоб вихованець умів прожити відношення, педагог повинен допомогти йому відчути, осмислити зв’язок його власного „Я” і об’єкта дійсності; а для того, щоб він умів встановити відношення – допомогти йому оцінити цей зв'язок, усвідомити його смисл для власного життя.

Виробити у вихованця важливі для людського життя відношення, власну позицію, ціннісні орієнтації – означає навчити його жити.

Тому зміст виховання – це водночас і суб'єктивний досвід особистості з її ставленнями, цінностями і смислами, уміннями, соціальними навичками, способами поведінки, здібностями.