До другої групи функцій організаційної культури належать такі.

Функція орієнтації на споживача.

Врахування цілей, за­питів, інтересів споживачів, відображене в елементах культу­ри, сприяє встановленню міцніших та несуперечливих відно­син організації з своїми покупцями і клієнтами. Багато сучас­них організацій позиціонують турботу про споживачів як най­більш значиму цінність.

Функція регулювання партнерських відносин.

Організацій­на культура виробляє правила взаємин з партнерами, що пе­редбачає моральну відповідальність перед ними. У цьому сенсі організаційна культура розвиває та доповнює норми і правила поведінки, вироблені в рамках ринкової економічної куль­тури.

Функція пристосування економічної організації до потреб суспільства.

Дія цієї функції створює найбільш сприятливі зовнішні умови для діяльності організації, її ефект полягає в усуненні бар'єрів, перешкод, нейтралізації дій, пов'язаних з порушенням або ігноруванням організацією правил суспільної гри. Тобто вигода організації полягає в усуненні економічних мінусів — збитків.

 

Класифікація організаційної культури

Харіс і Моран пропонують розглядати конкретну організа­ційну культуру на основі десяти характеристик:

- усвідомлення себе та свого місця в організації;

- комунікаційна система та мова спілкування;

- зовнішній вигляд, одяг і представлення себе на роботі;

- що і як їдять люди, звички та традиції в цій сфері;

- усвідомлення часу,  ставлення до нього і його використання;

- взаємини між людьми;

- цінності та норми;

- віра в щось, ставлення або прихильність до чого-небудь;

- процес розвитку працівника і навчання;

- трудова етика та мотивування.

Г. Хофстид сформулював п'ять параметрів, за якими мож­на ідентифікувати національні культури:

- за дистанцією влади (ДВ), що визначається ставленням до проблеми нерівності людей, її допустимого рівня;

- за роллю індивідуалістичного начала (ІН), що характеризується тіснотою зв'язку індивіда і суспільства, готовністю людей діяти поодинці;

- за ступенем несприйняття невизначеності (НН), прагнення її уникнути за допомогою правил, традицій, законів, ідеології, релігії (будь-яка релігія сприяє терпимості до невизначеності);

- за ступенем орієнтованості на майбутнє (ОМ). Організація може жити вчорашнім, сьогоднішнім днем або прагнути до перспективної живучості, що забезпечується заощадженнями,накопиченням багатства;

- за рівнем мужності (М), що виражається в характері розподілу соціальних ролей між статями під впливом культурних традицій. Культура з жорстким закріпленням ролей є чоловічою, зі слабким — жіночою. У чоловічих культурах домінують соціальні цінності, традиційні для чоловіків (орієнтація на успіх, відчутні результати, ефект). У жіночних культурах пріоритети надаються людським відносинам, турботі про колектив, симпатію до слабких.

Види організаційних культур

1. У теорії організації організаційну культуру поділяють на дві великі відносно самостійні частини: матеріальну і духовну. Матеріальна культура — це вся сфера матеріальної діяль­ності та її результати. До неї належать: знаряддя і засоби пра­ці, речі, матеріально-предметна діяльність, матеріально-пред­метні відносини, штучне середовище, соціальні організації. Духовна культура — це цілісна система, що включає всі види, форми і рівні суспільної свідомості, освіти та виховання, релі гії, науки, моральності. Вона включає: сенс, цінності, соціаль­ні норми, соціальні орієнтири, ритуали, вірування, знання.

2. Наявний поділ організаційної культури за галузями про­фесійної діяльності на інженерну, управлінську, організацій­ну, фінансову.

3. Розрізняють культуру елітарну, народну і масову. Елітар­на культура створюється привілейованою частиною суспільс­тва або на її замовлення професійними творцями та включає витончене мистецтво, класичну музику і літературу. Народна культура — результат діяльності анонімних творців, що не мають професійної підготовки, вона має колективний харак­тер (міфи, легенди, оповіді, пісні і танці). Масова культура носить загальнодоступний характер і не виражає вишуканих смаків аристократії та інтелігенції.

4. Організаційну культуру поділяють на суб'єктивну та об'єк­тивну.

Суб'єктивна організаційна культура — це припущення, що поділяються працівниками, віра і очікування, а також гру­пове сприйняття організаційного оточення з його цінностями, нормами та ролями, що існують поза особою. Сюди включають такі елементи: героїв організації, міфи, історії про організацію та її лідерів, організаційні табу, обряди і ритуали, мову спілку­вання. Суб'єктивна організаційна культура є базою для форму­вання управлінської культури, тобто стилів керівництва, тех­нології ухвалення управлінських рішень, характеру взаємин керівника і колективу співробітників, професіоналізму, чіт­кості роботи апарату управління.

Об'єктивна організаційна культура — це, зазвичай, ма­теріальне зовнішнє оточення організації: будівля, її архітекту­ра, забарвлення, місце розташування, устаткування і меблі, кольори і обсяг простору, зручності, кімнати прийому, осна­щення робочих місць. Все це так або інакше відображає цін­ності, яких дотримується певна організація.

Обидва ці аспекти організаційної культури активно вза­ємодіють один з одним. Проте суб'єктивний аспект організа­ційної культури здійснює більший вплив на формування як загальних рис культури, так і специфічних її відмінностей у різних людей і різних організацій.

5. За місцем організації та рівнем впливу на неї виокремлю­ють декілька типів організаційних культур.

Безперечна культура характеризується невеликою кіль­кістю основних цінностей і норм, але вимоги до орієнтації на них є неухильними. Вона не допускає спонтанного впливу як ззовні, так і зсередини, є закритою (закритість культури — це небажання бачити недоліки, виносити сміття з хати, прагнен­ня зберегти показну єдність). Закрита культура пригнічує персонал та стає вирішальним моментом мотивації. Але самі цін­ності та норми за необхідності свідомо коректуються.

Слабка культура практично не містить загальноорганізаційних цінностей та норм. У кожного елементу організації вони свої, причому такі, що часто суперечать іншим. Норми та цінності слабкої культури легко піддаються внутрішньому та зовнішньому впливу і змінюються під його дією. Така культу­ра роз'єднує учасників організації, протиставляє їх один одно­му, ускладнює процес управління та зрештою призводить до її ослаблення.

Сильна культура відкрита впливу як зсередини, так і ззов­ні. Відкритість передбачає гласність та діалог між усіма учас­никами, організаціями і сторонніми особами. Вона активно асимілює все краще, звідки б воно не виходило, і в результаті тільки стає сильнішою. Потрібно мати на увазі, що сильна культура, як і слабка, може бути ефективною в одному і не­ефективною в іншому.

6. У. Холл пропонує абетки (АВС) корпоративної культури:

А — артефакти і етикет (поверхневий рівень). Конкретні видимі елементи культури, такі як мова, форма вітання, одяг, фізичне розташування (відкриті або закриті приміщення);

В — поведінка та дії (глибший рівень). Стійкі зразки та сте­реотипи поведінки, що охоплюють методи ухвалення рішень індивідами, організацію командної роботи та ставлення до про­блем;

С — мораль, переконання, цінності (ядро). Ціннісні су­дження більшості співробітників організації (правильно — по­милково, справедливо — неетично). Нерідко в організаціях формуються різні колективні або загальні погляди на етичні проблеми діяльності.

7. Відомою є типологія управлінських культур Ч. Хенді. Кожному з типів він привласнив ім'я відповідного олімпійсь­кого бога.

Культура влади або культура Зевса. Її істотний момент — особиста влада, джерелом якої є володіння ресурсами. Органі­зації, що сповідають таку культуру, мають жорстку структуру, високий ступінь централізації управління, нечисленні прави­ла та процедури, пригнічують ініціативу працівників, здійс­нюють жорсткий контроль над всім. Успіх тут зумовлюється кваліфікацією керівника та своєчасним виявленням проблем, що дає змогу швидко ухвалювати і реалізовувати рішення. Така культура характерна для молодих структур.

Ролюва культура або культура Аполлона. Це бюрократич­на культура, що ґрунтується на системі правил та інструкцій. їй властивий чіткий розподіл ролей, прав, обов'язків і відпові­дальності між працівниками управління. Вона негнучка та ут­рудняє нововведення, тому малоефективна в умовах змін. Дже­релом влади тут є посада, а не особисті якості керівника. Така управлінська культура властива великим корпораціям та дер­жавним установам.

Культура завдань або культура Афіни. Ця культура при­стосована до управління в екстремальних умовах та постійно змінюваних ситуаціях, тому основна увага тут приділяється швидкості вирішення проблем. Вона ґрунтується на співпраці, колективному виробленні ідей та загальних цінностей. Фунда­ментом влади є знання, компетентність, професіоналізм та володіння інформацією. Це перехідний тип управлінської куль­тури, здатний перерости в один із попередніх. Він властивий проектним або венчурним організаціям.

Культура особи або культура Діоніса. Вона пов'язана з емоційним началом і ґрунтується на творчих цінностях, об'єд­нуючи людей не для вирішення службових завдань, а для до­сягнення індивідуальної мети. Рішення тут ухвалюються на основі згоди, тому влада має координаційний характер.

Фахівці вважають, що, як правило, на стадії зародження організації в управлінні нею переважає культура влади; стадію зростання характеризує ролева культура; стадію стабільного розвитку — культура завдань або культура особи; у кризі пере­важає культура влади.

8. Американський дослідник У. Оучі виділив три основні види організаційної культури:

- ринкову культуру, яка характеризується пануванням вартісних відносин та орієнтацією на прибуток. Джерелом влади в рамках такої культури є власність на ресурси;

- бюрократичну культуру, засновану на пануванні регламентів, правил та процедур. Джерелом влади тут є посада членів організації;

- кланову культуру, що доповнює попередні, її основу становлять внутрішні цінності, традиції організації, що спрямовують діяльність останньої.

9. Виходячи з таких обставин, як орієнтація культури на лю­дей або матеріальні умови, з одного боку, відкритість та за­критість — з іншого, виокремлюють такі її типи.

Бюрократична культура характеризується регулюванням усіх аспектів діяльності організації на основі документів, чіт­ких правил, процедур; оцінкою персоналу за формальними принципами та критеріями. Джерелом влади, сконцентрова­ної в руках керівництва, тут є посада. Така культура гарантує людям стабільність, безпеку, позбавляє від конфліктів.

Опікунська культура виявляється в сприятливому мораль­но-психологічному кліматі, згуртованості людей, групових нормах та цінностях, неформальному статусі співробітників, їх особистій активності, взаєморозумінні, гармонії відносин. Культура гарантує персоналу стабільність, розвиток та участь У справах організації.

Праксеологічна культура ґрунтується на порядку, раціо­нальності, планах, ретельному контролі за їх виконанням, оцінці діяльності працівника за результатами. Головною фігу­рою є керівник, влада якого основана на посадових повнова­женнях і глибоких знаннях. Він допускає в певних межах за­лучення працівників до управління. Все це забезпечує високу ефективність роботи.

Підприємницька культура підтримує дії, спрямовані зовні організації та на перспективу, новаторство і творчу активність персоналу. Привабливість культури полягає в тому, що вона гарантує задоволення потреб працівників у розвитку та вдоско­наленні. Управління тут ґрунтується на вірі в керівника, його знаннях і досвіді, а також на залученні персоналу до творчості. В основу класифікації підприємницьких культур покладено способи отримання прибутку. Наприклад, американські до­слідники Д. Діл і У. Кеннеді виділили такі типи підприєм­ницьких культур: культуру торгівлі, вигідних операцій, адмі­ністративну та інвестиційну культуру.

10. Важливим елементом управлінської культури організації є культура ставлення до жінок (як тих, що посідають керівні посади, так і тих, що є рядовими виконавцями), що визначає їх становище. Тут виділяються такі види:

- культура джентльменського клубу. Це культура ввічливих, гуманних, цивілізованих людей, в межах якої чоловіки-менеджери, ґрунтуючись на патерналістських позиціях, м'яко утримують жінок на певних ролях, не даючи змогу їм піднятися вище. Жінки цінуються на тій роботі, яку виконують, але їм не дають можливість руйнувати бар'єри та посідати керівні посади. Спроба жінок наполягати на своїх правах призводить до загострення відносин з ними;

- культура казарми. Вона деспотична та властива бюрократичним організаціям з безліччю рівнів управління, де жінки займають нижчі рівні. Така культура дає змогу ігнорувати їх інтереси та ставитися до них грубо і презирливо;

- культура спортивної роздягальні. У її межах чоловіки будують міжособистісні стосунки на основі специфічних чоловічих інтересів, уявлень та демонструють відкриту зневагу до жінок. Жінок, навіть високого становища, що, наприклад, належать до вищого керівництва організації, чоловіки в своє коло спілкування не допускають;

- культура заперечення відмінностей між статями. Ця культура відкидає дискримінацію, але одночасно не бачить й реальних відмінностей між статями, ігнорує жіночу сутність, їхні сімейні обов'язки, а тому вимагає від них тих же успіхів,що і від чоловіків;

- культура помилкового захисту жінок. У межах цієї культури ідея рівності, заснована на загальнолюдських цінностях, підміняється міфами про рівність. Тут має місце дискримінація у формі заступництва, коли жінок насильно залучають до активної роботи, виховують в них відчуття упевненості, постійно нагадують їм про те, що вони — жертви, що потребують допомоги та підтримки;

- культура розумних мачо. Зовні ця культура не бере до уваги статеві відмінності, бо цінуються розумні та енергійні люди, що уміють в умовах жорсткої конкуренції забезпечувати високу економічну ефективність роботи організації. Тих, що не справляються карають і звільняють, причому іноді жінки бувають жорстокішими і нещаднішими.

Зміст організаційної культури впливає на спрямованість поведінки та визначається не просто сумою припущень, а тим, як вони пов'язані між собою і як формують певні зразки по­ведінки. Відмінною рисою тієї або іншої культури є відносний порядок, в якому розташовуються базові припущення, що фор­мують її. Це вказує на те, яка політика та які принципи повин­ні домінувати у разі конфлікту між різними наборами припу­щень.