Робочий час і час відпочинку

Робочий час - це встановлений законом, колективним дого­вором чи угодою сторін період, протягом якого працівники зобо­в’язані виконувати роботу, обумовлену трудовим договором. Тривалість робочого часу працівника обчислюється кількістю годин, які праців­ник повинен відпрацювати протягом певного календарного пе­ріоду.

Розрізняють основний та неосновний робочий час. Основний - це встановлена законом або трудовим договором тривалість робо­чого часу, яку, безумовно повинен відпрацювати працівник. До цього виду робочого часу належить: нормальний, скорочений та неповний робочий час. Неосновним робочим часом уважається законодавчо закріплене відхилення від основного робочого часу. Це передусім - надурочні роботи, тривалість робочого часу у вихідні, святкові й неробочі дні.

Найбільш поширеним видом робочого часу є нормальний ро­бочий час. Це час, визначений законом як норма робочого тиж­ня для працівників, зайнятих у звичайних умовах праці, неза­лежно від виду, характеру, форми виконуваної роботи та обліку робочого часу. Відповідно до ст. 50 КЗпП, нормальний робочий час не може перевищувати 40 годин на тиждень.

Скорочений робочий час характеризується певними ознака­ми, закріпленими у КЗпП, а саме:

- перелік працівників, які можуть працювати на умовах скоро­ченого робочого часу, вичерпно передбачений у законодавстві. Разом з тим роботодавець має право (але не зобов’язаний) вийти за рамки законодавства та надати можливість окремим праців­никам виконувати роботу на умовах скороченого робочого часу і за рахунок прибутку;

- суб’єкти, умови та порядок застосування скороченого робочо­го часу є обов’язковими для роботодавця й не залежать від волі працівників;

- виконання роботи на умовах скороченої тривалості робочого часу не звужує обсяг трудових прав працівників (не впливає на розмір заробітної плати, тривалість відпусток тощо).

Норма скороченого робочого часу є не однаковою і дифе­ренціюється законодавцем залежно від суб’єктів та умов праці (ст. 51 КЗпП).

Право на скорочену тривалість робочого часу закріплене для неповнолітніх працівників. Для осіб віком від 16 до 18 років норма робочого часу становить не більше 36 годин на тиждень, а для тих, що не досягли 16 років, - 24 години на тиждень. Така ж тривалість робочого часу передбачена для учнів віком від 14 до 15 років, які працюють у період канікул. Тривалість робочого часу для неповнолітніх працівників, які здійснюють роботу під час навчання, не може перевищувати половину відповідних мак­симальних норм скороченого робочого часу (наприклад, для осіб віком до 16 років - 12 годин на тиждень).

Скорочений робочий час передбачений також для працівни­ків, зайнятих на роботах з особливо шкідливими умовами праці. Норма робочого часу для цієї категорії працівників не може пе­ревищувати 36 годин на тиждень.

Наступним видом робочого часу є неповний робочий час. На відміну від скороченого, неповний робочий час установлюється за погодженням між працівником та роботодавцем. Така домов­леність між сторонами трудового договору може бути як безпосе­редньо при прийнятті на роботу, так і згодом, у період роботи.

Трудовим законодавством передбачено категорії працівників, яким роботодавець зобов’язаний установити неповний робочий час на їх прохання. Так, на прохання вагітної жінки; жінки, яка має дитину віком до 14 років або дитину-інваліда, в тому числі таку, що знаходиться під її опікою або здійснює догляд за хво­рим членом сім’ї відповідно до медичного висновку, роботода­вець зобов’язаний установлювати їй неповний робочий час (ст. 56 КЗпП).

Робота на умовах неповного робочого часу не звужує обсягу трудових прав працівників. Оплата праці проводиться пропорційно від­працьованому часу при почасовій формі оплати праці або ж за­лежно від виробітку - якщо установлено відрядну форму опла­ти праці.

Надурочний робочий час як різновид робочого часу - це час, протягом якого працівник виконує обумовлену трудовим догово­ром роботу понад встановлену норму робочого часу.

Надурочні роботи, як правило, не допускаються, їх проведен­ня можливе лише у виняткових випадках, що визначаються за­конодавством. Стаття 62 КЗпП подає вичерпний перелік випад­ків залучення працівників до надурочних робіт.

Для проведення надурочних робіт необхідно отримати згоду профспілкового комітету на їх проведення. Закон встановлює максимальні норми залучення працівників до надурочних робіт. Вони не повинні перевищувати чотирьох годин протягом двох днів підряд і 120 годин на рік на кожного працівника.

Оплата праці за роботу в надурочний робочий час здійснюєть­ся в підвищеному розмірі (ст. 106 КЗпП). Компенсація надуроч­них робіт шляхом надання відгулу не допускається.

Час відпочинку - час, протягом якого працівник вільний від виконання трудових обо­в’язків і має право використовувати його на власний розсуд.

Основними видами часу відпочинку є: перерви протягом робо­чого дня, щоденний відпочинок, вихідні дні, святкові й неробочі дні та щорічні відпустки.

Перерва протягом робочого дня. За чинним законодавством працівникам надається перерва для відпочинку і харчування тривалістю не більше від 2 годин. Ця перерва не включається до робочого часу, а тому працівники можуть використовувати час перерви на свій розсуд. Закон передбачає, що така перерва для відпочинку і харчу­вання повинна надаватись, як правило, через чотири години піс­ля початку роботи.

Початок перерви, її тривалість і час закінчення встановлюєть­ся безпосередньо на підприємстві у правилах внутрішнього тру­дового розпорядку. На тих роботах, де за умовами виробництва перерву встанови­ти не можна, працівникові повинна бути надана можливість для приймання їжі протягом робочого часу.

Щоденний відпочинок як самостійний вид часу відпочинку спеціального закріплення у законодавстві не отримав. Усе, що лежить за межами робочого часу протягом доби, становить час щоденного відпочинку. До щоденного відпочинку включаються також і перерви між змінами. Відповідно до ст. 59 КЗпП України, тривалість перерви в роботі між змінами має бути не меншою подвійної тривалості часу роботи в попередній зміні.

Наступний вид часу відпочинку - це щотижневий відпочи­нок, тобто вільні від роботи дні календарного тижня. Мінімаль­на тривалість безперервного щотижневого відпочинку не може бути меншою від 42 годин.

До щотижневого відпочинку належать також вихідні дні. При п’ятиденному робочому тижні працівникам надається два вихідних дні на тиждень, а при шестиденному - один вихід­ний день. Законом визначено, що загальним вихідним днем є не­діля. Другий вихідний день при п’ятиденному робочому тижні, якщо він не встановлений законодавством, визначається гра­фіком роботи підприємства, установи, організації за погоджен­ням з профспілковим комітетом, і, як правило, він має надавати­ся підряд із загальним вихідним днем.

Робота у вихідні дні компенсується за згодою сторін або ж на­данням іншого дня відпочинку, або у грошовій формі у подвійно­му розмірі.

Ще одним видом часу відпочинку є святкові й неробочі дні. Кодексом законів про працю України встановлено такий пере­лік святкових і неробочих днів: 1 січня - Новий рік, 7 січня - Різдво Христове, 8 березня - Міжнародний жіночий день, 1 і 2 травня - День міжнародної солідарності трудящих, 9 травня - День Перемоги, 28 червня - День Конституції України, 24 серпня - День незалежності України. Неробочими днями є: 7 січня - Різдво Христове, один день (неділя) - Пасха (Велик­день), один день (неділя) - Трійця.

За поданням релігійних громад інших (неправославних) кон­фесій, зареєстрованих в Україні, керівництво підприємств, уста­нов, організацій надає особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святкування їх ве­ликих свят з відпрацюванням за ці дні.

Робота у зазначені дні компенсується або оплатою у подвійно­му розмірі, або наданням іншого дня відпочинку.

Відпустки - це такі календарні періоди працюючих гро­мадян, протягом яких вони вільні від виконання основних тру­дових обов’язків і мають право використовувати їх на власний розсуд чи за призначенням.

Закон України «Про відпустки» встановлює такі види відпус­ток:

1) щорічні відпустки: основна відпустка; додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці; додаткова відпустка за особливий характер праці;

2)  додаткові відпустки у зв’язку з навчанням;

3)  творчі відпустки;

4)  соціальні відпустки: відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами; відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею триріч­ного віку; додаткова відпустка працівникам, які мають дітей;

5)  відпустки без збереження заробітної плати.

Стаття 6 Закону України «Про відпустки» встановила міні­мальну тривалість щорічної основної відпустки 24 календарних дні за відпрацьований повний робочий рік.

Для деяких категорій працівників законом установлені що­річні основні відпустки подовженої тривалості. Зокрема, для не­повнолітніх передбачено надання відпустки тривалістю 31 ка­лендарний день.

Щорічна додаткова відпустка за роботу із шкідливими і важ­кими умовами праці передбачена для працівників, які зайняті на роботах, пов’язаних із негативним впливом на здоров’я шкідливих виробничих факторів. Законом установлена загальна тривалість цієї відпустки до 35 календарних днів. Конкретна тривалість відпустки визначається колективним чи трудовим договором.

Працівники, які працюють на умовах ненормованого режиму робочого часу, користуються правом на щорічну додаткову відпустку три­валістю до 7 календарних днів. Конкретна тривалість цієї від­пустки, а також перелік категорій працівників, яким вона надається, встановлюється колективним договором.

Щорічні основна і додаткова відпустки повної тривалості за перший рік роботи надаються після закінчення шести місяців безперервної роботи на цьому підприємстві. В тому випадку, коли працівнику щорічні основна та додатко­ва відпустка надається до закінчення шести місяців, їх тривалість визначається пропорційно до відпрацьованого часу. Щорічні відпустки за наступні роки роботи надаються праців­нику в будь-який час відповідного робочого року згідно з гра­фіком відпусток.

Загальна тривалість щорічних основної й додаткової відпуст­ки не може перевищувати 59 календарних днів, а для працівни­ків, які працюють на підземних гірничих роботах, - 69 кален­дарних днів.

Згідно із Законом України «Про освіту» працівники, що поєднують роботу з навчанням, ко­ристуються правом на додаткову відпустку за місцем роботи.

Творчі відпустки надаються працівникам підприємств, уста­нов та організацій незалежно від форм власності за основним міс­цем їх роботи для закінчення дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата (до 3 місяців) або доктора наук (до 6 місяців), для написання підручника, а також монографії, довідника тощо (до 3 місяців). На час творчих відпусток за працівниками зберігається місце роботи (посада) і заробітна плата.

Соціальні відпустки надаються:

а) у зв’язку з вагітністю та пологами;

б) для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;

в) працівникам, які мають дітей.

На підставі медичного висновку жінкам надається відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 календарних днів після пологів. У разі наро­дження двох і більше дітей, а також при ускладнених пологах тривалість післяпологової відпустки становить 70 календарних днів.

Право на додаткову відпустку надається матерям, які працюють та мають двох або більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда, одинокій матері, батьку, який виховує дитину без матері надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 7 календарних днів.

Відпустка без збереження заробітної плати за бажанням працівника надається в обов’язковому порядку у випадках, передбачених законом.

За сімейними обставинами та з інших причин працівнику може надаватися відпустка без збереження заробітної плати на термін, обумовлений угодою між працівником та власником або уповноваженим ним органом, але не більше ніж 15 календарних днів на рік.

 

 

Умови праці молоді та жінок

Прийняття на роботу дозволено при досягненні особою 16-річного віку, а як виняток за згодою батьків або особи, що їх замінює - з 14-15 річного віку. Щодо неповнолітніх не встановлюється випробувальний строк.

Усі особи молодше від 18 років приймаються на роботу після попереднього медичного огляду і до досягнення 21-річного віку підлягають щорічному медичному оглядові.

Заборонено застосування праці осіб до 18 років на важких роботах і на роботах із шкідливими чи небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах, в нічний та надурочний час, в святкові й неробочі дні.

Для неповнолітніх установлений скорочений робочий час.

Стосовно відпочинку, неповнолітнім надаються пільги, зокре­ма щорічна відпустка тривалістю один календарний місяць на­дається в літній час, або, за їх бажанням, в іншу пору, незалеж­но від закінчення 6-місячного терміну безперервної роботи з її початку.

Розірвання трудового договору з неповнолітнім можливе не тільки з ініціативи сторін трудового договору, але і з ініціативи батьків або осіб, що їх замінюють, державних органів та служ­бових осіб, які здійснюють контроль за дотриманням законо­давства про працю.

Звільнення неповнолітнього з ініціативи власника вимагає от­римання згоди районної комісії у справах неповнолітніх.

Згідно зі ст. 24 Конституції України жінки мають рівні з чоловіками права і свободи.

Забороняється застосування праці жінок на важких ро­ботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умова­ми праці, на підземних роботах. Забороняється залучення жінок до підіймання й пере­міщення важких речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми.

Законодавство обмежує застосування праці жінок у нічний час. Така праця допускається тільки в тих галузях народно­го господарства, де це зумовлюється особливою необхідністю і дозволяється як тимчасовий захід.

Згідно зі ст. 178 КЗпП вагітним жінкам відповідно до медичного висновку знижуються норми виробітку, норми обслуговування або вони переводяться на іншу роботу, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів, із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою.

Жінки, які мають дітей віком до 3 років, у разі неможли­вості виконання попередньої роботи, переводяться на іншу роботу зі збереженням середнього заробітку за попередньою роботою до досягнення дитиною віку 3 років.

Забороняється відмовляти жінкам у прийнятті на робо­ту і знижувати їм заробітну плату з мотивів, пов’язаних з вагітністю чи наявністю дітей віком до 3 років, а одиноким матерям за наявністю дитини віком до 14 років або дитини-інваліда. При відмові у прийнятті на роботу зазначеним ка­тегоріям жінок власник або уповноважений ним орган зобо­в’язаний повідомляти їм причини відмови у письмовій формі.

Звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 3 років (за наявністю медичного висновку - до 6 років), одиноких матерів за наявності дитини віком до 14 років або дитини-інваліда з ініціативи власника чи уповноваже­ного ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства. Але і в цьому випадку звільнення допускається з обов’язковим працевлаштуванням.

Жінкам надаються соціальні оплачувані відпустки.