Адаптація людей до екстремальних умов, поняття про стрес

Основою адаптації людини є соціально-еко­номічні механізми, але важлива роль належить та­кож стану природних пристосувальних та захисних механізмів, що складають біологічну спадщину людей. Досить чітко ця роль виявляється під час переходу до середовища існування з екстремаль­ними умовами, які згубно впливають на здоров’я людини (рис. 3.14).

Вони можуть існувати не тільки в природних (Арктика, високогір’я), але і в антропогенних (ве­ликі міста) місцях. Так, вихідців із зони помірного клімату, які потрапляють на роботу в Арктику або Антарктиду, зустрічають суворий клімат, незвичайні для середніх широт атмосферні явища, різке зни­ження кількості мікроорганізмів у ґрунті та повітрі, життя у відносно малочисельних, згрупованих ко­лективах. Зазвичай такі люди після прибуття на Заполяр’я тривалий час знаходяться у хворобливо­му стані, який посилюється, наприклад, під час зміни полярних дня та ночі. Вони проявляються підвищен­ням артеріального тиску та прискоренням пульсу, що змінюються згодом зниженням тиску (інколи до рівня 70/30 мм рт. ст.) і частоти пульсу. Спостері­гається масова захворюваність на простудні та кишкові захворювання. З’являються ознаки втоми і навіть виснаження нервової системи - погіршується оперативна пам’ять, знижується надійність роботи людини, збільшується тривалість періоду рухових реакцій. Ці явища трактуються деякими дослідни­ками як метеоневроз.

Зазначена ситуація відображається в рекомен­даціях гігієністів, які обмежують тривалість роботи для людей, які щойно прибули в Заполяр’я. Згодом у частини людей функціональні показники поверта­ються до нормального рівня. У інших вони залишаються зміненими порівняно з вихідними значення­ми, що спостерігалися до приїзду в Арктику або Антарктику, але відновлюється працездатність і са­мопочуття. У таких випадках говорять про аклі­матизацію людей до нових умов існування. Для рослин і тварин, перенесених у незвичайне середо­вище існування, критерієм їх акліматизації є вижи­вання, для людей - відновлення високого рівня пра­цездатності.

 

Рис. 3.14 Дослідження адаптації людини до екстремальних умов - важливий напрямок екології людини і медичної екології.

 

Сьогодні людині приходиться адаптуватися до зовсім незвичних умов існування, наприклад, до умов невагомості. Впродовж чотирьох десятиріч космічної ери на борту штучних супутників Землі, космічних кораблів одноразового та багаторазово­го використання, орбітальних станцій здійснений широкий діапазон біологічних експериментів у рам­ках нової галузі біології – космічної. Вивчаючи біо­логічні ефекти факторів космічного польоту, в пер­шу чергу мікрогравітації та важкого компонента космічної галактичної радіації, з якими живі систе­ми не стикалися на Землі, космічна біологія одер­жує принципово нову наукову інформацію. Вона є надзвичайно важливою для з’ясування фундамен­тальних проблем сучасної біології, є базовою для розробки космічних клітинних біотехнологій та кон­трольованих екологічних систем життєзабезпечен­ня людини в космічних літальних апаратах, значен­ня яких тепер різко зросло у зв’язку з планами піло­тованих польотів у далекий космос.

Сучасне урбанізоване суспільство випробовує здоров’я людини не лише надмірним комфортом або, навпаки, дискомфортом, а й стресовими ситуація­ми (рис. 3.15). Концепцію явища "stress" вперше виклав Г. Сельє в 1936 р. З англійської stress озна­чає – напруга, тиск, натиск.

За Г. Сельє, стрес – це неспецифічна відповідь організму на будь-яку вимогу.

З точки зору реакції стресу не настільки важли­вий негативний чи сприятливий фактор дії. Має зна­чення сам факт перебудови організму, кількісний і якісний аспект цього явища. Пасажир лайнера, що потерпів катастрофу в океані, і спортсмен-парашутист, що здійснює вперше стрибок, відчувають стрес, хоча причини різні. Однозначно неспецифіч­на вимога - пристосуватися до нових обставин. Як не парадоксально, але медицина довго не визнава­ла такої стереотипної відповіді.

У розвитку стресу відмічають ряд стадій. Спо­чатку виникає стадія неспокою, відбувається мобі­лізація захисних сил організму. Для неї характерне переважання процесів катаболізму. Далі спостері­гається відновлення порушеної рівноваги і перехід у стадію резистентності, якій властива стійкість до дії подразника й стабілізація функцій. Процес віддзеркалює прагнення організму підтримати сталість внутрішнього середовища. Переважають тут анаболічні процеси. У тому разі, коли організм не може перебороти дію патогенного подразника, настає стадія виснаження.

Клінічним вираженням стресу є загальний адап­таційний синдром.

Відповідні реакції людини, спрямовані на подо­лання стресу, за своєю природою поділяють на фізіо­логічні і психологічні. У фізіологічних відповідних реакціях провідну роль відіграє система гіпоталамус – передня частка гіпофіза – кора наднирників. Стресорна реакція розвивається в певній послідовності. Під дією стресора у кров викидається "аварійний гормон" адреналін, який продукується мозковим ша­ром наднирників. Крізь відповідні ділянки гемато-енцефалічного бар’єру він проникає в гіпоталамус і спричинює в чутливих до адреналіну клітинах стан збудження. Цей стан передається нервовими шля­хами в гіпоталамічні клітини, що виробляють кор­тикотропний рилізинг-фактор – кортиколіберин. Він контролює синтез у гіпофізі адренокортикотропного гормону (АКТГ). Під дією АКТГ в корі наднирників синтезуються глюкокортикоїдні гормони (кортико-стерон, кортизол). Ці гормони впливають на обмін вуглеводів, білків і ліпідів, підсилюють процеси фосфорилування й сприяють утворенню речовин, що акумулюють і вивільнюють енергію в клітинах. У результаті підвищується опірність організму до дії пошкоджуючих факторів, а також до екстремаль­них станів, підсилюються захисні й компенсаторні реакції. Описана гормональна перебудова здійс­нюється протягом дуже коротких інтервалів часу.

Вивченню психологічних реакцій на стрес при­свячено багато спостережень. Основна проблема для людини – в тому, щоб впоратися із стресорною ситуацією. Важливим способом психологічного за­хисту для людей є здатність адекватно реагувати на екстремальну ситуацію, оцінюючи її з точки зору раціонального виходу. Люди, які мають внутрішній контроль за своєю діяльністю – "інтернаті" (які вірять в себе і надіються лише на себе), краще вий­дуть із стресу, ніж "екстернаті" (які потребують допомоги і покладаються на випадок).

 

Рис. 3.15 Інтенсивні подразники можуть викликати стрес.

 

Г. Сельє справедливо зазначав, що захисні ре­акції організму не завжди оптимальні. Тому в бага­тьох випадках в результаті стресу розвиваються хвороби дизадаптації. Основна причина їх або у неправильних співвідношеннях гормонів, або у зміні реактивності організму, що зумовлена попередніми хворобами, а також психоемоційними порушення­ми, невротизацією особи тощо.

Визначення здоров’я (ВООЗ)

• стан здоров’я і хвороби, проміж­ні стани, їх взаємозв’язок із ста­ном екосистеми

• стан здоров’я населення як інтег­ральний критерій оцінки якості на­вколишнього середовища

У преамбулі Всесвітньої організації охорони здо­ров’я записано, що здоров’я - це стан повного фізич­ного, духовного і соціального благополуччя, а не лише відсутність хвороб або фізичних дефектів.

Здоров’я людини не можна розглядати як ста­тичний стан. У ході історичного розвитку суспіль­них відносин воно постійно змінювалося. Те, що те­пер вважають нормою, раніше віднесли б до пато­логії, і навпаки. У періоди, коли темпи взаємодії лю­дини із середовищем були уповільнені, пристосуван­ня до навколишнього середовища часто відбувало­ся стихійно, з переважанням біологічних процесів. Провідну роль при цьому відіграв природний добір, а хвороби і смертність часто визначалися екзоген­ними причинами (епідемії, голод, стихійні лиха).

Тепер, в епоху науково-технічного прогресу, зовнішні умови змінюються настільки швидко, що організм людини з його біолого-генетичними і психофізіологіч­ними параметрами не встигає набути запропоновано­го темпу. Провідні системи організму – нервова, сер­цево-судинна, імунна, а також система генетичного контролю – зазнають хронічних перевантажень. Відпо­відно змінюється і загальна структура захворюваності. На перший план у сучасному суспільстві виходять хвороби ендогенного характеру (інсульти, інфаркти, імунодефіцити, онкозахворювання).

Сучасний лікар звичайно констатує здоров’я або хворобу. Однак ще К. Гален вказував на три можливі статуси організму: здоров’я, перехідний стан і хво­роба. Вміння розпізнавати перехідний (проміжний) стан і попереджати його (це рівень кваліфікації ліка­ря) характеризує якісні параметри лікування.

В умовах формування нездорового або дискомфортного середовища, урбанізації життя граничні стани (тепер їх визначають ще як "треті стани") поширюються на широкі верстви людей. Вони ха­рактеризуються тривалістю перебігу, охоплюють роки й десятиліття, можуть включати цілі періоди онтогенезу: дитинство, зрілість, старість. У дитя­чому віці граничні стани зумовлюють статус фізіо­логічної незрілості, у зрілому – скорочують психо­фізіологічні можливості і прискорюють старіння. Вивести людину або популяцію людей з третього стану в бік здоров’я – обов’язок лікаря.

Якісним параметром здоров’я є рівень здоров’я. Він формується в результаті ендогенних (статевих, вікових, спадкових тощо) і екзогенних (природно-соціальних) факторів. Соціально-економічні показники розвитку су­спільної групи визначають рівень її здоров’я.

Водночас стан здоров’я населення може бути інтег­ральним критерієм якості навколишнього середовища.