Людина в середньовічній культурі

Найважливішим аспектом християнства як світогляду було особистісне розуміння абсолюту як особистісної структури Трійці та Боговтілення. Боговтілення стало не лише сходженням Бога до людини, а й сходженням людини до Бога, що означувало нове місце людини в світомоделі. Це було звільнення особистості від космологічної сліпої залежності, наділення її власною волею і водночас – відповідальністю перед вищим за своє моральне самовизначення. Поняття "особистість" утверджувалося саме в добу середніх віків у досвіді городян, рицарів, ченців-самітників.

У дихотомічному світі існування людини теж було двоїстим. Душа належала вічності, тіло – часові. Ідеалом був чернець, святий, аскет, відсторонений від земного і тому близький до Бога, до Вічності. Подвиг самотності монахів утверджував можливість автономії людини. У земному житті людина відчувала причетність до цілого через належність до християнської спільноти, станового колективу, професійного цеху. Тому й образи князів у літописах канонічні та імперсональні ("Повість временних літ"). Індивідуальний психологічний досвід не входив у тканину художнього тексту. Герої західноєвропейського епосу – завжди виразники важливих інтересів соціуму. Карл Великий з "Пісні про Роланда" за будь-яких обставин – ідеальний мудрий правитель.

Герой середньовічної літератури обов'язково співпричетний до "горнього світу". Взагалі, сам простір книги вже був сакральним як простір божого одкровення в слові. Події житія, наприклад "Повісті про Бориса і Гліба", переносили героїв із земного світу у світ вічний, нетлінний, символічність якого потребувала будувати біографії за певною канонічною схемою: незвичайне народження, життя і прижиттєві страждання, мученицька смерть, чудеса, творені ними. На просторах книги володарювала, як і в іконі, обернена перспектива, яка перевертала звичну ієрархію світу й підпорядковувала життєві ситуації вічному інобуттю, чим і давала можливість читачеві доторкнутися до чистих висот "горнього світу".

Книжний світ впорядкований і сакралізований. Його часовий вимір від творення до руйнівного кінця в літописах, скажімо, в "Повісті временних літ", містив конкретні земні події, які в такому контексті позбувалися "временності" і ставали належними до вічності. Його просторовий вимір від землі до неба потребував збереження непорушності космічної організації, тому, наприклад, прагнення Володимира Мономаха в його "Повчанні” до загального примирення, злагоди, усунення конфліктів було не лише відгомоном історичних бур. Як і в унікальній пам'ятці руської культури "Слово про Ігорів похід", що розгортається, за влучним аналізом М. Поповича, як схема сюжету про блудного сина, повернення втікача з полону – Ігоря – після безславної поразки до Києва розглядається як відновлення космічної рівноваги, тому й радіють йому всі "страни і гради".

Атмосфера міста зумовила появу вільної особистості. Тут формувався дух індивідуалізму, підприємливості, практичного глузду, самовпевненості та волі до перемог у житті. Цей дух відобразився в літературному жанрі фабліо (наприклад, "Про Віллана-лікаря"), невеличкої віршованої новели, яка уславлювала практичність, кмітливість простого, хитруватого городянина, а також у скульптурі. Якщо, наприклад, скульптура романського храму утверджувала слабкість і мізерність людини як перед ликом Вседержителя і Судії, перед підступами диявольських істот, так і перед сповненим небезпеки і таємниць світом, то скульптура готичних соборів в одухотвореній експресивності постатей акцентувала саме людські устремління перед абсолютною владою божества.

Культ рицаря, окрім духу войовничості, зневаги до смерті, викристалізував такі цінності, як відданість, шляхетність, особиста гідність. Рицарський кодекс знайшов відображення в поемах про рицарів Круглого столу короля Артура, зокрема в "Повісті про Трістана та Ізольду", у творах Кретьєна де Труа ("Ланселот"), Вольфрама фон Ешенбаха ("Парсіфаль"), у поезії трубадурів (Бернарт де Вентадорн, Бертран де Борн).

Ренесансний антропоцентризм

Відродження – це культурна доба в процесі переходу від середніх віків до нового часу. Відродження (др, пол. XIII – п. пол, XVI cm,) збіглося з початком капіталістичного виробництва й обміну. Відповідно, ренесансна культура народилася й побутувала у вільних містах, де створювались умови для. звільнення людини від середньовічних традицій і норм. Городянин, людина третього стану, міцно стояв на землі, вірив тільки в себе, дивився на світ без трагізму і пафосу страждання. До того ж і реальний зміст доби був не для слабких людей: боротьба партій і класів, розгул інквізиції, полювання на відьом, авантюризм географічних відкриттів, аморалізм первісного накопичення капіталу, жорстокі колоніальні війни, релігійні суперечності визначали контекст Ренесансу.

Ідеалом Відродження стала універсальна людина, яка створювала сама себе. Людина почала вважатися творчим початком буття, центр світобудови змістився в напрямку особистості. На зміну теоцентризму прийшов антропоцентризм. Шекспірівський Макбет упевнений у тому, що для нього нічого неможливого немає, а король Лір бажає подивитися збоку на той світ, який він створив. А. Дюрер малює автопортрет у подобі Христа. Лаура в сонетах Петрарки володарює не лише над серцем закоханого поета, а й над Всесвітом. Мона Ліза в "Джоконді" Леонардо да Вінчі, земна жінка, наділена ідеальними рисами, царює над величним космізованим Всесвітом і провокує майже релігійне поклоніння, У "Сикстинській мадонні" Рафаеля земне материнство набирає сили материнства ідеального, яке потребує екзальтованого вшанування.

Філософія Відродження утверджувала ідеал гармонійної особистості, яка у своєму розвитку може піднятися до "рівня істоти богоподібної” (Піко делла Мірандола, "Промова про гідність людини"). Людина сприймалась як така, якою вона здатна стати. Шлях богоподібності й самообожнення передбачав, що в людині закладено все, вона – універсальна, 3 цього погляду Ренесанс був відродженням неоплатонізму в розумінні побудови світу з ідеї (зо. О. Лосевим), в наділенні його ідеальністю, статичністю.

Ренесанс схильний приймати людину такою, як вона є, не розділяючи її на буттєво кращу або гіршу, приймаючи і високе, і нице в ній. Людина сама є мірою своїх вчинків. Вона може розчинитись у метушливому натовпі й підкоритися глупоті та злу, які правлять поведінкою людей (П. Брейгель, "Прислів'я"). Вона може жалюгідно і безпорадно борсатись у мурашнику світу, як у книзі Е. Роттердамського "Похвала глупоті". На неминучу загибель її, сліпу, приведе марнота бажань ("Сліпі" П. Брейгеля), Ніхто не залишиться живий у гонитві за земним вдоволенням ("Сади насолод" художника І. Босха). Вчинки героїв "Декамерона" Дж. Бокаччо насамперед людські і лише потім добрі чи погані.

З Відродження почався процес звільнення людини від соціальної нормативності, вихід із спільноти, родової залежності. Утвердження права на індивідуальність життя і долі є сутністю протесту шекспірівських Ромео і Джульєтти. У фундатора ренесансного візуального мистецтва Джотто у фресці "Поцілунок Іуди" віковічне зіткнення Добра і Зла трактовано як моральний двобій особистостей. У "Таємній вечері" Леонардо да Вінчі релігійна драма постала як драма індивідуальностей. Земне існування людини набуло самостійності й цінності, Знаком цього стало відкриття прямої перспективи, метакультурний зміст якої – в антропоцентризмі, у вигнанні трансцендентного із світомоделі і, як наслідок, у самотності людини в космосі. Виникло поняття "авторство", сформувався особливий стиль життя творчої людини, розвивалося виконавство як самостійна діяльність.

Ренесансна традиція реабілітувала чуттєву красу світу. Вона була поєднанням нового прочитання античності з новим прочитанням християнства (звідси термін "Відродження"). У картині С. Боттічеллі "Народження Венери", з трансформацією сюжету хрещення, поклоніння Христу поступилося місцем поклонінню наготі жінки, яка уособлює ідею всевладності любові у світі. В його ж "Святому Себастіані" жорстоке мучеництво заглушено довершеною красою тіла. Книга Ф. Рабле "Гаргантюа і Пантагрюель" демонструвала розгул плоті, подібний до реальних веселощів на вулицях італійських міст. Дж. Бокаччо оспівував чуттєве кохання, що не знає заборон.

У духовному житті відбувався процес секуляризації, світське витісняло релігійне. Відродження зорієнтувало знання не на підтвердження присутності божественного, га на дослідження створеного людиною (humana studia). Звідси поняття гуманізм і гуманіст. Наука аналізувала природні механізми буття (теорія імпульсу, теорія вільної саморухливості атомів).

Музична культура Відродження орієнтувалася на пісню з імпровізаційністю, емоційністю, можливістю виразити душевні стани, передати авторську інтерпретацію (італійський мадригал, балада, французький шансон, іспанський романс). Ренесансна музика виходить з людини як із вмістилища пристрастей на противагу середньовічній, що сходила на людину як благодать божа (шлях від онтологізму до психологічного ілюзіонізму). Найважливішим стало мистецтво портрета (літературного, живописного, музичного тощо) як відображення цінності людини у світі. Архітектура організовувала простір за центричним принципом, що надавало в ньому особливого статусу саме людині (палаццо дожів у Венеції, палаццо Ручеллаї у Флоренції, архітектор Альберті; купол собору Санта-Марія дель Фйоре у Флоренції, архітектор Брунеллескі).

Сильний вплив феодальної влади став причиною збереження елементів середньовічної традиції в культурі Північного Відродження (Нідерланди, Німеччина, Франція, Іспанія, Англія, Східна Європа – XV – XVI ст.). Ця культура позначена тонким відчуттям цілісності світобудови. Домінуючою стала тема людини у Всесвіті, співіснування людини і природи, людини і речей, людини і соціуму. Нідерландський філософ Микола Кузанський осмислював буття у співвіднесеності конечного індивідуального і безкінечного. Образ такого світу, в якому повсякденність набирає космічних масштабів, – у картині нідерландського художника П. Брейгеля Старшого „Мисливці на снігу” з грандіозним показом земного життя людини і природи. Шанобливе ставлення до мікрокосму речей і співіснування їх з людиною прочитується в "Портреті Арнольфіні" художника Яна ван Ейка.

Ренесансна традиція прийнялась і на ґрунті України, зрошеному глибинним відчуттям персоналізму. Архітектура Львова XVI ст. (площа Ринок, Успенська церква) відтворила простір гармонійно організованого ренесансного міського середовища. Побудова вежі Корнякта знаменувала собою пробудження самосвідомості української громади, яка порушила давню традицію домінування в силуеті слов'янського міста лише вертикалі собору як знака верховенства духовної влади. Б мілітарних поезіях С. Яворського, П. Орлика, П. Терлецького оспівувався культ сильної особистості, діяльної і помітної персони, ватажка і героя, який своєю соціальною активністю долає будь-які перешкоди на своєму шляху. Образ людини ренесансного типу, енергійної і впевненої, дійшов до нашого часу в прекрасному живописному портреті Гамалії, Культ активного суспільного діяча став тим родючим ґрунтом, на якому зросла слава України в XVI–XVII ст.. як однієї з найбільш волелюбних з соціально активних націй Європи.

Ренесансний індивідуалізм потребував для свого утвердження навмисного порушення середньовічних норм, заперечення їх, десакралізації (що, до речі, свідчило про суттєву залежність від них). Це обернулося ренесансним імморалізмом, усвідомленням зворотного боку утвердження сваволі "я". Розгул розбещеності досяг значних масштабів. У політичне життя ввійшли інтриги й змови. Засобом вирішення економічних проблем стало вбивство, релігійних – спалення на вогнищі. Макіавеллі проголосив необхідність підкорення моралі досягненню мети. Гаслом ідеального міста (Телемського абатства) стало (у Рабле) "Роби, що хочеш". Суперечливими були і моральні риси багатьох видатних людей Відродження. Значно розширена сфера свободи без внутрішніх регуляторів (за В. Лобасом) породила в розвиненому буржуазному суспільстві відчуття „прокляття свободи” (Ж. П. Сартр), бажання "втечі від свободи" (Е. Фромм), "жагу общинності" (Ж. Дерріда).

Симптоматичною стала поява ренесансних утопій, Т. Мор і Т. Кампанелла перестають довіряти як історії (мотив ізольованого острова), так і людській природі (мотив регламентації особистого і суспільного життя людини). Для утопістів людина стає елементарною істотою з первинними потребами, які має бути задоволено.

Зворотний бік ренесансного гуманізму привів до його краху. Відбувся перехід (за В. Лобасом) від "високого міфу" ( людина – це найвища істота) до "низького міфу" Відродження (людина – це найбрудніший бруд). Цінності Ренесансу не було переглянуто, а заперечено самою дійсністю. Ранній герой Мікеланджело ("Давид") у своїй силі й непереможності є справжнім вінцем природи, його ж пізній герой ("Бородатий раб") смиренно несе тягар камінного полону. У ранніх п'єсах В. Шекспіра ("Сон літньої ночі", "Приборкання непокірливої") діяльні герої сміливо долають перешкоди. Героїв пізнього Шекспіра ("Король Лір", "Макбет", "Гамлет") до загибелі приводять власні індивідуалістичні прагнення. Ні поривання до сонця ("Падіння Ікара" IL Брейгеля), ні страждання Христа, що спокутує людські гріхи ("Несення хреста" І. Босха), не змінили зануреного в марнотне повсякдення людства.

"Святий Себастіан" Тиціана (на противагу ботічеллієвому) з підкресленим фізіологізмом страждання земної людини означив кінець ренесансної утопії. Як і сумна лицарственна спроба Дон Кіхота М. Сервантеса захистити гідність людини зі списом навпереваги. Як і "Меланхолія" А. Дюрера - зображення могутньої крилатої жінки, здатної підкорити таїни світобудови, в бездіяльності якої відчувалося сум'яття людського духу перед грандіозністю Всесвіту. Це було передчуттям обріїв нової культури.

ЛІТЕРАТУРА

Асєєв Ю. Джерела. Мистецтво Київської Русі. - К., 1980.

Барская Н. Сюжеты и образм древнерусской живописи. - М., 1993.

Баткин Л. Итальянские гуманисты: стиль жизни, стиль мышления. - М., 1978.

Баткин Л. Итальянское Возрождение в поисках индивидуальности. - М., 1989.

Баткин Л. Леонардо да Винчи и особенности ренессансного творческого мышления. - М., 1990.

Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. – М., 1990.

Буркхард Я. Культура Италии в зпоху Возрождения. - М., 1996.

Введение в культурологию / Отв. ред. Е. Попов. - М., 1995.

Грабовська І. Проблема засад дослідження українського менталітету та національного характеру // Сучасність. - 1998.- №5. - С. 58–70.

Гуревйч А. Категории средневековой культуры. - М., 1972.

Дмитриева Н. Краткая история искусств. - Т. 1. - М., 1986.

ІПамаро А. Русское церковное зодчество: символика и истоки. - М., 1983.

Історія світової культури: Навч. посібник / Кер. авторськ. колективу Л. Т.Левчук. - К., 1999.

Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М. М.Закович, І. А.Зязюн, О. М.Семешко та ін.; За ред. М. М.Заковича. - К., 2004.

Лихачев Д. Человек в литературе Древней Руси. - М., 1970.

Любимов Л. Искусство Древней Руси. - М., 1981.

Любимов Л. Искусство Западной Европы. - М., 1982.

Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури // Дніпро.- 1991. - №1.- С. 146-177.

Мойсеїв І. Храм української культури. - К., 1995.

Овсійчук В. Українське мистецтво XIV - п. пол. XVII ст. - К., 1985.

Оссовская М. Рыцарь и буржуа. - М., 1987.

Полікарпов В. С. лекції з історії світової культури: Навч. посібн. - Харків, 1995.

Попович М. Нарис історії культури України. - К., 1988.

Ружмон Дені де. Любов і західна культура. - Львів, 2000.

Сокульський А. Л. Культурологія: Словник-довідник. - Запоріжжя, 2006.

Українська душа.- К., 1992.

Універсальні виміри української культури. - Одеса, 2000.

Феномен української культури. - К., 1996

Хейзинга Й. Осень средневековья. - М., 1988.

Шевнюк О. Л. Культурологія: Навч. посіб. - К, 2004.

Ястребицкая А. Западная Европа XI-XIII вв. - М., 1975.

 

 

ЛЕКЦІЯ 2.4.