Джерела правового регулювання договору міжнародної купівлі-продажу товарів

Сучасний етап розвитку міжнародної торгівлі характеризується істотними змінами методів і форм установлення договірних зв'язків з іноземними партнерами. Застосування правових норм в області міжнародних економічних відносин має ряд особливостей. Підприємець, що виходить на зовнішній ринок, повинний мати визначений обсяг правових знань про особливості договорів міжнародної купівлі-продажу товарів, про діючий у зовнішній торгівлі правовий режим.

Правова основа міжнародних комерційних операцій — інститут міжнародної комерційної справи, джерелами права в цьому випадку є міжнародні угоди, конвенції, національне законодавство, системи нормативних актів, що склалися в міжнародній торгівлі, звичаї ділового обороту. Варто мати на увазі, що нормативні акти застосовуються у випадках, якщо країна є їхнім учасником чи офіційно визнала їх для застосування.

У практиці міжнародної торгівлі застосовуються наступні основні джерела регулювання відносини зовнішньоторговельної купівлі-продажу:

· Конвенція про визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йорк, 1958 р.);

· Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж (1961р.);

· Конвенція ООН про позовну давність в міжнародній купівлі-продажу товарів (Нью-Йорк, 1974 р.);

· Конвенція про право, застосовуване до договірних зобов'язань (Рим, 1980);

· Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Відень, 1980 р.);

· Конвенція про право, застосовуване до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів (1985 р.);

У практиці міжнародної торгівлі найбільше широко застосовується Віденська конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів. Вона була підписана у Відні 11 квітня 1980 р. і набрала сили 1 січня 1988 р. для держав, що на той момент ратифікували її чи приєдналися до неї.

Віденська конвенція 1980р. складається з чотирьох частин, 101 статті і докладно визначає порядок заключення договору міжнародної купівлі-продажу товарів (частина II) і його основні умови (частина III). Застосування її обмежується договорами купівлі-продажу між сторонами, комерційні підприємства яких знаходяться на території різних договірних держав, чи випадками, коли до договору застосоване право держави — учасника Конвенції (ст. 1). Варто враховувати, що Віденська конвенція 1980 р. не регламентує всі аспекти міжнародної купівлі-продажу. Вона визначає спеціальні торгові терміни стосовно постачання товарів і способів визначення ціни (глава II), а також перехід права власності на товар.

У відповідності зі ст. 7 (2) зазначеної Конвенції якщо питання, що відносяться до предмета її регулювання, прямо в ній не визначені, вони підлягають вирішенню відповідно до загальних принципів Конвенції; при їхній відсутності — відповідно до права, застосовним у силу норм міжнародного приватного права.

Деякі види продажів під дію Віденської конвенції 1980 р. не підпадають. Наприклад, продаж з аукціону, продаж цінних паперів, судів повітряного і водяного транспорту, електроенергії. Конвенція не визначає порядок розрахунків за зовнішньоторговельним договором купівлі-продажу і терміни позовної давності.

Положення Віденської конвенції 1980 р. носять диспозитивний характер, тобто вона надає сторонам договору право в умовах контракту виключити її дію, відступити від кожного з її положень чи змінити її дію (ст. 6). Якщо в договорі купівлі-продажу таких відступів не передбачено, до нього повинні застосовуватися норми Віденської конвенції 1980 р.

Договір міжнародної купівлі-продажу товарів володіє рядом ознак, які обумовлені в ст. 1 Віденської конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (1980 р.):

По-перше, обов'язковою умовою такого договору є місцезнаходження сторін контракту в різних державах. Ні національна (державна) приналежність сторін, ні цивільний чи торговий характер договору не приймаються до уваги при визначенні застосовуваності Віденської конвенції 1980 р. Тому договір купівлі-продажу, укладений між фірмами різної державної приналежності на території однієї держави, відповідно до Конвенції не може бути визнаний міжнародним. Однак договір купівлі-продажу, укладений фірмами однієї державної приналежності, комерційні підприємства яких географічно розташовані в різних державах, відповідно до Віденської конвенції 1980 р. буде визнаний міжнародним.

По-друге, має особливості предмет контракту. Згідно Віденської конвенції 1980 р. основні обов'язки продавця — поставити товар, передати документи і право на товар відповідно до вимог договору і Конвенції (ст. 30). Основні обов'язки покупця — сплатити ціну за товар і прийняти поставку відповідно до вимог договору і Конвенції (ст. 53).

По-третє, об'єктом договору міжнародної купівлі-продажу товарів є рухоме майно, що здобувається для підприємницької чи іншої діяльності, не зв'язаної з особистим (сімейним, домашнім) використанням. Зокрема, предметом продажу по таких договорах можуть бути машини, устаткування, паливо, нафта, нафтопродукти і т.п.

По-четверте, зі сфери договору міжнародної купівлі-продажу товарів виключений ряд видів продаж (наприклад, продаж з аукціону, продаж цінних паперів, грошей, а також продаж судів повітряного і водяного транспорту, судів на повітряній подушці, виключено продаж електроенергії). Аналогічне обмеження установлене Віденською конвенцією 1980 р. стосовно продажу товарів, виготовлених з давальницької сировини, коли замовник зобов'язується поставити істотну частину матеріалів, необхідних для виробництва товарів, а також стосовно товарів, коли зобов'язання сторони, яка поставляє товар, полягають в основному у виконанні робіт чи у наданні інших послуг.

Таким чином, договір міжнародної купівлі-продажу товарів має наступні основні ознаки:

1) розташування комерційних підприємств (організацій) сторін на території різних держав;

2) при виконанні договору товар (продукція) переміщається через державні кордони.

Факультативними ознаками договору міжнародної купівлі-продажу товарів є:

· різна державна приналежність партнерів (сторін договору);

· використання іноземної валюти як платіж за товар.

При укладенні договору міжнародної купівлі-продажу товарів підприємці повинні керуватися засадами міжнародних комерційних договорів (Принципи УНІДРУА). Вони прийняті у світовій практиці як основа для регулювання взаємних прав і обов'язків контрагентів, що здійснюють свої взаємини на принципах добровільності домовленостей і рівності сторін. При цьому також повинні враховуватися норми національного законодавства. Принципи УНІДРУА встановлюють лише загальні норми для міжнародних комерційних договорів.

У практиці міжнародної торгівлі також широко застосовуються міжнародно-правові звичаї. Їхніми різновидами служать торговельні правила.

Торговельне правило (custom in trade) — загальновизнане правило, що склалося в сфері торгового обміну на підставі тривалого, систематичного й однакового регулювання конкретних фактичних відносин. Правила є джерелами права, хоча ніде не зафіксовані. Цим звичаї відрізняються від норм закону. Вони, як правило, публікуються в довідковій і іншій спеціальній літературі.

Застосування прийнятих у міжнародній торговій практиці правил здійснюється арбітражним судом у наступних випадках:

· таке застосування обумовлене в контракті, з якого виникла суперечка;

· до правил відсилає норма права, що підлягає застосуванню при виникненні спірних випадків;

· застосування правил ґрунтується на положеннях міжнародного договору, що діє у відносинах між державами, до яких належать сторони в суперечці;

· коли в нормах права не міститься необхідних вказівок, а звертання до торговельного порядку випливає з характеру умов, що відносяться до суперечки;

· якщо правило не суперечить обов'язковим для учасників відповідних правовідносин положенням законодавства чи договору.

У комерційній практиці також використовуються торгові звичаї (commercial usages), що означають заведений порядок чи фактично стале в торгових відносинах правило, що служить для визначення волі сторін, прямо не вираженої в договорі. Торгові звичаї враховуються остільки, оскільки сторони знали про їхнє існування і мали на увазі, укладаючи договір. Найчастіше звичаї застосовуються при морських перевезень. Наприклад, звичаї можуть регулювати відносини сторін у випадку, коли вони в тій чи іншій формі визнали необхідним застосування звичаїв якого-небудь порту.

Виходячи з загальних положень розмежування понять можливо провести по наступним ознаках:

правила — норми поведінки, що є джерелом права,

звичаї — не є джерелом права, їхнє застосування у фактичних відносинах залежить від волі сторін, прямо не вираженої в договорі.

При укладенні і виконанні зовнішньоторговельних договорів купівлі-продажу значну роль грають такі звичаї, що склалися в міжнародній торгівлі, як базисні умови постачання. Тлумачення ряду термінів міститься в збірнику Trade Terms, виданому Міжнародною торговельною палатою (Inernational Commercial Terms), зокрема, останнє їхнє видання 1990 р. містить 13 базисних умов.

"Інкотермс" одержав визнання і широко застосовується, оскільки пропоновані в ньому тлумачення окремих термінів відповідають найбільш розповсюдженим торговельним порядкам і правилам, що склалися на міжнародному ринку. "Інкотермс" дає тлумачення тільки торговим умовам, використовуваним у зовнішньоторговельних контрактах купівлі-продажу, і не поширюється на умови договорів перевезення.

Головна мета "Інкотермс" — чітке визначення умов контракту у відношенні зобов'язань продавця по постачанню товарів покупцю й уніфікація обов'язків сторін контракту. Діапазон базисних умов "Інкотермс" дуже широкий і охоплює всі необхідні і достатні варіанти — від випадку, коли уся відповідальність лежить на покупці, до випадку, коли уся відповідальність лежить на продавці.

Пропоновані в правилах "Інкотермс" тлумачення відповідають найбільш розповсюдженим торговельним порядкам і правилам, що склалися в міжнародній практиці. Правила носять рекомендаційний характер, їхнє застосування в повному чи обсязі в якійсь частині в контракті залежить від волевиявлення договірних сторін. При розбіжності тлумачення базисних умов у контракті і "Інкотермс" пріоритет мають умови контракту.

Прийнявши тлумачення термінів по "Інкотермс" як загальну основу контракту, сторони разом з тим можуть внести в нього зміни чи доповнення, що відповідають умовам, прийнятим у даній галузі торгівлі, чи обставинам, що склалися при укладенні контракту. Зміст цих змін повинний бути детально обговорений в контракті, оскільки вони можуть істотно вплинути на рівень ціни товару. Сторони можуть доповнити контракт умовами, що відбивають особливість угоди. Варто мати на увазі головний принцип, на якому засновані правила "Інкотермс", — мінімальна відповідальність продавця. Наприклад, якщо покупець бажає, щоб продавець узяв на себе розширені зобов'язання по страховці, необхідно внести в контракт відповідні додаткові умови, оскільки посилання тільки на правила "Інкотермс" недостатні. Такі випадки, як порушення контрактів і їхні наслідки, а також важкі випадки по з'ясуванню власника товару, залишаються поза розглядом "Інкотермс".

Застосування "Інкотермс" сприяє вирішенню проблеми конфліктів між національними законами і їхніми трактуваннями за допомогою типових (стандартних) торгових умов і визначень, що пропонуються як "нейтральні" правила.

Особливість правового регулювання договорів міжнародної купівлі-продажу товарів виявляється ще й в тім, що сторони договору повинні визначити законодавство сторони, застосовуване до даного договору. Застосовне право (applicable law) — система правових норм визначеної держави, що використовується для регулювання відносин між учасниками договору з іноземним партнером. Вибір законодавства визначеної країни партнери здійснюють за взаємною згодою. Якщо в договорі така домовленість відсутня, то у випадку виникнення суперечки суд, арбітражний суд застосовує відповідні колізійні норми національного законодавства.

Колізійна норма  — це норма, що визначає право держави, яке повинно бути застосоване до відповідних відносин з іноземним елементом. Основним колізійним принципом міжнародного приватного права стосовно договору міжнародної купівлі-продажу товарів є принцип автономії волі. Відповідно до цього принципу сторони самі вправі визначати законодавство, що буде регулювати їхні відносини, що виникають з договору міжнародної купівлі-продажу товарів. У той же час межі реалізації автономії волі повинні співвідноситися з границями, установленими законодавством для здійснення суб'єктивних цивільних прав.

Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж (1961 р.) у ст. VII установила, що арбітри будуть використовувати закон, встановлений відповідно до колізійної норми, яку арбітри вважають справедливою у конкретній суперечці. Римська конвенція про право, що застосовується до договірних зобов'язань (1980 р.) закріпила принцип однотипного колізійного регулювання для країн, що беруть у ній участь.