Система міжнародних економічних відносин

У світовому господарстві розвиваються усі найважливіші форми міжнародних економічних відносин:

1. міжнародна торгівля товарами та послугами;

2. міжнародна міграція капіталу;

3. міжнародна міграція робочої сили;

4. міжнародна передача технології;

5. міжнародні валютно – фінансові та кредитні відносини;

6. міжнародна економічна інтеграція;

7. міжнародні зусилля у вирішенні глобальних економічних проблем.

У світовому господарстві все більше розвивається така специфічна форма міжнародних відносин, як світова (всесвітня) торгівля. На частку торгівлі припадає приблизно 80 % всього обсягу міжнародних економічних відносин.

Світова торгівля — це торгівля, яка передбачає переміщення товарів та послуг за межі державних кордонів. Її ще можна трактувати як відносини країн з метою вивезення (експорту) та ввезення (імпорту) товарів та послуг.

У обсяг експорту входять:

1. Вивезення товарів, виготовлених (вироблених і перероблених) у даній країні.

2. Вивезення вітчизняних товарів, особливо сировини і напівфабрикатів, для перероблення за кордоном під митним контролем з наступним поверненням.

3. Реекспорт — вивезення товарів, раніше завезених з-за кордону, включаючи товари, які продані на міжнародних аукціонах, товарних біржах тощо.

4.Тимчасове вивезення за кордон вітчизняних товарів (на виставки, ярмарки тощо) з наступним їх поверненням, а також вивезення тимчасово завезених зарубіжних товарів (на аукціони, виставки, ярмарки тощо).

5. Постачання в рамках транснаціональних корпорацій (ТНК), а також вивезення продукції в порядку прямих виробничих зв'язків.

У обсяг імпорту входить:

1.Ввезення з-за кордону товарів для реалізації на ринку.

2. Реімпорт — зворотне ввезення з-за кордону вітчизняних товарів, раніше вивезених туди.

3. Імпорт товарів (сировини, напівфабрикатів, вузлів, деталей) для перероблення у даній країні й вивезення за кордон.

4. Тимчасово завезені (на міжнародні виставки, аукціони, ярмарки) товари.

5.Імпортне постачання продукції в рамках ТНК.

До товарів, крім матеріальної продукції, або "видимих" благ, належать призначені для продажу продукти інтелектуальної праці — патенти, ліцензії, ноу-хау, фірмові знаки та інші види експортних документів.

До міжнародної торгівлі послугами належать транспортні послуги, фрахт, міжнародний туризм, банківські, біржові та посередницькі послуги, страхові операції, рекламні заходи, ярмарки, обмін в галузі культури, інформації та інші "невидимі" блага.

В ролі продавців і покупців виступають держави, державні та недержавні організації, окремі особи, приватні, акціонерні та кооперативні підприємства й фірми.

Стан зовнішньої торгівлі характеризується низкою показників, серед яких основними є її обсяг, динаміка експорту та імпорту, товарна та географічна структура.

Обсяг світової торгівлі визначається в натуральних і вартісних показниках.  Вартісні показники переважно розраховуються у національній валюті й переводяться у долари США для їх порівняння. Країни з високим рівнем інфляції розраховують експорт та імпорт одразу в доларах США. Для вартісної оцінки експорту більшість країн використовує базу цін ФОБ (FOB — Free on Board ("вільний на борту судна")), за якою продавець зобов'язаний доставити товар у порт відвантаження і завантажити його на борт судна. Для оцінки імпорту найчастіше використовується база цін СІФ (СIF — Cost, Insurance and Freight ("вартість, страхування і фрахт")); при цьому продавець за свій рахунок фрахтує судно, вантажить товар і страхує його від ризиків.

За таких умов вартість світового експорту завжди менша від вартості світового імпорту на розмір витрат для перевезення і страхування вантажів.

Фізичний обсяг світової торгівлі оцінюється у вагових одиницях: (тоннах, кілограмах, фунтах) або у специфічних одиницях вимірювання (барелях, бушелях, мішках).

Зміна обсягів торгівлі характеризується динамікою зовнішньоторговельного товарообороту. Зовнішньоторговельний товарооборот країни — це сума її експорту та імпорту. Різниця між сукупним імпортом і експортом протягом певного періоду (року, кварталу тощо) становить сальдо торгового балансу. Воно є активним (позитивним), якщо експорт за вартістю перевищує імпорт, і пасивним (від'ємним), коли ситуація протилежна. Покривають негативне сальдо торгового балансу золотом або конвертованою валютою. Якщо вимірювання ведеться у натуральних одиницях, динаміка зовнішньоторговельного товарообороту виражається в індексах фізичного обсягу експорту та імпорту. Ці індекси відображають тенденції в зміні обсягів реальних мас товарів.

Географічна структура міжнародної торгівлі — це розподіл торговельних потоків між окремими країнами та їх групами, виділеними за територіальною або організаційною ознаками. Наприклад, Азія, Африка, Європа, Америка — за територіальною ознакою; країни ЄС, країни НАФТА, країни МЕРКОСУР тощо — за організаційною ознакою.

Товарна структура міжнародної торгівлі характеризує товарне наповнення експорту та імпорту (сільськогосподарські продукти, продукти видобувної промисловості, промислові товари тощо).

Ступінь активності у світовій торгівлі є однією з головних ознак участі країни у міжнародних економічних відносинах. Для її оцінки використовуються такі показники:

а) експортна квота;

б) імпортна квота;

в) структура експорту;

г)  структура імпорту;

д) порівняльне відношення частки країни у світовому виробництві ВВП/ВНП та її частки у світовій торгівлі.

Експортна квота відображає відношення обсягу експортованих товарів і послуг до ВВП/ВНП. На рівні галузі — це питома вага експортованих галуззю товарів і послуг в їх загальному обсязі.

Імпортна квота — це відношення обсягу імпорту до ВВП/ВНП.

Комплекснішим показником відкритості вважають зовнішньоторговельну квоту. Вона виражається відношенням обсягу зовнішньоторговельного обороту до ВВП/ВНП.

Структура експорту — це відношення або питома вага експортованих товарів за видами і ступенем їх перероблення. Цей показник характеризує спрямованість експорту (сировинна, машинно-технологічна тощо) та роль країни в міжнародній галузевій спеціалізації.

Структура імпорту характеризує склад і відношення обсягів сировини і готової кінцевої продукції, які ввозяться в країну.

Показник порівняльного відношення частки країни в світовому виробництві ВВП/ВНП та її частка в світовій торгівлі характеризують відповідність вироблених товарів світовому рівню якості та рівень розвитку галузі. Так, якщо частка країни у світовому виробництві певного виду товару становить 5 %, а частка у світовій торгівлі цим видом товару 1 %, то це свідчить про невідповідність якості цього виду товару світовим вимогам, а отже, і про низький рівень розвитку галузі загалом.

Панівні позиції у світовій торгівлі займають розвинуті країни. На їх частку припадає 2/3 обсягу експорту і така ж частка імпорту, відповідно на країни, що розвиваються, і країни з перехідною економікою припадає близько 1 /3 світових експорту та імпорту.

Найбільшими експортерами світу є Німеччина, США, Японія, Франція, Великобританія, Італія, Канада, Нідерланди, Бельгія.

Стабільне та стійке зростання міжнародної торгівлі зумовлюється багатьма чинниками, основними з яких є:

1. розвиток та поглиблення міжнародного поділу праці й інтернаціоналізація виробництва;

2. зростання торговельно-економічної інтеграції з формуванням спільних ринків, зон вільної торгівлі тощо;

3. лібералізація міжнародної торгівлі;

4. науково-технічна революція;

5. формування у країнах з перехідною економікою економічних моделей, орієнтованих на зовнішній ринок.

Роль зовнішньої торгівлі в економіці кожної країни зростає, незважаючи на те, що міжнародні торговельні зв'язки нестійкі. Внаслідок цього в структурі товарообороту та в напрямках зовнішньоторговельних потоків постійно відбуваються зміни.

Сьогодні в міжнародній торгівлі суттєво скорочується питома вага сировини і різко підвищується частка готових виробів. В таких країнах, як Німеччина та Японія, частка готової продукції в експорті становить близько 90 %. Загалом у товарній структурі світового експорту понад 2/3 — це продукція обробної промисловості, причому її питома вага постійно зростає, а менш ніж 1/3 — сировина і продовольчі товари.

Високими темпами зростає міжнародна торгівля машинами і обладнанням, продукцією електротехнічної промисловості.

В експорті дедалі більшого значення набуває наукомістка продукція.

Важливого значення в сучасних умовах набуває торгівля патентами, ліцензіями, ноу-хау та іншими експертними документами і пов'язаний з нею обіг товарів, послуг, капіталів.

Всі країни так чи інакше залежать від міжнародної торгівлі. Але міра залежності є різною. Вона визначається як відношення вартості міжнародної торгівлі (експорт та імпорт) до внутрішнього національного продукту:

Е +І

Д_3ал=                              * 100.

   ВНП

Для невеликих розвинутих країн (Бельгії, Нідерландів, Швейцарії, Данії, Швеції та ін.) цей показник варіюється значеннями від 40 до 90%.

Для великих розвинутих країн (Німеччини, Англії, Франції тощо) — від 25 до 35%.

Для США та Японії — близько 11%.

Для країн, що розвиваються, залежність від міжнародної торгівлі велика.

Світова валютна система — це закріплена міжурядовими угодами форма організації валютних відносин.

Основними її завданнями є:

1. сприяння міжнародному валютному співробітництву та зростання міжнародної торгівлі,

2. стабілізація валютно-обмінних операцій,

3. створення системи багатосторонніх розрахунків та усунення валютних перешкод у міжнародній торгівлі.

Структуру світової валютної системи складають:

— міжнародні засоби обігу та платежу (золото, національні валюти, міжнародні або композитивні гроші тощо);

— міжнародна валютна ліквідність — це спроможність переміщення валютних ресурсів, що забезпечують гарантію вчасної оплати зобов'язань у міжнародній сфері;

— узаконений режим валютних курсів і паритетів (валютний паритет - це законодавчо встановлене співвідношення між двома валютами, яке є основою валютного курсу);

— уніфіковані форми і правила міжнародних розрахунків;

— умови конвертованості валют;

— валютні ринки;

— міжнародні валютно-фінансові організації.

В історії системи фіксованих валютних курсів (ФВК) можна виділити три періоди:

1) ера "золотого стандарту" (1870 -1914 рр. та 1925 - 1931 рр.);

2) система "золотовалютного стандарту" між І і II світовими війнами;

3) так звана Бреттон-вудська валютна система (1944 - 1971рр.).

Перша і друга системи — це системи реально фіксованих курсів. Третя — система договірно фіксованих валютних курсів.

Перша міжнародна грошова система була введена в кінці XIX ст. і відома в історії під назвою "золотого стандарту". Юридично вона була оформлена на Міжнародній конференції в Парижі в 1867 р. Конференція визнала золото єдиною формою світових грошей. Більшість країн тоді ввели "золотий стандарт", тобто почали визначати курс і вартість своїх валют кількісним вмістом золота. Державні банки були зобов'язані обмінювати паперові гроші на відповідну кількість золота.

Основні валюти обмінювалися на золото за фіксованими золотими стандартами.

За системи "золотого стандарту " всі національні валюти мали фіксований золотий вміст. Наприклад, 1 англійський ф. ст. з 1821 р. мав золотий вміст, який дорівнював 7,322385 г золота, 1 німецька марка — 0,385422 г золота (з 1873р.). Валютний курс визначався відношенням золотого змісту валют. В даному випадку - 1:20,3.

"Золотий стандарт" був системою твердих валютних курсів за визначенням, оскільки він базувався на безпосередньому зв'язку із золотом. За цією системою:

1. всі країни підтримували жорстке співвідношення між своїми запасами золота і кількістю грошей в обігу;

2. всі національні валюти мали фіксований вміст золота;

3. існували вільні купівля-продаж золота.

Однак "золотий стандарт" мав недоліки:

По-перше, за системи ФВК країни повинні відмовитись від проведення незалежної грошової політики.

По-друге, вимоги про фіксовані валютні курси можуть виконуватись країною лише за наявності золота офіційних резервів.

Валютна політика в епоху "золотого стандарту" була успішною:

1. це були роки швидкого зростання суспільного продукту в усіх країнах,

2.  більшість країн мали позитивне сальдо платіжного балансу і порівняно низький рівень інфляції.

3. зростали обсяги міжнародної торгівлі, гроші (золото), ресурси та робоча сила могли вільно, без істотних обмежень пересуватися з однієї країни в іншу.

4. в цілому світова економіка розвивалась спокійно, без серйозних потрясінь.

Перша світова війна докорінно змінила ситуацію. Відносно спокійний, безконфліктний розвиток валютних відносин відійшов у минуле. Світова обстановка між першою і другою світовими війнами характеризувалась економічною і політичною нестабільністю. Повоєнне бурхливе зростання інфляції і припинення конвертованості валют на золото, а потім економічна криза і "велика депресія" 30-х років призвели до неминучого і остаточного краху "золотого стандарту".

Досвід наочно продемонстрував, що одне лише золото не здатне задовольнити внутрішні грошові потреби економіки і зовнішні потреби, породжені збільшенням міжнародної торгівлі і вивозу капіталу.

Така практика проіснувала до 1944 р, хоча вже в кінці 20-х років виникла необхідність її заміни, що було викликано активним впровадженням кредитних грошей. В цей час на базі національних валют провідних країн (Англії, США, Франції) почали складатися валютні зони — стерлінгова зона, зона долара, зона франка. Валюта цих країн застосовувалась у їхніх колоніях та напівколоніях.

В 1944 р. була створена міжнародна валютна система, яка за місцем проведення міжнародної валютної конференції (м. Бреттон-Вудс, США) була названа Бреттон-Вудською системою. В основу її була покладена ідея пристосувати валюти окремих країн до національних валютних систем передових на той час США та Англії. Незначний золотий запас Англії не дав їй змоги виразити золоту ціну фунта стерлінгів. Панівне становище зайняв долар. Разом з ним статус резервної валюти отримав і фунт стерлінгів. Офіційно цю систему називали золотовалютним стандартом, неофіційно — золотодоларовим.

Бреттон - вудська угода є важливим етапом у розвитку міжнародної валютної системи. Вперше валютна система стала ґрунтуватися на міждержавній угоді, яка встановлює загальні для всіх правила і засновує міжнародну організацію — Міжнародний валютний фонд (МВФ), — "зобов'язанням" якої є забезпечення нормального функціонування системи і дотримання принципів, закріплених загальною угодою.

Серед основних принципів Бреттон-Вудської системи можна відзначити:

1.Збереження за золотом функції світових грошей.

2.Використання як світових грошей поряд із золотом американського долара.

3.Зобов'язання США обмінювати центральним банкам інших країн пред'явлені долари на золото за офіційним курсом — 35 дол. США за тройську унцію золота — (31,1 грама).

4.Використання фіксованих паритетів валют до долара, а через нього до інших валют.

5.Зобов'язання країн підтримувати коливання ринкових курсів національних валют навколо фіксованих доларових паритетів у певних межах.

6.Регулювання міжнародних валютних відносин через спеціально створений Міжнародний валютний фонд. Отже, ця система поставила долар у привілейоване становище, і він почав переважати в міжнародних розрахунках. Система працювала нормально до середини 60-х років, майже 30 років.

З другої половини 60-х років на світовому ринку змінились позиції Японії та країн — членів ЄС, національні валюти яких усе частіше почали використовуватись у міжнародних розрахунках. Водночас США вже не могли в необхідних кількостях обмінювати долари на золото. США постали перед вибором: зазначити великі витрати або змінити всі валютні правила. США зробили вибір на користь зміни правил, розірвавши у 1968 р. зв'язок долара із золотом, а потім увівши в 1971 р. плаваючий курс долара. Почався відхід від принципів Бреттон-Вудської системи. Розпочався перехід до нової валютної системи, що отримала назву "Ямайської" за назвою країни, де були вироблені основні принципи цієї системи.

Перехід від золотовалютного стандарту до нової системи валютних відносин зайняв декілька років. Після першого істотного кроку —припинення обміну доларів на золото — сталися такі події:

1. В березні 1973 р. були введені плаваючі валютні курси.

2. З 1974 р. всі провідні валюти (долар, фунт стерлінгів, німецька марка, єна, французький франк) уже вільно плавали по відношенню один до одного.

3. В тому ж році "Спеціальні права запозичення" — "кошик СПЗ" став новим еталоном цінності валют.

4. У 1976 р. МВФ ухвалив рішення відмовитись від фіксації офіційної ціни золота, припинивши операції з ним у рамках МВФ, надавши право національним валютним органам розпоряджатися власним золотом на свій розсуд.

5. У 1978 р. в статуті МВФ була закріплена відмова від фіксованих паритетів і офіційно введена в дію Ямайська валютна система.

Рішення про створення Ямайської валютної системи було прийняте в межах МВФ у 1976 р. у м. Кінгстоні (Ямайка) і набрало чинності у 1978 р.

Основні принципи Ямайської валютної системи такі:

1. Демонетизація золота.

2. Перехід до використання національних валют у міжнародних розрахунках.

3. Прийняття системи плаваючих валютних курсів.

4. Надання статусу головного резервного засобу міжнародної валютної системи так званим спеціальним правам запозичення (СПЗ — SDR (Special drawing rights)), які випускаються МВФ. СПЗ — це безготівкові гроші у вигляді запису на спеціальних рахунках у МВФ.

СПЗ — це резервні валюти як додаток до існуючих доларових резервів. Спочатку вартість СПЗ фіксувалась у золоті (одиниця СПЗ = 0,888671 ч. чистого золота), але з 1 липня 1974 р. їхня вартість визначали відносно кошика з 16 валют, а з 17 вересня 1980 р. встановлюють відносно п'яти валют — долара США, марки ФРН, єни, французького франка та фунта стерлінгів. Кожна валюта має в кошику свою питому вагу, яка станом на жовтень 1998 р. становила: долар США — 39 %, марка ФРН — 21 %, єна — 18 %, французький франк — 11 %, фунт стерлінгів — 11 %. Курс СПЗ розраховують щоденно на базі середньозваженого курсу вищеперерахованих валют.

Сьогодні СПЗ не користуються великою довірою. За обсягом операцій долар залишається найзначнішою резервною валютою. Станом на 30 квітня 1994 р. частка СПЗ в загальній сумі резервів країн-членів (без врахування золота) становила 2,1 %. Будь-яка країна з дефіцитом платіжного балансу може обміняти свої СПЗ на валюту, вказану МВФ, без дотримання яких-небудь спеціальних умов в галузі економічної політики.

Для довідки. Станом на 15 серпня 1994 р. 1СПЗ = 1,45614 дол. США, а 1 дол. США = 0,686748 СПЗ, у жовтні 1998 р. 1СПЗ дорівнював приблизно 1,37 дол. США.

Використовувати СПЗ можуть лише центральні банки держав. Розподіляють їх відповідно до квоти країни у МВФ.

Основна відмінність Ямайської валютної системи від Бреттон-вудської полягає в такому:

1.Змінився носій світових грошей. Якщо Бреттон-вудська система використовувала кінцевий засіб розрахунку золото і резервні валюти, то нова валютна система спирається на СПЗ — колективну валюту МВФ — і ЕКЮ — колективну валюту ЄС. Ці види валюти стали основним елементом у структурі міжнародної ліквідності.

2.Нова валютна система дозволяє як фіксовані, так і плаваючі валютні курси або їх змішаний варіант.

3.В Ямайській валютній системі права МВФ по нагляду за валютними курсами розширені. МВФ виробив основні принципи, яких повинні дотримуватись країни-члени МВФ при проведенні курсової політики, з тим, щоб міжнародна валютна система в цілому функціонувала ефективно.

Європейська валютна система (ЄВС) — це визначені правила розрахунків між групою країн — членів ЄС. Це замкнуте валютне угруповання, до складу якого у 1979 р. увійшли: ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Данія, Ірландія, Великобританія, Іспанія, а пізніше — Ісландія, Португалія, Греція.

ЄВС базується на трьох основних елементах:

1. спеціальній європейській валютній одиниці;

2. механізмі валютних курсів та інтервенцій;

3. механізмі кредитування.

З моменту створення і до 1 січня 1999 р. спеціальною європейською розрахунковою одиницею було визнано ЕКЮ — спеціальний запис на рахунках Європейського фонду валютного співробітництва. Він використовувався як розрахункова база для визначення бюджету ЄС, для розрахунку центральних валютних курсів, як розрахункова і кредитна одиниця між центральними банками, а також як база для розрахунку відхилень різних валютних курсів. Квота національних валют в структурі ЕКЮ визначалася економічним потенціалом країн (їхньою часткою у сукупному ВНП та товарообігом країни).

З 1 січня 1999 р. із введенням в обіг єдиної для Євросоюзу валюти — евро — в Європі почав діяти Економічний і валютний союз. Остаточний список держав, які готові до впровадження євро, було затверджено главами держав і урядів країн на саміті 2 травня 1998 р. у Брюсселі. Згідно з цим списком до монетарного союзу у січні 1999 р. приєдналися 11 з 15 країн Європейського Союзу — Бельгія, Німеччина, Іспанія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія і Фінляндія. Утрималися від вступу Англія, Швеція, Данія, а Греція не пройшла за макроекономічними показниками.

Країни Євросоюзу, які не запровадили євро:

— Данія;

— Греція;

— Швеція;

— Великобританія.

Отже, з 1 січня 1999 р. євро замінив національні валюти держав у безготівкових розрахунках, а банкноти і монети введено в обіг з 1 січня 2002р.

З 1 січня 1999 р. Міжнародний валютний фонд у своєму кошику резервних валют замінив німецьку марку і французький франк на євро.

Під валютою слід розуміти будь-який товар, здатний виконувати функцію засобу обміну в міжнародних розрахунках. У вужчому розумінні - це наявна частина грошової маси, яка переходить з рук у руки в формі грошових банкнот і монет.

Залежно від статусу валюта поділяється на національну, іноземну, міжнародну (регіональну).

Національна валюта - це встановлений законом платіжний засіб даної країни. Національна валюта є основою національної валютної системи.

Іноземна валюта - це грошові знаки іноземних держав, кредитні та платіжні засоби, які виражені в іноземних грошових одиницях і які використовуються в міжнародних розрахунках.

Міжнародна (регіональна) валюта - міжнародна або регіональна грошова розрахункова одиниця, платіжний та резервний засіб. Наприклад, СПЗ - спеціальні права запозичення, які є міжнародними платіжними засобами, що використовуються МВФ для безготівкових міжнародних розрахунків шляхом записів на спеціальних рахунках і розрахунковою одиницею МВФ; євро - регіональна міжнародна розрахункова одиниця, введена у 1999 р. у межах Європейської валютної системи і є повноцінною валютною одиницею країн ЄС з 2002 р.

По відношенню до валютних запасів країни розрізняють резервну валюту.

Під резервною валютою розуміють іноземну валюту, в якій центральні банки певних держав нагромаджують і зберігають резерви для міжнародних розрахунків по зовнішньоторговельних операціях та іноземних інвестиціях. Резервна валюта є базою визначення валютного паритету і валютного курсу для інших країн, вона використовується для проведення валютної інтервенції з метою регулювання курсу валют країн-учасниць світової валютної системи.

Так, в якості резервної валюти використовують долар США, японську єну, євро. Щоб валюта набула статусу резервної, країна повинна посідати панівне становище у світовому виробництві, в експорті товарів і капіталів, мати розвинуту мережу кредитно-банківських установ у себе і за рубежем, вільну конвертованість валюти.

Валютним курсом називається співвідношення обміну двох грошових одиниць або ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошовій одиниці іншої країни.

Валюти, як правило, обмінюються не просто одна до одної, а в певному співвідношенні, що визначається їхньою відносною вартістю, яка називається обмінним курсом валют. Але обмінні курси валют постійно змінюються й часто досить різко.

Фіксування курсу національної грошової одиниці в іноземній називається валютним котируванням. Воно дає змогу визначити співвідношення двох грошових одиниць, запропонованих для обміну.

Котирування проводять державні (національні) і великі комерційні банки. Розрізняють офіційне і вільне (ринкове) котирування валют. За офіційними котируваннями здійснюються всі валютні операції держави. У міжбанківській торгівлі валютою щоденні котирування коливаються навколо офіційного курсу. Валютне котирування може бути прямим і оберненим (непрямим). Якщо котирування пряме 100 одиниць іноземної валюти дорівнюють X одиниць національної валюти (1 дол. = 8 грн.), а якщо обернене - 100 одиниць національної валюти дорівнюють X одиниць іноземної валюти (1 грн. = 0,125 дол.).

В більшості країн для встановлення курсу національної валюти використовується пряме котирування, у Великобританії - обернене котирування, а в США застосовуються обидва котирування.

Котирування завжди дається з точністю до чотирьох знаків після коми.

На валютному ринку його учасники використовують два курси: курс продавця і курс покупця. Курс продавця - це курс, за яким банк-резидент продає іноземну валюту за національну, а курс покупця - це курс, за яким він купляє іноземну валюту за національну. Курс продавця завжди вищий за курс покупця.

Різниця між курсом продавця і покупця називається маржею. За рахунок маржі банк покриває видатки і формує прибуток за валютними операціями. При нестабільності валютного ринку або в період валютної кризи маржа може збільшитись у 2 - 10 разів порівняно з "нормальною" маржею 0,05-0,09% від котированого курсу.

Під час валютних операцій виникає необхідність встановлення крос-курсу. Це курс, отриманий розрахунково з курсів двох валют до третьої. Або це — котирування двох іноземних валют, жодна з яких не є національною валютою учасника угоди, який встановлює курс. Наприклад, курс долара до марки, встановлений Національним банком України.

Курс національних валют визначається, як правило, до долара.

Для оцінки темпів економічного розвитку використовують кілька розрахункових видів валютних курсів.

1. Номінальний валютний курс. Це - курс між двома валютами, тобто відносна ціна двох валют (пропозиція їх обміну однієї на іншу). Наприклад, номінальний валютний курс долара до фунта дорівнює 2,00 дол./ 1 фунт.

Він використовується у валютних контрактах і є найпростішим базовим визначенням валютного курсу. Однак для довгострокового прогнозування він не зручний, оскільки вартість іноземних і національних валют змінюється одноразово із зміною загального рівня цін в країні.

2. Реальний валютний курс. Це - номінальний валютний курс, скорегований на відносний рівень цін у своїй країні і в тій країні, до валюти якої котирується національна валюта.

Для його розрахунку використовується формула

Sr = Sn * (P1/P)

Sr – реальний валютний курс;

Sn – номінальний валютний курс;

P1 – індекс цін зарубіжної країни;

P – індекс цін своєї країни.

Реальний валютний курс - це співвідношення споживчого кошика за рубежем, переведеного з іноземної валюти в національну за допомогою номінального валютного курсу (номінальний валютний курс, помножений на індекс цін зарубіжної країни) і ціни споживчого кошика тих самих товарів у своїй країні.

Індекс реального валютного курсу показує його зміну з поправкою на темп інфляції в обох країнах. Якщо темп інфляції у своїй країні вищий від зарубіжного, то реальний валютний курс буде вищим від номінального.

3. Номінальний ефективний валютний курс. Він розраховується як співвідношення між національною валютою і валютами інших країн, зваженим у відповідності з питомою вагою цих країн у валютних операціях даної країни.

Номінальний валютний курс показує усереднену динаміку руху курсу національної валюти по відношенню до декількох валют, а також відображає зміну рівнів цін у кожній з країн.

4. Реальний ефективний валютний курс. Це номінальний ефективний валютний курс, скоригований на зміну рівня цін або інших показників витрат виробництва, який показує динаміку реального валютного курсу даної країни до валют країн - основних торговельних партнерів.

Індекс реальних ефективних валютних курсів вважається головним показником, який характеризує узагальнену динаміку курсів основних валют і на його підставі прогнозуються тенденції їх розвитку.

Якщо індекс реальних ефективних валютних курсів національної валюти підвищується, то експорт стає дорожчим, його розміри скорочуються, а імпорт дешевшає і розміри його зростають, тобто конкурентні позиції країни на світовому ринку погіршуються.

Отже, індекс реальних ефективних валютних курсів є показником, що характеризує конкурентоспроможність країни на світовому ринку.

Кожна валюта має не один валютний курс, а стільки, скільки існує валют. Обмінні курси валют, маючи різне числове вираження, взаємопов'язані і становлять сукупність цін, взаємопов'язаних тристороннім арбітражем. Арбітраж — це операція обміну двох валют через третю з метою отримання прибутку, використовуючи різницю між обмінним курсом і крос-курсом. Він називається тристороннім, оскільки до нього залучені три валюти.

Крос-курсом називається курс обміну двох валют (А і В) через третю валюту (С). Визначення крос-курсу відбувається шляхом конвертації валюти А спочатку у валюту С, а потім — валюти С у валюту В.

(А/С) х (С/В) = А/В

Міжнародний валютний фонд (МВФ) — це міжурядова валютно-кредитна організація зі сприяння розвитку міжнародної торгівлі та співробітництву у валютній сфері. Створений на міжнародній конференції в Бреттон-Вудсі (США) в 1944 p., а розпочав працювати з 1947 р. Має статус спеціалізованого закладу ООН. Нараховує понад 180 країн-членів. Україна стала Членом МВФ у вересні 1992 р.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) був заснований з метою регулювання валютно-кредитних відносин між державами — членами фонду і надання їм фінансової допомоги при валютних утрудненнях, викликаних дефіцитом платіжного балансу, шляхом надання коротко-та середньострокових кредитів в іноземній валюті. Кредити надаються у формі продажу іноземної валюти за національну, а їх погашення здійснюються викупом національної валюти за іноземну. Заборгованість автоматично зменшується, якщо яка-небудь країна викуповує національну валюту позичальника в МВФ. З кінця 70-х і особливо з початку 80-х років МВФ розширив свою кредитну діяльність, особливо щодо країн, що розвиваються. Якщо в 1947 — 1976 рр. 60% кредитів МВФ припадало на ПРК, а на країни, що розвиваються, — всього 39,4%, то в 1977 - 1991 рр. відповідно - 7,9 і 92,1%; у 1990 -2000р.р. на країни, що розвиваються, припадало 69,8% кредитів МВФ, на країни Центральної та Східної Європи -30,2%, на розвинуті країни - 0. У цей же період відбувається підвищення ролі МВФ як координатора міжнародних кредитів і гаранта платоспроможності країн-боржників.

МВФ надає так звані обумовлені кредити: головним елементом кредитної угоди з МВФ є визначення економічних і політичних умов. Відмова країни виконати умови МВФ закриває їй доступ до світового ринку капіталів, і, навпаки, навіть невелика позика МВФ дає країні можливість отримати більший кредит у банках.

МВФ — це організація акціонерного типу. Його ресурси формуються за рахунок внесків країн-учасниць відповідно до встановленої для кожної країни квоти. Розмір квоти залежить від рівня економічного розвитку країни та її ролі в світовій економіці й міжнародній торгівлі. Квота переглядається кожні 5 років. Квота України у 1992 р. становила 0,7 % (для порівняння: Росії — 3 %, США — 19,62, Німеччини та Японії — по 6,1, Франції та Великобританії — по 5,48 %). Залежно від розмірів квот розподіляються голоси між країнами під час прийняття рішень в керівних органах МВФ. Кожна держава має 250 голосів плюс один голос на кожні 100 тис. СПЗ її квоти. В результаті більшість голосів належить США і країнам — членам ЄС.

Основними завданнями МВФ є:

• сприяння розвитку міжнародної торгівлі та валютного співробітництва встановленням норм регулювання валютних курсів та контролю за їх дотриманням;

• сприяння багатосторонній системі платежів та ліквідація валютних обмежень;

• надання валютних кредитів державам-членам для вирівнювання платіжних балансів;

• організація консультативної допомоги з фінансових і валютних питань.

Кредитні операції МВФ здійснює лише з офіційними органами країн-членів — казначействами, центральними банками, валютними стабілізаційними фондами. Кредити надаються у формі продажу іноземної валюти за національну, а погашають їх, викуповуючи національну валюту за іноземну.

МВФ надає кредити декількох видів.

1.Звичайний кредит — для стабілізації платіжного балансу в межах року з можливим його продовженням до 4—5 років.

2.Компенсаційний кредит — для компенсації скорочення експортного виторгу за незалежними від країни-позичальника причинами (на 3—5 років).

3.Стабілізаційний ("буферний") кредит — для фінансування запасів сировини в зв'язку з несприятливою кон'юнктурою на світових ринках (на 3—5 років).

4.Розширене фінансування — для структурної перебудови зовнішніх розрахунків, якщо наявні серйозні порушення платіжного балансу (до 3 років).

Кредити МВФ надає лише з дотриманням певних економічних і політичних вимог у формі програми стабілізації економіки. Країни-члени зобов'язані надавати МВФ інформацію про офіційні запаси золота і валютні резерви, стан економіки, платіжний баланс, іноземні інвестиції та грошовий обіг тощо.

Однією з основних форм міжнародних економічних відносин є міжнародний рух капіталу. Капітал є тим ресурсом, без якого неможливе виробництво будь-якого товару, створення матеріальних благ.

Міжнародна міграція капіталу — це не фізичне переміщення засобів виробництва, а фінансова операція: надання позики, купівля-продаж цінних паперів, інвестування.

Приплив капіталу з-за кордону є одним з джерел фінансування імпорту.

Конкретні форми міжнародного переміщення капіталу розрізняються за такими ознаками:

1. за джерелами походження капіталу;

2. за характером використання капіталу;

3. за метою вкладання капіталу;

4. за строками вкладання капіталу.

1.За джерелами походження міжнародні потоки капіталу поділяються на:

· державні (офіційні),

· недержавні (приватні).

Державний капітал — це кошти державного бюджету або міжнародних організацій (МВФ, Світовий Банк та ін.), котрі переміщуються за кордон або приймаються з-за кордону за рішенням урядів або міжурядових організацій. Його джерелом є гроші платників податків. До них належать державні позики, гранти та різні види дарунків чи допомоги, які надаються однією країною іншій за міжурядовими угодами.

Недержавний (приватний) капітал — це засоби приватних фірм чи організацій, які спрямовуються за кордон або отримуються з-за кордону за рішенням їх керівних органів. Це — інвестиції капіталу, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування тощо.

2. За характером використання капітал поділяється на: (основні форми вивезення капіталу)

а) підприємницький;

б) позиковий.

Підприємницький капітал — це засоби, які вкладаються у виробництво для отримання доходу. Вивезення підприємницького капіталу означає створення власниками капіталу підприємств на території іншої країни.