Факторний аналіз формування публічної політики. «Лійка причинності» та процес вироблення публічної політики.

Факторний аналіз - методика комплексного і системного вивчення і вимірювання впливу факторів на величину результативного показника.

Т ипи факторного аналізу:

· Детермінований (функціональний) - результативний показник представлений у вигляді добутку, приватного або алгебраїчної суми факторів.

· Стохастичний (кореляційний) - зв'язок між результативним і факторними показниками є неповною або ймовірнісної.

· Прямий (дедуктивний) - від загального до приватного.

· Зворотний (індуктивний) - від приватного до загального.

· Одноступінчатий і багатоступінчастий.

· Статичний і динамічний.

· Ретроспективний і перспективний.

Також факторний аналіз може бути розвідницьким - він здійснюється при дослідженні прихованої факторної структури без припущення про число факторів і їх навантаженнях і конфірматорним, призначеним для перевірки гіпотез про число факторів і їх навантаженнях. Практичне виконання факторного аналізу починається з перевірки його умов.

Обов'язкові умови факторного аналізу:

 

§ Всі ознаки повинні бути кількісними;

§ Число ознак має бути в два рази більше числа змінних;

§ Вибірка повинна бути однорідна;

§ Вихідні змінні повинні бути розподілені симетрично;

§ Факторний аналіз здійснюється по кореляційним змінним.

При аналізі в один чинник об'єднуються сильно корелюющі між собою змінні, як наслідок відбувається перерозподіл дисперсії між компонентами і виходить максимально проста і наочна структура факторів. Після об'єднання корелюющих компонентів усередині кожного фактора між собою буде вище, ніж їх кореляція з компонентами з інших чинників. Ця процедура також дозволяє виділити латентні змінні, що буває особливо важливо при аналізі соціальних уявлень і цінностей.

Як правило, факторний аналіз проводиться в кілька етапів.

Етапи факторного аналізу:

1 етап. Відбір факторів.

2 етап. Класифікація та систематизація факторів.

3 етап. Моделювання взаємозв'язків між результативним і факторними показниками.

4 етап. Розрахунок впливу факторів і оцінка ролі кожного з них у зміні величини результативного показника.

5 етап. Практичне використання факторної моделі (підрахунок резервів приросту результативного показника).

За характером взаємозв'язку між показниками розрізняють методи детермінованого і стохастичного факторного аналізу

Детермінований факторний аналіз являє собою методику дослідження впливу факторів, зв'язок яких з результативним показником носить функціональний характер, тобто коли результативний показник факторної моделі представлений у вигляді твору, приватного або алгебраїчної суми факторів.

Методи детермінованого факторного аналізу: Метод ланцюгових підстановок; Метод абсолютних різниць; Метод відносних різниць; Інтегральний метод; Метод логарифмування.

Даний вид факторного аналізу найбільш поширений, оскільки, будучи досить простим у застосуванні (у порівнянні зі стохастичним аналізом), дозволяє усвідомити логіку дії основних факторів розвитку підприємства, кількісно оцінити їх вплив, зрозуміти, які чинники, і в якій пропорції можливо і доцільно змінити для підвищення ефективності виробництва.

Стохастичний аналіз являє собою методику дослідження факторів, зв'язок яких з результативним показником на відміну від функціональної є неповною, ймовірнісної (кореляційної). Якщо при функціональній (повной) залежності зі зміною аргументу завжди відбувається відповідна зміна функції, то при кореляційного зв'язку зміна аргументу може дати декілька значень приросту функції в залежності від поєднання інших факторів, що визначають даний показник.

Методи стохастичного факторного аналізу: Спосіб парної кореляції; Множинний кореляційний аналіз; Матричні моделі; Математичне програмування; Метод дослідження операцій; Теорія ігор.

Необхідно також розрізняти статичний і динамічний факторний аналіз. Перший вид застосовується при вивченні впливу факторів на результативні показники на відповідну дату. Інший вид представляє собою методику дослідження причинно-наслідкових зв'язків в динаміці.

 

Існують дві найбільш розповсюджені точки зору, в рамках яких визначаються межі процесу прийняття політичних рішень: вузька і широка. Згідно з першою версією процес прийняття рішень обмежений лише теоретико-аналітичними процедурами та розумовими операціями, завершуються вибором оптимальної моделі вирішення і її досить жорсткою формалізацією. Друга ж позиція розсовує межі цього процесу, включаючи в нього і практичні, технологічні заходи по реалізації рішень. По суті справи, остання позиція ототожнює весь процес політичного управління та механізм державної політики з усвідомленим прийняттям і здійсненням державних рішень. До певної міри це виключає з управлінського процесу спонтанні фактори і стихійні регулятори політичного життя.

Для прийняття оптимального рішення в державній політиці існує два основних способи вибору альтернативного варіанта і визначення узгодженого рішення: консенсус і голосування. Перший з них - спосіб консенсусу (від латинського 'consensusomnium' - згода всіх) вельми ефективний у тих випадках, коли інтереси учасників прийняття рішення частково збігаються і лише незначно розходяться, тому рішення приймається як компроміс між різними альтернативами, підтриманий усіма сторонами. Саме принцип 'згоди всіх' використовується для прийняття ключових рішень в Раді Безпеки ООН. Але в той же час ще більш поширеною є практика застосування в державній політиці способу голосування для прийняття стратегічних рішень. Цей спосіб вибору рішень не обмежується лише формальною процедурою і технікою голосування, але включає в себе з'ясування сильних і слабких сторін різних варіантів рішення, уточнення позицій, а також визначення питомої ваги і пропорцій між більшістю, меншістю і проміжними силами, що беруть участь в процесі голосування.

 

Найпростіша процедура розробки і здійснення публічних політик відповідають марксистській моделі розподілу влади, оскільки їх розробка, впровадження і контроль за здійсненням перебувають у руках однієї політичної сили, що має монополію на всі політичні й адміністративні рішення(марксистську модель системи прийняття політичних рішень, щоправда, в капіталістичній державі, докладно описано в працях Р. Мілібенда). Відповідно ця сила (партія типу КПРС у Радянському Союзі, НСДАП у гітлерівській Німеччині чи КПК в Китаї) формує (щоб не сказати «нав'язує») і порядок денний політики. В умовах абсолютного авторитаризму та жорсткої вертикалі системи розробки і здійснення публічних політик суспільні групи і населення в цілому відіграють лише легітимаційну роль у формуванні порядку денного.

Плюралістична модель

В умовах плюралістичної моделі «політична влада... широко розподілена [серед учасників політичного процесу], між групами відбувається постійна конкурентна боротьба, і постійно виникають нові [політичні] групи. Рішення є наслідком переговорів між впливовими групами, і, хоча політична влада розподілена нерівномірно, жодна група не має монополії».

Плюралізм характеризується значною відірваністю політичної системи від суспільства, слабким обміном з ним матеріальними, людськими, ідейними чи моральними ресурсами. Панування плюралістичної моделі розподілу влади означає можливість існування панівної політичної чи адміністративної групи поза представницьким органом. (Такою панівною групою в Україні в часи плюралізму 1991-1999 років [1: 72] була виконавча влада на чолі з президентом, яка завдяки інституційній згуртованості й професійній спрямованості була значно краще підготовлена до дій в умовах відсутності постійних політичних блоків або центрів вироблення рішень.) Присутність у політичній системі великої кількості партій означала не так демократичність її діяльності, як її сегментованість, що супроводжувалася прагненням кожної політичної сили виграти право розпоряджатися обмеженими суспільними ресурсами, розраховуючи на певні особисті прибутки.

 

Корпоратив і зм

Корпоративістська модель розподілу політичної влади виникає внаслідок об'єднання різних суспільних і політичних груп у процесі вироблення і прийняття рішень публічної політики навколо спільних цілей, цінностей, інтересів. В умовах ліберальної демократії корпоративізм можна розглядати як політичну систему, сприятливу для посередництва у задоволенні інтересів. На відміну від плюралістичної й тим більше елітистської моделей, корпоративізм базується на «політичному підприємництві»* - утворенні «корпорацій», що включають політичні партії, структури бізнесу/ринку, громадські/неурядові організації, а також групи населення, що пов'язують свої суспільно-політичні інтереси з діяльністю того чи іншого політичного підприємця.

(Однією з ознак початку переходу української політичної системи до корпоративізму в 2004-2005 роках стало призначення великої кількості посадовців з числа людей, які раніше стояли не лише осторонь влади, а й не обов'язково поділяли політичні та ідеологічні погляди владних політичних сил. Щоправда, подальші події показали прагнення нових політичних підприємців перейти до елітистської моделі, що дає більше можливостей використання влади у розподілі суспільних/державних ресурсів на особисту чи групову користь. Ці аспекти не входять до кола проблем, що розглядаються у цій статті.)

Процес вироблення і здійснення публічної політики в умовах цієї моделі відрізняється помітною «горизонтальною» складовою в системі акторів політики, яку становлять саме ділові й недержавні (у тому числі міжнародні) кола.

Безперечним позитивом корпоративістської системи є її відкритість, відносна прозорість, внаслідок чого можна очікувати низького рівня «соціальну ентропію»" або, кажучи термінами політичних наук, високої партисипаторності населення, його політичного структурування і в кінцевому підсумку утворення динамічного демократичного громадянського суспільства.

Можна сказати, що суть корпоративізм полягає у створенні можливостей співпраці держави й особистості у виробленні публічних політик.

Ці можливості забезпечуються існуванням «політичних підприємств» з їхньою ієрархією, що має і політичний, і адміністративний характер, а також осередків вираження й захисту інтересів суспільних/етнічних груп і окремих громадян.

Для корпоративізму властиве чітке розділення політичних та адміністративних функцій, тобто процесів вироблення політики (політичних процесів) і процесів надання управлінських послуг (адміністративних процесів). Це розділення не обов'язково має бути формальним, тобто законодавчо або функціонально закріпленим. З одного боку, адміністративні процеси є результатом політичних процесів, у яких були вироблені принципи здійснення управління, процедури надання управлінських послуг, визначені певні ресурси для цих функцій. З іншого - вироблення публічної політики відштовхується від суспільних проблем, що не можуть бути вирішені суто адміністративними методами, а отже, вимагають якісно нових підходів. Саме в цьому й полягає головна відмінність обох типів процесів державного управління.

Формування порядку денного публічної політики в умовах корпоративізму відрізняється від інших моделей політичної системи саме високою залученістю широких мас населення до дослідження й уточнення суспільних проблем, ранжування їх за пріоритетністю чи важливістю для розвитку нації, широкого обговорення й визначення шляхів їх вирішення. Корпоративістськездійснення публічної політики вимагає радикальної зміни способу спілкування між виробниками політичних рішень і тими, на кого ці рішення спрямовані. Фактично корпоративізм означає перехід від суб'єкт-об'єктних відносин між владою та населенням до суб'єкт-суб'єктних (партнерських) зв'язків між лідерами та окремими людьми, суспільними групами та суспільством у цілому.

 

«Лійка причинності» та процес вироблення публічної політики.

Застосування методології „воронки причинності” ґрунтується на здійсненні політичного аналізу факторів електорального процесу від макро- до мікрорівнів.

Відповідно до цієї методологічної моделі, аналіз здійснюється за п’ятьма умовними рівнями змінних електорального процесу:

1) зовнішні чинники (підтримка міжнародних фінансово-промислових груп того чи іншого кандидата на виборну посаду або заангажованої політичної сили, латентний тиск урядів зацікавлених країн тощо);

2) загальнонаціональні чинники (соціально-економічне становище, політико-правові умови виборчого процесу, соціальна стратифікація, політична культура та політична соціалізація електорату, адміністративний ресурс, участь у виборчих змаганнях політичних партій та виборчих блоків);

3) регіональні чинники (діяльність регіональних представництв політичних партій, регіональної управлінської та політичної еліти, соціально-демографічні характеристики населення регіону, релігійний чинник);

4) фактор малих соціальних груп, до яких належать громадяни ( трудові колективи, академічні групи, сім’ї, коло друзів та ін.);

5) індивідуально-психологічні характеристики регіонального електорату. Такий підхід у комплексі віддзеркалює всю складність електорального процессу.