Лекції з навчальної дисципліни «Публічна політика»

ПЛАН-КОНСПЕКТ

Лекції з навчальної дисципліни «Публічна політика»

На тему: «Алгоритми вироблення публічної політики»,

проведеної на IV курсі, спеціальність „Політологія”, денна форма навчання, Факультет історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича

Березня 2013 року

Підготувала студентка-практикантка:

Яновська Н. О.

Перевірила керівник

Групи практики: Ротар Н.Ю.

I. Мета.

Навчальна мета викладання цієї лекції передбачає формування у студентів:

•наукових та методологічних знань про алгоритми вироблення публічної політики;

•розуміння понять: «політичне рішення»; «раціональний вибір»; «організаційний процес»; «бюрократична політика» тощо;

•осмислення теорій, що пояснюють процес прийняття політичних рішень;

Розвивальна мета:

· розвинути критичне ставлення до процесу вироблення публічної політики та теорій прийняття політичних рішень;

· розвинути аналітичне мислення при аналізі публічної політики. 

Виховна мета:

· виховати у студентів почуття громадянської відповідальності;

· спонукати студентів до активної дій в процесі взаємодії з органами влади;

П. Методи, прийоми, засоби.

Під час лекції застосовуються наступні методи та прийоми:

Методи, прийоми передачі й обміну словесною інформацією: розповідь; проблемна бесіда; дискусія; діалог; кейс-метод (розповідь про подію);

Методи, прийоми розвитку мислення: аналіз; синтез; порівняння; аналогія; узагальнення; екстраполяція; міркування (просте, складне, вільне, доказове); дедукція; індукція.

III. Наочність: Схеми та таблиці.

ІV. Рекомендована література:

Основна:

1. Дегтярев А. А. Принятие политических решений. – М., 2004.

2. Друкер П. Эффективное решение // Эффективное принятие решений. – М., 2006.

3. Симонов К. В. Принятие политических решений // Симонов К. В. Политический анализ. – М., 2002.

4. Тимни М. Теория принятия решений // Государственное управление. – СПб., 2001. – С. 536–541.

5. Дегтярев А. А. Теория принятия политических решений в структуре социальных и управленческих дисциплин // Полис. – 2002. – № 2. – С. 113–125.

6. Дегтярев А. А. Методологические подходы и концептуальные модели в интерпретации политических решений // Полис. – 2003. – № 1. – С. 159 – 170; № 2. – С. 164 – 174; № 3. – С. 152–163.

7. Дегтярев А. А. Процесс принятия и осуществления решений в публично-государственной политике: динамический цикл и его основные фазы // Полис. – 2004. – № 4. – С. 158–168.

8. Лобанов В. В. Государственное управление и общественная политика: Учебное пособие. – СПб., 2004.

9. Нагель С., Миллс М. Методы поиска супероптимальных решений // Эффективность государственного управления. – М., 1998.

10. Павроз А. В. Группы интересов и лоббизм в политике: Учебное пособие. – СПб., 2006.

11. Публичная политика: от теории к практике. – СПб., 2008.

12. Рациональный выбор в политике и управлении / Под ред. Л.В. Сморгунова. – СПб., 1998.

Додаткова

1. Эддоус М., Стенсфилд Р. Методы принятия решений. – М., 1997.

2. Эффективное принятие решений. – М., 2006.

3. Anderson J. Public Policymaking. – Boston: Cengage, 2009.

4. Anderson J. Public Policymaking: An Introduction. – Boston: Houghton Mifflin, 2006.

5. Birkland T. An Introduction to the Policy Process: Theories, Concepts, And Models Of Public Policy Making. – Armonk: M. E. Sharpe, 2005.

6. Considine M. Making Public Policy: Institutions, Actors, Strategies. – Cambridge: Polity Press, 2005.

7. Gerston L. Public Policy Making: Process and Principles. – Armonk: M. E. Sharpe, 2010.

8. Gupta D. Analyzing Public Policy: Concepts, Tools, and Techniques. – Washington: CQ Press, 2001.

9. Simon H. Administrative Behavior: A Study of Decision-Making Processes in Administrative Organizations. – New York: Free Press, 1997.

 

VІ. Основні питання, що розглядаються під час лекції:

План

1. Політичні рішення та їх особливості.

2. Теорії прийняття рішень:

a) Теорія раціонального вибору. Критика теорії раціонального вибору.

b) Теорія обмеженої раціональності Г.Саймона.

c)  «Інкрементальний» метод Ч.Ліндблома.

d) Модель «змішаного сканування» А.Етционі.

e)  Концепція Дж.Марча.

f)  Моделі «організаційного процеса» та «бюрократичної політики» Г.Аллісона.

g) Теорія «групового мислення» (Groupthink) І.Джейнса.

h) Кібернетична теорія прийняття рішень Дж.Стайнбрунера.

3. Факторний аналіз формування публічної політики. «Лійка причинності» та процес вироблення публічної політики.

Хід лекції:

Питання 1. Політичні рішення та їх особливості.

Політичне рішення – це здійснюваний в колективній або індивідуальній формі процес визначення завдань політичної дії, етапів, способів їх, досягнення, зв'язок з реалізацією влади.

Політичне рішення – це завжди процес, який починається з появи політичної проблеми і закінчується її вирішенням, вивченням.

Політичне рішення – це і спосіб реалізації інтересів будь-яких учасників політичних подій. Політичне життя суспільства є взаємодією інтересів різних учасників політичних подій, які переслідують свої цілі. Їх реалізація можлива за допомогою проведення низки політичних заходів, дій і, зокрема, через політичні рішення.

Політичне рішення – це акт здійснюваний суб’єктами політичного процесу, в якому на основі аналізу інформації, існуючих інтересів, проблем, потреб, можливостей їх задоволення формуються завдання, що є обов’язковими для членів даної соціальної спільноти.

Політичне рішення представляє також засіб вирішення конфліктних політичних ситуацій. Конфлікт у політичному житті суспільства – явище неминуче. Вирішується конфлікт за допомогою не одного, а як правило, цілої серії політичних рішень, кожне з яких має стати кроком політичної мудрості, уважності, обережності, злагоди, бо мова йде про стикування інтересів протилежних, а найчастіше - антагоністичних.

Особливості політичних рішень:

· політичне рішення майже завжди являє собою не одноосібний і одномоментний акт керівника, а складний комплексний процес, в якому задіяні принаймні кілька людей, а в ряді випадків і цілі колективи.

· політичне рішення дуже часто приймається або під безпосереднім або непрямим впливом «знизу», або коректується вже в процесі його реалізації саме через вплив керованих. Таким чином, це процес не тільки двонаправлений, а й характеризується складною комплексною взаємодією і взаємовпливом його суб`єктів.

· воно майже завжди зачіпає одну зі сфер життя суспільства в цілому або великих соціальних груп.

· формулює загальні завдання і цінності соціальних груп і політичних акторів;

· відтворює нормативні та інституційні параметри суспільно-політичного порядку;

· врегульовує і розподілює суспільні ресурси.

Функції політичних рішень:

1. Координація -оскільки в політичному процесі завжди бере участь безліч людей з високим ступенем відмінності в інтересах, рівні інформованості, готовності до того чи іншого виду політичної активності й існує постійна необхідність в узгодженні зусиль настільки різнорідної маси людей, що діють до того ж під чвс постійно змінюваних обставин.

2. Кореляція - внесення змін у тактику руху; необхідність в ній виникає у силу появи нових обставин, умов діяльності, що утруднюють або, навпаки, полегшують реалізацію поставленого завдання.

3. Програмування - здійснення вибору ефективного способу поєднання цілей і засобів у політичному процесі полягає в пошуку найбільш раціонального варіанту діяльності, а сенс програмування як раз в «компромісі між ресурсами і переконаннями». Завдяки їй цілі набувають якість реалістичності, здійснюється облік і оцінка можливостей, а ресурси не витрачаються даремно.

Існує ряд умов, дотримання яких дозволяє забезпечити високий рівень об'єктивності і реалістичності політичного рішення.

По-перше, слід мати на увазі те, що в історії  постійно виявляється взаємозв'язок між непередбачуваністю політичної поведінки людей, зневагою до їх дійсних інтересів і свавілля, відсутністю гарантій політичних свобод.

По-друге, велике значення має тут якість і обсяг інформації, прийнятої до уваги. Всякого роду обмеження інформації, її викривлення і вилучення обертаються в кінцевому рахунку прийняттям неправильного рішення, тобто не відповідного реальним потребам і проблемам.

По-третє, оскільки політичне рішення завжди приймається в рамках певних обставин (політичних, економічних, соціальних), які взаємодіють між собою і утворюють певну цілісність, систему, що і називається політичною ситуацією, облік цієї ситуації, її найважливіших, провідних компонентів, основної ланки, здійснює «наддетермінацію», робить вирішальний вплив на успіх чи невдачу процесу прийняття рішення.

По-четверте, при цьому слід враховувати, що завжди існує значна небезпека спрощення ситуації, вона випливає з об'єктивної нездатності відобразити все різноманіття складових її елементів, тенденцій і суперечностей. Абсолютизація, перебільшення значення того чи іншого аспекту політичної ситуації веде до прийняття невірного політичного рішення, яке програмує дії, які не тільки не забезпечують досягнення поставленої мети, але й ще більше ускладнюють можливості та обставини її реалізації.

По-п'яте, оскільки після ухвалення рішення і дій по його реалізації ситуація змінюється, виникають нові обставини і потрібна корекція, внесення необхідних змін як в саме рішення, так і в механізм його реалізації, що включає модифікацію мети, часу досягнення, засобів і способів реалізації стратегічних завдань. Процедура корекції рішення і тактики повинна існувати на постійній основі і здійснюватися інститутами політичної системи, що володіють для цього спеціальними повноваженнями.

По-шосте, слід враховувати, що закритий характер прийняття політичних рішень істотно знижує рівень їх раціональності, їх обгрунтованість в такому випадку просто не може бути всебічною. Відмова від закритості, келійності в прийнятті політичних рішень відкриває вирішальну для визначення якості політичних процесів можливість участі в їх розробці, прийнятті та реалізації широкого кола людей, інтереси яких воно зачіпає, які будуть його виконувати. Якщо це відбувається і процес ухвалення рішення будується на демократичній основі, зростає кількість людей, які вважають його своїм власним, а не нав'язаним.

Види рішень за Г. Саймоном:

1. Програмовані (традиційні) – характеризуються елементами відомого шаблону та повторення, що полегшує процес їх розробки, прийняття і меншою мірою потребує творчих елементів.

2. Непрограмовані (нетрадиційні) – характерний вибір оригінальнихпроблем, пов’язаних із новими явищами та постановка відомих раніше завдань. Є відповідною реакцією на виникнення унікальних, нечітко визначених і неструктурованих ситуацій, які мають для організації важливі наслідки. Багато незапрограмованих рішень включають стратегічне планування, оскільки невизначеність велика, а рішення складні.

Процеси прийняття рішень:

А) інтуїтивне рішення – це рішення, яке приймається тільки на основі того, що керівник має відчуття того, що воно правильне.

Б) рішення, засновані на судженнях – часто здаються інтуїтивними так як їх логіка не очевидна. Це вибір обумовлений знаннями або накопиченим досвідом.

В) раціональні рішення – це рішення, обґрунтовані за допомогою об’єктивного аналітичного процесу.

Структура політичного рішення:

- Це послідовний розвиток елементів політичного рішення в складній системі політичної влади від постановки проблем до її вирішення.

- Схематична фіксація основних елементів механізму вироблення та прийняття рішень.

 

Структура:

1. Оцінка ситуації суб’єктом державної влади;

2. Виявлення проблем в об’єкті влади чи у структурі суб’єкта;

3. Постановка проблеми у законодавчому порядку;

4. Розробка проблеми експертами;

5. Обговорення та прийняття у законодавчому порядку.

Рішення приймаються в умовах визначеності, коли керівник може з точністю визначити результат кожного альтернативного рішення, можливого в даній ситуації.

До рішень, що приймаються в умовах ризику відносяться такі рішення, результати яких не є визначеними, але ймовірність кожного можливого результату можна визначити. Ризик при прийняті рішень може бути різним. Поняття ризику пов'язується з усвідомленням небезпеки, загрози, ненадійності, невизначеності, непевності, випадковості, збитку. На думку дослідників, термін "ризик" походить від латинського слова "resecum" - скеля або небезпека зіткнення з нею. Протягом тривалого часу поняття ризику не лише асоціювалося з багатозначними негативними проявами життєвих ситуацій, а й часто вживалося як їх синонім.

Невизначеність – рішення приймаються в умовах невизначеності, коли неможливо оцінити імовірність потенційних результатів. Це має місце, коли фактори настільки нові й складні, що неможливо отримати досить релевантну інформацію, здатну допомогти об’єктивно визначити ймовірність або наявна ситуація не підкоряється відомим закономірностям.

Підходи до розуміння процесу прийняття рішень:

1. Нормативна теорія:

- Як процес раціонального вибору політичних цілей у складних ситуаціях;

- У якості найважливіших засобів оптимізації такого вибору пропонуються різноманітні математичні моделі, дослідження операцій та їх інструментальні прийоми.

2. Біхевіористська теорія:

- Розглядає даний процес як специфічну взаємодію людей, зорієнтованих на опис різноманітних факторів, які впливають на прийняття рішень у конкретній ситуацій.

Теорія раціонального вибору

Рішення проблеми співвідношення індивідуального розрахунку і проходження нормам пропонує альтернативна теорії соціального обміну парадигма - теорія раціонального вибору. Ця теорія являє собою науковий підхід, який ґрунтується на розгляді соціальної взаємодії як процесу координації дій людей, що прагнуть до досягнення індивідуальних цілей. Раціональність вибору визначається оптимальністю стратегії поведінки. Індивід вибирає з альтернатив - фіксованого набору можливих варіантів дій - той варіант, який дасть найкращий результат. Однак прагнення всіх до максимізації індивідуальної вигоди може призвести до соціальної дилеми - ситуації, в якій виникає конфлікт між індивідуальною раціональністю та соціальної раціональністю.

Розробники теорії: К.Ерроу «Соціальний вибір і індивідуальні цінності» (1951р.) – початок розробки теорії, Г.Саймон «Моделі людини», УілямРайкер «Політична наука і раціональний вибір» (1990р.), П.Ейбел «Чи є теорія раціонального вибору раціональним вибором теорії? (1992р.), Дж.Бюкенен, Г.Таллок.

Основні методологічні принципи теорії:

1. Методологічний індивідуалізм – визнання того, що соціальні та політичні структури, політика і суспільство в цілому є вторинними по відношенню до індивіда. Індивід є основним актором в суспільстві. Тому для дослідження політики треба зосередитись на окремому індивіді.

2. Егоїзм індивіда – прагнення максимізувати власну користь. Це означає, що індивід буде обов’язково поводитись як егоїст.

3. Раціональність індивідів - тобто їхня здатність розташовувати свої уподобання у відповідності до своєї максимальної користі. При цьому індивід співвідносить очікувані результати і витрати і, прагнучи максимізувати результат, намагається одночасно мінімізувати витрати.

4. Обмін діяльністю. Індивіди діють у суспільстві не самостійно, існує певний взаємозв’язок: поведінка кожного індивіда здійснюється в певних інституціональних умовах, тобто під впливом дії інститутів. При цьому індивіди скоріше не пристосовуються до інститутів, а прагнуть їх змінити відповідно до своїх інтересів. Інститути в свою чергу можуть змінити порядок (ієрархію) уподобань, але це означає, що змінений порядок виявився найбільш корисним за даних умов.

5. Диференційованість уподобань. Окрім раціональності слід додатково враховувати характер уподобань і переконань (актори прагнуть максимізувати 1) матеріальний успіх; 2) задоволення; 3) владу). Ідея Дж.Фірджона

Проблема оптимізації стратегії поведінки в ситуації, коли індивідуально раціональні дії призводять до соціально ірраціональним наслідків, розкривається на моделях математичної теорії ігор. Найвідоміша з них отримала назву «дилема в'язня» (від англ. Prisoner'sDilemma).

Для кожного з двох заарештованих (за участь в одному злочині) існують два варіанти дій: зізнатися або відпиратися. Матриця можливих результатів для першого учасника (див. рис. 4) включає чотири випадки, в залежності від дій другого учасника:

1) обидва зізнаються і, розділивши відповідальність, отримують однакове покарання; 2) перший зізнається, поки другий відмикається, і вина перекладається на другого; 3) перший відмикається, другий зізнається, і вина перекладається на першого;

4) обидва відмикаються і отримують однакове мінімальне покарання.

 

 «Дилема в'язня»

Досягнення найбільш кращого результату (2) передбачає вибір варіанту «зізнатися», тобто стратегії ухилення від кооперації з співучасником. Але найбільш переважний для другого учасника результат (3) припускає, що він також обере стратегію ухилення. В результаті одночасного вибору обома учасниками індивідуально раціональної стратегії ухилення вони опиняться в ситуації загального програшу (1). Оптимальним є колективно раціональний вибір обома учасниками стратегії кооперації (4), тобто вибір варіанту «відпиратися». Але такий вибір можливий, якщо між учасниками існує довіра, якщо кожен упевнений, що інший не вибере більш вигідний для себе варіант ухилення. Саме відсутність довіри провокує колективно ірраціональний результат

Умови раціональності:

М ’ які

Жорсткі

забезпечує внутрішню несуперечливість переваг і уявлень (1) відсутність суперечливих один одному уявлень і переваг; (2)транзитивність переваг; Транзитивність переваг. Аксіома про «транзитивності переваг»свідчить, що якщо актор віддає перевагу альтернативу А альтернативі В і альтернативу У - альтернативі С, то він з необхідністю воліє альтернативу А альтернативі С (3) відповідність прийнятих рішень аксіомам імовірнісного розрахунку. Перші два моменти стосуються поведінки раціонального актора в ситуації визначеності, в той час як третій визначає його поведінку в умовах ризику.

вводить критерій зовнішньої обгрунтованості (тобто відповідності між уявленнями і реальністю) дотримання трьох жорстких законів раціональності: 1) стратегії взаємно оптимальних умов рівноваги, тобто в таких умовах актори діють у відповідності з приписами теорії ігор; 2) в умовах рівноваги ймовірность наближаються до об'єктивноїчастоті подій; 3) в умовах рівноваги уявлення наближаються до реальності.

Б)Теорія обмеженої "раціональністі" Г. Саймона

В 50- і рр. XX в. при спробі наблизити економічну теорію до практики з'явилася концепція "обмеженої раціональності". Мотивація людини економічно зв'язувалася із прагненням до досягнення найкращого результату, але його одержання практично обмежене неповнотою інформації. У даній концепції була зроблена спроба заміни принципу "раціональності" принципом "задовільності". Автором концепції "обмеженої раціональності" виступив американський економіст Г. Саймон.

Уважається, що слабкою формою раціональності виступає раціональність, обмежена якими-небудь заборонами: мораллю, традиціями, юридичними законами, адміністративними або стратегічними бар'єрами.

Спрощені мікроекономічні моделі далеко не завжди враховують втручання держави, яка існує на всіх ринках без винятку тією чи іншою мірою. Суспільство накладає свій відбиток на раціональний вибір. Релігія, ідеологія відбивають почуттєву сторону поведінки індивіда. Мир стає різноманітним, і в міру розвитку суспільства економічний інтерес починає поступатися місцем іншим соціальним феноменам.

Постулати принципу обмеженої раціональності за Г. Саймоном ґрунтуються на тому, що «абсолютної раціональності» не буває:

1. Наявна в менеджера інформація про природу проблеми і можливі варіанти її вирішення свідомо неадекватна. Одержати більш точну і повну інформацію неможливо (звичайно через відсутність грошей чи часу). Значна частина наявної інформації не релевантна, тому використання дуже спрощених моделей дійсності цілком виправдане.

2. Наявна інформація сприймається перекручено. Людська пам'ять здатна утримувати лише обмежений обсяг інформації. Здатність людського розуму до правильного вибору оптимального варіанта дій теж обмежена.

3. Менеджер прагне не до максимального, а до задовільного результату. Йому можуть бути відомі не всі альтернативи: досить, щоб він був обізнаний хоча б з одним прийнятним варіантом.

Процес прийняття рішень відповідно до принципу обмеженої раціональності виглядає так:

- виявлення потреби;

- визначення мети і формування набору критеріїв, що характеризують мінімально прийнятний варіант;

- пошук альтернатив (як правило, він проводиться в обмеженій добре знайомій області; набір розглянутих альтернатив свідомо неповний);

- вибір варіанта, що забезпечує прийнятний результат.

Відповідно до принципу обмеженої раціональності основне завдання контролінгу -- раціоналізація процесу прийняття управлінських рішень на основі використання методів прийняття рішень в умовах невизначеності. Головна відмінність цього підходу від попереднього (класичного раціонального) полягає в концентрації контролінгу не стільки на оптимізації, скільки на встановленні обмежень, що характеризують прийнятні варіанти.

Г.Саймон вперше в роботі 1957 року відкинув ідею ідеальної раціональності та

запропонував використовувати поняття обмеженої раціональності – описову теорію прийняття рішень. За ці дослідження Г.Саймон отримав Нобелівську премію по економіці. Детально ідеї моделі викладені були пізніше в книзі.

Базовим концептом моделі є не поняття оптимальності, а «задовільності» («satisfying»). За такої інтерпретації раціональної поведінки, міркування слід проводити настільки довго, наскільки це потрібно, настільки довго, щоб можна було отримати «цілком прийнятну», однак не обов’язково найкращу з можливих, відповідь, оскільки в реальному світі ми рідко маємо в розпорядженні засоби для пошуку оптимального рішення.

Г.Саймон показав, що економічна модель, яка побудована на ідеалізації досконалого агента, втрачає свою передбачальну силу. Визначення раціональності в стандартних концепціях раціональності як ідеальної, або такої що наближається до ідеальної, базується на принципі оптимальності. Втім, люди не оптимізують свій вибір так, як того вимагає теорія раціонального вибору. В реальності люди часто обирають не оптимальні, однак, все ж таки достатньо непогані альтернативи.

Г.Саймон: «Здібність людського розуму формулювати та вирішувати складні завдання є занадто малою в порівнянні з масштабами задач, для яких потрібно шукати рішення, щоб здійснювати раціонально ефективну поведінку в реальному світі або хоча б добиватися прийнятного наближення до такої об’єктивної раціональності».

Обмежена раціональність позначає феномен когнітивної обмеженості людей в пошуках, використанні та баченні релевантної та доступної інформації в процесі прийняття рішення. Наявність інформації та наявні обчислювальні ресурси обмежують раціональність суб’єкта, який приймає рішення та вирішує завдання. Роль обчислювальних ресурсів в прийнятті рішення розуміють в широкому сенсі: слід враховувати способи отримання асиміляції перегляду, маніпуляції інформації та знання.

В) Інкрементальний метод Ліндблома. Дійсний спосіб прийняття рішень в організаціях Ч. Ліндблом називає стратегією локальних збільшень, або способом послідовних обмежених порівнянь. Цей спосіб характеризується тим, що прийняття рішень має на меті не кардинальні зміни в організації, а невеликі зміни, які вносяться маленькими приростами. Під приростом тут розуміється «маленька зміна важливої ​​величини», наприклад, обсягу випуску продукції або структури організації. На думку Ч. Ліндблома, процеси прийняття рішень в організаціях здійснюються шляхом невизначеної і невпорядкованою серії маленьких рухів від «больових точок дня», а не в напрямку заздалегідь визначених цілей, які зазвичай залишаються недосяжними.

Ч. Ліндблом описує такі характеристики даної стратегії, як обмеженість, орієнтація на кошти, реконструктівізм, серійність, практичність і фрагментарність.

Обмеженість означає, що замість раціонального пошуку всіх можливостей ОПР або аналітик спрощують проблему, розглядаючи лише обмежена кількість альтернатив і обмежене число наслідків кожної альтернативи. Більш віддалені і менш зрозумілі можливості залишаються без уваги, навіть якщо вони важливі, оскільки труднощі їх аналізу можуть перешкодити прийняттю будь-якого рішення взагалі.

Орієнтація на засоби означає наступне. На відміну від синоптичного підходу, який стверджує, що мета визначає засоби, стратегія роздільних збільшень увазі зворотне - цілі пристосовуються до засобів. Насправді, на думку Ч. Ліндблома, при вирішенні проблем можуть використовуватися обидва підходи. Наприклад, якщо мета досягається все більш високою ціною, то можна використовувати інші засоби або мета змінити так, щоб досягти її більш простим способом. Іншими словами, в процесі прийняття рішень мети можуть пристосовуватися до засобів і, навпаки, - засоби до цілей.

Реконструктівізм слід розуміти так, що прийняття рішень в організаціях супроводжується безперервними змінами («реконструкціями») факторів, що впливають на результат вибору. Це призводить до того, що переглядається і заново інтерпретується інформація, коригуються плани, модифікуються оцінки та судження, змінюється ставлення людей до виникаючих проблем. Таким чином, реально немає нічого незмінного і застиглого. Все знаходиться в русі, і рішення людей змушені адаптуватися до мінливих ситуацій.

Серійність означає, що прийняття рішень в організаціях нагадує нескінченну серію атак на більш-менш постійні проблеми, які «рідко вирішуються, а тільки полегшуються». При цьому менеджери не прагнуть до оптимальних рішень, а намагаються лише знайти наступне ланка в нескінченному ланцюжку кроків, що ведуть до ймовірного рішення проблем. Отже, стратегія локальних збільшень спрямована на виявлення і «лікування» хворобливих ситуацій, з яких треба виходити. Невеликі поліпшення за принципом «тут і зараз» на практиці виявляються більш кращими, ніж планомірний рух до далеких цілям.

Нарешті, фрагментарність означає, що аналіз та прийняття рішень в організаціях здійснюються різними людьми в різний час або одночасно, але в різних місцях. Наприклад, важливі політичні рішення можуть вивчатися в різний час в різних урядових закладах, аналітичних центрах, приватних фірмах. Аналогічно цьому в організаціях проблеми, які потребують вирішення, можуть розглядатися в різний час і незалежно один від одного споживачами, постачальниками, менеджерами і фахівцями. Інакше кажучи, різні учасники процесу прийняття рішень в різний час можуть виносити різні оцінки і судження з приводу одних і тих же проблем. У підсумку ці проблеми вирішуються не узгодженими і одночасними зусиллями всіх зацікавлених сторін, а «фрагментарно», тобто стихійно, по частинах, шляхом переговорів і угод, які враховують інтереси одних учасників на шкоду іншим.

Таким чином, стратегія локальних збільшень спрямована на спрощення проблеми. Вона прагнути обмежити кількість інформації, число альтернатив і їх наслідків. У результаті проблема спрощується настільки, що прийнятне рішення може бути без праці знайдено.

Г)Модель «змішаного сканування» А.Етционі.

Концепція «змішаного сканування» А. Етціоні дещо відрізняється від досить технократичною моделі І. Дрора по ряду ліній. Перш за все, нормальне прийняття і здійснення державних рішень не зводиться до неї лише до діяльності політичної еліти та бюрократії, а виражається в сукупній активності всіх соціальних спільнот (соціуму), які А. Етціоні іменує «активним суспільством». У роботі «Активне суспільство» (1968) А. Етціоні включає в дане поняття весь соціальний контекст прийняття політичних рішень (який має з останніми «кібернетичний» зв'язок), а саме колективні соціальні процеси та соцієтальної свідомість, структуру влади і розподіл знань між різними спільнотами людей, соціальні норми і цінності і т. д. А. Етціоні не влаштовує в повній мірі ні раціональність Саймона, ні інкременталізм Ч. Ліндбпома, хоча при цьому він і прагне використовувати ряд їхніх ідей. Загалом йому видається ймовірним, що серія навіть малих кроків може породити великі зміни. Але в той же час А. Етціоні зауважує, що в концепції інкрементапізма «немає нічого, що могпо б забезпечити подібну акумуляцію; ці сходинки можуть вести по колу, направляючи назад до стартової точки, або дисперсно розкидані одночасно по багатьом напрямкам і ведуть невідомо куди» '. У силу цих обставин потрібно зміцнити раціоналістскую бік цієї моделі.

А. Етціоні пропонує свою логіку конструювання моделі ППР, намагаючись поєднати елементи раціоналістского і інкременталістского підходів. Спочатку потрібен н е докладний, а широкий діапазон «горизонтального» сканування «проблеми наскрізь» (acrosstheproblem), з тим щоб оперативно вибрати найбільш важливі сектори, а от потім вже можна раціонально детально і «вертикально» просканувати альтернативи всередині деяких обраних і ключових областей проблеми (someareasoftheproblem). При цьому їм розрізняються два типи політичних рішень: «фундаментальні» (що мають стратегічну роль і довгострокову перспективу) і «інкрементальні» (рутинні і короткострокові). Фундаментальні рішення забезпечують базовий напрямок державної політики і задають контекстуальний діапазон для вже вторинних інкрементальних рішень. У підсумку своїх міркувань А. Етціоні визнає можливість поліпшення прийняття політичних рішень за допомогою використання знань, але при цьому зауважує, що ці знання, як правило, опосередковані цінностями соціуму і свідомістю соціальних товариств. У своїй більш пізній роботі «Моральний вимір» (1988) А. Етціоні дає більш скептичну оцінку ролі раціональних компонентів у прийнятті рішень (їх теоретичного та емпіричного обгрунтування) в порівнянні зі значенням людських цінностей і емоцій, тобто «субраціональних» його складових. Він досить різко йде від «старої раціональності», пов'язаної з домінуванням «логіко-емпіричних» чинників прийняття рішень (наукового знання і емпіричної інформації), і висуває на перший ппан так звані «нормативно-аффек-тивні» чинники (цінності та емоції). А. Етціоні відзначає з цього приводу, що старе «розуміння, згідно з яким люди прагнуть знайти найбільш ефективні засоби досягнення своїх ланцюгів," змінилося новою моделлю прийняття рішень, в рамках якої стверджується, що люди в основному вибирають ці кошти на широкому базисі емоцій і ціннісних орієнтирів і вже в другу чергу на базі логіко-емпіричних висновків». У якомусь сенсі це висновок А. Етціоні«замикає коло»перших дискусій 1940-60-х років, які почалися з критики моделі Г. Лассуелла з боку Г. Саймона за недостатність обліку раціональних компонентів у прийнятті рішень, а завершуються якоїсь ревізією їх ролі і поверненням до пріоритету ціннісно-емоційних компонентів. Якщо в 1940-60-ті роки віра в раціональне обгрунтування політичних рішень за допомогою знань і інформації, їх силу і могутність поділялася в тій ипи іншій мірі всіма учасниками дискусії, то за останні десятиріччя XX століття ця віра порядком ослабла, хоча зовсім і не згасла, а лросто породила бопее зважені і тверезі оцінки їх місця і ролі.

Д) Концепція Дж. Марча.

Організація являє собою скупчення виборів, які шукають проблеми; ідей і почуттів, які шукають ситуації, де вони можуть бути виражені; рішень, які шукають питання, на які вони можуть бути відповіддю; та людей, які приймають рішення, що шукають роботу. Дж. Марч

Джеймс Марч (J. March) - відомий сучасний американський політолог, дослідник в галузі теорії організації, організаційної поведінки та управління; професор менеджменту в Стендсфордском університеті в Каліфорнії. Працюючи спільно з ГербертомСаймоном і Річардом Саертом в Каліфорнійському центрі Меллона - Карнегі, він зробив значний внесок у розуміння процесів прийняття рішень в організаціях та розвиток концепції обмеженої раціональності. Розкриваючи суть даної концепції, Дж. Марч виділяє три типи обмежень, властивих менеджерам і впливають на процес прийняття управлінських рішень, - пізнавальні, політичні та організаційні обмеження.

ПІЗНАВАЛЬНІ ОБМЕЖЕННЯ. До пізнавальним обмеженням Дж. Марч відносить обмеження уваги, обмеження розумових здібностей і безладність переваг.

1. Обмеження уваги. Перш за все, на думку Дж. Марча, дефіцитним розумовою ресурсом кожного індивідуума є увага. З цієї причини люди не можуть одночасно спрямовувати свою увагу на різні предмети і вирішувати різні завдання. Як зазначає Дж. Марч, «людина, що приймає рішення, не може приділяти уваги одночасно всім проблемам і не може одночасно бути скрізь». Тому менеджери і керівники реально вирішують не все, а лише найбільш важливі проблеми організації. Вони концентрують свою увагу тільки на окремих рішеннях в залежності від ситуації і пропонованих до них вимог. У зв'язку з цим зрозуміло, що більшу увагу одному типу рішень призводить до недостатнього увазі, яке потрібно для прийняття інших рішень. Тому велике значення в діяльності керівника має правильний розподіл уваги і встановлення моменту, коли і які завдання слід вирішувати.

2. Обмеження розумових здібностей. Далі Дж. Марч вказує, що в дефіциті знаходиться не тільки увагу, але й розумові здібності. Мозок людини зайнятий вирішенням дуже багатьох проблем, але реально він може обробити тільки обмежений обсяг інформації і зберігати в пам'яті тільки невелике число альтернатив. Як показали подальші дослідження, ці фактори пов'язані з обмеженим обсягом короткочасної пам'яті людини, яка активно використовується в процесі прийняття рішень. Тому будь-який керівник змушений примиритися з жорсткими обмеженнями своїх можливостей, які не дозволяють йому бути раціональним. Дійсно, як показує досвід, всі управлінські рішення приймаються в умовах, «коли керівнику відомо набагато менше, ніж в принципі може бути відомо».

3. Безладні переваги. Крім обмеженості уваги і розумових здібностей, одним з видів пізнавальних обмежень, що впливають на прийняття рішень, є безладні переваги. Уподобання людей мінливі і непередбачувані. Люди часто змінюють своє ставлення до альтернатив і цілям діяльності і навіть іноді не знають, що вони хочуть. Разом з тим вони можуть відчувати невпевненість в собі, ігнорувати власні переваги, потрапляти під вплив інших людей і слідувати чужих порад або традиціям. Крім того, люди можуть формулювати свої уподобання нечітко і розпливчасто. І нарешті, їх переваги можуть знаходитися в конфлікті з перевагами інших. Це найбільш гостро проявляється саме в організаціях, де багато важливі рішення приймаються колективно. Більш того, в сучасних організаціях більшість індивідуальних рішен