ІІ. Методики визначення вартості науково-технічної інформації

Питання вартості такого нематеріального активу, як науково-технічна інформація, нео­днозначне й суперечливе, бо визначити нау­кову чи технічну цінність будь-якого інтелек­ту практично неможливо, тому розрахунок вартості науково-технічної інформації ґрунтується на формальних показниках, а отже, є відносним.

Кожне джерело науково-технічної інфор­мації мас свою специфіку. Для порівняння різних інформаційних джерел застосовується коефіцієнт коригування. Цей коефіцієнт про­понується визначати за формулою складних процентів, що дає змогу привести рівномірні величини оцінки розрахункової величини і встановити опосередковану залежність інформаційного джерела від його поширеності або відомості широкому загалу фахівців у даній галузі чи кількості джерел з даної тема­тики, врахувати наукове старіння матеріалу. Коефіцієнт коригування а обчислюється за формулою:

,                                                    (10.20)

де а — коефіцієнт коригування;

n — поширеність чи відомість, або кількість джерел з даної те­матики, або кількість джерел, врахованих під час пошуку;

t - час з моменту публікації даної інформації або доведення її до відома необме­женого кола осіб.

 

Оскільки по­рівняння наукової і технологічної цінності будь-якого джерела неможливе, а оцінка його цінності може бути тільки відносна, доцільно виділити характерні спільні ознаки об'єктів інтелектуальної власності.

Формальними ознаками будь-якого джере­ла науково-технічної інформації є: автор або кількість авторів; тираж видання або середня кількість учас­ників заходу; вартість одного примірника чи вартість участі в тому чи іншому заході; обсяг публікації чи виступу; час з моменту публікації.

Крім перелічених вище ознак, важливим є розсіювання інформації в різних джерелах, або «інформаційний шум». Величина «ін­формаційного шуму» різних джерел науко­во-технічної інформації значно відрізняєть­ся. Так, для джерел, які можна кваліфікува­ти за приналежністю до декількох галузей знань, «інформаційний шум» більший, для більш вузькоспеціалізованих — менший. «Інформаційний шум» характеризується коефіцієнтом, який дорівнює відношенню відповідних запитові джерел до всіх ві­дібраних за даною темою матеріалів (за певний період часу). Практика показала, що кое­фіцієнт «інформаційного шуму» лежить в межах 0,3 - 0,05.

На підставі вищевикладених параметрів можна встановити формальну взаємоза­лежність величин, що характеризують будь-яке джерело науково-технічної інформації. Вартість науково-технічної інформації можна визначити як прямо пропорційну залежність від ціни одного примірника, тиражу видання, ступеня наукового старіння і специфіки ви­дання, та обернено пропорційну обсягові пуб­лікації. Таким чином, вартість науково-техніч­ної інформації можна обчислити за фор­мулою:

,                                         (10.21)

де а — коефіцієнт коригування;

К_ш — коефіцієнт «інформаційного шуму»;

Ц — ціна одного при­мірника або прирівняна до неї величина;

Т — тираж видання або прирівняна до нього вели­чина;

V — обсяг публікацій або величина, яка може бути прирівняна до нього;

К_стр — ко­ефіцієнт морального старіння.

 

ІІІ. Методика визначення вартості комп'ютерних програм

Критерієм для виникнення авторського права є оригінальність програми, тобто про­грама повинна бути результатом творчої діяль­ності автора. Форма вираження комп'ютерної програми (ідеї, принципи) не охороняється ав­торським правом, тому алгоритми, мови про­грамування охороні не підлягають. Автором комп’ютерної програми може бути як фізична, так і юридична особа, що створила цю програму.

Економічними та технічними складовими, що можуть виливати на вартість програми, є:

¾ ціна програми, що склалася на ринку;

¾ собівартість розробки;

¾ витрати на вдосконалення програми, копі­ювання;

¾ старіння, що визначається часом від мо­менту створення програми;

¾ кількість комплектів програми, які пере­дано стороннім юридичним чи фізичним осо­бам;

¾ ступінь кодового захисту від несанкціоно­ваного використання програми.

На підставі вище перелічених параметрів прикладних пакетів програм можна встанови­ти таку залежність вартості від згаданих па­раметрів:

,                                             (10.22)

де В_п — вартість програми;

К — коефіцієнт, що характеризує ступінь кодового захисту програ­ми.

Для кожного пакета прикладних програм визначення такого коефіцієнта потрібно про­водити індивідуально, врахувавши захист усієї програми та її елементів, фрагментів, файлів тощо. У даному випадку:

К=1; К_с — часова залежність від моменту створення програми, що визначає ступінь старіння (коефіцієнт ста­ріння);

С — собівартість розробки приклад­ного пакета програми або її ринкова ціна;

W — витрати на удосконалення програми, копію­вання, інші додаткові витрати, пов'язані з про­грамою.