Західнохристиянське середньовічне суспільство.

Західна цивілізація у період формування індустріального суспільства.

Євразійська цивілізація.

 Античний (від лат. аntios) означає «давній». Історики традиційно називають античним світом суспільства Стародавньої Греції та Риму з IX ст. до н.е. по V ст. н. е. Греція займала різне географічне становище: від материка (Ахейя), півострова (Пелопонес) до  ряду островів (Еолія). Сьогодні вчені  вважають крито-мікенську епоху також періодом античності (ІІІ – ІІ тис. до н. е.).У цей час виникає ранньокласове суспільство, початки державності, формується культура. Архаїчний період (VIII- VI ст. до н. е.) – епоха швидкого розвитку. Формується міська цивілізація, полісна система управління, алфавітне письмо, ефективна система освіти, завдяки якій у античній Греції не було неграмотних.  Вплив античності розповсюджувався  на великі території Середземномор’я. Виникають Олімпійські ігри, філософія, інші науки. Їх родоначальником вважається Фалес, засновником античної філософії стає Піфагор, у якого наука приймає форму математики і стає самостійним явищем. Класичний період (V –IVст. до н. е.) Це період розквіту давньогрецької цивілізації і демократії. Саме у цей період склалась знаменита афінська демократія, у якій вся влада належала народним зборам. Високого рівня досягла філософія, особливо завдяки Сократу, Платону, Аристотелю. Значно розвинулась риторика (Ісократ, Демосфен). Геродот написав «Історію». Афінський Акрополь стає шедевром світового мистецтва. Він включає багато храмів, серед яких головним є храм Афін Парфенон. Останній етап цивілізаційного розвитку Стародавньої Греції - Еллінізм (323 – 146 рр. до н. е.). Завоювання О. Македонського розширили кордони античного світу до Індії та Середньої Азії. Оскільки антична цивілізація межувала зі стародавніми цивілізаціями Сходу, вона багато запозичила з них, проте сама  залишалась явищем унікальним і оригінальним. Так, якщо основою суспільного життя Сходу було обожнення царської влади,то у античних державах був поліс (місто-держава, яка об’єднувала саме місто і навколишні поселення). Саме поліс був центром, навколо якого складалась система господарських, політичних та культурних відносин. Постійно розширюючи свої кордони, Греція відкривала нові центри торгівлі, будувала міста. Особливо активним цей процес стає з початком епохи великої грецької колонізації (близько 500 р. до н. е.), яка охопила узбережжя Середземного, Чорного та Азовського морів. Тут були побудовані багаті міста, активно розвивалася торгівля. Полісна система - це  особливий тип держави, характерний тільки для античності, який базувався на основі суспільної громади. Кожен громадянин приймав участь в управлінні державою, усі посади були виборні. Форми власності у полісах були двоєдині: кожен громадянин мав власне і одночасно спільне суспільне володіння. Тому рівень життя був досить забезпеченим. Усі громадяни полісів були рівні і вільні, не допускалось ніяке панування над ними.

  У результаті походів Олександра Македонського (356-323 рр. до н. е.) утворилася велика імперія, яка охоплювала територію від Дунаю до Індії. І хоч вона проіснувала недовго, все ж сприяла розповсюдженню грецької культури на інші території. Антична цивілізація весла вагомий внесок у розвиток економіки: було утворено багатогалузеве господарство, яке працювало на ринок, організовані мануфактури, в яких нараховувалось до 1000 робітників, виникли приватні і храмові банки, які видавали позики. Антична цивілізація сприяла формуванню особистості, яка радикально відрізнялась від попередніх: це була вільна людина, носій законодавчої влади, патріот, спроможний захищати батьківщину, представник унікальної культури, яка у майбутньому вплинула на формування світової культури і європейської цивілізації.

    Подібною була Римська цивілізація, хоча вона мала свої особливості.

Рим виник одночасно із грецькими поселеннями і багато у чому був схожим на них. Навіть коли Греція попала під владу Рима (148 р. до н. е.), вона продовжувала впливати на його культуру.  На VIIІ ст. до н. е. припадає виникнення у римлян царської влади. Це так званий царський період (VIII – VI ст. до н. е.).  Поряд із царем працював Сенат на чолі з принцепсом (головою). Уся повнота влади зосереджувалась по куріям (куріантні коміції), на яких обирався цар, приймались закони. У VI – I ст. до н. е. відбувається становлення республіканського періоду. У римській республіці поєднались традиції монархії, аристократії і демократії. Так, продовженням монархічних традицій стала влада виборних консулів, аристократичні традиції втілював Сенат, а втіленням демократичних традицій були народні збори. З появою республіки Рим вів безперервні завойовницькі війни, він розгорнув широку зовнішню експансію, підкорюючи інші народи. У цей період розвиваються науки: юриспруденція, риторика (Цицерон), освіта, архітектура (будуються амфітеатри, форуми, терми, базиліки). На межі епох Рим стає імперією. Юлій Цезар (100 – 44 рр. до н. е.) отримує титул диктатора з безмежними правами. Першим імператором став Октавіан Август (63 р. до н. е. – 14 р. н. е.). Його правління вважається «золотою добою» імперії. Це епоха розквіту наук: географії, медицини, історії (Страбон, Птоломей, Плутарх). Високого рівня досягла архітектура, будівництво мостів, доріг, акведуків. Значною спорудою став Колізей (амфітеатр). Найвищого розвитку архітектурна і інженерна думка досягла в Пантеоні -  храмі всіх богів, відлитого з бетону. Розвиток літератури пов'язаний з іменами Вергілія, Горація, Овідія. Популярними у Римі стали театри, де ставились комічні сцени, діалоги, комедії і трагедії. На відміну від Греції, Рим завдячує своєму розквіту не мореплавству і торгівлі, а завоюванням. Римський громадянин – це людина війни, завоювань, особистої доблесті. З V ст. до н. е. починається занепад Римської імперії під тиском варварів. ІІІ – V ст. н. е. – пізньоімперський період. Це роки повстань, кризи, анархії і широкого розмаху злочинності. Утверджується необмежена влада імператорів. У 395 р. імперія розпадається на Західну з центром у Римі і Східну з центром у Константинополі. 476 р. було скинуто останнього римського імператора і Римська держав припинила своє існування.

2.Епоха Середньовіччя охоплює величезний період Західної Європи, який продовжувався більше 1000 років (з V по ХVI ст., від падіння Риму до Нового часу. У ньому умовно виділяють три періоди:

Раннє Середньовіччя (V – Х (ХІ) ст.);

Високе Середньовіччя (або класичне) (Х (ХІ) – ХІV ст.);

Пізнє Середньовіччя (ХІІІ – ХV (XVI) ст.

Вважається, що термін Середньовіччя було введено італійцем Флавіо Бьондо у епоху Просвітництва. Хоча Петрарка називав період VI – VІІІ ст. «Темні віки».

Західна цивілізація включає країни Західної і Центральної Європи, США, Канаду, Австралію, Нову Зеландію (країни, які були сформовані вихідцями з Європи).

Для раннього Середньовіччя характерним було велике переселення народів, активізація походів вікінгів, утворення королівств остготів і вестготів, пізніше Франкської держави, яка зайняла більшу частину Європи. Північна Африка та Іспанія увійшли до складу Арабського Халіфату. На Британських островах виникає багато маленьких держав: англів, саксів, кельтів. На Сході Європи з'являються Велика Моравія і Давньоруська держава. Важливим явищем раннього Середньовіччя стала Реконкіста (відвоювання Піренейського півострова християнами). Образ раннього Середньовіччя визначають три головні процеси: 1. Вторгнення варварів, яке закінчилось падінням Риму; 2. Ствердження християнства; 3. Формування на території бувшої Римської імперії нових «варварських» держав. Антична культура у її давньому варіанті зникає, наступає епоха «варварізації». На політичній карті післяримської Європи виникають декілька найбільших держав: Королівство вестготів на території Іспанії, Королівство франків (Франція), Королівство остготів на землях Італії. Це були своєрідні держави, зі своїми столицями, королями, які там не жили, ведучи напівкочовий спосіб життя. Важливу роль відігравала релігія (християнство). Християнство зародилось у І тис. до н. е. Спочатку воно формувалось на лоні іудаїзму. Його джерелами були іудейське Св’яте Письмо (Старий Заповіт), антична філософія, деякі східні культи. Соціальними носіями християнства були низи суспільства Римської імперії.  У середньовічній Європі християнство стає філософсько-ідеологічною основою усього суспільства, під його впливом відбувається консолідація римо- католицької церкви.

  В основі християнства – віра в єдиного Бога, носителя абсолютної свободи, початку і кінця світу. Картина світу у християнстві описана в Біблії (від грец. Biblia – книга), священній книзі християн, яка складається з двох частин: Старого і Нового Заповітів. Старий Заповіт – священна книга послідовників іудаїзму, Новий – власно і є ідеологія християнства. У першому і частково другому розділах Книги Буття Старого Заповіту йдеться про те, як  Бог створив світ із хаосу на протязі шести божественних днів. На шостий день була створена людина – Адам - вершина творіння, яка отримала безсмертну душу і одержала у володіння світ. Проте людина перебувала в умовах свободи вибору між добром (безсмертя) і злом (смерть). Прагнучи зрівнятись у розумінні світу з Богом, людина обирає другий шлях і позбавляється безсмертя. Християнське віровчення (Новий Заповіт, або Євангеліє, що у перекладі з грецької означає блага звістка) базується на положенні про те, що Бог не забув про краще із своїх творінь і вирішив повернути людині безсмертя. У центрі християнської ідеології - образ Ісуса Христа (у перекладі з грецької Христос – месія, спаситель), який своєю мученицькою смертю постраждав за гріхи людства, але тим самим зняв з людей ці гріхи і примирив людину з Богом. Відмінність між Старим і Новим Заповітами – у стосунках між Богом і людиною. Бог старого Заповіту звертався до обраних – іудеїв, а в Новому Заповіті – до кожної людини, її внутрішнього життя, тобто ідеологічна основа християнства – універсалізм. Новий Заповіт складається із чотирьох Євангелій, два з яких приписуються учням Христа: Матвію і Іоанну, інші – від Марка і Луки написані учнями учнів Христа. Сюди також включені Діяння апостолів – перших учнів Христа, послання апостолів християнським общинам і Откровення Іоанна Богослова, або Апокаліпсис. Християнське віровчення орієнтує людину на вдосконалення людини і світу, тобто знову ставить в умови вибору, але тепер уже правильного шляху.

Хронологічно християнство виникло у І ст. н. е. на території Східної Римської імперії (Палестина) і досить швидко розповсюдилось. Причиною цього було складне соціально-політичне становище населення, що страждало від гніту Риму. Звідси – настрої відчаю, безвихіддя, сліпої покірності долі, очікування спасіння, або Спасителя (месії). Єврейський філософ Олександр Філон писав, що Бог як найвища сутність не міг вступити у безпосередній контакт зі світом, тому обрав посередника – Ісуса Христа. Досить швидко формуються християнські общини – екклессії, з’являються харизматичні особистості – пророки, християни вірили,що через них Бог розмовляє з людьми. Проте перші три століття християнство переслідувалось владою Риму. І тільки з 324 року воно стає державною релігією Римської імперії. Однак уже на початку виникнення у християнстві утворюються різні напрямки, що, насамперед, було пов’язано із відокремленістю общин. Політичне і релігійне розділення Римської імперії уже у ІІІ – ІV ст. призвело до відокремленості східної і західної церков. На сході Римської імперії сформувались чотири автокефальні (самостійні) церкви: Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська, Єрусалимська. Пізніше відділились Кипрська і Грузинська православні церкви. У середині V ст. відокремилась Вірмено-григоріанська церква. 16 червня 1054 р. Римський папа і формальний керівник православ’я Константинопольський патріарх проголосили по відношенню один до одного анафему (церковне прокляття). Це означало остаточний розкол християнства на західне - католицтво (лат. katholikos – загальний, вселенський), і східне  православ’я (грец. orthodoxos – дійсний, правильний). Західне християнство набирає наддержавного статуту, стає більш раціональним, а східне – більш консервативне, опирається на ірраціоналізм, робить акцент на обрядовості, у значній мірі залежить від влади.

  Високе Середньовіччя – це період зміцнення королівської влади, яка опирається на рицарство і міщан, зростає економіка і культура міст, де формуються початки самоуправління. В Італії виникають міста- республіки (Венеція, Флоренція та ін.). Соціальною основою в суспільствах були феодальні відносини, де головну роль відігравали феодали і підкорені їм селяни. Хрестові походи сприяли збільшенню багатств, посиленню полярності суспільства. Домінуючим залишався теократизм (панування релігійних поглядів). У філософії панувала схоластика (синтез християнства і логіки Аристотеля).

 До епохи Раннього і Високого Середньовіччя відноситься період існування Візантійської імперії (395 – 1453).