Умови та механізм злочинного прояву. Конкретно опредмеченим інтересом1, ідеальною підставою і його виправданням2

 

конкретно опредмеченим інтересом¹, ідеальною підставою і його виправданням². Про мотив як підставу для суспільно небезпечно­го діяння, розуміючи під підставою «висхідний момент» злочину, його причину і привід, пише і А. В. Савченко³.

На наш погляд, у наведених та багатьох подібних дефініціях поєднуються і навіть змішуються два підходи: а) визначення по­ходження та місця мотиву у спонукальному та детермінаційному процесі; б) оцінка його значення в останньому. Щодо місця моти­ву у спонукальному процесі слід, на наш погляд, звернути увагу на те, що він, на відміну від потреби, інтересу, цілі, ставлення та інших його елементів не постає самостійним елементом цього процесу. Мотивами стають та виконують їх роль потреби, інтере­си, суспільні вимоги, ідеали, норми, громадянський обов'язок, переконання тощо, якщо вони набувають властивості збудника (спонукання) до дії, тобто функцію мотиву⁴. Оскільки більшість наведених елементів реалізуються через потреби, то найчастіше цілком підставно визнається, що мотив у цьому значенні — це оп-редмечена потреба, тобто поєднана через мотив із предметом її задоволення. Зазначалося також, що мотив — це не потреба, а предмет її задоволення.⁵ Але думається, що мотив не лише не потреба, а й не предмет задоволення останньої: його місце між потребою і предметом як психічного засобу, який серед багатьох об'єктів визначає саме той, що може стати предметом задоволен­ня потреби. Майже 20 років тому нами була дана наступна оцінка природи і ролі мотиву — «це специфічне ставлення до предмета, що полягає у сприйнятті здатності останнього слугувати задово­ленню потреби, визначені способів виконання ним цієї ролі, збудженні потягу (нахилу) до дії, що реалізує потребу через цей предмет. Ще більш широко: мотив визначає потрібніше ставлен­ня до предмета»⁶. Це розуміння гносеологічно-детермінаційної

¹ Филановский И. Г. Социалыю-психологичсскос отношение субъекта к преступлению. —
Ленинград, 1970.-С. 44.

² Котов Д. П. Мотивы преступлений и их доказывание. — Воронеж, 1975. — С. 11.

³ Савченко А. В. Зазнач, праця. — С. 14.

¹ Платонов К. К. О системе психологии. — М., 1972. — С. 152.

⁵        Леонтьев А. Н. Зазнач, праця. — С. 190.

⁶        Закаток А. П. Прогнозирование и предупреждение индивидуального преступного поведе­
ния. — С. 34.

сутності мотиву є правильним і на сьогодні. З огляду на наведе­не вважаємо, що мотив, як належний до індивідуально-психо­логічного комплексу, що є безпосередньою причиною вчинення злочину, може також, але досить умовно, іменуватися причиною злочину, тому що крім нього спричинюючу роль виконують й інші елементи цього комплексу, насамперед: антисуспільна, суспільно небезпечна спрямованість особистості, яка значною мірою визначає криміногенну орієнтацію, мотивацію та форму­вання криміногенного мотиву. З тих самих міркувань, лише умовно — стосовно безпосереднього спонукання — не можна вважати мотив «вихідним моментом злочину», «початковою спонукальною причиною»¹, тому що поперед мотиву у спонукаль­ному процесі стоять потреби, інтереси, ставлення, які опредмечу-ються через мотив. Принагідно слід уточнити співвідношення між мотивом і сенсом. Сенс — це іншими словами мета, яка визна­чає для чого відбувається спонукання. Спонукання дійсно немож­ливе без участі сенсу. Мотив сприяє визначенню сенсу і тому мож­на погодитися, що у першого існує сенсоутворююча функція, але характеризувати «мотив в якості... сенсу... до злочину»², тобто ототожнювати їх не варто, у кожного з них своя роль і призначен­ня у спонукальному та загалом детермінаційному процесі.

Загальноособистісний підхід до визначення поняття мотиву спрямовується, насамперед, на з'ясування співвідношення між ним і поняттями особи та особистості, місця, яке займають моти­ви у структурі особистості. Та чи можуть останні слугувати її інте­гративним показником? Відоме поширене твердження, що за мотивами діяльності складається уявлення про особу: які моти­ви — така й особа, її особистість. Чи дійсно це так? Відповідно до цього питання нагадаємо, що існують вузьке і широке значення поняття мотивів. Досі розглядалося поняття мотиву у вузькому значенні, як спонукання до дії, що визначається опредмеченням потреби людини. У широкому значенні мотив — це стала осо-бистісна властивість, що тривалий період, а можливо й усе життя, визначає спрямованість діяльності особи у певних напрямах, пев-

¹ Савченко А. В. Зазнач, праця. — С. 14-15.

² Там само. — С. 15.

 

288

289

Глава 7

них сферах життєдіяльності. Такі мотиви часто називають голов­ними або генеральними, вважається, що вони формуються з дитинства¹.

Подібне розуміння мотиву більш прийнятне для визначення змісту та спрямування мотивації. Воно близьке за своєю сутністю до категорій «ставлення», «установка», «ціннісна орієнтація» та майже не розмежовується з ними, крім того, що у мотива більш ви­разна спонукальна функція. Ці відмінності знаходяться більше у сфері термінології, ніж у сутності. Але й у такому широкому значенні мотив не може бути визнаний інтегрованим, типовим по­казником особистості. Мотиви так чи інакше, в усвідомленій чи не-усвідомленій формі, пов'язані зі свідомістю, з усім психологічним комплексом особистості, відображують спрямованість останньої, морально-психологічний образ особи. Через мотив у процесі моти­вації здійснюється оцінка предмета реалізації мотиву та пов'язаної з цим дії особи через соціальний зміст, що став здобутком особи у процесі засвоєння суспільних відносин. Звідси, очевидно, зрозу­міло, що мотиви, як і потреби, займаючи важливе конструктивне місце у спонукальному механізмі, не можуть бути інтегративним показником особистості, визнаватися її «ядром», оскільки самі, у першу чергу, знаходяться під значним впливом змісту особистості, її внутрішнього духовного світу². Таким чином, у наведеній формулі співвідношення: «мотиви» ->- «особистість» їх потрібно представи­ти наступним чином: «особистість» ->- «мотиви».

Далі розглянемо коротко поняття та значення категорії «моти­вація». Не дивлячись на деякі розбіжності у визначенні її поняття, воно може бути зведено до двох основних варіантів згідно з якими мотивація — це: 1) сукупність або система психологічних детер­мінантів, що виконують роль внутрішньої причини злочину³; 2) процес виникнення, формування, розвитку, зміни мотивів, прийняття рішення вчинити злочин⁴. Цей процес має своє виник­нення, розвиток, спрямованість і припинення.

¹ Антоияп Ю. М. Зазнач, праця. — С 107-108.

² Закалюк А. П. Зазнач, праця. — С 34.

³ Кримінологія. Загальна та Особлива частина / За рсд. І. М. Даныиина. — С 83.

¹ Криминальная мотивация / Под рсд. В. Н. Кудрявцева. — М., 1986. — С. 15; Антоши Ю. М. Зазнач, праця. — С. 107.

290