Умови та механізм злочинного прояву. До умов, що визначили обставини вчинення злочину, сприяли йому

до умов, що визначили обставини вчинення злочину, сприяли йому. Відмінну позицію у цьому питанні займає І. М. Даньшин, який вважає, що криміногенна ситуація не належить ні до поняття «причини», ні до поняття «умови вчинення злочину», вона відіграє роль приводу для нього, як «зовнішнє спонукання до дії, як привід до нього», відрізняючи його від приводу, який створює сам винний та використовує для досягнення своєї мети¹.

На наш погляд, у такій трактовці змішано два різних підходи до розуміння значення конкретної життєвої ситуації: функціональ­ний та детерміністичний. Дійсно, ситуація у ряді випадків може виконувати функцію приводу, створюючи або зумовлюючи його. Конкретна життєва ситуація може виконувати й інші функції: сприяння, застереження, перешкоди формуванню криміногенних властивостей особи, породжувати додатковий мотив, змінювати злочинний намір тощо. Проте у детермінаційному значенні вона як конкретний вияв соціального середовища не може бути нічим іншим, як умовою, що сприяла або перешкоджала розвитку криміногенної орієнтації та мотивації, формуванню мотиву і наміру вчинити злочин, реалізації рішення щодо останнього.

Завершуючи розгляд конкретної життєвої ситуації у загально­му кримінологічному плані та її ролі у формуванні криміногенної орієнтації та мотивації, слід наголосити на деяких положеннях.

1. Як і на інших етапах, в інші моменти життя людини життєва ситуація, в якій відбувається формування криміногенної орієнтації та мотивації, може бути нейтральною щодо мотивації взагалі, у то­му числі тієї, що має криміногенний характер, а може мати певне мотиваційне значення. Загальною умовою останнього є значимість ситуації для людини, що визначається її підтримкою або супроти-вом провідним мотивам особистості та тим конкретним мотивам, які на часі формуються, тобто криміногенним мотивам.

2. Вплив ситуації на процес орієнтації та мотивації, як правило, мало залежить від того, виникла вона раптово чи конкретизувала­ся поступово. Міра впливу ситуації на орієнтацію та мотивацію більше залежить від багатьох інших обставин, серед яких можна виділити: а) характер та спрямованість мотивів, що формуються,

¹ Кримінологія. Загальна та Особлива частини / За ред. І. М. Даньшина. — С 89.

305

Глава 7

Умови та механізм злочинного прояву

 

їх усвідомлення; б) особливості характеру та темпераменту особи, рівень культури, інтереси, індивідуальний досвід; в) зміст, способи та тяжкість злочинної діяльності, до якої веде мотивація; г) харак­тер самої ситуації, її учасників, відносин між ними, її параметри стосовно території і часу; ґ) предмет злочинного прояву та ін. Тобто ситуація має бути конкретно значущою саме для формуван­ня криміногенної мотивації певної спрямованості, формування мотиву стосовно вчинення якогось конкретного злочину, у певний час, за певних умов.

3. Передзлочинна ситуація може істотно вплинути на криміно­генну мотивацію здебільшого тоді, коли вона актуалізує, тобто «викликає до дії» мотиви, що раніше вже визначалися у людини, вона створює додаткові умови для їхнього остаточного формуван­ня і подальшої реалізації. Досвід показує, що ситуація у цей час майже не може бути випадковою. Особа, яка має суспільно небезпечну спрямованість, визначену як можливість злочинного способу задоволення своїх потреб, ніби шукає або використовує сприятливу ситуацію, в якій криміногенна мотивація остаточно конкретизується, мотив вчинення злочину опредмечується і стає можливим для реалізації. Тобто ситуація актуалізує мотив тим, що предмет його задоволення знаходиться у ній або залежить від неї.

4. Вплив конкретної життєвої ситуації на криміногенну орієн­тацію та мотивацію часто визначається тим, що перша ніби пропо­нує особі спосіб реалізації мотиваційної тенденції (домінуючих мотивів її спрямованості). Злочинний прояв стає способом вирішення певної проблеми, яку нагадала або створила конкретна життєва ситуація.

5. Слід відзначити, що криміногенний вплив ситуації можли­вий лише стосовно особистості, яка «підготовлена» до нього си­стемою своїх поглядів, ціннісних орієнтацій, провідних мотивів. Твердження про наявність ситуативних злочинців, злочинний прояв яких визначається ситуацією, є обґрунтованим лише щодо тих осіб, особистісні психологічні особливості яких обумовлюють її жорстку залежність від обставин ситуації, в яку вони потрапля­ють і в якій вони діють певним чином («раб ситуації»).

6. Не лише ситуація, а зовнішнє середовище в цілому може спри­чинити свій визначальний вплив, наразі криміногенний, якщо особа

306

основним чином сформована в антисуспільному та соціально небез­печному напрямі, коли криміногенний вплив середовища, у тому числі ситуації, лягає на підготовлений для нього ґрунт особистості.

§ 3. Умови, ситуація та механізм прийняття рішення

про вчинення злочину

та реалізації злочинного наміру

Після того, як процес криміногенної мотивації призводить до сформування певного мотиву та опредмечування його як мотиву вчинення конкретного злочину, особа визначає зміст необхідних для його реалізації дій. У цей час визначаються підготовчі і безпо­середні дії, способи, засоби та форми їх вчинення. Оцінюється та окреслюється ситуація, що сприяла б досягненню поставленої ме­ти і конкретного результату замисленого злочину. Визначаються перешкоди, які можуть виникнути на цьому шляху, та засоби їх усунення (нейтралізації) й інші питання, що мають обумовити рішення вчинити злочин та забезпечити планування його здійснення. Рішення і план вчинення злочину супроводять майже кожне з цих питань, і тому вони обґрунтовано виділені в окрему ланку механізму злочинного прояву.

Рішення може бути обмисленим або необмисленим, розгорну­тим або згорнутим. Воно може визрівати тривалий час або сфор­муватися за секунди. Вчинення злочину — це не рядовий акт навіть для досвідченого злочинця. Вчинити його без попереднього плану, навіть елементарного, неможливо.

Прийняття рішення — це якісно новий етап та свідчення по­дальшого зростання суспільної небезпечності особи. На етапах фор­мування антисуспільної спрямованості, її поглиблення у певній сфері суспільних відносин і навіть при визріванні криміногенної орієнтації та мотивації мова йде про деформації особистості загального характеру і переважно у вигляді тих чи інших роздумів, міркувань, думок. Стадія прийняття рішення — це перехід до дії, конкретної і реальної у своєму зовнішньому прояві.

Рішення про вчинення злочину займає центральне місце у ме­ханізмі останнього. У ньому, з одного боку, ніби підбивається підсу­мок усього минулого негативного розвитку особистості, впливу на нього безлічі об'єктивних та суб'єктивних чинників, із другого — це

307

Глава 7

Умови та механізм злочинного прояву

 

проекція майбутнього злочину, його основних характеристик. Рішення свідчить про закінчення процесу визрівання причини злочину, це психологічна форма її відображення. У рішенні прогно­зуються деякі більш загальні питання (ситуація вчинення, лінія поведінки при успішному її розвитку та при небажаних змінах, пе­редбачення щодо реалізації результатів злочину, тактика дій у разі викриття). Разом із тим, рішення містить ряд конкретних елементів, які визначаються предметніше і не передбачають зміни в процесі вчинення. До них слід віднести об'єкт злочинного пося­гання, спосіб вчинення злочину, його місце та форму (групову чи індивідуальну), запасні варіанти дій на випадок, коли вчинення стане неможливим з причин, що не залежать від суб'єкта.

Загалом, рішення про злочинний прояв із різною мірою усвідо­млення змісту і розгорнутості інформації відображає все коло явищ, операцій, процедур, які безпосередньо стосуються злочин­ного акту, передусім його причину, умови, які йому сприяють, спо­соби самовиправдання, напрями та засоби приховування слідів вчиненого. Таким чином, можна визначити, що рішення стосовно злочинного прояву — це інтелектуально-вольовий акт, який свідчить про готовність особи до вчинення злочину та певний план останнього.

Існує багато варіантів класифікації рішень про вчинення злочи­ну, що дають змогу отримати різнобічне уявлення про нього. За ха­рактером дій, які передбачаються у рішенні, останнє може бути стверджувальним, що спрямовується на вчинення злочину, або за-перечувальним, коли від здійснення останнього відмовляються. За часом прийняття рішення можна поділити на попередні та такі, що супроводжують злочин, тобто приймаються або розгортаються в процесі його вчинення. Залежно від суб'єкта рішення поділяють­ся на індивідуальні та групові, самостійні та несамостійні (конформні). У свою чергу останні за мотивом конформності мож­на диференціювати на нормативні (підкорення груповим нормам) та традиційні (автоматичне слідування певній традиції, ритуалу). Важливе кримінологічне значення щодо можливостей профілак­тики планованого злочину має поділ рішень на цільові (це здебільшого попередні) та ситуативні (безпосередня реакція на ситуацію). Безпосередня криміногенна ситуація часто є приводом

308

для прийняття ситуативного рішення про вчинення злочину. За даними досліджень 42 % навмисних вбивств та близько 34 % розбійних нападів мають ситуативний характер. Разом із тим, си­туативний злочин лише ззовні вважається таким, що обумовлений ситуацією. Насправді, щоб певним чином реагувати на сприятли­ву ситуацію, особа має бути підготовлена до цього. її спрямо­ваність і комплекс буденної психології в цілому визначають ре­акцію на ту чи іншу ситуацію, в тому числі негативну, криміноген­ну. У тих самих ситуаціях емоційні або нестримані особи б'ються, розсудливі — домовляються, розводяться (зазвичай розумні праг­нуть взагалі не потрапляти в подібні ситуації). Важливою у кримінології є диференціація рішень за критерієм усвідомленості. За цим критерієм рішення поділяють на: а) повністю усвідомлені; б) частково усвідомлені; в) не усвідомлені, коли рішення побудо­вано на емоції, вольових збудниках, без участі розуму. Залежно від моменту усвідомлення рішення поділяють на осмислено усвідомлене та інтуїтивне (процес опрацювання рішення не усвідомлюється). Серед рішень про навмисні вбивства інтуїтивні складають до ЗО %, про розбійні напади — 12 %. Вважається, що усвідомленим рішенням більшою мірою можна запобігти, чого не скажеш про інтуїтивні. Те саме можна констатувати у зв'язку з поділом рішень на безумовні та такі, що мають реалізуватися за певних умов. Останніми визначаються не лише можливість, а нерідко й заходи запобігання (недопущення) дії умови. За даними досліджень 35 % рішень про скоєння вбивств ставилися у залежність від поведінки потерпілих. Дві третини рішень про вчи­нення розбійних нападів ставилися у залежність від підшукання співучасників, можливості відвести від себе підозру у вчиненні.

Процес прийняття рішення про вчинення злочину можна поділити на три етапи:

І етап — підготовчий — збір, переробка інформації про значущі елементи діяльності, що мають скласти елементи вчинення злочи­ну; зміст останніх значною мірою визначається опредмеченим йо­го мотивом, причому мотив з урахуванням інформації цього етапу може частково змінюватися. До цього етапу входить:

— осмислення форми злочинного прояву (вчинок або діяльність, індивідуальна чи групова, чи потребує спеціальної організації);

309

Глава 7

Умови та механізм злочинного прояву

 

— розроблення варіантів прояву (значною мірою залежить від інтелектуальних можливостей, досвіду особи) та умов його здійснення;

—визначення варіантів способу вчинення;

—варіації ховання слідів, переховування засобів, знарядь, пред­метів злочинного прояву;

— визначення умов, від яких залежить реалізація рішення.
Так, у навмисних вбивствах до 50 % умов пов'язувалися з вчи­
ненням потерпілим певних дій; 33 % — із наявністю сприятливих
умов; 20 % — із наявністю можливості владнати проблему
правомірним шляхом; 10 % — із забезпеченням знарядь і засобів
вчинення.

II етап — основний — розумовий аналіз та вибір одного з
варіантів прояву як «найбільш прийнятного» для особи. Здій­
снюється через оцінювання та фільтрацію попередньої інформації
на підставі певних критеріїв. Звичайно, пошук критерію є досить
умовним: деякі з них невідомі, інші є інтуїтивними — відомі з влас­
ного або чужого досвіду: окремі критерії приймаються, інші
відкладаються або їм не надається значення.

Рішення через імовірність прояву, несистемність складових еле­ментів та здебільшого непрофесійність містять помилки. їхній об­сяг та значущість різні. Можна згрупувати критерії рішення до де­кількох і навіть одного загального: оптимальність, здійсненність, менша небезпека викриття та більша результативність (щось подібне до визначення ефективності).

III етап — контрольний — оцінка прийнятого рішення у процесі
діяльності (передзлочинної, у момент вчинення злочину, її коригу­
вання). Контрольно-оцінювальна дія може мати місце і після
вчинення злочину для переконання у досягненні результату,
набуття досвіду та опрацювання критеріїв на майбутнє.

За допомогою наведеного вище визначаються підстави зміни рішення. Такими мають бути визнані:

1) швидка зміна обстановки, ситуації, викликана зовнішніми причинами;

2) дія внутрішніх причин (страх, вагання, сумніви); цей момент винятково важливий для застосування запобіжного впливу з ме­тою сприяння відмові від вчинення злочину;

310

3) виявлення помилок у рішенні (прорахунки, неповнота
інформації);

4) слабка організація підготовки до вчинення злочину, що вияв­
ляє неспроможність, нездатність засобів, знарядь, співучасників
тощо.

Прийняття та реалізація рішення відбуваються не в ізольовано­му резервуарі, а у середовищі явищ, процесів, умов, які впливають на цей процес, у тому числі:

а) на саму особу, її свідомість та спрямованість її особистості як
на причину злочинного прояву;

б) на умови, за яких має відбуватися вчинення злочину (зміна
умов, посилення охорони, безпеки);

в) на безпосередню ситуацію аж до можливої її зміни.

За всіма трьома адресатами дії зовнішніх впливів має бути організований професійний вплив на особу з метою відмовити її від вчинення злочину. Саме із запобіжною метою вивчається процес прийняття рішення та обставини, які йому заважають, гальмують та припиняють його.

Всі обставини впливу на прийняття та реалізацію рішення за змістом впливу поділяються на групи:

а) ті, що прискорюють прийняття рішення та його реаліза­
цію — це найбільш небезпечні обставини, потрібно зупиняти їхню
дію, нейтралізувати, для чого слід своєчасно виявляти їхній
криміногенний вплив і, відповідно, вживати профілактичних та
інших застережних заходів. До обставин цієї групи належать: деякі
прояви поведінки потерпілого (потерпілої) зокрема підбурюван­
ня; сильне душевне хвилювання; наявність співучасників, пере­
дусім досвідчених, активних; стан алкогольного сп'яніння
(з метою «відпустити гальма», або, як зараз кажуть: «відірватися»,
«розслабитися», «зняти напругу»);

б) ті, що гальмують прийняття та реалізацію рішення (страх,
переживання завдати неприємність близьким, невпевненість) —
дуже важливим у разі виявлення названих обставин є інди­
відуально-профілактичний вплив на особу;

в) ті, що спрощують ставлення до значущості та небезпечності
злочину, власних дій — алкогольне сп'яніння, вплив близької рефе­
рентної групи, у тому числі злочинної, наркотичне збудження,

311

Глава 7

Умови та механізм злочинного прояву

 

доведення до істерії, активізація психопатії, інших психічних ано­малій, невропатій та ін.

Окремо серед цих чинників слід назвати стан здоров'я, хронічне або гостре раптове захворювання, а також настрій, стрес, емоційне напруження; недостатність інформації; соціально-психо­логічний клімат, як погіршений, так і особливо поліпшений, що протистоїть (суперечить) попереднім намірам, які призвели до прийняття рішення про вчинення злочину.

Особливе значення мають обставини (умови), що супроводжу­ють здійснення рішення, сприяють йому або гальмують його.

На думку вчених, які досліджували цей етап (період) механізму злочинної поведінки, супротив, гальмування рішення вчинити злочин, загалом, характеризують дефектність прийнятого рішен­ня. Називають декілька типових ситуацій, коли проявляється така дефектність:

а) швидкоплинність або виняткова складність ситуації;

б) афективний, імпульсивний вчинок;

в) здійснення примусу організаторів або інших активних учас­
ників злочину та природний опір йому;

г) наявність психічної аномалії, яка знижує можливість раціональ­
ного судження, про що йтиметься в окремій главі Розділу 2 Курсу.

Афективність дій частіше зустрічається при вчиненні насиль­ницьких злочинів, зокрема вбивств. Інші дослідження відзначають значний вплив співучасників, особливо на осіб, моральні та пра­вові навички і спрямованість особистості яких загалом нестійкі.

Безперечно, гальмує, веде до дефектності оцінювання ситуації її складність, швидкоплинність, що характерно для аварій, ката­строф, гострих явищ природи, ситуації терористичного нападу, взяття у заручники. Механізм злочинного прояву ніби почи­нається з останньої ланки: сприйняття та здійснення рішення. Проте це не так. У гострих ситуаціях більш виважено і розсудливо почувають себе особи з недеформованою свідомістю, зі стабільною та прийнятною суспільною спрямованістю. Вплив зовнішніх умов у взаємодії з внутрішнім ставленням до того, що діється, можуть призвести до відмови від реалізації замисленого. Тут також має місце протиставлення злочинним намірам запобіжних, профілак­тичних зусиль.

312

§ 4. Потерпілий у механізмі злочинного прояву Створення криміногенної ситуації, що сприяє вчиненню злочи­ну, часто залежить не лише від особи, яка його вчиняє, і зовнішніх умов, а й від поведінки потерпілого, його необережних, амораль­них або протиправних дій. Тому для вивчення ролі конкретної життєвої ситуації вчинення злочину необхідна кримінологічна оцінка поведінки потерпілого.

Потерпілий у багатьох випадках є одним з елементів передзло-чинної ситуації. Поряд з іншими її елементами потерпілий у про­цесі взаємодії з майбутнім злочинцем може сприяти виникненню в останнього мотиву вчиненння злочину, об'єктом якого буде саме потерпілий, а також прийняттю про це рішення і його реалізації. Ці обставини мають важливе значення для організації запобігання злочину через застережний вплив на потерпілого.

У кожному випадку вчинення злочину і з'ясування його при­чинного комплексу необхідно встановити, через які саме вчинки потерпілого і в якому саме напрямі конкретна життєва ситуація впливала на злочинця, зокрема створювала сприятливі умови для його негативних вчинків. Серед ряду питань механізму злочинно­го прояву, пов'язаних із поведінкою потерпілого, найбільше кримінологічне значення має з'ясування: а) якостей особистості потерпілого, що робили його більш уразливим для злочинця;

б) міри залежності від цих якостей процесу створення умов, спри­
ятливих для формування криміногенної орієнтації та мотивації;

в) ознак та властивостей потерпілого, які сприяли опредмечуван-
ню мотиву вчиненння конкретного злочину в такий спосіб, що
об'єктом злочинного посягання стає саме потерпілий; г) дій
(вчинків) потерпілого, які об'єктивно або в уявленні особи, що має
намір вчинити злочин, свідчили про активне сприяння потерпіло­
го прийняттю рішення про його вчинення та реалізації цього
рішення.

Вчення про жертву злочину та роль потерпілого у формуванні та реалізації мотиву злочину стало предметно розроблятися порівняно нещодавно, з початку XX ст. При цьому здатність особи стати потерпілою (жертвою) злочину отримала назву віктимність (від лат. victima — жертва). Поряд із цим віктимність стала розгля­датися і ширше — як здатність стати жертвою не лише злочину, а й

313

Глава 7

Умови та механізм злочинного прояву

 

інших соціальних (війна, голод) та природних явищ (землетрус, повінь тощо). У цьому контексті є підстави відзначити масову віктимізацію населення через недбалу, помилкову політику влади, а також про підвищення небезпеки його віктимності через зане­дбання та недооцінення кримінологічних засобів запобігання зло­чинним проявам. На відміну від загальносоціальної віктимності, слід виділяти безпосередньо пов'язану зі злочинним потерпанням кримінальну віктимність. Набуття властивості віктимності нази­вається віктимізацією, а вчення про потерпілого (жертву) — вікти­мологією. У вітчизняній кримінології розроблення теоретичних засад віктимології пов'язане з іменами Л. В. Франка, Д. В. Ривма-на, В. І. Полубинського. Нині в Україні активним розробленням проблем віктимології плідно займається одеський професор В. О. Туляков, який захистив на цю тему докторську дисертацію та випустив солідну монографію «Віктимологія. Соціальні та кримі­нологічні проблеми» (2000).

Дії потерпілого можуть по-різному впливати на мотивацію та рішення про вчинення злочину. Вони можуть стати підставою для зміни мотивації, обрання нової форми її опредмечування, нового способу вчинення злочину, зміни і постановки нових його цілей та конкретного результату, вжиття заходів для приховування слідів злочину.

Якщо дії потерпілого у передзлочинній ситуації полегшують вчинення злочину, провокують злочинця тощо, створюється си­туація, яку називають віктимогенною, як різновид криміноген­ної.

Залежно від поведінки потерпілого ситуація, яка передує вчи­ненню злочину, може бути трьох видів:

1) дії потерпілого провокують злочинний прояв особи, містять у собі привід для останнього (приміром, дії, що провокують до ста­тевого акту);

2) дії потерпілого мають необережний характер, через що ство­рюється ситуація, яка полегшує вчинення злочину (недбале зберігання майна, що стимулює посягання на нього);

3) дії потерпілого є правомірними та чинять супротив задово­ленню потреби (бажання) особи, яка має злочинний намір, що вик­ликає у неї стимул до подолання цього супротиву у злочинний

314

спосіб (наприклад, захист майна від спроби його знищити викли­кає мотив насильно подолати цей захист).

Звичайно, у багатьох випадках вчинення злочину дії потерпіло­го, і правомірні, і протиправні, і аморальні, і необережні ніяк не впливають на мотив і здійснення злочинного прояву. Як правило, це злочини, вчинення яких меншою мірою або зовсім не залежать від ситуації, у тому числі від потерпілого.

У кримінології, зокрема у віктимології, виділяють деякі кате­горії осіб з підвищеною криміногенністю. Остання риса може бу­ти пов'язана з соціальними або іншими якостями цих осіб. Розрізняють віктимність винувату та невинувату. До першої гру­пи (винуватої) відносять осіб, які зловживають спиртними напоя­ми, проституток, осіб, схильних до авантюризму, або таких, які вирізняються нахабною, нестриманою поведінкою, чим ставлять себе у становище, що може провокувати вчинення щодо них зло­чину, частіше насильницького. Невинувата віктимність пов'язана, як правило, з деякими обставинами побуту або професіями (водій таксі, касир, інкасатор, дружина алкоголіка, сусід психічно хворо­го та ін.). Жертвами невинуватої віктимності нерідко стають осо­би, які з певної причини обтяжують дії винуватців, — злочин вчи­няється як засіб позбутися цього ускладнення, тягаря (наприклад, стосовно осіб похилого віку, хворих, які знаходяться на утриманні, новонароджених, кредиторів тощо).

Із багатьох форм віктимної поведінки криміногенну роль частіше відіграє провокація злочину (погроза, насильство, образа). За даними досліджень до 35 % вбивств і 20 % тілесних ушкоджень було спричинено провокуючими діями потерпілого. Наступною за поширеністю криміногенною формою дій потер­пілого є його необережність, зокрема постановка себе у ситуацію, яка є сприятливою для злочинця. Зазначені форми поведінки по­терпілих частіше мають місце при зґвалтуванні, зараженні вене­ричною хворобою, хуліганстві. Проте нерідко необережна або амо­ральна поведінка потерпілого виконує криміногенну роль і при вчиненні корисливих злочинів (шахрайство, хабарництво, грабіж). Злочинець і потерпілий — не єдині учасники злочину, ними є й інші люди — очевидці, причетні, родичі. Вони також нерідко чинять вплив на злочинця або потерпілого, у тому числі

315

Глава 7

Умови та механізм злочинного прояву

 

сприяють підвищенню віктимності останнього, або навіть самі ста­ють потерпілими (поширення віктимності). Про роль потерпілого в механізмі вчинення окремих видів злочинів йтиметься у відповідних главах Розділу 2 Курсу.

Всі обставини віктимного характеру мають уважно вивчатися не лише з метою визначення міри вини особи, що вчинила злочин, але й у кримінологічному значенні, тобто для організації віктимо-логічної профілактики. Серйозними та поки що досконало не-вирішеними проблемами залишаються соціальний, у тому числі запобіжний, захист потенційних потерпілих, особливо «невинува­тих», що виконують суспільно необхідні, але ризиковані з погляду віктивності професійні види діяльності, а також відшкодування державою, у тому числі за рахунок злочинців, шкоди, що спричи­нена потерпілим через бездіяльність, формальне ставлення органу влади до запобігання перетворенню останніх на жертви злочинів. Треба визнати, що за традицією, яка тягнеться з радянських часів, фігурі потерпілого, захисту його прав та інтересів як одному з найважливіших завдань цивілізованої гуманістичної влади та її правоохороної системи, поки що в Україні, у тому числі її кримінальному та кримінально-процесуальному законодавстві, правозастосовчій та безпосередньо кримінологічній практиці, не приділяється належної уваги.

Рекомендована література

і. Дубовик О. Л. Принятие решения в механизме преступного поведения и индивидуальная профилактика преступлений. — М., 1977.

2. ИгошевК. Е. Типология личности преступника и мотивация преступно-

го поведения. — Горький, 1974.

3. Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. — М., 1975.

4. Криминальная мотивация / Под. ред. В. Н. Кудрявцева. — М., 1986.

5. Закалюк А. П. Прогнозирование и предупреждение индивидуального

преступного поведения. — М., 1986.

6. Зелинский А. Ф. Осознаваемое и неосознаваемое в преступном поведе-

нии. — Харьков, 1986.

7. Курс кримінології. Загальна частина: Підруч.: У 2 кн. / За заг. ред.

О. М. Джужи. - К., 2001. - Кн. 1.

8. Савченко А. В. Мотив і мотивація злочину. — К., 2002.

316

9. Антонян Ю. М. Криминология. Избранные лекции. - М., 2004.

10. Кримінологія. Загальна та Особлива частини / За ред. І. М. Даньши-на. - X., 2003.

11. Туляков В. О. Віктимологія. Соціальні та кримінологічні проблеми. -

Одеса, 2000.

12.   РивманД. В. Виктимологические факторы и профилактика преступ­
лений. — Л., 1975.

13. Франк Л. В. Потерпевшие от преступления и проблемы советской
виктимологии. — Душанбе, 1977.

317