Соціально-економічні відносини

У XIV-XV ст. польські землі переживали, як і в XIII ст., економічне піднесення. Воно було зумовлене сприятливими внутрішньо- і зовнішньополітичними обставинами, в яких їм доводилося розвиватися, порівняно швидкими темпами зростання чисельності населення, яке все активніше включалося в товарно-грошові відносини.

Одним з істотних проявів економічного піднесення був подальший поступ колонізації на німецькому праві. Найбільшої інтенсивності вона набула під час правління Казимира III, який всіляко її заохочував, справедливо вбачаючи в ній важливе джерело збагачення і зміцнення королівства. Як і в XIII ст., у XIV-XV ст. колонізація здійснювалася більшою мірою зусиллями поляків. Перевага польського елемента у ній була тим помітнішою, що великий притік іноземців із Заходу, передусім німців, був неможливий через величезні демографічні втрати, яких зазнала Західна і частково Центральна Європа в XIV ст. від спалахів чуми.

Паралельно з колонізацією активізувався процес переведення сіл з польського права на німецьке, причому такі села нерідко доселювалися. Це переведення зводилося подекуди до відповідного земельного врегулювання, в основі якого лежало забезпечення селян лановими наділами за трипільною системою, а головним чином до запровадження грошового чиншу як визначальної форми феодальної ренти. Натомість цим селам, як правило, не надавалося самоврядування у вигляді лавничого суду. І все ж села на німецькому праві не перевищували 50 % всіх сіл.

І колонізація, і переведення сіл з польського на німецьке право супроводжувалися значним збільшенням ареалу орних земель.

У XIV-XV ст. під вирішальним впливом німецького права остаточно склалася соціальна структура сільського населення, яке становило понад 70 % всього населення. У селах, заснованих на німецькому праві, вищий щабель займали солтиси, які при закладанні їх були локаторами (осадчими). Вони володіли кількалановими наділами, млинами, корчмами, як старости сіл були посередниками між феодалами і сільськими громадами. Казимир III підтримував солтисів, бо на його заклик у випадку війни вони прибували на збірні пункти кінно і збройно, нерідко з почтом в один-чотири воїна. З часом феодали намагалися розжитися за рахунок солтиських господарств, зазвичай добре розвинутих. Вони примушували солтисів продавати їм свої господарства, очевидно, за ціну, солтисам невигідну, але наражалися на опір останніх. Феодали добилися того, що до т.зв. Вартського статуту, виданого 1423 p., було внесено пункт, який дозволив їм примусово викуповувати господарства у "неслухняних" і "некорисних" солтисів. До категорії цих солтисів можна було фактично віднести будь-кого з тих, які не корилися феодалам.

Верхівку сільського населення становили також млинарі і корчмарі. Млинарі, крім млина, мали також власне земельне господарство, за розміром наділу наближене або ідентичне кметському господарству. Зазвичай вони були вправними теслярами.

Історія Польщі

Феодалові млинарі сплачували грошовий чинш з прибутків, одержуваних у вигляді частини зерна, яке давалося їм на помол. Корчмарі займалися виготовленням міцних напоїв, переважно пива, і збуванням їх у своїх корчмах. З цієї діяльності вони сплачували феодалові частину одержуваного прибутку.

До верхнього шару селянства належали кметі - спадкові володільці звичайно одноланових наділів, які загалом гарантували їм економічну самодостатність. Кметі, що сиділи на німецькому праві, могли залишати своє господарство за умови знаходження рівноцінного заступника. Як і в XIII ст., вони, окрім грошового чиншу, сплачували продуктову ренту і виконували відробітки, розмір яких у днях був різний і залежав від регіонів, місцевих умов і часу. У XV ст. помітно збільшується кількість півланових кметів.

Нижче від кметів у селянській ієрархії знаходилися загородники. Земельний наділ їх, як правило, не перевищував чверть лану. Далеко не всі вони могли жити тільки зі своїх господарств, тож змушені були найматися на роботу до солтисів, млинарів, кметів та феодалів. Феодальні повинності загородників не були чітко визначені з огляду на розмаїття їхніх господарських можливостей.

Халупники мали тільки халупу (хату) та часом городи. З огляду на це їхнє існування було можливе тільки завдяки тому, що вони наймалися на роботу. Вони виконували деякі феодальні повинності: відробляли, давали ренту натурою та частково грішми.

Розвинулася й така категорія сільського (в містах також) населення, як комірники. То були особи, які тимчасово або постійно не мали свого житла й наймали його в односельців за домовлену платню або за працю на них.

Найнижче стояли так звані люзні люди - бездомні перехожі, жебраки тощо, що жили з поточних приробітків. милостині.

Різко збільшувалася кількість господарств феодалів, відомих як соціально-економічна категорія ще з XII ст. Від якогось часу їх прийнято було називати фільварками (від німец. Vorwerk - господарство, підприємство). Вони існували за рахунок використання найманої й підневільної праці різних категорій селян, причому питома вага підневільної праці у вигляді різних видів відробіткової ренти зростала. Мірилом розміру цієї ренти була кількість днів, що їх мали селяни працювати на свого пана. Головним чином, це стосувалося кметів, які відігравали вирішальну роль серед селянства. Як і в XIII ст., у XIV ст. і значною мірою в XV ст. кметський двір відробляв від кількох до кільканадцяти днів у рік. Більшого феодали й не потребували, їхні фільварки були порівняно невеликі, вироблювана у них продукція повністю або майже повністю споживалась у панських дворах.

Ситуація з відробітками помітно почала змінюватися в XV ст., особливо в його середині і другій половині. Потреби феодалів на кращі зброю, одяг, житло зростали, вимагали збільшення грошових доходів. Добитися цього збільшення від селян було неможливо (воно негативно позначилося б на їхньому господарстві). Тож феодали стали вдаватися до розширення ареалу фільварків, щоб більшу частину продукції реалізувати на ринку. Наслідком цього було примушування селян виконувати більшу від традиційної норму відробітків (на це селяни годилися легше, ніж на збільшення грошової ренти). Зрештою, в XV ст. відробіткова рента стала набирати щотижневого характеру. Таку регулярну її норму прийнято йменувати панщиною. Найранішим офіційним свідченням про останню було запровадження у 1421 р. мазовецьким князем Янушем І обов'язку кметів відпрацьовувати щотижня як мінімум одноденну панщину з лану, якщо цього вимагав феодал. Відомо також, що у 1427 р. в мазовецьких церковних маєтках панщина становила день з лану. За відомостями Яна Длугоша, на 1470 р. із 275 сіл Краківської єпархії лише у 45 селах селяни не відробляли панщини, у 134 відробляли по одному дню

У пізньому середньовіччі

на тиждень, у 64 - по два, у 27 - по три, у п'яти селах - по 4-5 днів з лану. Відробітки існували й в інших формах: селяни повинні були виконувати термінові роботи як у полі, так і поза ним (йдеться в основному про т.зв. шарварки, які полягали в ремонті гребель, доріг і т.ін.).

На селян лягали й повинності щодо церкви (особливо десятина) та держави. Казимир III запровадив постійний поземельний податок порадльне у розмірі 12 грошів з лану у духовних та рицарських (шляхетських) маєтках. Селяни королівських маєтків давали державі 48 грошів з лану.

Феодали були зацікавлені у використанні дешевої найманої селянської праці, особливо в період інтенсивних польових робіт. Тому вони чинили перешкоди відпливу сільської молоді до міст для навчання ремесла й праці у сфері послуг, а також на сезонні роботи, зокрема, за межі королівства. Щоб знизити ціну на робочу силу, Пьотрковський сейм 1496 р. заборонив приймати на роботи в містах найманців-вихідців з села на більший строк, ніж тиждень, особливо тих, хто не мав свідоцтва від свого пана, яке дозволяло залишати село; сейм також наказав гродським старостам, управителям маєтків затримувати тих селян, які зібралися на заробітки в Сілезію і Королівську Пруссію під час жнив, і повертати їх додому. Той же сейм зобов'язав контролювати різного роду волоцюг (люзних), виокремлювати з них тих працездатних. Нарешті, сейм заборонив вихід з села більше одного селянського господаря в рік і обмежив до однієї молодої особи чоловічої статі вихід з села протягом року у місто для навчання ремеслу, шкільного навчання і служби, ввівши при цьому обов'язок забезпечувати таких людей відповідними писемними свідоцтвами їхніх панів.

Міста. У XIV-XV ст. значно збільшилася кількість міських поселень, локованих на німецькому праві, причому жодне з них не виникло там, де перед локацією не існувало поселення. У XIV ст. в Малопольщі з'явилося до 50 нових міст, у XV ст. - 54, у Великопольщі відповідно - 60 і 56, в Мазовії - 31 і 43, в Сілезії - понад 20 і 7, в Східному Помор'ї в XIV ст. - 10, в Куявії з Добжинською землею в XV ст. - 12, в Сєрадзькій і Ленчицькій землях в XV ст. - 29. З 201 локованого міста у XV ст. у Великопольщі, Малопольщі, Сілезії, Ленчицькій і Сєрадзькій землях, Мазовії і Куявії з Добжинською землею королівських міст було 58, шляхетських -121, церковних - 22.

Міські локації XV ст. істотно відрізнялися від міських локацій попередніх двох століть в тому відношенні, що останні стосувалися поселень з наявними міськими елементами, тоді як у XV ст. нерідко штучно в міста перетворювали типово землеробські поселення; ці поселення землеробський профіль зберігали й після локації.

Великих і середніх міст було мало. На 1500 р. до великих відносилися тільки Ґданськ, Вроцлав, Краків (на той час у першому з них було до ЗО тис. осіб, у Вроцлаві - до 20 тис, у Кракові - до 15 тис). Середні міста - Торунь, Познань, Сандомир, Новий Сонч, Каліш, Ґнєзно - налічували від 2 до 5 тис. мешканців. Назагал в містах тоді могло проживати до 20 % населення. Сюди входила велика частка тих, хто мешкав на передмістях і займався лише або переважно землеробством. Тож можна вважати, що дійсно міського населення, того, що займалося торгівлею, ремеслом, працювало за наймом, було менше 20 %.

Відбувалося відокремлення більших міст від їхнього сільського оточення шляхом спорудження навколо них мурів або принаймні дерев'яних огорож (парканів), оточення ровами і валами. Робилося це для того, щоби забезпечити міста від втручання в їхнє життя феодалів і представників місцевої (земської) влади.

Високого рівня в містах досягло ремесло (певною мірою воно було поширене й на селі). Зросла кількість ремісничих спеціальностей: у XV ст. їх налічувалося понад 40. Ремісниче виробництво було зосереджене головним чином у цехах. У XV ст. у більших

Історія Польщі

містах було від кількох до кільканадцяти цехів, а у Ґданську, Вроцлаві і Кракові - понад 20. На схилі XV ст. Краків мав 35 цехів. У багатьох малих містах цехи не існували або існували як об'єднання ремісників різних спеціальностей. До складу цехів входили майстри, підмайстри, учні. Майстри належали до повноправних, підмайстри й учні - до неповноправних членів цеху. Майстер самостійно вів своє господарство, працював у своїй майстерні, був власником знарядь праці, сировини та вироблених товарів. Підмайстри й учні працювали на майстрів. Щоб стати майстром, потрібно було відбути певний строк учеництва і деякий час побути підмайстром. Органом управління в цехах були збори майстрів й обрана на цих зборах старшина; остання контролювала й координувала виробничу та інші сторони діяльності цехів.

Цехи у пізньому середньовіччі, як і в XIII ст., відігравали прогресивну роль: вони зміцнювали економічне і правове становище ремісників; приписи цехів про дотримання певних правил технології виробництва, про навчання учнів і вимоги, що пред'являлися стосовно кваліфікації до майстрів, сприяли розвиткові техніки, підвищували професійну майстерність. Існування цехів було одним з головних чинників економічного піднесення польських земель. У містах, де діяли цехи, була де більша, де менша кількість неохоплених ними ремісників. У Кракові, наприклад, на 1500 р. такі ремісники належали до кільканадцяти професій. У королівських містах цих ремісників цехові глузливо йменували "партачами". Партачі мешкали переважно в тих частинах міст, які маєтково належали церкві і можним; згодом ці частини почали називати юридиками.

У Польщі, як і в деяких інших країнах Європи, не склалися професійні об'єднання купців, котрі на Заході йменувалися по-різному, зокрема, гільдіями. Тут купецтво не набуло такого як на Заході значення, щоб діяти і захищати свої інтереси корпоративно.

Міщанином був кожен, хто успадкував від батьків чи ближчих родичів користування міським правом або прийняв його, засвідчивши при цьому своє законне народження і довівши володіння в даному місті нерухомістю та сплативши певну суму за внесення до списку міщан. Міщани великих і ряду середніх міст ділилися на дві соціальні верстви: верхню становив патриціат - багаті купці, представники елітарних ремесел (у першу чергу золотарі); до нижчої верстви - поспільства - належали середні й дрібні купці, ремісники (в королівських містах формально тільки цехові ремісники). У ряді середніх і малих міст патриціату не було. Найнижчим шаром міського населення взагалі був плебс - усі ті, хто не володів нерухомістю. До них відносилися різного роду найманці, чорнороби, біднота тощо. Плебс становив третину всіх мешканців міст і підпорядковувався міській владі.

Тривалий час у містах, де існував патриціат, влада належала йому; він тримав у своїх руках міську раду, що значною мірою або повністю складалася з його представників. З часом міщани поступово почали виступати проти всевладдя патриціату і, зрештою, здобули доступ до участі в управлінні містом через створені при міських радах колегії з 20, 30 або 40 мужів (vires), які контролювали дії ради. Незважаючи на це, владні позиції патриціату залишалися міцними.

Як і в XIII ст., міщани добивалися обмеження влади війта, ліквідації цього інституту. Гостроти цій боротьбі надавала та обставина, що, як правило, посада війта була спадковою і хоч би тому слабо піддавалася трансформації, слабо реагувала на зміни, що відбувалися в місті. Одним з результатів цієї боротьби був викуп містами війтівств, який супроводжувався їх ліквідацією. Однак викуп могли здійснювати тільки заможні міста. В інших містах війтівства або залишались, або скасовувались їхніми власниками. Незалежно від того, як складалася доля війтівств, у містах продовжували існувати лавничі суди.

У пізньому середньовіччі

Більші міста мали значний відсоток німецького населення; у них також проживали італійці, французи, фламандці, голландці та інші іноземці. Вони становили осердя багатих купців та ремісників елітарних професій.

У XIV ст. у Польщі знайшло притулок багато євреїв, що прибули із Західної Європи, втікаючи від переслідувань, що їх вони зазнавали на релігійно-економічному грунті. Потрібно зазначити, шо вперше євреї з'явились у Польщі не пізніше X ст.; відтоді вони постійно в ній знаходилися. Ці євреї, як і згадані прибульці-євреї, осідали переважно в більших королівських містах. Казимир III підтримував оселення євреїв у королівстві, вбачаючи в них потрібних країні досвідчених фінансистів, торгівців і ремісників. Король оточив євреїв правовою опікою, гарантував їм недоторканість внутрішньої організації (євреї жили тісно взаємозв'язаними громадами - кагалами), безпеку життя і майна, власне судочинство. Євреїв було вилучено з-під юрисдикції церковних і світських судів, за винятком тих справ, що торкалися серйозних кримінальних злочинів - ці справи розглядав королівський суд. У Польському королівстві на 1500 р. могло бути до 30 тис. євреїв.

Важливим чинником економічного зростання Польщі був розвиток гірничодобувної справи. У межах Корони він відбувався головним чином у Малопольщі, частково в Галицькій Русі, а поза Короною - в Сілезії. На особливу увагу заслуговує видобування кам'яної солі та олова. Поклади солі знаходилися в районі Бохні і Вєлічки коло Кракова, її розробки звалися "краківськими жупами". Менш багаті поклади солі були коло руських міст Сянока й Перемишля; розробки їх іменувалися "руськими жупами".

Соляний промисел, як і в XIII ст., був повністю підпорядкований державі, зацікавленій в одержанні якнайбільших від нього зисків. Керували ним два призначені королем жупники відповідно до двох зазначених районів покладів солі. Жупник зазвичай володів значним приватним капіталом, який міг вкладати у даний промисел з вигодою для себе. Нерідко він орендував промисел у держави за значну суму. Пошук покладів солі та її видобування перебували безпосередньо в руках дрібних підприємців, які на це отримували дозвіл у жупника і діяли або самі, або за допомогою найманої сили. Жупник купував у них готову продукцію, забезпечував її транспортування і призначав для ринкового продажу. У кількох містах (Кракові, Сандомирі, Вісліці та ін.) були створені соляні склади. На ринок сіль поставляли прасоли. Частина солі вивозилась до Угорського королівства (у тому числі в Словаччину) і Чехію. Ординація Казимира III, видана для краківських жуп 1368 р., подає нормативну картину функціонування соляного промислу, окреслює засади його організації та соляної торгівлі. Ординація як основа для соледобування в Польщі є одним із найцікавіших документів середньовічного гірничодобувного права в Європі.

Поклади олова знаходилися в Сілезії у трикутнику міст Битом-Олькуш-Хшанов. Експлуатація їх розпочалася не пізніше XII ст. Особливе значення мали поклади в районі між Битомом і Олькушем. Битом лежав за межами Польського королівства. Видобуток олова в Короні концентрувався в районі Олькуша (тут він підпорядковувався монаршій владі), частково в районі поселення Славкова, у межах володінь краківського єпископа. Експлуатація покладів олова відбувалася лише на приватній основі, її здійснювали підприємці - тварки - на підставі виданих їм королем ліцензій. Ґварки здавали королеві та єпископові так звану урбуру (ольбору) - 1/10 або 1/11 частину видобутого олова. Великою, якщо не визначальною, мірою інтенсивний характер видобування олова був зумовлений широкими можливостями його збуту в гірничодобувні осередки Словаччини, Чехії і Саксонії, де видобували срібло: олово є цінною сировиною для виплавки срібла. З 1374 р. видобування олова регулювалося виданою королем ординацією.

Історія Польщі

У Малопольщі і Сілезії розроблялися порівняно багаті поклади залізної руди, особливо в Свєнтокшиських горах. У районі містечка Хенцін, що на кордоні з Сілезією, видобували мідь.

Набирав темпів розвиток торгівлі. Джерела інформують в основному про зовнішню й транзитну торгівлю. З польських земель вивозили: до Угорської держави - олово, сіль, віск, шкіри; до Чехіії - олово, сіль; в руські землі та Литву - сукно, полотно, металеві вироби; на Захід, головним чином через Ґданськ - зерно, шкіри, віск, мед, ліс, пряжу, попіл, смолу. У польські землі завозили: з Угорщини - мідь, залізо, вина; з Чехії - сукно і срібло; із Заходу через Ґданськ і суходолом - металеві вироби, сукно, оселедці; з Русі і Литви - віск, шкіри, хутро; зі Сходу через генуезьку колонію Кафу в Криму та молдавські порти Кілію (над Дунаєм) і Аккерман (Білгород над Дністром) та Львів -прянощі, шовк, бавовну.

У XV ст. помітно зросла роль Ґданська в польській торгівлі, особливо в експорті зерна після повернення цього міста-порту Польщі за Торунським миром 1466 р. Так, якщо у 1470 р. через нього було вивезено 2 тис. лаштів зерна (від німец. Last - вантаж, тягар; міра сипких тіл в північнонімецьких і балтійських портах у середньовіччі; гданський лашт зерна в середньому важив 2 тонни), то у 1492 р. - 10,5 тис. лаштів. Припускається, що співвідношення польського експорту та імпорту у XIV-XV ст. в грошовому обчисленні становило 100:66.

Головні транзитні шляхи проходили: з Нюрнберга в Баварії і Праги через Вроцлав, Краків, Львів до Кафи, Кілії й Білгорода; з Угорщини через Новий Сонч, Краків, Торунь, Ґданськ. У транзиті із Заходу через Ґданськ до Угорщини головне місце займало сукно, а з Угорщини через Гданськ на Захід - мідь; у транзиті зі Сходу на Захід - шовк, бавовна, у XV ст. - воли з Молдавії, із Заходу на Схід - сукно, металеві вироби. Після захоплення Туреччиною Кафи (1475) і молдавського Причорномор'я з Кілією і Аккерманом (1484) торгівля Польщі (і Заходу) зі Сходом загальмувалась.

У важливих транзитних пунктах, таких як Вроцлав, Краків, Торунь, Сандомир, в Галицькій Русі у Львові діяло право складу, яке зобов'язувало купців-транзитників повністю або частково транспортований ними товар викладати тут на продаж. Це право давало можливість місцевим купцям скуповувати товари і вигідно їх перепродавати. Діяв також шляховий примус, який зобов'язував купців-транзитників перевозити товар тільки визначеними шляхами. Це приносило зиски купцям міст, розташованих на шляхах. На торгових шляхах розміщувалися державні митні комори. Ряд міст (Краків, Познань, Варшава. Новий Сонч та ін.) звільнялися від митних бар'єрів. Ґданськ, Торунь, Ельблонґ, формально й Вроцлав та Краків входили до Ганзи - торгового союзу північнонімецьких міст на чолі з Любеком, що існував у XIV-XV ст. (до 1669 p.).