Зовнішньополітичне становище польських земель

Роздроблена Польща загалом не стала поживою для своїх сусідів: вони або були заклопотані вирішенням своїх внутрішніх проблем, або вели зовнішню політику повністю чи майже повністю в непольському напрямі, або були зайняті одним і другим. Татарська навала на Польщу обмежилася трьома нетривалими за часом вторгненнями.

Імперія жодного разу суттєво не загрожувала Польщі. Походи проти неї вона здійснила тільки у 1146 і 1157 pp. з метою повернути верховну владу у ній Владиславові II Вигнанцю, але, як зазначалося, у 1146 р. німецьке військо дійшло лише до Одри, у 1157 р. - до Познані, не завдавши значної шкоди; в обох випадках імператори (Конрад III та Фрідріх І Барбаросса) задовольнилися даною їм Болеславом IV Кучерявим (у 1146 р. і Мешком III Старим) ленною присягою, а 1157 р. - ще кількома його

Історія Польщі

зобов'язаннями стосовно імперії. Присягнув на вірність імперії (Фрідріхові І Барбароссі) і Казимир II Справедливий (у 1184 р.), чим запобіг вторгненню імператора, яке могло бути здійснене для того, щоб повернути краківський трон Мєшкові III Старому. Починаючи з Фрідріха І Барбаросси, зовнішньополітичні інтереси імперії були головним чином спрямовані на Італію. У 1256-1273 pp. імперія нелегко переживала велике безко-ролів'я, а далі тяжкий вихід із занепаду. Тому, зрозуміло, їй у другій половині XII і XIII ст. було не до Польщі.

Інакше поводилися німецькі феодали, володіння яких були розташовані по сусідству з Польщею. Вони фактично проводили незалежну від імператорів внутрішню і зовнішню політику. Ідеться в основному про бранденбурзьких маркграфів. Бранденбурзьке маркграфство, утворене в середині XII ст. Альбрехтом Ведмедем на завойованих ним землях полабських слов'ян, головним чином лютичів (назва його політичного центру, Бранденбурга, є переінакшенням на німецький лад назви центру племені гаволян -Бранібора), у ХНІ ст. проводило експансію на польські землі і на Помор'я. Спершу така доля спіткала Любуську землю. Остання, найбільше з польських земель віддалена на захід, розташована по обох берегах Одри (її центр - Любуш - знаходився на лівому березі ріки), була свого роду воротами до Польщі, передусім у Великополыцу й Сілезію. Розуміючи її стратегічне значення, маркграфи мейсенський і бранденбурзький, а також магдебурзький архієпископ облягали і здобували Любуш тричі (1209, 1225, 1239 pp.), але кожного разу втрачали його. У 1249 р. лєґніцький князь Болеслав II Рогатка, якому Любуська земля належала удільно, заставив половину її магдебурзькому архієпископові за обіцяну ним допомогу в його боротьбі зі своїм братом - вроцлавським князем Генриком III Білим. З другої половини землі Болеслав II зобов'язався нести ленну службу цьому архієпископові. Заставлену половину він не викупив. Тим часом друга половина за невідомих обставин дісталася Бранденбурзькому маркграфству, а близько 1253 р. магдебурзький архієпископ поступився йому своєю половиною. Відтоді Польща на багато століть втратила цю землю (нині їй належить правобережна її частина). Придбання Любуської землі дало змогу Бранденбурзькому маркграфству скористатися нею як плацдармом для проникнення в слабозаселені північно-західну (завартську) частину Великопольщі і в південно-західну частину Західного Помор'я. Сюди була скерована німецька колонізація, внаслідок чого тут виникло Нове маркграфство (Нова марка) - по суті, філія Бранденбурзького маркграфства. Князі Великопольщі і Західного Помор'я не зауважили небезпеки, яка за усім цим крилася. Вклинившись у їхні володіння, німці на значній відстані відірвали їх одне від одного, чим сприяли подальшій ізоляції Західного Помор'я від польських земель, а згодом - й від відродженої Польської держави.

Через цей коридор Бранденбурзьке маркграфство спрямувало свою експансію на Східне Помор'я: маркграф скористався зі спору між синами тамтешнього, померлого на той час, князя Святополка, Мщуєм II і Варціславом, і, підтримавши першого з них, зайняв значну частину Східного Помор'я з Ґданськом. Після смерті наступного року Варціслава Мщуй II при підтримці великопольського князя Болеслава Побожного у 1273 р. вибив маркграфа з цієї території.

Німецькі феодали приділяли посилену увагу й Західному Помор'ю. Герцог Саксонії і Баварії Генріх Лев, що підкорив у середині XII ст. землі бодричів, 1164 р. змусив захід-нопоморського князя Богуслава І визнати ленну залежність від нього з частини підвладної собі території в обмін на обіцянку захистити Західне Помор'я від можливої данської агресії. Данська небезпека примусила того ж князя присягнути на вірність Фрідріхові І Барбароссі. І все ж у 1185 р. Богуслав І став данським ленником. Ця залежність тривала

Доба роздробленості

до 1227 p., коли занепад данського панування на Балтійському морі призвів до унезалеж-нення Західного Помор'я.

Від середини XII до середини XII ст. польсько-чеські відносини не були нічим затьмарені. Так тривало доти, доки краківський князь Болеслав V Соромливий не втягнувся у конфлікт між Чехією та Угорщиною за бабенберзьку спадщину (австрійські володіння), яка залишилася незайнятою після того, як у 1246 р. австрійська правляча династія Бабенбергів вимерла по чоловічій лінії. Угорський король Бела IV (1235-1270) проголосив себе князем Штірії, а чеський король Вацлав І (1230-1253) домігся закріплення за своїм сином Пржемислом Отакаром інших австрійських земель. Болеслав V Соромливий став на боці свого тестя Бели IV. Те саме зробив й галицько-волинський князь Данило Романович, тестем якого теж був Бела IV. У 1253 р. Болеслав V спільно з рацібожсько-опольським князем Владиславом, підтримані руською допомогою, вчинили напад на чеське місто Опаву. У 1273 р. відбулася нормалізація польсько-чеських відносин як наслідок зустрічі Болеслава V з чеським королем Пржемислом Отакаром II (1253-1278). Остаточно боротьба за бабенберзьку спадщину завершилась у 1278 р., коли у війні з німецьким королем Рудольфом І Габсбургом (1273-1291) загинув названий чеський король. Але польські князі до цього завершення не мали відношення. Ще до загибелі Пржемисла Отакара її вроцлавський князь Генрик IV Пробує пообіцяв передати йому свій уділ, якщо у нього не залишиться чоловічого потомства. А у 1280 р. той же князь присягнув на вірність Рудольфові І Габсбургу зі свого уділу. Після смерті Генрика IV Пробуса (1290) німецький король переадресував його присягу чеському королю Вацлавові II, і цей використав її у своїх претензіях на краківський трон і Малопольщу, посилаючися на те, що Генрик IV Пробує був на час цієї присяги краківським князем, тоді як той краківським князем був тільки у 1288-1290 pp. Потрібно також зауважити, що на час здобуття Вацлавом II краківського престолу (1291) його васалами як чеського короля були такі сілезькі князі: опольський Болеслав І, битомсько-козєлєцький Казимир II, рацібожський Пшемисл й, можливо, цєшинський Мєшко III. Першого з них того ж року Вацлав II призначив своїм намісником у Кракові, а Казимир II і Пшемисл (можливо, й Мєшко 111) супроводжували його у 1292 p., коли він прибув до Кракова.

Відносини польських земель з Угорщиною були традиційно нормальними, за винятком кінця XII - першої чверті XIII ст., коли на них позначилися різні підходи обох сторін до питання про те, кому бути на князівському престолі в Галичі. Після смерті Ярослава Осмомисла (1187) цим престолом заволодів його син Володимир. Казимир II Справедливий посприяв зайняти його володимирському князю Романові, синові великого київського князя Мстислава Ізяславовича та дочки Болеслава III Кривоустого Аґнешки. Володимир Ярославович знайшов притулок в Угорщині. Угорський король Бела III (1172-1196) на його прохання допомогти повернутися на галицький трон пішов походом на Галич, взявши його з собою. Зайнявши Галич, король, проте, посадив у ньому правити свого 12-річного сина Ендре (Андрія), а Володимира Ярославовича повернув до Угорщини, де ув'язнив. Не бажаючи загострювати відносини з Угорщиною, Казимир II Справедливий не відгукнувся на заклик Романа Мстиславовича посприяти йому в поверненні на галицький трон. Невдовзі Роман Мстиславович втратив Володимир, а з угорського полону до Німеччини втік Володимир Ярославович, де визнав над собою верховенство ФрідріхаІ Барбаросси. Виконуючи наказ імператора, Казимир II 1190 р. посадив у Галичі цього князя. У 1199 р. Володимир Ярославович помер. Похід рицарства Краківської і Сандомирської земель на чолі з сандомирським князем Лсшеком Білим у Галицьке князівство спричинився до того, що трон у ньому посів Роман Мстиславович. З часом між останнім і Лєшеком, уже краківським князем, дійшло до незгод, причини яких невідомі. Спричинений цими незгодами похід Романа Мстисла-

Історія Польщі

вовича у Польщу 1205 р. закінчився для нього трагічно: він загинув під Завіхостом, що в Сандомирській землі, у битві, яку Лєшек Білий виграв.

З огляду на малолітність синів Романа Мстиславовича знову розгорнулася боротьба за галицький престол. Претендентом, зокрема, виступив угорський король Ендре II (1205-1235), який формально був опікуном Романових синів. На це Лєшек Білий та його брат Конрад І відповіли походом на Галич, щоб захистити інтереси цих синів. За польсько-угорською угодою від 1206 р., Володимирське князівство проголошувалося володінням Романовичів і сферою впливів Лєшека, а Галицьке князівство стало сферою впливів Ендре II. По роках змагань за вплив у Галицькому і Володимирському князівствах 1214 р. укладено польсько-угорську угоду, згідно з якою син Ендре II малолітній Коломан мав стати галицьким королем і взяти за жінку дочку Лєшека Білого Саломею. Через кілька років цю угоду було реалізовано. Однак у 1221 р. Ендре II увійшов в порозуміння з новгородським князем Мстиславом Мстиславовичем Удалим і дав згоду на його перебування на галицькому троні, а той погодився своїм наступником на ньому мати іншого сина Ендре П, теж Ендре. Отже, галицька політика Лєшека Білого зазнала поразки. Не втримав він також свого впливу у Володимирі.

У другій чверті XIII ст. північним сусідом Мазовії став Тевтонський орден. Спершу він був власне орденом духовно-рицарською організацією, а згодом - державою такого ж характеру. Повна назва ордену - Орден святої Марії дому тевтонів (Ordo domus Sanctae Mariae Theutonorum). Неофіційно його йменували орденом хрестоносців, бо на білих плащах орденських рицарів був зображений чорний хрест. Створений у Палестині на базі німецького шпиталя, що виник там 1190 р., і затверджений папою Іннокен-тієм III, орден згодом розрісся. З'явилося кілька його філій (провінцій), з яких найбільшою була та, що перебувала у 1212-1225 pp. в Семигородді (Трансільванії), куди її запросив угорський король Ендре II з тією метою, щоб вона захищала кордони Угорської держави, в яку Семигороддя входило, від нападів половців (куманів). Оскільки орден не спромігся належно виконувати покладене на нього завдання, до того ж втручався у внутрішні справи Угорщини, то зазначену його філію з неї було видалено. У 1228 р. (а не у 1226 p., як прийнято вважати) мазовецький князь Конрад цій частині ордену надав у тимчасове користування рідкозаселену Хелмінську землю, розташовану на схід від Вісли у північно-західній частині Мазовії. За задумом князя, орден повинен був допомогти йому підкорити землі язичників-пруссів і в процесі підкорення всіляко сприяти християнізації останніх. Певною мірою цей задум був зумовлений прагненням князя помститися пруссам за їхні грабіжницькі наїзди на його володіння Мазовію й Куявію.

Інтерес у Польщі до прусських земель, які займали простір від Вісли до Німану, був започаткований невдалою християнізаційною місією св. Войцєха у 997 р. Прусси уперто трималися поганства. Певний відгомін мала місія в їхні землі, проведена 1207 р. абатом цистерціанського монастиря, резиденцією якого було поселення Лєкно, що у Велико-польщі. Більш успішну місію у 1209 р. здійснив чернець того ж монастиря Хрістіан. У 1216 р. він був у Римі висвячений на місійного прусського єпископа, а 1218 р. одержав від папи право засновувати в землях пруссів єпископства і висвячувати єпископів.

Хрістіан не тільки діяв з хрестом, а й заохочував до підкорення прусських земель. За його намовою у 1222 і 1223 рр. Лєшек Білий, Генрик І Бородатий, Конрад І і східно-поморський князь Святополк здійснили два хрестові походи у ці землі. За ініціативою того ж Хрістіана у 1228 р. був створений рицарський орден Добжинські брати. Ця назва походить від міста Добжин у Куявії, що стало його садибою. Орден мав завдання вести боротьбу з пруссами, допомагати духовним особам християнізувати їх. Чисельно він був невеликою організацією, тому його діяльність не мала особливого значення.

Доба роздробленості

Уадання Конрадом І Хелмінської землі Тевтонському орденові було черговим виявом підтримки місії Хрістіана. Папа у 1230 р. це надання затвердив, як і мету, з якою воно було зроблене. Перший тевтонський загін прибув у Хелмінську землю 1231 р. Через два роки орден розпочав систематичне q криваве підкорення прусських земель, розтягнулося на 50 років. Спершу хрестоносці просувалися з Хелмінської землі вздовж лівого берега Вісли до Балтійського моря, далі - на схід берегом моря, захоплювали невеликі території Пруссії, щоб мати забезпечені тили, споруджували замки, а згодом з них проникали все більше вглиб, кожного разу закріплюючися на завойованій території спорудженням замків.

Після загибелі у 1234 р. в прусському полоні Хрістіана папа видав буллу, якою поширив на Тевтонський орден права, що ними той користувався, тобто права вести християнізаційну місію і призначати єпископів на підкорених землях. Булла також оголосила всі завойовані орденом території "власністю св. Петра", тобто римської курії, і передала їх у вічне володіння орденові. Виданим після цього привілеєм імператор Фрідріх II Штауфен надав керівництву ордену прерогативи, які мали імперські князі-правителі. Імператор і папа стали протекторами нового державного організму, в який орден перетворився завдяки наданим йому цими вищими в римо-католицькому світі достойниками правам.

Це суперечило намірові Конрада І поширювати на завойовані орденом прусські землі свою верховну владу. У 1235 р. між ним і хрестоносцями загострилися відносини з приводу самовільного включення ними до складу своєї організації ордену Добжинських братів, який до того перебував під Конрадовою опікою. Спір закінчився тим, що Доб-жинські брати залишилися в складі Тевтонського ордену, а хрестоносці повернули Конрадові І Добжинську землю; натомість Конрад І визнав приналежність Хелмінської землі орденові.

У 1237 р. частиною (філією) Тевтонського ордену став Лівонський орден (Орден тевтонців святої Марії— Ordo Sanctae Mariae Theutonicorum), утворений того ж року із залишків розгромленого у 1236 р. об'єднаними силами литовців і земгалів ордену Мечоносців (офіційна назва Брати воїнства Христа - Fratres militiae Christi), який діяв на території Латвії й Естонії з 1202 р. Існування Тевтонської держави в такому складі значно її посилило. Це невдовзі почали відчувати литовці, ятвяги, на землі яких він чинив розбійницькі напади, а також руські землі, першим значним виявом чого було Льодове побоїще 1242 р. Польські землі вперше істотно відчули це існування щойно на початку XIV ст. Лівонський орден діяв до 1561 р. Територія, яку він займав, звалася Лівонією або Ліфляндією; у Польщі її йменували Інфлянтами. У XV-XVI ст. орден був незалежний від Тевтонського ордену. У ширшому розумінні Лівонією в XIII-XVI ст. вважали конфедерацію таких духовних князівств: Лівонський орден, Ризьке архієпис-копство, Дерптське. Курляндське й Езель-Вікське єпископства. Конфедерація перебувала під номінальною владою папи та імператора.

Устрій Тевтонського ордену був заснований на статуті, розробленому у середині XIII ст. і чинному до 1442 р. За ним, до ордену належали рицарі, духовні особи і брати-слуги. Очолював його великий магістр (гроссмейстер), обраний пожиттєво генеральним капітулом, куди входили провінційні магістри, в тому числі прусський - той, безпосередня влада якого поширювалася на завойовані орденом прусські землі, й від 1283 р. -на ятвязькі землі, на Хелмінську землю. Резиденцією великого магістра були: до 1291 р. - Акка, місто на березі Середземного моря в Палестині, у 1291-1309 pp. - Венеція, у 1309-1466 pp. - Марієнбурґ (в польськомовному варіанті Мапьборк) на терені прусської провінції Тевтонської держави, неподалік правого берега Вісли, у 1466-1525 pp. -Кенігсберг. При великому магістрі діяла рада з п'яти найвищих чинів, з яких головним

Історія Польщі

був чин великого комтура. Прусська провінція ордену, як й інші його провінції, ділилася на комтурства, кожне з яких мало свого комтура. Ця ж провінція в церковному відношенні складалася з Вармійського, Помезанського, Самбійського і Хелмінського епископств. Єпископи юридично владі ордена не підлягали.

Останньою чвертю XII ст. датуються згадки про наїзди на Мазовію ятвягів - народу, що сусідив з пруссами, литовцями, Руссю і Мазовією. У 1190 або 1191 р. Казимир II Справедливий завдав їм відчутної поразки. У 1249 і 1253 pp. мазовецький князь Сємо-віт І брав участь у походах на ятвягів свого тестя - галицько-волинського князя Данила Романовича. А у 1254 р. СємовітІ разом з Данилом Романовичем зблизився з Тевтонським орденом й уклав з ним угоду про надання йому допомоги у підкоренні пруссів, ятвягів і литовців. За угодою, дві третини ятвязької землі мали дістатися орденові, а третина - Сємовітові І і Данилові Романовичу. Угода не була реалізована, як і подібна угода цього мазовецького князя з орденом від 1260 p., згідно з якою князь мав отримати шосту частину території ятвягів.

Політика Сємовіта І, спрямована на завоювання ятвягів, закінчилася для нього трагічно. Усвідомлюючи її антилитовське спрямування, великий князь литовський Міндовг (литов. Mindaugas; кінець 1230-х років - 1263), засновник Литовської держави, у 1262 р. ударив на Мазовію (і на волинські володіння Данила Романовича), захопив Сємовіта І в полон і наказав стратити, а його сина Конрада II, полоненого разом з батьком, забрав у Литву. У 1283 р. ятвяги були підкорені Тевтонським орденом. Ятвягія політично перестала існувати.

У 1262 р. Польща за посередництвом Мазовії вперше серйозно зіткнулася з литовцями. Литовські наїзди в Мазовію відбувались до 1279 р., коли плоцький князь Болеслав II оженився з дочкою великого князя литовського. Цей шлюб започаткував мирні польсько-литовські відносини.

У 1241 р. польські землі зазнали татарської навали. Захопивши Русь, хан Батий пішов на Угорщину, а своєму воєначальникові Пайдарові наказав рушити на Польщу, з неї - на Чехію, щоб унеможливити надання польської і чеської допомоги угорському королю. У лютому татари взяли Люблін, Сандомир, згодом розбили військо, очолене краківським і сандомирським воєводами. Одне крило їх пішло на Ленчицю, звідси - на Куявію, з неї - через Сєрадзь на Краків; при цьому воно двічі завдало поразки тим самим воєводам та краківському і сандомирському каштелянам. Друге крило 28 березня підійшло до Кракова і захопило його. 1 квітня обидва крила тут об'єдналися. Звідси татари попрямували в Сілезію. 9 квітня вони в жорстокій битві розбили військо сілезького і краківського князя Генрика II Побожного. Князя було захоплено в полон і страчено. Через два тижні після цього татари рушили до Моравських воріт, пройшли їх і попрямували через Моравію в Угорщину.

Своїми грабунками і знищеннями татари охопили Малопольщу, Сілезію, Сєрадзьку і Ленчицьку землі, частково Куявію. Вдавалися вони до них в основному на шляхах свого просування, не особливо віддаляючись убік. Населення міст і містечок на цих шляхах, попереджене про наступ татар, нерідко встигало тікати в ліси зі своїм добром. Тож втрати його від навали не могли бути особливо великі. Натомість сильно потерпіло населення захоплених наїзниками більших міст: воно зазвичай нікуди не тікало, сподіваючися захиститися від татар.

Наступний похід татар на Польщу відбувся у 1259-1260 pp. У ньому взяли участь, напевно примусово, русичі й половці. Наїзники пограбували значну частину Сандо-мирської землі, захопили Краків, окрім гроду (Вавеля). При поверненні звідти вони взяли Сандомир і влаштували в ньому страшну різню мешканців. Ця навала була тяжчою за наслідками, ніж попередня, хоч би тому, що була тривалішою. Втретє татари

Доба роздробленості

"відвідали" Польщу у 1287 р. Цей наїзд, як і попередній, захопив тільки Малопольщу. Головних її міст- Кракова і Сандомира-їм цього разу захопити не вдалося.