Зміни в суспільно-політичному устрої

Верховні князі Польщі середини і другої половини XII ст. домагалися таких самих владних прерогатив, якими володіли їхні попередники - правлячі князі Давньопольської держави. Проте удільні князі претендували на такий же характер своєї влади. У цьому протистоянні система сеньйорату і принципату не витримала випробування часом -перемогла удільна система влади, і з XIII ст. вона складалася в Польщі з незалежних князівств-держав, хоч у першій половині цього сторіччя робилися спроби відродити віджилу систему.

Сукупність згаданих прерогатив становила патримоніальну, необмежену владу, що спиралася на князівське право. Всупереч волі удільних князів, це право вироджувалося, сфера його дії звужувалася внаслідок вимушеного вилучення князями великої земельної власності від сплати їм данин і податків, а згодом й від їхнього судочинства. XIII ст. стосовно польських земель можна по-справжньому вважати імунітетним, саме тоді, порівняно з XII і XIV ст., коли вона теж практикувалася, імунітетна система набула найбільшого розмаху. Згадане звуження відбувалось також шляхом князівського надання станових привілеїв рицарству, що у XIV-XV ст. трансформувалось у шляхту, церкві, містам, засновуваним на німецькому праві в князівських володіннях. Воно проявлялося також в обмеженні управлінських функцій князівської влади, спричиненому тиском на неї з боку великих феодалів - можних. Можні оточували князя як його дорадники, члени діючої при ньому ради, куди входили й вищі церковні достойники; у міру можливості вони скеровували його політику в потрібному для себе напрямі. Врешті, їм удалося разом з церковними достойниками створити своє політичне представництво - один із зародків майбутнього польського парламентаризму. Цьому представництву вони надали форму віча, чим відродили давній слов'янський інститут, але пристосували його до своїх потреб. Віча скликалися періодично, з часом у певні дні й у визначених місцях, мали вироблений обсяг законодавчих і судових повноважень, судили навіть у справах, де відповідачем виступав князь або його посадові особи - урядники; виносили рішення про податки, про призначення на посади - уряди, бувало - й про непослух князю, розглядали зовнішньополітичні питання. На вічі головував князь, а можні й церковні достойники задавали тон його роботі, тоді як рицарство служило людським фоном, виконувало пасивну роль свідків прийнятих вічем ухвал і функцію колективної пам'яті, дуже потрібної у зв'язку з тим, що діяльність віч документально не оформлялася. Інколи віча були міжкнязівські: розглядали справи, що стосувались кількох уділів.

При удільному князі діяла система урядів, успадкована від правлячих князів Давньопольської держави і структурно дещо видозмінена. Всіх урядників призначав князь. Головною посадовою особою був воєвода; йому підпорядковувалися канцлер і підскарбій, котрі відали відповідно канцелярією і фінансами, та урядники, що виконували придворні (двірські) функції: чашник, стольник, підкоморій, мечник, конюший; подекуди замість підкоморія існував коморник, замість підскарбія - скарбник, замість стольника - підстолій.

Через роздробленість зник адміністративний поділ Польщі на очолювані намісниками округи, характерний для часу князювання Болеслава III Кривоустого: кожен такий округ став територіально одним або кількома князівствами. Натомість зберігся поділ на гродові округи, за якими закріпилася назва каштеляній, а їхні намісники почали зватися каштелянами (обидва терміни походять від латин, castellum - укріплене місце, фортеця, грод).

Історія Польщі

У період роздробленості формується розпочатий ще в давньопольські часи становий поділ суспільства. Стани являли собою соціально-правові групи, кожна з яких вирізнялася своїм юридичним статусом, певними правами й обов'язками в суспільстві. Станами у Польщі, як і в країнах Західної та Центральної Європи, були духовенство, рицарство, міщани і селяни. Процес складання першого з них завершився в ХНІ ст., інших в XIV-XV ст.

У сучасників існувало переконання, що духовенство - перший за значенням стан, як би посередник між людьми і Богом. Духовні посади не були спадковими, чому сприяло наполегливе запровадження церквою целібату (безшлюбності духовенства) в першій чверті XIII ст.; вони займалися вихідцями з інших станів. Вищі духовні посади, як правило, посідали вихідці з вищих верств рицарства.

Як і наприкінці князювання Болеслава III Кривоустого, Польща в церковно-адміністративному відношенні становила одну провінцію - Ґнєзненську архієпископію в складі однойменної архієпархії та шести єпархій (Краківської, Вроцлавської, Плоцької, Влоцлавської, Познанської і Любуської). Внаслідок місійної діяльності бамберзького єпископа Оттона близько 1140 р. для Західного Помор'я було створено єпархію, центром якої від 1176 р. був Камєнь, розташований на правому березі протоки, що поєднує Щецінську затоку з Балтійським морем. За первинним задумом, ця єпархія, можливо, мала ввійти до складу Ґнєзненської провінції. Сталося так, що її, як і Бамберзьку єпархію, було підпорядковано безпосередньо Римській курії.

Заступником архієпископа і єпископа був архідиякон. З кінця XII ст. архідиякони адміністративно очолювали округи, на які було поділено архієпархію і єпархію. Від середини XIII ст. архідияконати почали ділити на деканати, до складу кожного з яких включали певну кількість приходів (парафій). Архідиякони були наділені широкими повноваженнями, тоді як декани виконували лише розпорядження архідияконів, компетенція їх по суті зводилася до збирання церковної данини. У XIII ст. виникла велика кількість приходів. На початку XIV ст. їх було близько 3000, тоді як у XII ст. - близько 1000.

Від початку XIII ст. архієпископа обирав провінційний синод - зібрання всіх єпископів та представників кафедральних капітулів. Єпископів обирали кафедральні капітули. Архідияконів призначали архієпископ та єпископи, деканів зі складу приходських священиків даного декану - архідиякони за погодженням з архієпископом і єпископами. Щодо приходського священика, то його кандидатуру єпископові пропонував феодал, в маєтку якого знаходився приход, а єпископ звичайно її затверджував. Провінційні синоди збиралися не лише для вибору архієпископа, а й для вирішення інших питань церковного життя. З третьої чверті XIII ст. скликали також єпархіальні синоди, в яких брали участь члени кафедральних капітулів, представники колегіат і приходського кліру.

У XIII ст., коли папство в римо-католицькому світі набуло особливої могутності, неабияку роль у церковному та й політичному житті Польщі відігравав папський представник -легат. Він. зокрема, скликав провінційні синоди для розгляду й прийняття важливих для церкви документів - статутів. Діяли в країні й папські збирачі (колектори) грошових данин на користь римської курії - т.зв. денарія св. Петра, аннатів або одноразових сум, сплачуваних з церковних маєтків тими, хто одержував їх у володіння згідно із зайнятою посадою, десятини, сплачуваної всіма духовними особами з одержаних доходів.

З останньої чверті XII ст. церква поступово розширювала свою юрисдикцію. їй належав рухомий маєток архієпископа й єпископів після їхньої смерті відтоді, коли у 1180 р. в Ленчиці Казимир II Справедливий відмовився від свого й інших князів імені від права на цей маєток. У 1215 р. Лєшек Білий, Конрад І і Владислав Одоніц на

Доба роздробленості

провінційному синоді у Вольбожі надали духовенству право суду щодо населення його маєтків. У 1252 р. Болеслав V Соромливий видав духовенству Краківської єпархії привілей, яким наділяв його широкими правами на власне судочинство; за якийсь час привілей набув сили також в інших польських єпархіях. У 1248 р. вроцлавський провінційний синод постановив створити в кожній єпархії т.зв. офіціалат - суд у духовних справах, який мав діяти від імені єпископа. Назву суд одержав від офіціала або особи, що його очолювала. При офіціалі діяла канцелярія - прообраз пізнішої консисторії. Світські особи підпорядковувалися духовному суду в багатьох справах, зокрема тих, що стосувалися єретицтва, блюзнірства, порушення клятви, шлюбної невірності. З церковного судочинства були вилучені справи, пов'язані з приватними, родовими маєтками духовних осіб, а також питання про те, хто їх мав успадкувати після їхньої смерті, які розглядалися в XIII ст. князівським судом.

У період роздробленості в Польщі зросло значення монастирів. До існуючих бенедиктинських й деяких інших додалося багато монастирів нових орденів, з яких найбільш впливовими були ордени цистерціанців, домініканців і францисканців. Перший у Польщі монастир цистерціанського ордену виник у XII ст. в поселенні Лєкні, що у Великопольщі. Орден був заснований бенедиктинським монахом абатом Робером 1098 р. у Франції. Його назва походить від поселення Цистерціум (біля сучасного Діжона). У XII ст. його реорганізував абат цистерціанського монастиря в Клерво (Франція) Бернар. Від нього цистерціанців почали йменувати й бернардинцями. Статут ордену зобов'язував ченців займатися фізичною працею, дотримуватися суворого режиму, аскетизму.

У 1222 р. в Кракові виник перший у Польщі монастир домініканського ордену. Орден розпочав своє існування в Тулузі 1215 р. Його засновником був дворянин зі Старої Кастилії Домінік Гусман, звідки й назва ордену. Папа затвердив його у 1216 р. Від 1220 р. орден мав статус жебрацького. У 1227 р. він одержав право проповідувати. Офіційна його назва Frutrespraedicatores — Брати-проповіднжи.

Перші у Польщі монастирі францисканського ордену з'явилися в Кракові і Вроцлаві в середині 1230-х років. Орден заснував в Італії у 1207-1209 pp. проповідник Франциск з Ассіза. 1210 р. папа дав дозвіл на його існування, а 1223 р. затвердив статут. Орден був жебрацькою чернечою організацією. Офіційна назва його Fratres minores — Менші брати. Від неї монахів цього ордену називали міноритами.

На початку XIV ст. кількість монастирів у Польщі досягла близько 300, з них цистерціанських - понад 20, домініканських - понад 30, францисканських - понад 40. На той же час ченців у монастирях налічувалося близько 6 тис; значною мірою то були іноземці. Чоловічі монастирі очолювалися абатами, жіночі - абатисами. При них діяли ради - конвенти. Як правило, монастирі одного ордену становили його польську провінцію, на чолі якої стояв пріор.

Упродовж другої половини XII і в XIII ст. склалося рицарське право, виробилися прерогативи рицарства. До цього права входили повне право на землю, якою рицар володів, високе покарання за його вбивство (годовщина) і поранення (нав'язка), вільна десятина (полягала у виборі рицарем церковної інституції, якій би він віддавав десятину, причому рицар не був зобов'язаний відвозити її даній інституції), грошове винагородження князем за військову службу, яку рицар повинен був йому нести, звільнення від данин на користь князя і від юрисдикції князівських урядників.

Рицарство соціально складалося з трьох шарів. До верхнього, дуже нечисленного шару входили можні і багаті рицарі, зокрема, ті, хто займав уряди за князівськими призначеннями; до середнього -"звичайні" рицарі, що становили ядро, основну частину рицарства. Нижчий шар - це "фіктивні" рицарі, що рекрутувалися з солтисів, селян і

Історія Польщі

міщан; якщо їм не вдалося довести своє рицарство наявністю відповідного землеволодіння, то вони поповнювали лави селян і міщан.

У Польщі не склалося ленної ієрархії рицарства, поширеної на Заході. Відсутність її компенсувалася певною мірою формами залежності більшої частини рицарства від можних, які виникали з родової рицарської організації. Рицарські роди об'єднували як можних, так і середніх та бідніших рицарів. Кожен рід населяв первинно певну компактну територію, але згодом цю засаду було порушено. Рід кристалізувався навколо можного і виступав назовні як цілість. Члени його переймали у свого можного клич і герб. Клич (латин, proclamation польське zawoianie) був гаслом, яким члени роду перекликалися під час битви. Кличі походили від назви родового гнізда-поселення, від імені предка або його прізвиська, від абстрактного слова (правда, кривда) тощо. Герби почали вживати князі: кожна пястівська лінія мала свій герб. Найдавніші рицарські герби походять від власницьких знаків; уже в XII ст. останні використовувалися для означення меж, таврування худоби, з часом їх перенесли на печатки. У XIII ст. власницькі знаки з індивідуальних стають родовими. За часом це збіглося з перенесенням із Заходу, за німецьким і чеським посередництвом, звичаю зображати родові рицарські знаки на щиті і прапорі (польське herb є переінакшення чеського erb, яке походить від німец. Erbe ~ спадщина, латин, відповідник гербу - clenodium). Із Заходу запозичено й деякі зображення на гербах - хижих звірів, квітів, небесних тіл, поділ щита на забарвлені частини.

Використання гербів надало рицарським родам геральдичного характеру. Маючи спільний герб і клич, рід почав замикатися і пильнувати, аби до нього не було безпідставного проникнення. Гуртуючи в своїх лавах рицарів різної маєткової приналежності, рід тим самим став одним з вагомих чинників формування рівності рицарства-шляхти як стану.

Формування стану міщан відбувалося у містах, які засновувалися на німецькому праві на князівських землях і мешканці яких користувалися прерогативами, що випливали з цього права. Значно меншою мірою це стосувалося мешканців церковних і світськофеодальних міст, закладених на німецькому праві, оскільки воно в соціальному аспекті було у них обмежене - не надавало їм прав у тому обсязі, який мали князівські міста. Згадане право поширювалося тільки на тих жителів, які володіли нерухомістю, у зв'язку з чим тільки їх і вважали власне міщанами. Решта мешканців міст - підмайстри, учні, чорнороби, волоцюги і соціальний марґінес-були безправними "неміщанами".

Верхівку міського населення на німецькому праві становив патриціат, до якого належали найзаможніші торгівці, фінансисти, рідше цехові майстри деяких, звичайно елітарних, ремесел (золотарі, ливарники, кушніри) і люди вільних професій (аптекарі, малярі, цирульники). У більших містах, особливо в Сілезії і на Помор'ї, значну частину патриціату становили німці, які приносили з собою професійне вміння і капітал, що його вкладали в розвиток міської торгівлі і ремесла. Представники патриціату засідали в лаві і міській раді, всіляко намагалися скеровувати їх роботу в потрібному собі річищі.

У правовому відношенні міщанство на кінець роздробленості країни загалом склалось як стан. Завершення процесу його формування припадає на XIV-XV ст., коли закладання міст на німецькому праві інтенсивно продовжувалось і назагал завершилося.

Набуття селянством станових рис відбувалося не шляхом придбання ним правових здобутків, а нівеляцією у ньому внутрішніх відносин. Свідчення цього - поступове зникнення категорії невільних людей. З часом, по суті, виключним критерієм приналежності до селянства стала земельна залежність селян від феодала. А закладання сіл на німецькому праві робило тих, хто у них осідав, фактично особисто вільними, зводило відносини їх з паном до поземельних. Зміни такого плану продовжувались у XIV-XV ст.

Доба роздробленості