Схема 3.2. Узгодження можливостей виробників і запитів споживачів.

 

Можливості виробника враховуються виходячи з наявних ресурсів і управлінського досвіду. Ресурсні можливості підприємства можна описати за допомогою лінійного рівняння:

 ,                                       (3.2)

дде		- норма витрати ресурсу i на виробництво j-го виду продукції;
	xj	- обсяг виробництва j-го виду продукції;
	Ai	- наявність ресурсу виду i на підприємстві.

 

Вирішальним чинником успіху виробника є відповідність його можливостей запитам споживачів. Оцінивши свої можливості і виявив запити споживачів, виробник повинний відповідним чином орієнтувати новий товар, забезпечити його випуск, установив ціну і довести до споживача. Ринкове дослідження повинно показати, якою мірою даний товар може задовольнити потреби споживачів. Зіставлення товарів між собою дозволяє визначити рівень їхньої конкурентоздатності.

 

Сектори національної економіки.

Державний сектор економіки

Основними видами економічної активності держави як одного з суб’єктів національної економіки є:

– надання громадських благ;

– закупівля товарів і послуг на товарному ринку (формування державного замовлення);

– формування попиту на фактори виробництва на ринку ресурсів;

– стягнення податків;

– надання трансфертів, дотацій, субсидій, субвенцій;

– інвестування за рахунок державного бюджету;

– вплив на пропозицію грошей на фінансовому ринку.

Держава суттєво впливає на процес кругообігу ресурсів, через державні закупки, податки і пропозицію грошей.

Державний сектор є своєрідним «локомотивом» національної економіки. За допомогою управління розвитком державного сектору уряд може здійснювати як прямий так і опосередкований вплив на розвиток приватного сектору та всієї економіки.

Державний сектор економіки являє собою комплекс господарюючих об’єктів, які належать центральним та місцевим органам державної влади. У більшості країн розрізняють публічну (загальнодержавну) власність, що належить центральному уряду та комунальну власність, що належить місцевим органам управління.

Державний сектор економіки існував у багатьох країнах ще задовго до епохи капіталізму. До його складу входили земельні масиви, ліси, нерухомість, паливні склади, арсенали, військове господарство, пошта, частково транспортна служба, деякі заводи, що належали державі. У кризові періоди держава викупала у приватних власників об’єкти господарювання, головним чином у Сфері інфраструктури, важкої промисловості, функціонування яких було необхідним для економіки країни, але не завжди вигідним з позицій приватного капіталу.

Дослідивши історію виникнення державного сектору економіки, можна говорити, що державна власність виникає двома шляхами:

1. перший шлях, коли держава будує нові підприємства за рахунок коштів державного бюджету:

- за рахунок коштів державного бюджету створюються малоприбуткові підприємства інфраструктури, необхідні для функціонування всієї економіки (житлово-комунальне господарство, енергетика, транспорт, зв’язок);

- розвиток деяких капітальних галузей, пов’язаних з науково-технічним прогресом (електроніка, авіація);

2. другий – коли держава здійснює часткову або повну націоналізацію, купуючи акції приватних компаній. Як правило, має місце націоналізація збиткових підприємств (наприклад, підприємств вугільної промисловості).

Отже, розміри державного сектора (його частка в національній економіці) змінюються не тільки в результаті створення нових об'єктів, але й внаслідок зміни форми власності:

- приватизації (продажу рентабельних, реконструйованих об'єктів держави приватному капіталу);

- націоналізації (покупці державою приватних об'єктів у свою власність).

         В цілому державний сектор економіки можна поділити на наступні частини:

- об’єкти інфраструктури, здебільшого нерентабельні;

- державні підприємства в сировинних й енергетичних галузях, де потрібні великі інвестиції, а оборотність капіталу повільна;

- державні (частково, повністю) підприємства наступних сфер: культури та мистецтва, охорони здоров’я, науки, оборони, соціального забезпечення, освіти, фізичної культури, комунальні підприємства зазначених вище сфер;

- державні підприємства, які забезпечують виконання функцій держави (підприємства ВПК, монетні підприємства судові та правоохоронні органи, центральний банк);

- підприємства що складають державну монополію.

- господарюючі підрозділи бюджетних організацій.

Існування в умовах ринкового господарства сектора, що у своїй діяльності керується засадами, які частково відрізняються від принципів приватних фірм, дозволяє використати державний сектор для вирішення загальнодержавних економічних завдань, для створення умов до підвищення рентабельності приватних. Тому державний сектор є основним постачальником дешевих послуг, зокрема транспортних, поштово-телеграфних, електроенергії й сировини, знижуючи, таким чином, витрати в приватному секторі. Таким чином, державний сектор економіки служить доповненням приватного господарства там й у такій мірі, де й скільки мотивація для приватного капіталу виявляється недостатньою. У результаті він слугує підвищенню ефективності національного господарства в цілому і є одним з інструментів перерозподілу чистого національного продукту.

Державний сектор представлений наступним набором організаційно-правових форм підприємств:

- державне унітарне підприємство;

- акціонерне товариство з 100% закріпленням акцій за державою;

- акціонерне товариство із закріпленням у власності держави контрольного пакета акцій;

- акціонерні товариства з пакетом державних акцій, що дозволяють впливати на управління.

Унітарні підприємства. Законодавство передбачає дві організаційно-правові форми унітарних підприємств:

- засновані на праві господарського відання;

- засновані на праві оперативного управління або так звані “казенні” підприємства.

Обидві форми унітарних підприємств мають загальні риси, які визначають особливості управління. Унітарні підприємства є комерційними підприємствами, власником майна яких є держава, а не самі підприємства. Це є підставою для прямого управління такими підприємствами з боку держави в особі вповноважених органів. Органом управління унітарним підприємством є його керівник, що призначається власником або вповноваженим органом і підзвітний їм. Обсяг повноважень власника по управлінню унітарними підприємствами залежить від того, на яких підставах закріплено за підприємством майно.

Стосовно унітарного підприємства, заснованому на праві господарського відання, власник майна вирішує питання створення підприємства, його реорганізації й ліквідації, визначає предмет і мету діяльності підприємства, здійснює контроль за використанням майна підприємства за призначенням та його збереженням. Розпорядження нерухомим майном підприємства, включаючи його продаж, передачу в оренду або заставу, внесення як внесок у статутний капітал господарчих товариств і товариств можливо тільки за згодою власника. Іншим майном підприємство на праві господарського відання вправі розпоряджатися самостійно.

Стосовно підприємств, заснованих на праві оперативного управління відзначимо наступне. “Казенне” підприємство вправі самостійно розпоряджатися тільки зробленої їм продукцією (якщо інше не встановлено нормативними актами). Розпорядження закріпленим за ним майном можливо тільки за згодою власника.

Виробничо-господарська діяльність “казенного” підприємства здійснюється, по-перше, відповідно до плану-замовлення й плану розвитку підприємства, затвердженому вищим органом, а, по-друге, у межах дозволеної цим же органом самостійної господарської діяльності. Раз у квартал “казенне” підприємство звітує перед вищим органом не тільки за виконання плану-замовлення, але й за дозволену йому самостійну виробничу діяльність. Таким чином, вся виробничо-господарська діяльність “казенного” підприємства повністю контролюється державою. Фінансова діяльність “казенних” підприємств здійснюється за рахунок доходів від реалізації продукції, а при їхній недостатності виділяються кошти з бюджету. Не використані протягом року кошти підлягають поверненню в бюджет. Прибуток від реалізації продукції направляється на задоволення виробничих і соціальних потреб підприємства за нормативами, які щорічно встановлюються вищим органом. Вільний залишок прибутку вилучається в доход держави.

Основні шляхи підвищення ролі держави в управлінні підприємствами державного сектора на сучасному етапі наступні:

По-перше, варто розробити повний реєстр власності держави, включивши в нього всі види державної власності. Такого роду реєстр потрібний для вирішення проблеми оптимізації управління державними пакетами акцій. Часто буває так, що пакет акцій одного підприємства перебуває в руках іншого, де держава має певний контроль, при цьому перше підприємство як би “випадає” з державної власності.

По-друге, створювати систему індикативного планування економіки треба на основі чітко структурованого сектора державних підприємств. Тільки в цьому випадку, визначаючи мету, завдання й пріоритети економічного розвитку, держава буде мати можливість здійснювати їх на практиці через систему державних підприємств.

Крім підприємств чисто державного сектора діючим важелем управління економікою є державна власність у широкому розумінні цього слова. У руках держави перебуває також пакет акцій підприємств, що перебувають у корпоративно-державній власності. Тому важливим важелем регулюючого впливу держави на економіку країни є державне розпорядження державним майном з метою сприяння ефективному досягненню поставлених економічних завдань. Заходи регулюючого впливу державних органів на діяльність даних підприємств можуть бути різні: від призначення своїх представників у Раді керуючих відповідних корпорацій до прийняття конкретних рішень щодо того, кому (якої організації) віддати в довірче управління державний пакет акцій.

Посилення ролі держави в перехідний період не означає заперечення важливості приватного сектора, просто зараз він не в змозі один, без допомоги держави вивести українську економіку із кризи.

Ступінь та ефективність державного втручання в економіку донедавна асоціювалася з рядом форм прояву, які можна виявити в певних статистичних індикаторах. Ці форми й економічні індикатори можна згрупувати за певними ознаками.

1. Частка й роль державного (публічного) сектора в національній економіці. Статистично це виражається в питомій вазі неприватного сектора у валовому внутрішньому продукті (ВВП) або валовому національному продукті (ВНП): відношення державних закупівель товарів і послуг до обсягу ВВП; у долі ВВП, яка концентрується державним бюджетом усіх рівнів; у питомій вазі зайнятих у неприватному секторі економіки до загальної чисельності зайнятих.

2. Масштаб і відносне місце публічної матеріально-речової власності. Статистично це виражається у вартісних показниках: у всіх активах національних суб'єктів економіки (або національному багатстві країни); у долі працюючих на підприємствах державного сектора в загальній чисельності зайнятих.

Особливості розрахунку перерахованих індикаторів полягають в тому, що публічний сектор економіки ототожнюється з його фінансами (потоками), а не з матеріально-речовинною його основою (запасами). Мінливість фінансових потоків, як об'єкта державного управління, вимагає більшої уваги, чим відносно стабільні, мало мінливі й часто важко обумовлені кількісно «запаси» державної власності. Крім того, сама публічна власність як об'єкт державного управління проявляється насамперед саме через фінанси публічного сектора. Сучасні тенденції такі, що державна власність як основа регулюючої ролі держави у всіх економічних і соціальних процесах відносно зменшується, у той час як значення держави в економіці росте. Визначити обсяг державної власності, а також те, які доходи одержує бюджет від неї й ступінь їхньої відповідності обсягу публічної власності в умовах вітчизняної статистики дуже важко. Державна статистика обмежується виміром величини доходів, які надходять у бюджети всіх рівнів, а також субсидії, дотації, субвенції. Ринок не в змозі визначити правильно капіталізацію будь-якого підприємства, а інших способів досить точно виміряти цю власність у ринкових умовах немає.

Значні труднощі обліку державного сектора представляють проблеми вимірників діяльності державного й приватного секторів. Продукція приватного сектора виміряється, як правило, у поточних цінах реалізації. У державному секторі значна частина товарів і послуг передається споживачам за собівартістю, зі знижками й часто безоплатно. Очевидно, що статистичний обсяг продукції державного сектора свідомо занижується в порівнянні із приватним. Виходячи із цього, при наявних недоліках статистичного обліку, найбільш прийнятним способом оцінки ролі державного сектора є частка зайнятих у ньому працівників.

 

3.4.2. Реальний сектор економіки

Реальний сектор економіки – це сектор, в якому створюється ВВП. Він включає виробництво, яке представлено підприємствами добувної промисловості, переробними галузями промисловості, сільське господарство, сферу послуг (побутових, промислових та інших).

Підприємства – це ділові господарські одиниці, фірми, торгівля, транспорт, всі організаційні форми капіталу, що виробляють товари і послуги. Видами економічної активності підприємств є:

– формування попиту на фактори виробництва на ринку ресурсів;

– формування сукупної пропозиції товарів і послуг на товарному ринку;

– сплата податків до державного бюджету;

– формування попиту на кредити на фінансовому ринку;

– формування інвестиційного попиту на товарному ринку.

Для стимулювання приватного сектора застосовуються різні засоби, такі як:

– система державних замовлень;

– міри заохочувального характеру (різного роду преференції, податкові ставки, податкові пільги й ін.);

– міри обмежувального характеру.

Державні замовлення. Державне регулювання в країнах з розвинутою ринковою економікою здійснюється через систему державних ринків, що виражається в широкомасштабній участі держави на особливому ринку державних закупівель і замовлень, що є найважливішим елементом і складовою частиною загальнонаціонального ринку.

На ринку державних замовлень встановлюються й реалізуються економічні й договірні зв'язки держави як замовника продукції з його підрядниками – державними унітарними підприємствами й приватним капіталом. В основі цього складного механізму господарсько-договірних зв'язків лежить система державних закупівель і замовлень.

Використовуючи державні замовлення як важливий інструмент впливу на господарюючі суб'єкти, держава може вирішувати певні соціально-економічні завдання. Так, наприклад, вона може збільшувати сукупний попит, стимулювати ті або інші галузі народного господарства, забезпечувати підтримку проведення наукових досліджень, створення й впровадження нових технологій, проведення наукових досліджень і розробок в області охорони здоров'я, екологічної безпеки й т.д.

Таким чином, держава в особі її різних органів, виступаючи як найбільший споживач продукції цілого ряду галузей, перетворює державний попит у важливий стимул розвитку ринкової економіки. Державні замовлення приватному сектору виступають одночасно як інструмент орієнтації його на виконання показників індикативного плану.

Державні закупівлі здійснюються як у формі прямих закупівель товарів і послуг на ринку, так й у формі попередніх замовлень. Прямі закупівлі оформлюються на товари, наявні на масовому ринку; попередні замовлення – унікальну (особливо, військову) продукцію.

Державні замовлення реалізуються на різних рівнях державного ринку: центральному (федеральному), регіональному, муніципальному.

Основні принципи формування державних замовлень:

- конкуренція в одержанні державного замовлення;

- економічність;

- ефективність;

- підзвітність при проведенні відкритих торгів (тендерів).

На цих торгах в умовах відкритості держава реалізує свої замовлення серед фірм-учасників торгів на принципах конкуренції. Ця конкурентна система, адекватна самій суті ринкового господарювання, дозволяє забезпечити як найбільш вигідні економічні умови, так і вирішення поставлених завдань при виконанні замовлень. Відкритість торгів визначається широким поширенням інформації й реклами серед підприємств.

Заходи заохочувального характеру використовуютьсяяк інструмент, що дозволяє стимулювати підприємства приватного сектору з метою дотримання останніми  показників індикативного плану. У їхньому числі можна виділити:

- фінансову допомогу підприємствам, що активно сприяють виконанню орієнтирів індикативного плану;

- різні види державної допомоги окремим підприємцям і бізнесменам (наприклад, часткове відшкодування витрат, відшкодування витрат на перенавчання персоналу, зниження відпускних тарифів на газ й електроенергію);

- надання податкових пільг різного характеру (податкові канікули при погашенні державного кредиту, знижені ставки оподатковування, пільги по оподатковуванню й ін.).

Заходи обмежувального характеру спрямовані на попередження передбачуваних дій підприємців, що ведуть до конфронтації з показниками індикативного плану. Вони менш ефективні, тому застосовуються рідко.