Головною метою ранньої соціалізації дітей-інвалідів є надання можливості:

- дітям-інвалідам подолати труднощі розвитку, засвоїти побуті та соціальні навички, розвинути свої здібності, повністю або частково інтегруватися в соціальне життя суспільства;

- батькам усвідомити суть проблем своїх дітей, оволодіти методикою виконання індивідуальних реабілітаційних програм, перетворитися на активного учасника реабілітаційного процесу і на цій основі досягти прогресу у подоланні вад дитиною, в її інтеграції в дитячий колектив і суспільство.

Дослідження проблем людей з особливими потребами достатньо об'ємні. Виділимо одне з останніх досліджень, опубліковане в збірнику «Соціальна реабілітація молоді з обмеженою дієздатністю». У ньому простежується тенденція розвитку соціальної реабілітації та адаптації молодих людей з інвалідністю у напрямку збільшення уваги до їх соціально-психологічної реабілітації та адаптації. Організація соціальної допомоги дітям та молоді, які позбавлені можливості дотримуватися повноцінного способу життя внаслідок вад фізичного розвитку, потребує, перш за все, у зміні ставлення суспільства до інваліда і проблеми інвалідності.

Через обмеження у спілкуванні, самообслуговуванні, пересуванні розвиток цих дітей значною мірою залежить від задоволення їх потреб іншими людьми, а це становить багатогранний процес соціально-педагогічної реабілітації. Проблема інвалідності традиційно розглядається як, в першу чергу, медична, а потім вже – економічна, тобто проблема задоволення матеріальних потреб інваліда. Але проблема інвалідності не обмежується цими важливими аспектами. Соціально-психологічний фактор, самовідчуття інваліда в суспільстві – ось ще одна болюча точка. Людина з обмеженими можливостями має проблеми не просто в результаті хвороби, каліцтва або природжених обмежень, але і через непристосованість соціального оточення до її специфічних потреб, забобони суспільства, штампи масової психології. Тенденція у зміні ставлення людства до проблеми інвалідів простежується на основі порівняльного аналізу міжнародних законодавчих актів, покликаних захищати права інвалідів.

Так, в 1971 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про права розумово відсталих осіб, основну увагу в якій звертається на медичне, економічне забезпечення інвалідів, проголошується «право на заступництво для розвитку своїх можливостей» і можливість  «продуктивно працювати».

Через 18 років, тобто в 1989 р., Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про права дитини. У ній закріплено право дітей, які мають відхилення у розвитку, вести повноцінне і достойне життя в умовах, які дозволяють їм зберегти почуття власної гідності, впевненості в собі, полегшують активну участь у суспільному житті. Мета створення таких умов – максимально повне включення людей з інвалідністю в соціальне життя і всебічний розвиток її особистості. Такі зміни зумовлені загальною тенденцією розвитку людства в напрямку максимальної інформатизації, створення постіндустріального суспільства, в якому здатність до нормального комунікації стає провідним фактором нормальної життєдіяльності.

Інтегрованим юридичним документом, який визначає суспільні вимоги до нормалізації становища інвалідів і відображає тенденцію до пристосування суспільства до інвалідів, а не навпаки, як було раніше, є «Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів», прийняті Генеральною Асамблеєю ООН у 20.12.93 р. Наприклад, правило № 5 рекомендує всім державам розробляти і реалізовувати програми дій по тому, щоб зробити матеріальне оточення доступним для інвалідів, і вживати заходів для забезпечення їм доступу до інформації та спілкування.

У сучасних умовах економічної нестабільності люди з інвалідністю виявилися одною з найбільш незахищених верств населення. Головною проблемою, яка потребує негайного вирішення, є подолання соціальної ізоляції інвалідів. Ця проблема формулюється приблизно так: структурні порушення, або яскраво виражені, або такі, які діагностуються за допомогою медичної апаратури, можуть призвести до втрати або недосконалості навичок, необхідних для певних видів діяльності, в результаті чого і формуються «обмежені можливості» для життєдіяльності; це, у свою чергу, за відповідних умов спричинятиме соціальну дезадаптацію, сповільнену соціалізацію.

У наш час допомога людям з порушеною дієздатністю стає все більш важливим суспільним завданням.

Соціальний захист молоді з обмеженою дієздатністю набуває все більш глибокий характер, тобто суспільство прагне задовольняти все більш широке коло їхніх потреб, наближати умови їх життя до умов життя здорової молоді.

Так, д ля дітей з ДЦП характерні наступні напрямки соціальної роботи, профілактики та корекції:

- розвиток комунікативних навичок, соціальної активності дітей;

- навчання етичним формам і способам поведінки;

- формування культури зовнішнього порядку, прищеплення соціально-побутових і санітарно-гігієнічних умінь і навичок;

- виховання стійкого інтересу до занять в групі, у творчих майстернях, на консультативних заняттях;

- розширення кругозору дітей, збагачення словникового запасу;

- розвиток дрібної моторики на індивідуальних заняттях.

Виходячи з поставлених завдань на період реабілітації, соціальний педагог складає індивідуальну програму реабілітації дитини з ДЦП з урахуванням її здібностей, можливостей та інтересів, яку здійснюють вузькі фахівці: вихователі, інструктора творчих майстерень, вчителі.

Розглянемо основні методи, застосовувані соціальними працівниками при різних напрямках роботи з дітьми з ДЦП.