Кредитно-банківська система та механізм монетарної політики

Фінансові послуги на грошово-кредитному ринку забезпечують фінансові посередники – це банки, ощадні та кредитні асоціації, страхові компанії, які приймають кошти (депозити) від однієї групи і позичають їх (кредити) іншій групі.

Кредитна система – це сукупність кредитних відносин та інститутів, які реалізують ці відносини.

Кредитні відносини виникають з приводу мобілізації тимчасово вільних грошових коштів підприємств, організацій, держави і населення та використання цих коштів за умови повернення для задоволення економічних і соціальних потреб суспільства.

Кредитна система складається з декількох ланок, кожна з яких виконує специфічні функції з акумуляції та розподілу грошових коштів.

Як правило, кредитна система має трирівневу структуру (хоча існують відхилення від такої практики):

1. Центральний банк;

2. Банківські установи, до яких входять комерційні банки, інвестиційні банки, ощадні банки, іпотечні банки, земельні банки, поштово-чекові банки, торгові банки тощо.

3. Небанківські кредитно-фінансові установи, до яких відносять інвестиційні компанії, страхові компанії, ощадно-кредитні асоціації та кредитні спілки; пенсійні та інші фонди тощо.

Сучасна кредитна система – це сукупність кредитно-фінансових інститутів, що діють на ринку позикових капіталів і здійснюють акумуляцію та мобілізацію грошового капіталу. Через кредитну систему реалізується сутність та функції кредиту. Тому кредитна система включає у себе два основних поняття:

- по-перше, сукупність кредитно-розрахункових і платіжних відносин, які базуються на певних формах і методах кредитування. Вони пов'язані з рухом позикового капіталу у формі різноманітних форм і видів кредиту.

- по-друге, сукупність кредитно-фінансових інститутів, які акумулюють вільні грошові кошти і направляють їх господарюючим суб'єктам, населенню, уряду, в яких виникла потреба у цих коштах.

Банківська система – сукупність фінансових установ грошового ринку (що займаються банківською діяльністю) у їх взаємозв'язку і взаємодії, діяльність яких законодавчо визначена.

Розрізняють такі види банківської системи:

1. Дворівневу банківську систему (складається з центрального банку і комерційних банків, така система існує в Україні);

2. Централізовану (складається з Державного банку, Будівельного банку і Зовнішньоторгового банку та сукупності ощадних банків, така система була в СРСР);

3. Децентралізовану (Федеральна резервна система США, яку очолюють 12 резервних банків, входять до неї приблизно 40% комерційних банків, а інші працюють на принципах вільної конкуренції).

Банки – установи, що акумулюють грошові кошти і нагромадження та здійснюють кредитно-розрахункові й інші операції.

На практиці в сучасних умовах функціонує велика кількість банків. їх можна класифікувати так:

- за формою власності – акціонерні, приватні, кооперативні, муніципальні, комунальні, державні, змішані, міждержавні (міжнародні);

- за терміном надання кредитів – банки короткострокового, середньо- та довгострокового кредитування;

- за національною належністю – національні та іноземні;

- за функціями та характером діяльності – депозитні, універсальні та спеціалізовані.

Головне призначення центрального банку – управління грошовим оборотом з метою забезпечення стабільного неінфляційного розвитку економіки.

У різних державах центральні банки мають різні назви: народні, державні, емісійні, резервні тощо. Створення центральних банків обумовлено процесами концентрації та централізації капіталу, переходом до єдиних національних грошових систем.

Центральний банк держави виконує такі функції:

1. Є емісійним центром держави, тобто йому надано монопольне право емісії банкнот і розмінної монети, забезпечує виготовлення грошей, регулює їх обсяг, вилучає фальшиві гроші тощо.

2. Є банком банків, оскільки здійснює операції з банками держави (зберігає їх касові резерви, надає їм кредити, контролює їх діяльність).

3. Є банком уряду, тобто підтримує державні економічні програми, розміщує цінні напери, надає кредити уряду і виконує розрахункові операції для уряду, обслуговує державний бюджет, зберігає золотовалютні резерви.

4. Є головним розрахунковим центром держави та посередником між іншими банками країни при виконанні безготівкових розрахунків тощо.

5. Контролює діяльність комерційних банків щодо виконання законодавства, веде книгу реєстрів банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ.

6. Регулює економіку за допомогою грошово-кредитних механізмів тощо.

Серед фінансових посередників найбільшу групу становлять комерційні банки, які тримають більшість депозитів країни. Отже, провідну роль на грошово-кредитному ринку відіграють комерційні банки.

Комерційні банки – кредитні установи, що здійснюють універсальні банківські операції для підприємств, установ і населення, головним чином за рахунок грошових коштів, залучених у вигляді внесків і депозитів.

Комерційні банки класифікуються за різними критеріями: формою власності, організаційною формою, розміром капіталу, діапазоном операцій, сектором ринку, де вони функціонують, тощо.

Комерційні банки виконують кредитні (активні та пасивні) та комісійні операції.

Пасивні операції комерційних банків полягають у мобілізації та формуванні своїх грошових ресурсів. До пасивних операцій відносять:

- внески до запитання;

- ощадні внески;

- термінові депозити;

- інші пасивні операції (боргові зобов'язання іншим банкам та кредиторам).

Активні операції комерційних банків пов'язані із розміщенням і використанням власного капіталу. До них відносять надання позикового капіталу:

- під заставу нерухомості;

- торговельно-промисловий кредит;

- органам влади;

- приватним особам;

- під цінні папери тощо.

До комісійних операцій відносять такі, як:

- переказні (готівка переводиться за допомогою банку третім особам);

- акредитивні (переказ грошей від одного клієнта іншому);

- інкасові (банк проводить операції від імені та за рахунок своїх клієнтів за різними документами);

- довірчі (тимчасове управління майном, передача спадщини, прийняття цінностей на зберігання);

- торговельно-комісійні операції (операції із золотом, валютою та цінними паперами).

Монетарна (грошово-кредитна) політика є одним із головних інструментів державного регулювання економіки.

Державне регулювання ринку грошей здійснюється центральним банком за допомогою монетарної (грошово-кредитної) політики.

Мета монетарної політики – досягнення на національному ринку рівноваги, що характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції. Суть цієї політики полягає у регулюванні обсягів грошової пропозиції для стабілізації економіки.

Інструменти монетарної політики:

1. Операції на відкритому ринку – купівля-продаж Національним банком урядових цінних паперів на відкритому ринку. Якщо Національний банк продає урядові цінні папери, то вони зосереджуються у комерційних банках та населення, а у Національному банку – гроші. Внаслідок цього скорочуються резерви у комерційних банків – відсоток за кредит збільшується.

2. Зміна норми обов'язкових резервів – це резерви, які комерційні банки в обов'язковому порядку зберігають у Національному банку.

3. Зміна облікової ставки – це відсоток, під який Національний банк надає кредити комерційним банкам.

4. Регулювання імпорту та експорту капіталу.

5. Регулювання валютної політики.

Розрізняють два напрями монетарної політики: це політика „дешевих“ та „дорогих“ грошей.

Головна мета політики „дешевих“ грошей – подолання спаду та безробіття.

Може здійснюватись через купівлю Національним банком облігацій, зниження норми обов'язкових резервів, зниження облікової ставки.

Внаслідок чого зменшується відсоткова ставка, збільшується грошова пропозиція, збільшуються інвестиції, зростає реальний обсяг ВБП, зменшується безробіття.

Головна мета політика „дорогих“ грошей – боротьба з інфляцією.

Може здійснюватись через продаж Національним банком облігації, збільшення норми обов'язкових резервів, збільшення облікової ставки.

Внаслідок цього збільшується відсоткова ставка, зменшується грошова пропозиція, скорочуються інвестиції, зменшується реальний обсяг ВВП, зменшується інфляція.

Ефективність монетарної політики визначається її спроможністю забезпечити досягнення кінцевих цілей і підтримувати стале економічне зростання при стабільних цінах і повній зайнятості в економіці.