На тему: «Патофізіологія порушення функцій ендокринної системи»

Етіологія ендокринних залоз

Розлади ендокринної системи характеризуються гіпо-, гіпер- і дисфункцією її залоз при дії патогенних факторів. Це прояв­ляється відповідно зменшенням, збіль-шенням нормального рівня або виробленням якісно змінених гормонів.

За даними ВООЗ ендокринні захворювання займають ведуче місце серед інших патологій (особливо за рахунок цукрового діабету). Значно зросла їх кількість за ос-танні десятиріччя завдяки збільшенню психоемоційних стресів, гіподинамічного способу життя, характеру харчування, впливу ряду екологічних факторів тощо.

Причинами ендокринних захворювань є наступні етіологічні фактори:

1) Нервове перенапруження,  часті психоемоційні травми, які найчастіше викликають ендокринопатії (цукровий діабет, аменорею, Базедову хворобу).

2) Інфекційні хвороби (грип, кір, туберкульоз, сифіліс, енцефаліти) ведуть до розвитку таких захворювань  як цукровий діабет, тиреоїдит, орхіт, хвороба Адісона.  3)Токсичні фактори (окис вуглецю, важкі метали, фосфати) є причинами гіпогонадизму, дисменореї, асперматогенезу тощо.

4) Порушення місцевого кровопостачання (хвороба Сімондса).

5) Новоутворення – пухлини, які продукують гормони (хвороба Іценко-Кушинга, Реклінгаузена, акромегалія).

6) Травми приводять до розвитку таких патологій, як гіпофізарний нанізм, гіпо-паратиреоз, нецукровий діабет, мікседема.

7) Спадковість (ювенільний цукровий діабет, кретинізм, синдром Шерешевського-Тернера тощо).

8) Аутоімунізація – зараз зустрічається часто (зоб Хашимото, бронзова хвороба)

9) Нераціональне харчування (ендемічний зоб, цукровий діабет).

10) Вплив підвищених доз радіації за останні роки набуває чинного значення, особливо у виникненні пухлин щитоподібної за­лози, аменореї, асперматогенезу.

11) Хронічні захворювання серцево-судинної, видільної, трав­ної, дихальної систем можуть приводити до вторинних супутніх ендокринних розладів.

Механізми розвитку ендокринних патологій  (патогенез)

Розрізняють ряд ведучих механізмів, які визначають розвиток ендокринопатій.

Їх умовно можна поділити на дві групи: кількісні та якісні.

До кількісних механізмів відноситься підвищена або зни­ жена продукція гормонів (гіпер- або гіпофункція): Базедова хвороби, мікседема, гормонопродукуючі пухлини, бронзова хвороба.                         

Якісні механізми розвитку патологій залоз внутрішньої секреції характер-ризуються зміною чутливості гормональних ре­цепторів, активності генів, синтезу ферментів. Це може в кінцевому результаті вести до генетичних дефек­тів, які мають сімейний характер поширення (цукровий діабет, кретинізм). Якісним механізмом є зміни у хромосомному апараті.

Адаптаційний синдром

Від злагодженої дії гормонів залежить вплив стресових факторів, з якими люди-на зустрічається щоденно. Стресори - це надмірні подразники. Слово «стрес» має дослівне значення як стан «напруження». Стресорами можуть бути фізичні, розумо-ві, емоційні перевантаження, втома, біль, травма, опіки, інтоксикації тощо. Механізм розвитку стресової реакції досить складний, але ведучу роль у ньому відіграють гіпоталамо-гіпофізарно-надниркова та симпато-адреналова системи. Адаптація для кожного виду стресу має свої особливості. Але починається вона у відповідь на дію стресора утворенням нервових імпульсів, які досягають центрів у гіпоталамусі і трансформуються у релізинг-фактор (ліберин адренокортикотропного гормону). Цей фак­тор досягає передньої долі гіпофізу. Там стимулюється вироблення адренокортикотропного гормону (АКТГ), який активує в корі наднирників синтез глюкокортикоїдів. Останні забезпечують орга­нізм легкодоступним джерелом енергії для адаптації, полегшують здійснення інших обмінних реакцій, пригнічують імунітет, запалення. При гострому стресі характерна інволюція (зворотній розвиток) тимусу, еозинопенія і лімфопенія.

Другий важливий шлях, через який реалізуються адапта­ційні реакції, забезпечу-ється катехоламінами (в основному адреналіном), які продукуються хроматофінними клітинами мозкової тканини наднирників. Адреналін стимулює механізм загальної адаптації. Він та­кож створює легкодоступні джерела енергії шляхом утворення глюкози з глікогену, вільних жирних кислот у жи­ровій тканині, прискорює пульс, підвищує кров'яний тиск, що покращує кровопостачання м'язів, стимулює діяльність ЦНС, стабілізує гомеостаз. Додатково при цьому зростає рівень альдостерону, вазопресину, тироксину, посилюється синтез інсулі­ну, соматотропіпу, глюкагону, кальційтоніну, пролактину, паратгормону. Цей «ендо-кринний ансамбль» необхідний для мобілізації енергетичних ресурсів, забезпечення газообміну, діяльності натрій-калієвого насосу, синтезу білку, води та електролітів.

Загальний адаптаційний синдром складається з 3-х стадій. У першу з них - ста-дію неспокою або тривоги -   в організ­мі спостерігаються зміни, характерні для пе-ршого контакту зі стресором.  Стадія тривоги складається з двох підстадій: а) шо-ку, що характеризується короткочасним зменшенням резистентності до патогенного фактору (гіпотонія артеріальна та м’язова, гіпоглікемія, гіпотермія тощо). Якщо стресор достат­ньо сильний, може настати смерть; б) протишоку, який виникає як наслідок реакції гіпоталамо-гіпофізарно-наднирникової системи на дію стресора.

Друга стадія - стійкості або резистентності - спостерігається у то­му випад-ку, якщо вплив стресору продовжується. Ознаки, характерні для реакції неспокою, вже зникають, а опірність стає вище норми, так як наднирники гіпертрофуються для постійної гіперпродукції гормонів. У цю стадію проходить зниження активності гор­мональних механізмів. Це захисна реакція, яка запобігає над­лишковому викорис-танню енергетичних і пластичних резервів організму.

Третя стадія – виснаження - характеризується тим, що після довготривалої дії того ж стресору, до якого пристосовується орга­нізм, в кінцевому рахунку адаптацій-на енергія виснажуються. Знову з'являються ознаки реакції неспокою, але тепер вони незворотні і організм вмирає внаслідок надниркової недостатності.

Сельє виділяє групу захворювань, у розвитку яких головна роль належить гіпо-таламо-гіпофізарно-наднирниковому синдрому. Це хвороби адаптації. Наприклад: пептична виразка, гіпертонія, хірургічний шок, деякі нервово-психічні захворювання тощо. В основі розвитку цих патологій лежить недостатність, надлишок, нескоорди-нованість реакцій на стресори. Свої фундаментальні дослідження канадський вчений Г. Сельє присвятив вивченню ендокринної системи як основному ланцюгу в меха-нізмах адаптації стресу.

Гіпоталамічні синдроми _:

Враховуючи численні функції, які виконує гіпоталамус, захворювання цього від-ділу мозку викликають психічні, вегетативні, метаболічні та ендокринні розлади. З патологією гіпоталамусу пов’язані ожиріння, порушення менструального циклу, нецукровий діабет, розлади сну та терморегуляції, глюкозурія, виснаження, виразки травного каналу, раннє статеве дозрівання, вегетативна епілепсія, емоційні розлади. На основі цього виділено ряд гіпоталамічних синдромів: 1) гіпертермічний; 2) нецукровий діабет; 3) діенцефальна кахексія; 4) адіпозогенітальна дистрофія; 5) гіпоталамічне ожиріння; 6) патологічна сонливість; 7) діенцефальна епілепсія.     

Основні причини, які ведуть до гіпоталамічних захворювань: 1)травми; 2) запа-лення; 3) судинні розлади; 4) пухлини; 5) вроджені дефекти.

Розглянемо на прикладі нецукрового діабету основні механізми розвитку цієї гіпоталамічної патології, а також і гіпофізарної, бо нейрогормони (вазопресин і окситоцин), хоч виробляються у гіпоталамусі, але зберігається в задній долі гіпофізу, і їх недостатність може бути зумовлена також порушеннями нейро-гіпофізі. В результаті патології даних відділів розвивається атрофія нейросекретор-них елементів гіпоталамусу та понижується продукція вазопресину (антидіуретич-ного гормо­ну - АДГ). Недостатність АДГ веде до зменшення реабсорбції води у нир-кових канальцях. Таким чином, нецукровий діабет характеризується частим і об'єм-ним сечовиділенням (поліурія), а також сильною спрагою (полідипсія).