Китай у міжвоєнний період (1919-1939 рр.)

«Рух 4 травня»

Причина: рішення Паризької мирної конференції про передачу півострова Шаньдун Японії.

Зміст:

• 4 травня 1919 р. – демонстрація студентів з вимогою повернення Шаньдуню та звільнення прояпонськи налаштованих чиновни­ків.

• Розгін демонстрації поліцією, арешт лідерів студентів, однак виступи не припинилися, перекинувшись в інші міста.

• Вимушені поступки уряду: делегація Китаю не підписала Версальський договір; деякі прояпонськи налаштовані чиновники зняті з посад; лідери студентів звільнені.

^ Загострення внутрішньополітичної боротьби в 1919-1925 рр.

Гоміндан – політична партія в Китаї, цілі якої були сформульовані у трьох принципах: націоналізм, демократизм, процвітання.

• Створення ^ Національно-революційної армії (НРА) з метою при­ходу Гоміндану до влади. Підтримка Сунь Ятсена з боку СРСР.

• Рішення І Конгресу Гоміндану (1924) про спільні дії з ^ Комуніс­тичною партією Китаю (КПК).

• Створення на півдні країни в Гуаньчжоу республіканського уряду на чолі з Сунь Ятсеном, який став оплотом визвольної боротьби китайського народу. Сунь Ятсен помер (1925).

^ Революційні події 1925-1927 рр.

Травень 1925 р. – початок національної революції в Китаї, по­штовхом до якої став розстріл мирної демонстрації в Шанхаї.

^ Основні завдання революції: відновлення суверенітету Китаю; повалення мілітаристської влади; політичне об'єднання країни.

Проголошено гомінданівський уряд в Гуаньчжоу Національним урядом Китайської республіки (на чолі ^ Ван Цзінвей). Початок боротьби за об'єднання Китаю.

1826р. – перехід влади в гомінданівському уряді до Чан Кайші, який став головнокомандувачем НРА.

^ Чан Кайші (1887-1975) китайський державний діяч, генералісимус. У 18-річному віці вступив у Державну військову школу японської армії в Токіо. Тут він зустрівся з Сунь Ятсеном, що го­тував у той час революцію проти маньчжурської монархічної династії в Китаї, Він зацікавився ідеями цього руху і 1911 р., з початком пер­ших революційних виступів, повернувся в Ки­тай. Після смерті Сунь Ятсена 1925 р. очолив революційний рух на півдні Китаю і через рік організував воєнний похід на північ. Порвав з комуністами і в березні 1927 р. оголосив про створення свого уряду в Нанкіні, який неза­баром було визнано національним урядом Ки­сню. Незважаючи на численні заколоти регіональний військових лідерів, посідав провідну позицію в національному уряді та Гоміндані з 1927 до 1931 р. З 1931 р. Гоміндан, керований Чан Кайші, – правляча партія.

^ Ці цікаво!

У 1923 р., після укладення політичного альянсу між Сунь Ятсеном та ко­муністами і прибуття в Китай радянських військових радників, Чан Кайші поїхав до Москви з метою вивчення радянської військової доктрини і політичної роботи

1 926 р. – початок Північного походу гомінданівських військ про­ти мілітаристських режимів. До кінця року під контролем Націо­нального уряду перебували 7 провінцій.

1927р, – розкол у національно-революційному таборі: розрив Чан Кайші з комуністами, початок антикомуністичних репресій. Перенесення Чан Кайші столиці до Нанкіна і формування ново­го Національного уряду; поступове визнання цього уряду усіма політичними силами країни, крім комуністів. Початок КПК власної революційної боротьби, в ході якої було ор­ганізовано кілька повстань, всі вони придушені урядовими вій­ськами). Переростання протиборства Гоміндану і КПК у громадянську війну.

1928р. – обрання Чан Кайші президентом Китаю; визнання його влади провідними західноєвропейськими державами.

Виконком Гоміндану заявив про завершення військового етапу революції та перехід до реформ з метою модернізації країни.

^ Протиборство між Гомінданом та комуністами

• Відмінності програмних цілей Гоміндану і КПК: намагання комуністів продовжити революцію, встановити диктатуру пролетаріату і селянства у формі рад, здійснити аграрну реформу, націоналізацію підприємств і банків; більшість членів Гоміндану вважали революцію закінченою і пропонували перейти до здійснення реформ.

• Початок боротьби комуністів проти уряду Чан Кайші, перехід до тактики партизанських дій після придушення їх повстання 1927 р.

• Пропозиція Гоміндану об'єднати свої зусилля для боротьби з японською інтервенцією відхилена комуністами.

• 1930-1934рр. – п'ять походів Гоміндану проти радянських рай­онів, створених комуністами. Червона армія, створена комуніс­тами, змушена залишити майже всі свої південні бази і відійти в північно-західні провінції до кордонів з СРСР.

• З 1935р. – лідерство в КПК Мао Цзедуна, який виробив головні ідеї партії: революція буде селянською; вона буде проходити у формі партизанської боротьби; розробка стратегії оточення міста селом.

^ Внутрішня політика уряду Чан Кайші

Встановлення правління Гоміндану з яскраво вираженими авто­ритарними рисами в особі Чан Кайші.

Економічні реформи:

• реформи у сфері фінансів і промисловості: встановлення контролю над фінансовою системою; формування могутнього державного сектору у промисловості; заохочення розвитку приватного підприємництва; прийняття законів про захист інтересів приватних власників; обмеження привілеїв іноземного капіталу і розвиток на­ціонального підприємництва.

• реформи у сфері соціальних і трудових відносин: створення системи державних профспілок; встановлення мінімального рівня зарплатні; встановлення шляхом поступок окремим верствам робітників контролю над робітничим рухом в країні.

• реформи в сфері аграрних відносин: ухвалення аграрного закону 1930 р., який обмежив розміри орендної плати, встановив обмеження для земельних володінь, захист права орендарів; реальнавлада на селі залишалась в руках колишньої сільської феодально-лихварської верхівки; сільське господарство залишалося відсталим і малопродуктивним.

^ Зовнішня політика: прагнення встановити тісні відносини із СІЛА та Великобрита­нією; загострення відносин з Японією – вторгнення японських військ у Північно-Східний Китай (1931), розв'язування Японією широкомасштабної війни у Китаї (1937), початок визвольної війни китайського народу проти японської агресії.

1935-1936 рр. – звернення Чан Кайші по військову допомогу до Радянського Союзу, але СРСР проігнорував це прохання, продо­вжуючи надавати допомогу китайським комуністам.

^ ЯПОНІЯ

Наслідки Першої світової війни для Японії: у часть у Першій світовій війні на боці Антанти, хоча її роль була мінімальною; захоплення німецьких колоніальних володінь у Китаї; зміцнення позицій на Далекому Сході й у країнах басейну Тихо­го океану; посилила позиції на світовому ринку, значно потіснивши своїх конкурентів; значне збільшення японського експорту; збільшення золотого запасу в 6 разів; надання кредитів країнам Антанти на суму 500 млн. єн; економічна криза 1920-1921 рр.; загострення соціальних проблем («рисові бунти»); активізація робітничого руху – вимоги встановлення 8-годинного робочого дня, поліпшення умов праці, скасування закону про заборону страйків; проведення реформ урядом Хара – закон про зниження майнового виборчого цензу, реорганізація колоніальної адміністрації в Кореї і на Тай­вані, відмова від прямої агресії в Китаї; провідне місце в економіці великих промислових об'єднань «Міцуі», «Міцу-бісі», «Сумімото», «Ясуда»; загострення відносин із США і Великобританією; негативні наслідки Вашингтонської конференції для Японії.

^ Розстановка політичних сил в першій половині 20-х рр.

Особливості політичного життя

Форма державного правління – конституційна монархія. Провідні позиції правлячих партій – Мінсейто і Сейюкай, за якими стояли великі підприємці, фінансисти і землевласники. Діяльність шовіністичних організацій, які були засновані на ра­систських ідеях паназіатизму (гасло «Азія для азіатів»).

Консолідація лівих сил на тлі загострення соціальних проблем.

1920 р. – створення Японської соціалістичної ліги, яка була за­боронена урядом і незабаром розпалася.

1921 р. – утворення Федерації праці Японії, яка об'єднала профспілки.

1922р. – створення Комуністичної партії Японії (КПЯ). Слабкість демократичного руху

Слабкість демократичних позицій через відсутність відповідних традицій і необхідної соціальної бази: багатопартійна система і парламентаризм склалися лише наприкінці XIX ст. Неспроможність демократичних сил стати на шляху зростання шовіністичних і агресивних устремлінь панівних кіл країни.

^ Мілітаризація країни

Мілітаризація – це підпорядкування економічного, політичного й громад­ського життя в країні діляги підготовки до загарбницької війни (перенесення форм і методів військової організації в галузь цивільних відносин, поширен­ня військових законів, створення військової економіки тощо)

• Проведення модернізації у формі мілітаризації, на чолі майже ІОІХ урядів військові – адмірали та генерали.

• ^ Меморандум Танака 1927 р., передбачав стратегічний курс вста­новлення світового панування шляхом здійснення військової агресії: напад на Китай, загарбання Індії, Малої Азії, Близького Схо­ду, Центральної і Південно-Східної Азії; необхідність «схрестити мечі» з Росією; неминучість війни з США через зіткнення інтересів у Ки­таї.

• Посилення військової могутності: збільшення збройних сил; удосконалення озброєння; оперативна підготовка; ідеологічна обробка військовослужбовців.

• Активізація шовіністичної підготовки, пропагування особливої ролі Японії в Азії.

• Невдалі спроби встановлення військової диктатури у 1932 та 1936 рр.

29.

оціально-політичні процеси в світі в 20—30-ті рр.

 

Тема посідає особливе місце в курсі «Політична історія XX ст.».

Охоплюючи відносно нетривалий історичний період, вона, однак, передбачає

аналіз цілої низки складних і суперечливих за своїм характером

історичних і політичних явищ, що неабияк вплинули на світовий розвиток.

Серед них: тенденції соціально-економічного та політичного розвитку

країн Заходу та Радянської Росії у 20—30-ті роки; розвиток фашистського

руху на Заході та протидія йому з боку народних фронтів; ствердження

соціал-демократичного і буржуазного реформізму; специфіка утворення та

дії тоталітарних режимів у світі у 30-ті роки.

 

Враховуючи факт внутрішньої замкненості, зовнішньої відокремленості

капіталістичної та соціалістичної систем у 20—30-ті роки, за мету

вивчення теми висувається також з’ясування не тільки специфічних рис

їхнього внутрішнього розвитку, а й специфіки зовнішньополітичних

орієнтацій, особливостей впливу на світові тенденції в зазначені роки.

 

Щодо країн Західної Європи та США, їхні політичні стосунки після першої

світової війни регулювалися Версальсько-Вашингтонською системою

міжнародних договорів. Ця система констатувала перерозподіл економічних

і політичних сил між країнами-переможницями (передусім, Англією,

Францією, США) і переможеними (Німеччиною та її союзниками) і

стверджувала провідне становище перших у світовій політиці повоєнного

часу.

 

Розгляд проблеми міжнародних відносин посідає особливе місце у

визначенні тенденцій економічного та політичного розвитку країн Західної

Європи і США в 20—30-ті роки. В цьому сенсі ця проблема має розглядатися

сукупно із цілим рядом інших проблем, пов’язаних, наприклад, із

з’ясуванням факту економічного зростання не лише США, Англії, Франції як

країн-переможниць, а й Німеччини як переможеної країни, слід також

врахувати значення в цьому процесі системи виплати Німеччиною

репараційних платежів, специфічної ролі Сполучених Штатів, які починають

суттєво впливати на характер міжнародних відносин у зазначені часи.

 

Інше питання, що потребує відповіді, пов’язане зі з’ясуванням того, чому

Версальсько-Вашингтонська система не забезпечила, як це передбачалося,

тривалого балансу політичних сил і, навпаки, як показав хід історії,

виявила тенденції до реваншизму, загострення політичних суперечок між

провідними державами.

 

Відповіді на поставлені питання можуть бути знайдені в підручниках з

новітньої історії, рекомендованих для вищих навчальних закладів, а також

у навчальному посібнику «Політична історія ХХ століття», що містить

матеріали з історії міжнародних відносин після І-ї світової війни.

 

Зазначена література є суттєвим джерелом і для з’ясування тенденцій

економічного та політичного розвитку країн західної Європи та США в

20—30-ті роки. Так, загальною тенденцією вказаного періоду стала

економічна та політична стабілізація західних країн. Першою з держав,

яка вступила на початку 20-х рр. у період стабілізації, а далі й

економічного піднесення, були Сполучені Штати Америки, а з 1924 р.

Штати Америки, а з 1924 р.

стабілізація охопила весь капіталістичний світ. Вже в 1925 р. індекс

промислового виробництва був на 20 % вищий за довоєнні показники.

 

Аналіз проблем, що розглядаються, вимагає з’ясування поняття

«державно-монополістичний капіталізм» як специфічної фази розвитку

капіталістичного світу, що почала формуватися в 20-ті роки і виявила

себе в зростанні, концентрації та централізації капіталу, поширенні

економічної могутності монополій, злитті монополістичного виробництва з

державою.

 

Останнє стало можливим в умовах стабілізації західних політичних систем,

що здійснювалося для значного кола капіталістичних країн у рамках

буржуазно-демократичних систем. Ідеться, передусім, про поширення

соціальної бази західних демократій, залучення до органів державної

влади поряд із представниками буржуазних кіл представників

соціал-демократичних і робітничих партій. Слід з’ясувати, чим

обумовлювалися згадані явища і до яких наслідків вони призвели в

наступні десятиріччя? Чому орієнтації на укріплення буржуазних

демократичних структур не стали довготривалими в 20-ті роки і чому,

навіть за умов економічної стабілізації капіталістичного світу в деяких

країнах, а саме — Італії, Болгарії, Угорщині, Іспанії — постали

тенденції до фашизації суспільства і встановлення військово-авторитарних

диктатур?

 

Ствердження факту відокремленого розвитку капіталістичних та

соціалістичних систем у 20-ті роки не означає відсутності будь-яких

політичних та економічних контактів між ними. Так, з огляду на

соціально-політичні процеси в світі та необхідність з’ясування характеру

нової системи міжнародних відносин у 20-ті роки, на увагу заслуговують

Генуезька та Гаагська (1922 р.) міжнародні конференції, які були спробою

подолання дипломатичного розриву між Радянською Росією та західними

країнами. Хоча Раппальська угода Радянської Росії з Німеччиною означала

певний прорив у дипломатичних відносинах Заходу та Сходу, досягти

рівноправного партнерства більшовицької Росії та західних країн у

зазначений період навряд чи було можливим. Необхідно з’ясувати,

спираючись на новітню літературу з історії міжнародних відносин, чим це

було обумовлено, які фактори внутрішньої та зовнішньої політики

Радянської Росії та країн заходу перешкоджали налагодженню

взаємовигідних політичних та економічних відносин між ними та сприяли по

суті розколу світу на дві ворожі суспільно-політичні системи?

 

20-ті роки — період активізації міжнародного робітничого руху.

 

Йдеться як про зародження комуністичного руху і формування ІІІ

Комуністичного Інтернаціоналу в 1919 році, так і про відтворення

соціал-демократичного руху з його центром — Соціалістичним

Інтернаціоналом у 1920 р.

 

Розгляд проблеми міжнародного робітничого руху має бути орієнтований на

виявлення суперечливих тенденцій його становлення та розвитку, спроби

з’ясування причин його розколу в зазначений час. Важливим моментом щодо

цього є подолання стереотипних підходів минулого у протиставленні

комуністичного іншим і, передусім, соціал-демократичним напрямкам

 

мократичним напрямкам

робітничого руху, характерних як для комуністів, так і для

соціал-демократів помилкових підходів у з’ясуванні характеру та

перспектив робітничого руху, що трагічно позначилося на долі не лише

робітничого класу, а й інших демократичних сил західного світу в

20—30-ті роки.

 

Часткова стабілізація капіталістичних країн змінилася наприкінці 20-х

рр. світовою економічною кризою (1929/1933 рр.). Вона проклала глибоку

межу в економічному, соціально-політичному розвитку капіталістичного

світу. За силою впливу на всі прояви суспільного життя, на всю систему

класових та міжнародних відносин ця криза не мала собі рівних в історії

людства. Внутрішні протиріччя капіталістичних країн різко загострилися й

викликали поляризацію соціально-політичних сил.

 

Під впливом кризи соціально-політичні процеси в світі в 30-ті роки

набули складного і багатоаспектного характеру. З одного боку, погіршення

життєвого рівня низів зумовило піднесення робітничого руху, в тому числі

руху безробітних, зростанню ролі лівих партій в організації класової

боротьби робітництва, з іншого — дестабілізація інститутів буржуазної

демократії активізувала діяльність найреакційніших імперіалістичних кіл,

що прагнули знайти вихід з кризових явищ як у внутрішній політиці, так і

на міжнародній арені, не гребуючи навіть війною.

 

В цілому, розвиток нацизму в Західній Європі не відбувався по висхідній,

а характеризувався періодами піднесень та спадів. Перша хвиля піднесення

прийшлася на 1919—1923 рр. у період часткової стабілізації капіталізму,

друга — піднялась у період світової економічної кризи 1929/1933 рр.,

причому найпотужнішим каталізатором процесу фашизації континенту став

прихід до влади нацистів у Німеччині в січні 1933 р.

 

Слід з’ясувати, зупиняючись на проблемі поширення фашизму у Європі, чому

саме Німеччина, де робітничий рух досягнув у 1932 р. особливих успіхів,

стала країною утвердження найжорстокішої форми фашистської диктатури,

які фактори внутрішньополітичної ситуації Німеччини послаблювали

демократичні сили та сприяли здійсненню реакційної політики

монополістичної буржуазії?

 

З іншого боку, на увагу заслуговує проблема формування руху опору

фашистським силам на європейському континенті. У цьому аспекті аналізу

потребують рішення VІІ Конгресу Комінтерну (1935 р.), що сприяли

подоланню розколу в міжнародному робітничому русі та формуванню єдиних

антифашистських (пролетарських, народних, національних) фронтів.

 

Зміни політичної ситуації в світі в 30-ті рр. були пов’язані, безумовно,

не лише з поширенням фашизму. В тих регіонах світу, де можновладці

почували себе більш безпечно, утвердились тенденції до політики

соціального маневрування та реформаторства.

30.