Категорії природно-заповідних територій

Та екологічна мережа

 

У 1992 р. Рада Європи прийняла концепцію Європейської екомережі. В основі її лежить створення єдиної цілісної системи збереження та відтворення природних багатств на всьому європейському континенті та поєднання зусиль на національному та міжнародному рівнях. Побудова екологічної мережі спрямована на збереження цілісного природного каркасу Європи, вона є спробою об’єднати в єдину європейську мережу її найцінніші природні території. Європейська екомережа є головним напрямком реалізації Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття [11], затвердженої на конференції міністрів довкілля країн Європи в Софії у 1995 р. У 2005 р. планується завершити її виконання. Європейська екомережа пережбачає [23]:

1) розробку критеріїв для виділення її основних елементів;

2) відбір екосистем, екотопів, видів і ландшафтів європейського значення;

3) визначення конкретних ділянок для збереження, покращення або відновлення екосистем, середовищ існування, видів та їх генетичного різноманіття, а також ландшафтів європейського значення;

4) розробку директив, які забезпечать максимально послідовне та ефективне здійснення заходів щодо створення екомережі.

 

Згідно європейських підходів щодо елементів екомережі [30, 37, 42] для екомережі України можуть бути запропоновані такі основні елементи:

1)  Ядрові (корові) території – місця концентрації цінних та типових ландшафтів, осередків біорізноманіття, насамперед, рідкісних видів. На цих територіях відбуваються природні процеси, які обумовлюють формування екотопів, існування та розвиток популяцій видів, в тому числі рідкісних.

2)  Екологічні коридори – ділянки, які з'єднують між собою території із багатим біорізноманіттям, забезпечують можливість міграції тварин та поширення рослин. Із функцією коридору можуть суміщуватись різні види господарської діяльності, тому при їх розробці можливий гнучкий підхід. В регіонах, де має місце розірваність природних екосистем внаслідок значного антропогенного навантаження, коридор може не бути суцільним, являючи собою так звані "опорні камені". Вони можуть в перспективі з'єднуватись ділянками ренатуралізації (відновлення природних екосистем).

3)  Буферні зони створюються на тих ділянках мережі, де її необхідно захистити від шкідливих впливів діяльності людини. Необхідність у створенні буферних зон залежить від чутливості екосистем в цілому або окремих популяцій до змін навколишнього середовища. Потрібен гнучкий підхід у суміщенні буферної зони з різними видами землекористування.

4)  Природні центри (біоцентри) – найцінніші ділянки корових територій, які мають відносно суворий режим охорони.

5)  Ділянки ренатуралізації (відновлення) закладаються в першу чергу в тих місцях, які є ключовими для відновлення цілісності мережі та на територіях з високою потенційною природною цінністю, але нині деградованих.

 

Національна екологічна мережа будується на двох рівнях – загальнонаціональному та регіональному (обласному). Крім того, в екомережі існуватимуть глобальний, європейський та локальний рівні. Національна екологічна мережа України стане частиною Загальноєвропейської екологічної мережі і буде пов'язана з національними екологічними мережами сусідніх країн. Велику роль в цьому будуть відігравати міждержавні природно-заповідні території.

 

Пропоновані категорії природно-заповідного фонду

 

Заповідні ділянки

 

В Україні немає природно-заповідних територій загальнодержавного значення, в яких би основним було визнано режим невтручання і які б не були окремими організаціями. Разом з тим в Україні є дуже цінні природні об’єкти, які слід охороняти на загальнодержавному рівні, на яких доцільно б було ввести суворий режим, але це не можливо зробити із-за нестачі коштів на організацію заповідників, чи національних природних парків.

На всіх ділянках, де доцільно ввести суворий режим, зробити це шляхом створення заповідників та національних природних парків в наш час неможливо. При створенні заповідників та національних парків пріоритет надається тим фізико-географічним і біогеографічним регіонам, де вони ще відсутні, ці об’єкти репрезентують великі природні регіони. А цінні об’єкти, де треба ввести суворий режим, розкидані по всій Україні, часто ділянками невеликої площі. Ці ділянки можна і треба повністю вилучити з господарської експлуатації, але не обов’язково там проводити постійні наукові дослідження, тримати окремий штат охорони. Не обов’язково при цьому міняти землекористувача. Значного ефекту в ряді випадків можна досягти просто юридичним оформленням цієї території як території з режимом невтручання. На місцевому рівні це може досягатись створенням заповідного урочища, а на загальнодержавному це поки-що не можливо.

Для цього в Україні доцільно ввести нову категорію загальнодержавного значення "заповідна ділянка". Це мають бути території (або акваторії) на яких повністю припинені всі типи організованих втручань і які можуть створюватися без вилучення землі у попередніх землекористувачів. В зв'язку з неможливістю проведення на таких ділянках будь-яких господарських заходів, необхідно встановити для землекористувачів пільги при платі за природні ресурси.

Значна кількість існуючих заказників могла б бути переведена в цю категорію загальнодержавного значення. Це давало б набагато кращий захист від необгрунтованих втручань на цих територіях. В багатьох заказниках, особливо болотних, вже існує такий режим фактично і підвищення категорії цих територій не повинно викликати протидії з боку землекористувачів. В інших випадках актуальним є саме підвищення реального режиму, повне виведення з експлуатації. Ряд заповідних урочищ також можна перевести в цю категорію.

Щодо питання про можливість відвідування таких територій людьми, то воно, на нашу думку, має вирішуватися диференційовано. Котролювати цей фактор важко. А заборона відвідування у багатьох випадках мало потрібна. Важливо заборонити у всіх випадках проникнення на територію моторного транспорту, як наземного, так і водного.

Можливим є виділення двох груп заповідних ділянок - "закриті", де відвідування заборонене, і "відкриті" - досуп людей в які не заборонений, хоча їх поведінка на цій території суворо регламентується.

Відкриті заповідні ділянки з точки зору класифікації МСОП є близькими до об'єктів категорії Ib. Покищо в Україні немає об'єктів природно-заповідного фонду, які б в повній мірі відповідали б цій міжнародній категорії.

В Росії терторії з режимом невтручання за межами заповідників і національних парків пропонується називати “екологічний резерват” [10].

 

 

6.2. Області охорони ландшафту

 

Однією з категорій охорони ландшафту, що застосовується в європейських країнах, суміжних з Україною (Польщі, Словаччині, Чехії) є область охорони ландшафту. Вона створюється там, де доцільно ввести лише певні обмеження на природокористування. Область охорони ландшафту (яка в Польщі має назву “Obszar chronienego krajobrazu”) – це територіальна одиниця із визначеними границями, яка підлягає охороні у зв’язку з її мало зміненим природним середовищем, яке має біологічну рівновагу [41]. На цій території не можуть закладатися промислові підприємства, кар’єри, великі тваринницькі ферми тощо з метою збереження чисоти води, повітря, грунтів. Сільське і лісове господарство мають тут традиційний характер, значна увага приділяється заготівлі лікарської сировини, бджолярству тощо. Обмежується застосування хімічних засобів охорони рослин, натомість підтримується засосування біологічних методів.

В Польщі, де концепція створення областей охорони ландшафту та ландшафтних парків була опрацьована ще у 1976 р. [41], області охорони ландшафту отримали значне поширення. Якщо без них процент заповідності Польщі становить близько 8,5%, то з урахуванням цих територій – 20,8%. По суті, це так звана “рамкова охорона”, тому такі території створюються як правило там, де є вже комплекс окремих природно-заповідних територій різних категорій. Області охорони ландшафту також виконують роль охоронних зон великих природоохоронних територій інших категорій – національних та ландшафтних парків. Ці області в Польщі нині широко використовуються для побудови екологічної мережі.

В Чехії область охорони ландшафту “Лабске Плсковці” тривалий час була частиною міждержавної німецько-чеської території “Богемсько-Саксонська Швейцарія” разом із національним парком Німеччини "Саксонська Швейцарія".

Області охорони ландшафту не є організаціями в системі охорони природи країн, де вони функціонують, але є особи, відповідальні за цю територію.

В Україні є чимало територій, які могли б бути областями охорони ландшафту. Це малонаселені території, де не ведеться інтенсивне господарство. Це може бути дуже поширена категорія охорони. Як приклади таких потенційних територій, де охороняються цінні природні ландшафти, можна назвати окремі території Малого Полісся (в межах Рівненської, Хмельницької областей), ділянки Придніпров’я (в межах Черкаської, Київської областей), ділянки Українського кристалічного щита (Житомирська обл.) та чимало інших.

Як і в інших країнах, області охорони ландшафту можуть бути широко використані при побудові екологічної мережі. Проте, оскільки одна із їх основних функцій – захист природних екосистем і природно-заповідних територій вищих категорій, доцільно було б вважати області охорони ландшафту категорією природно-заповідного фонду.

 

Висновки

 

       Природно-заповідні території України нині набувають нового значення, оскільки стають центральною частиною екологічної мережі України. Тому питання визначення категорій природно-заповідних територій, які обумовлюють їх режим, відповідності систем природно-заповідних територій України міжнародному досвіду привертають до себе першорядну увагу. Проведений авторами аналіз виявив, що існуючі в Україні категорії природно-заповідних територій узгоджуються з міжнародними категоріями МСОП (IUCN). Природно-заповідні території України можуть бути віднесені до відповідних міжнародних категорій.

       Нині основною особливістю системи природно-заповідних територій України є те, що в ній наявні дві взаємодоповнюючі ланки, які історично сформувались в нашій державі - природні заповідники та національні природні парки. Заповідники, успадковані Україною від Росії та СРСР, є за своїм статусом об'єктами повної охорони (І категорія МСОП) з еколого-еволюційним напрямком досліджень. Національні природні парки є поліфункціональними територіями, які належать здебільшого до ІІ та V категорій МСОП. Парки нині відіграють дедалі більшу роль в аспекті збереження ландшафтів (особливо беручи до уваги значну площу національних парків), біорізноманіття, провідна роль належить паркам в питаннях екологічного виховання. При розробці концепції подальшого розвитку заповідної справи в Україні бажано зберегти сполучення цих двох ланок.

       Категорія "біосферний заповідник" нині не відповідає по своїй суті своїй назві. Як вказувалось в роботі, необхідна заміна її назви на загальновживаний термін "біосферний резерват". На найближчий період бажано зберегти під новою назвою дану категорію в системі природно-заповідного фонду України. Проте, слід в перспективі взяти до уваги, що в багатьох країнах в національних природно-заповідних мережах ця категорія окремо не виділяється, зберігаючи свій статус і значення на міжнародному рівні.

       Авторами виділені основні завдання для категорій природно-заповідного фонду, в яких охороняються природні екосистеми. Для природних заповідників необхідною є оптимізація їх режиму, яка повинна спиратись на чітке формулювання созологічного пріоритету для кожної ділянки заповідника, відповідність режиму созологічному пріоритету, чітке режимне зонування, кількісне обмеження площі слаборежимних ділянок.

       Для національних природних парків доцільно провести оцінку кожного із них в аспекті класифікації МСОП. Необхідно звернути увагу на посилення режиму охорони в цих парках, збільшення площі земель в землекористуванні парку, проведення в ширших масштабах ренатуралізації земель. В перспективі доцільно переглянути класифікацію парків в Україні, виділити, крім національних природних, також національні ландшафтні парки або виділити дві відповідні групи в межах одної категорії "національний парк".

       Для регіональних ландшафтних парків необхідно уточнити їх зонування і режим зон. Найбільшою проблемою для регіональних природних парків є те, що створені регіональні ландшафтні парки як правило реально не функціонують, що пов'язано насамперед із труднощами їх фінансування в цей кризовий період. Про цю категорію природно-заповідного фонду і досі мало інформації в цілому, не налагоджений обмін інформацією між парками.

       Серед груп заказників доцільно виділити групу ресурсних заказників для охорони запасів видів рослин та тварин, які мають ресурсне значення, розробки методів їх відновлення та обмеженого використання.

       При формуванні екологічної мережі України категорії природно-заповідного фонду збережуть свій статус, із функціонуванням мережі можливим є уточнення режимів окремих категорій та введення нових категорій. Потрібним для формування екомережі є створення такої категорії як область охорони ландшафту (територія з відносно збереженим середовищем, де здійснюється обмежене господарювання). Вони служать "рамковою охороною" в своїх границях для ряду природно-заповідних територій вищих категорій, але меншої площі, не маючи самі статусу установи.

       При формуванні екологічної мережі дуже зростає роль міждержавних природно-заповідних територій, які є ланками, що зв'язують між собою екологічні мережі різних країн.

       В своїй роботі автори насамперед ставили перед собою завдання привернути увагу спеціалістів заповідної справи до необхідності оптимізації системи категорій природно-заповідного фонду України.

 

 

 

Список посилань

 

1. Андрієнко Т. Л. Роль заповідників в оптимізованій природоохоронній мережі України // Укр. ботан.журн. – 1994. – 51, №5. – С.106-110.

2. Андриенко Т.Л. Функциональное значение категорий природно-заповедного фонда Украины // Экологическое образование на базе заповедных территорий (Материалы международной школы-семинара (“Трибуна-5”). (Киев, 3-5 апеля 1995 г.), Киев-Черновцы, 1995. – С. 5-8.

3. Андрієнко Т. Л. Мережа міждержавних природно-заповідних територій як показник сталого розвитку держави // Проблеми сталого розвитку України. К.: Лібра, 1998. – С. 248-253.

4. Андрієнко Т.Л., Клєстов М.Л., Прядко О.І. Мережа регіональних ландшафтних парків України: наукові та організаційні основи створення. – Київ, 1996. – 55 с.

5. Андрієнко Т.Л., Клєстов М.Л. Мережа регіональних ландшафтних парків в Україні // Заповідна справа на межі тисячоліть. – Канів, 1999. – С. 37-41.

6. Андриенко Т.Л., Козьяков А.С., Прядко Е.И. Перспективы и задачи создания сети ресурсоведческих заказников в УССР // Растительные ресурсы. – 1990. – 26, № 4. – С. 510-513.

7. Андриенко Т.Л., Ткаченко В.С., Онищенко В.А. Судинні рослини Червоної книги України та Європейського червоного списку в заповідниках України // Укр. ботан. журн., 1998. – 55, № 3. – С. 311-315.

8. Біорізноманітність Дунайського біосферного заповідника, збереження та управління. К.:, Наук. думка, 1999. – 702 с.

9. Біорізноманіття Карпатського біосферного заповідника, Київ, Інтерекоцентр-Авалон, 1997. – 712 с.

10. Волков А.М. К конценции особо охраняемых природных территорий России // Заповедники и национальные парки. – 1999. – 28. – С. 36-48.

11. Всеєвропейська стратегія збереження біологічного та ландшафтного різноманіття. – К.: Авалон, 1998. – 52 с.

12. Забелина Н.М. Национальный парк. – М.: Мысль, 1987. – 172 с.

13. Закон України про природно-заповідний фонд України // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – С. 502-504.

14. Заповідники і національні парки України / Мінекобезпеки України. – К.: Вища школа, 1999. – 232 с.

15. Клєстов М.Л., Осипова М.О. Основні підсумки та перспективи розвитку заповідної справи в Україні // Заповідна справа на межі тисячоліть. – Канів, 1999. – С. 13-17

16. Королева Е. Зеленая корона Эстонии. Опыт охраны природы и развития туризма в эстонских национальных парках // Охрана дикой природы. – 2001, № 1 (20). – С. 40-45.

17. Міждержавні природно-заповідні території (під заг. ред. Андрієнко Т.Л.). – Київ, 1998. – 132 с.

18. Національний комітет України з програми ЮНЕСКО “Людина і біосфера”. – Київ, 1998. – 22 с.

19. Национальные парки в Польше. – Варшава: Шевелье, 1989. – 16 с.

20. Онищенко В.А. Про відповідність національних парків України міжнародним критеріям // Заповідна справа в Україні. – Канів, 1998. – 4, №1. – С. 17-20

21. Онищенко В.А. Созологічний пріоритет як основа режиму природно-заповідних територій // Заповідна справа на межі тисячоліть. – Канів, 1999. – С. 17-20

22. Онищенко В.А., Андрієнко Т.Л., Ткаченко В.С. Репрезентативність раритетних видів судинних рослин у заповідниках України // Укр. ботан. журн. – 1998. – 55, № 3. – С. 546-555.

23. Розбудова екомережі України. – Київ, 1999. – 127 с.

24. Стеценко Н.Ф., Андриенко Т.Л. Пограничные межгосударственные природно-заповеные территории в Украине // Материалы Международного семинара «Развитие системы межгосударственных особо охраняемых природных территорий». – Киев, 1996. – С. 87-92.

25. Федеральный закон об особо охраняемых природных территориях. – 1995. – 39 с.

26. Червона книга України. Рослинний світ / Редкол: Ю.Р. Шеляг-Сосонко (відп. ред.) та ін. – К.: Українська енциклопедія ім. М.П. Бажана. – 1996. – 608 с.

27. Andrienko T.L. Protected Nature Areas of the Ukraine (Condition, problems, perspectives) // Common Actions of the Zapoviedniks and National Parks of the North Eurasia. CNPPA. Comission on National Parks and Protected Areas. – Moscow, 1996. – P. 14-19

28. Andrienko T.L., Stetsenko N.F. Problems of zapovednik development and sustainable land use in Ukraine // Parks, 1997. – 6, № 3. – P. 14-16.

29. Andrienko T.L., Stetsenko N.F. Transboundary protected areas in Ukraine // Biodiver­si­ty Conservation in Transboundary Protected Areas in Europe. – Praha: Ecopoint, 1996. – P. 76-79

30. Bennet G. The Paneuropaean Ecological Network. Questions and Answers. – Council of Europe Publishing. – 1998. – 28 p.

31. Chebakova I. V. National Parks of Russia. – Moscow, 1997. – 167 p.

32. Davey A.G. National System Planing for Protected areas. – IUCN, Gland, Switzerland and Cambridge, 1998. – 71 p.

33. Europejski program skutecznej ochrony dziedzictwa przyrodniczego Natura 2000. Materialy na Konferencje. – Warszawa, 1999, – 28 s.

34. Howe S. National Parks for the Future. – Washington, 1972. – 254 p.

35. Parki Krajobrazowe w Polsce, ich znaczenie i rola u rozwoju gospodarczym i spolecznym kraju // Popradzki Park Krajobrazowy. Informator. – 1993, № 9. – S. 13-28.

36. Parks for Life 97: Proceedings of the IUCN/WCPA European Regional Working Session on Protecting Europe's Natural Heritage (Edited by H. Synge). The German Federal Agency for Nature Conservation, Federal Ministry of the Environment, Nature Conservation and Nuclear Safety, Federal Republic of Germany and IUCN. – The World Conservation Union, 1998. – 128 p.

37. Perspectives on ecological networks / Edited by: P. Nowicki, G. Bennet, D. Middleton, S. Rientjes, R. Wolters. – European Centre for Nature Conservation publications series on Man and Nature., – 1996, vol. 1, Arnhem. – 187 p.

38. Planta Europa Proceedings. 2-8 September 1995. Hyeres. France. – 1995. – Plantlife, London. – 273 p.

39. Poland. The Natural Choice. – Warszawa: Sport i Turystika, MUZA SA, 1999, – 24 p.

40. Reservaty biosfery w Polsce. – Warszawa: Polski Narodowy Komitet MAB, 1994, – 156 p.

41. System ochrony przyrody i krajobrazu wojewodztwa krosnienskiego / Red. A. Namirska – Warszawa-Krakow: Panstwowe Wydawnictwo Naukowe, 1987. – 204 s.

42. Towards a European Ecological Network / Edited by G. Bennet, HPC, Arnhem, 1991. – 80 p.

43. Transboundary Biodiversity Conservation. Selected Case Studies from Central Europe. – Praha: Ecopoint, 1995. – 48 p.

44. Transboundary Protected Areas in Europe / Edited by J. Cerovsky. – Praha: Ecopoint, 1996 – 112 p.

45. United Nation List of National Parks and equivalent reserves. Second Edition. – Brussels: 1971, – 601 p.