Природно-заповідного фонду України

Система категорій

Природно-заповідного фонду України

та питання її оптимізації

 

УДК 502.7 2 (477)

 

 

Андрієнко Т. Л., Онищенко В. А., Клєстов М. Л., Прядко О. І., Арап Р. Я. Система категорій природно-заповідного фонду України та питання її оптимізації (під ред. д.б.н. проф. Т.Л. Андрієнко). – Київ: Фітосоціоцентр, 2001. – 60 с.

Рис. 2, бібл. 45.

 

В роботі проаналізована система категорій природно-заповідного фонду України з метою уточнення режимів різних категорій природно-заповідного фонду та встановлення напрямків оптимізації системи його категорій. Обгрунтовується поняття про созологічний пріоритет як основу режиму природно-заповідних територій. Аналізуються категорії існуючої класифікації, особлива увага приділяється біосферним заповідникам, національним природним паркам, регіональним ландшафтним паркам. Розглядаються міждержавні природно-заповідні території та роль категорій природно-заповідного фонду в екологічній мережі. Пропонується введення нових категорій природно-заповідного фонду України.

 

Andrienko T.L., Onyschenko V.A., Klestov N.L., Pryadko O.I., Arap R. Ya. The System of Categories of Ukraine Protected Areas and Issues of its Improvement (ed. T.L. Andrienko). - Kyiv: Phytosociocentre, 2001. 60 p.

 

The system of categories of protected areas of Ukraine has been analyzed in order to improve it and to specify directions of their management. The notion of sozological priority is proved as a foundation of the protected areas regime. Categories of the existent classification and especially biosphere reserves, national nature parks, and regional landscape parks are discussed. Transboundary protected areas and importance of categories of protected areas in the ecological network are considered. The introducing of new categories of Ukraine protected areas has been proposed.

 

Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України

 

Науковий редактор д.б.н., проф. Т.Л. Андрієнко

 

Рецензенти: д.б.н., засл. діяч науки і техніки України, проф. Ю.А. Злобін,

д.б.н. В.С. Ткаченко

 

ISBN	© Т. Л. Андрієнко, В. А. Онищенко, М. Л. Клєстов, О. І. Прядко, Р. Я. Арап, 2001
	© Міжвідомча комплексна лабораторія наукових основ заповідної справи, 2001
	© Український фітосоціологічний центр, 2001

 

Зміст

 

Вступ (Т.Л. Андрієнко, М.Л. Клєстов) ………………………………………………….. 1.    Аналіз класифікацій природно-заповідних територій ……………………….... 1.1. Роль природно-заповідної мережі України на сучасному етапі (Т.Л. Андрієнко) ………………………………………………………………… 1.2. Класифікація природно-заповідних територій МСОП             (В.А. Онищенко) ………………………………………………................... 1.3. Сучасний склад природно-заповідної мережі України та розподіл її за категоріями (Т.Л. Андрієнко, Р.Я Арап)……………………………… 2.    Режим природно-заповідних територій та його використання в їх категоризації (В.А. Онищенко)…………………………………………………....        2.1. Созологічний пріоритет як основа режиму природно-заповідних територій ……………………………………………............................................        2.2. Диференціація обліку природно-заповідних територій........................... 3.    Аналіз категорій існуючої класифікації природно-заповідних територій, на яких охороняються природні комплекси ……………………………………...... 3.1. Біосферні заповідники (біосферні резервати) (Т.Л. Андрієнко, В.А. Онищенко) ………………………………………………………………… 3.2. Природні заповідники (Т.Л. Андрієнко, В.А. Онищенко) …………….. 3.3. Національні природні парки (В.А. Онищенко) ………………………… 3.4. Пам’ятки природи (Р.Я. Арап) ………………………………………… 3.5. Заказники (Т.Л. Андрієнко, О.І. Прядко) ……………………………….. 3.6. Регіональні ландшафтні парки (Т.Л. Андрієнко, М.Л. Клєстов, О.І. Прядко) ……………………………………………………………………… 3.7. Заповідні урочища (Т.Л. Андрієнко, В.А. Онищенко) …………………. 4.    Міждержавні природно-заповідні території (Т.Л. Андрієнко, М.Л. Клєстов, О.І. Прядко) …………………………………………………………….................. 5.    Категорії природно-заповідного фонду та екологічна мережа (Т.Л. Андрієнко) ………………………………………………………………………….. 6.    Пропоновані категорії природно-заповідного фонду України ……………..... 6.1. Заповідні ділянки (Т.Л. Андрієнко, В.А. Онищенко) …………………... 6.2. Області охорони ландшафту (Т.Л. Андрієнко) ………………………… Висновки …………………………………………………………………………………… Список посилань …………………………………………………………………………...

 

 

 

Вступ

 

       Природно-заповідна мережа України є основною ланкою охорони біорізноманіття та ландшафтного різноманіття нашої держави. За роки утворення та становлення української держави кількість природно-заповідних територій невпинно зростає. Нині так званий "процент заповідності" - відношення площі природно-заповідних територій до загальної території України складає близько 4%. Цей показник вже наближується до відповідного співвідношення в центральноєвропейських країнах.

       Особливого значення набуває природно-заповідна мережа України як основа екологічної мережі держави. Закон України "Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки" передбачає відповідно до рекомендацій Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття (1995 р.) формування екологічної мережі як частини єдиної просторової системи територій країн Європи з природним або частково зміненим станом ландшафту. Території та об'єкти природно-заповідного фонду є основними природними елементами екологічної мережі і складають її природні ядра, входять до інших елементів цієї мережі.

Нині спостерігається значне пожвавлення міжнародних зв’язків в питаннях заповідної справи. Україна приєдналась до ряду важливих міжнародних конвенцій і прияняла певні зобов’язання, для виконання яких була прийнята низка урядових документів – про концепцію збереження біологічного різноманіття, про водно-болотні угіддя загальнодержавного значення тощо. Посилився обмін міжнародним досвідом, звичним стали проведення спільних досліджень, в тому числі і по створенню транскордонних природоохоронних об’єктів, приєднання до міжнародних природоохоронних акцій [15].

       Посилення в державі роботи по оптимізації природно-заповідної мережі і інтеграції її в загальноєвропейську мережу обумовлює необхідність перегляду категорій природно-заповідного фонду України. Адже саме у категоріях виявляється функціональне значення природно-заповідних територій, визначається їх режим. Вони значною мірою обумовлюють охорону біологічного та ландшафтного різноманіття.

       Сучасний склад категорій природно-заповідного фонду був встановлений Законом України "Про природно-заповідний фонд України" 1992 р. Деякі категорії (регіональний ландшафтний парк) були введені ним вперше, інші (біосферні заповідники) на той час тільки розпочинали своє функціонування. За цей період накопичився значний досвід створення і функціонування природно-заповідних територій, з’явилися нові напрямки ландшафтної і екологічної охорони. Необхідною є також оптимізація класифікації об’єктів природно-заповідного фонду та уточнення їх режиму. Авторами в цій роботі здійснений науковий аналіз категорій природно-заповідного фонду України із використанням світового та європейського досвіду в цьому аспекті.          

В роботі розглядаються лише ті категорії, на територіях та об’єктах яких охороняються природні екосистеми. Аналіз категорій так званого “колекційного блоку” – ботанічних садів, дендрологічних та зоологічних парків, парків-пам’яток садово-паркового мистецтва нами не проводився. Їх аналіз має бути метою спеціальних досліджень.

       Автори розуміють дискусійний характер деяких питань, що розглядаються ними і будуть вдячні за зауваження та побажання.

 

Природні заповідники

 

       Основними функціональними завданнями природних заповідників є збереження природних комплексів та вивчення природних процесів та явищ, що відбуваються в них.

       На цьому етапі особливого розгляду вимагає питання про роль заповідників в оновленій мережі природно-заповідних територій України. Заповідники тривалий час розглядались як центральна, найголовніша ланка природно-заповідної мережі України. Нині, у зв’язку з формуванням системи національних природних парків заповідники поділяють з ними чільне місце в системі природно-заповідного фонду України. Нині, із створенням у 1998 р. значного за площею (47 тис. га) Рівненського заповідника та зміною статусу заповідника “Дунайські плавні” загальна площа природних заповідників України складає близько 161 тис. га. Це становить 0,27 % від площі України та близько 7% – від площі її природно-заповідного фонду (а разом з заповідними зонами біосферних заповідників – 11,5%). Отже, за своєю площею та розміщенням заповідники навряд чи можуть добре виконувати такі функції, як збереження природної різноманітності ландшафтів, підтримання екологічного балансу [1]. Навіть проблема збереження рослинного та тваринного світу регіонів при невеликих площах заповідників повністю не вирішується. Наприклад, 44% видів судинних рослин, занесених до Червоної книги України [26] або Європейського Червоного списку (з числа тих, що зростають в Україні), відсутні на території природних заповідників і в заповідних зонах біосферних заповідників [7, 22].

       Переважання заповідників як форми охорони значних за площею територій Україна, як і інші пострадянські країни, успадкувала від дореволюційної Росії. Засновник цієї форми охорони – московський професор-зоолог Г.О. Кожевніков. Його підхід до охорони природи ми називаємо еволюційно-екологічним. Г.О. Кожевніков вважав, що заповідники – це наукові установи, які мають при невтручанні людини в їх природу досліджувати фундаментальні закономірності функціонування живої природи (природний добір, боротьбу за існування, спадковість тощо), а також пізнавати закони еволюції органічного світу в цілому.

Територія для виконання таких завданнь повинна мати абсолютно заповідний режим. Згідно Закону України "Про природно-заповідний фонд України" “на території природних заповідників забороняється будь-яка господарська та інша діяльність, що суперечить цільовому призначенню заповідника, порушує природний розвиток процесів та явищ або створює загрозу шкідливого впливу на його природні комплекси та об’єкти”. Після цього формулювання в Законі наводиться довгий перелік заборонених дій, який включає біля 30 пунктів. Цей перелік достатній, деякі пункти навіть перекриваються за своїм змістом. Але зразу після цього слідує перелік впливів, які можуть бути дозволені в заповіднику. Деякі дії, які входять у список заборонених, наявні у списку тих, які можуть бути дозволені. Закон України "Про природно-заповідний фонд України" передбачає мож­ливість "виконання відновлювальних робіт на землях з порушеними корінними природ­ними комплексами, а також здійснення заходів щодо запобігання змінам природних комплексів заповідника внаслідок антропогенного впливу – відновлення гідрологічного режиму, збереження та відновлення рослинних угрупо­вань, що історично склалися, видів рослин і тварин, які зникають, тощо" (стаття 16). Можливі також "здійснення протипо­жежних і санітарних заходів, що не порушують режиму заповідника; спорудження у встановленому порядку будівель та інших об'єктів, необхідних для виконання за­повідником завдань...". Нарешті, можливе "виділення земельних ділянок для задоволення господарських потреб заповідників та їх працівників...". Заборона будь-якої діяльності є основною рисою режиму природних за­повідників згідно даного Закону, а всі втручання лише "допускаються" в певних випад­ках. На жаль, в Законі недостатньо точно розглядаються ті випадки, коли втручання мож­ливе і зовсім відсутні об­меження на відносну площу території з втручаннями та на інтенсивність втручань. Внаслідок цього є можливим існування в Україні в ранзі при­родного заповідника при­родно-заповіднго об'єкту, на території якого зовсім відсутні ділянки з офіційно за­твердженим абсолютно заповідним режимом.

Є багато випадків, коли на території природного заповідника певні втручання можуть бути потрібними. Це в першу чергу стосується охорони степових та лучних екосистем. Однак більшість “регуляційних” заходів – це санітарні рубки в лісах. Практично у всіх випадках вони не мають належного обгрунтування. Будь-які втручання у заповідниках можуть допускатися лише заради охорони дуже рідкісного, унікального об'єкту і лише в тому випадку, коли цей рідкісний об’єкт не може існувати без регуляційних втручань. Більшість лісових екосистем мають високу стабільність в умовах абсолютно заповідного режиму і не є унікальними, тому регуляційні заходи в них на територіях заповідників не повинні проводитись. Виняток може інколи робитися для ділянок з молодими лісовими культурами.

Покращити режим заповідників можуть підходи, запропоновані нами в попередніх розділах – чітке формулювання созологічного пріоритету для кожної ділянки, обов’язкова вимога відповідності режиму созологічному пріоритету, чітка і проста умова припинення дії тимчасового пріоритету, тонке режимне зонування та кількісне обмеження площі слаборежимних (ІІІ, ІV, V) зон на території заповідників (до 5% території всі три зони разом). Площа територій охорони природних процесів з обов'язковим режимом невтручання має становити не менше 25% загальної території природного заповідника, а в межах лісових екосистем заповідника – не менше 80%. Решта території заповідника має в основному належати до зони ІІ (суворої регуляції), яка встановлюється насамперед в тих місцях, де наявні об'єкти високої унікальності, зокрема, таксони та синтаксони, які в державних на міжнародних червоних книгах (червоних списках, Зеленій книзі) мають статус "зникаючих" та "вразливих". При виявлені об'єкту категорії "зникаючий" в І режимній зоні, регуляційні втручання, спрямовані на його підтримку можуть бути дозволені, для об'єктів інших категорій, в тому числі "вразливий" або "рідкісний", – заборонені.

При створенні нового заповідника до детальної розробки пріоритетів і режиму на всіх ділянках, зайнятих природними та напівприродними екосистемами, за винятком тих, які використовувалися як сінокоси, має вводитись режим невтручання. Цей режим на території заповідників не вимагає обгрунтування. Серйозне наукове обгрунтування мусять мати будь-які відхилення від нього. Саме це, насамперед, і має міститися в Проекті організації території.

При створенні нових заповідників на порушених територіях виникає потреба в проведенні відновлювальних робіт. Такі роботи мають бути дозволені. Але можливість проводити ці роботи на частині території заповідника не має означати можливість проведення регуляційних заходів там, де вони непотрібні. Наприклад, проведення рубок догляду в молодих (до 40 років) лісових культурах не повинне супроводжуватись проведенням санітарних рубок та очищенням від захаращеності в природних лісах та в старих культурах, навіть якщо ці старші деревостани безпосередньо межують з молодими культурами. Як дозвіл на певні відновлювальні роботи, так і заборона на деякі інші втручання мають бути відображені в Положенні про заповідник, якщо потрібно - з вказуванням конкретних ділянок і картографічними матеріалами. На перші 20 років існування заповідника для лісових екосистем з метою допущення відновлювальних робіт можна ввести дещо нижче мінімальне значення площі І режимної зони (наприклад, 40%). Але це послаблення режиму слід жорстко обмежувати в часі.

Розглянуті принципи стосуються також заповідних зон біосферних заповідників і національних природних парків.

 

Національні природні парки

           

       В останні роки у світі та в Європі велика увага приділяється об'єктам категорії ІІ (національний парк) за класифікацією МСОП. Зупинимося на відповідності національних природних парків Україні цій міжнародній категорії [20].

       Як вже вказувалося, міжнародним союзом охорони природи (IUCN, укр. – МСОП) прийнята класифікація природно-заповідних територій (protected areas). Часто території, які мають назву "національний парк", в тому числі національні природні парки України, автоматично відносять до II-ої категорії (“національний парк”) за класифікацією МСОП. Але це не завжди правильно.

Ще до розробки згаданої класифікації територій у виданнях МСОП формулювалися критерії, яким має відповідати територія для того, щоб її можна було віднести до національних парків. Згідно "Реєстру національних парків та еквівалентних територій" [45] "територія національного парку мусить мати юридичний захист від всіх типів експлуатації людиною..., хоча деякі відхилення від цього принципу можуть бути дозволені, вони повинні розглядатися як виняток". В цій публікації перераховуються дії, які мають бути заборонені на території національних парків: сільськогосподарська і пасовищна діяльність, полювання, рибальство, заготівля деревини тощо. До вищезгаданих негативних впливів додаються інші дії, які "порушують цілісність території". Це – наявність житлових, комерційних та промислових споруд, автомобільних доріг, залізниць, аеродромів, портів, ліній електропередач та телефонних ліній. Однак, нормальним для національних парків вважається наявність на їх території готелів та інших споруд, призначених для обслуговування відвідувачів та пов'язаних з ними культур декоративних та овочевих рослин, службових будівель парку та житлових будівель для персоналу парку. В цій книзі національні парки Великобританії майже не розглядаються, оскільки вони не відповідають згаданим вимогам. Але до даного реєстру включені заповідники СРСР.

       При виконанні проекту № 17 загальноєвропейського плану дій "Парки для життя" проаналізовані природно-заповідні території Європи. Особлива увага приділяється об'єктам II-ої категорії ("національний парк"). В цій роботі "національні парки" Великобританії також не визнаються національними парками в міжнародному розумінні, вони віднесені до V-ої міжнародної категорії (об'єкти охорони ландшафтів). Одне з основних завдань парку – управління відвідуванням території. Контакти відвідувачів з природою характеризуються як духовні, освітні, культурні і, нарешті, рекреаційні. Типова рекреація не є основним заняттям відвідувачів у парку. Попереду поставлені більш "високі" аспекти спілкування з природою. Окремо розглядається можливість включення до складу парку освоєних площ. Згідно даного документу, до парку можуть включатися порушені території, якщо вони "залишені для природного відновлення".

       9-13 листопада 1997 року в Німеччині проходила Європейська регіональна робоча зустріч IUCN/WCPA по охороні природної спадщини Європи. Одна із тем цієї зустрічі – "Вдосконалення управління існуючими і потенційними природно-заповідними територіями категорії II в Європі". В них звертається увага на той факт, що ряд природно-заповідних територій, які відносять до II-ої категорії, в дійсності не відповідають критеріям МСОП для цієї категорії. Учасники зустрічі пропонують переглянути на міжнародному рівні списки національних парків Європи. Виконання цієї роботи буде проводитись Світовим центром моніторингу дикої природи (WCMC) при сприяніі Комісії по природно-заповідних територіях (WCPA) і федерації Europarc. Аналіз парків Європи щодо їх місця в міжнародній класифікації в значній мірі вже проведено [36]. Більшість національних парків Європи віднесено до категорії II, багато – до категорії V, деякі до категорій III (пам'ятка природи) і IV (регульваний резерват), один парк ("Швейцарський") – до категорії I (науковий резерват). Основним режимом в національних парках, в тому числі на землях, які на момент включення до парку були неприродними, вважається режим невтручання. Зазначається, що в окремих випадках можливі активні відновлювальні дії. Природні процеси можуть призводити до утворення ландшафтів, які люди можуть вважати дивними і навіть потворними. Тому велику увагу рекомендується приділяти формуванню у відвідувачів парку та у місцевого населення розуміння природних процесів і позитивного ставлення до них. Основним критерієм при оцінці відповідності конкретного парку міжнародній категорії II є такий: не менше 75% площі мають бути віднесені до зони суворої охорони без регулювальних заходів, на яких мають місце природні сукцесії. При цьому туризм на більшій частині площі як правило дозволений.

       Як міжнародні організації так і національні державні структури країн Європи у своїх публікаціях по природно-заповідних територіях широко застосовують класифікацію МСОП. У таблиці 3 подано дані про національні парки Польщі [39], де одна із характеристик – категорія за класифікацією МСОП. Для нових парків ця категорія ще не визначена. Як видно з цієї таблиці, в національні парки Польщі віднесені до різних категорій МСОП – до категорії II (“національний парк”) та категорії V (“об’єкт охорони ландшафту”). В деяких інших країнах є національні парки, віднесені до категорій I, III, IV [36] (таблиця 4).

 

 

Таблиця 3. Загальні відомості про національні парки Польщі

№	Назва парку	Міжнародний статус	Рік створення	Площа (га)	Категорія МСОП
1.	Бабігурський	БР	1954	3392	II
2.	Біловезький	ДЄ, БР, СС	(1932) 1947	10502	II
3.	Бєбжанський	Р	1993	59223
4.	Бєщадський	ДЄ, БР	1973	27834	II
5.	Бори Тухольські		1996	4789
6.	Дравенський		1990	11342	II
7.	Горчанський		1981	7030	II
8.	Гур Столових		1993	6340
9.	Кампіноський		1959	38544	II
10.	Карконоський	БР	1959	5575	II
11.	Магурський		1995	19962
12.	Нарвянський		1996	7350
13.	Ойцовський		1956	2146	V
14.	Пенінський		(1932) 1954	2346	II
15.	Поліський		1990	9752	II
16.	Розточанський		1974	8482	II
17.	Словінський	БР, Р	1967	18618	II
18.	Свєнтокжиський		1950	7632	II
19.	Татранський	БР	(1947) 1954	21164	II
20.	Вєлкопольський		1957	7620	II
21.	Вігерський		1989	15085	V
22.	Волінський	БТОО	1960	10934	II

 

Примітка: БР - біосферний резерват, ДЄ - диплом Європи, СС - об'єкт світової спадщини, Р - Рамсарська територія, БТОО - Балтійська територія особливої охорони.

 

 

Таблиця 4. Загальні відомості про національні парки деяких країн Європи.

 

№	Назва парку	Рік створення	Площа	Категорія МСОП
Болгарія
1.	Centralni Balkan	1991	73262	ІІ
2.	Melinishki Piramidi	1960	1165	ІІІ
3.	Pirin	1963	40067	ІІ
4.	Rila	1992	107924	ІІ
5.	Ropotamo	1940	847	V
6.	Russenski Lom	1970	3259	ІІІ
7.	Schumensko plato	1980	3930	ІV
8.	Sinite Kamani	1981	6685	ІV
9.	Vitoscha	1934	26607	ІV
10.	Wratschanski Balkan	1988	30130	V
11.	Zlatni pjassazi	1943	1320	ІV
Швейцарія
1.	Schweizerischer	1914	16887	І
Чехія
1.	Krkonose	1963	36300	V
2.	Podyji-Thayatal	1991	6259	ІІ
3.	Sumava	1991	69030	ІІ
Нідерланди
1.	Biesbosch	1987	7100	ІV
2.	Dwingelderveld	1986	3600	ІV
3.	Groote Peel	1987	1440	ІV
4.	Hamert	1989	1560	ІІ
5.	Hoge Veluwe	1935	5400	ІІ
6.	Kennenmerduinen	1950	1250	ІІ
7.	Meijnweg	1990	1600	ІV
8.	Schiermonnikoog	1989	5400	ІІ
9.	Veluwezoom	1930	4720	ІV
10.	Weerribben	1992	3450	ІV
11.	Zuid Kennemerland	1990	2090	ІV

 

       Для парків Європи, віднесених до категорії ІІ проведений аналіз співвідношення площ різних зон в цих парках [36]. Результати цього аналізу наведені на рис. 1 і рис. 2. Як видно з наведених даних, території суворої охорони з повною забороною господарської діяльності і регуляційних заходів (як з дозволеним відвідуванням, так і з забороненим відвідуванням) займають близько двох третин площі цих територій. Зона, яка в цій схемі подана під номером 2, в національних природних парках України практично відсутня.

 

 

Рис.1. Середнє співвідношення площ зон в парках Європи, віднесених до категорії ІІ

 

20% зона 3

33% зона 2

36% зона 1

11% зона 4

Рис. 2. Частка площ зон в загальній площі парків Європи, віднесених до категорії ІІ

 

Пояснення до рис. 1 і рис. 2

Зона 1. Абсолютна охорона, без будь-якого використання, доступ відвідувачів лише по спеціальних стежках.

Зона 2. Лише регульоване рекреаційне використання, іншого використання землі немає, немає регуляційних заходів.

Зона 3. Обмежене господарське використання, погоджене з завданнями охорони.

Зона 4. Господарське використання.

 

 

       Закон України “Про природно-заповідний фонд України" порівняно з розглянутими вище рекомендаціями, допускає більшу освоєність території. Тут виділяється господарська зона. Нема чітких обмежень на включення до парків забудованих територій і на наявність постійного населення. Площа, зайнята неприродними екосистемами в національних природних парках України варіює від 1% до 80% в парку "Подільські товтри". В цілому, освоєні території займають близько половини площі, зайнятої національними природними парками. Для порівняння вкажемо, що в національних парках Польщі ця величина коливається від 1% до 20% і в середньому становить 4% [19], причому сюди входять ліси інших землекористувачів. В парках США адміністративно-туристична зона займає від 1% до 15%, такою ж є площа рекреаційної та службової зон разом в національних парках Канади [12]. Площа територій, які є у землекористуванні парку, в національних парках України коливається від 1% ("Подільські Товтри") до 100% (Азово-Сиваський парк) і становить в середньому 48%, із загальної площі національних природних парків України у їх землекористуванні є всього 25%. Без врахування НПП "Подільські Товтри" ці величини становлять відповідно 56% і 52% (дані станом на початок 1998 року). Порівняння з національними парками Росії [31] показує, що національні парки Росії мають в середньому суворіший режим і більшу площу у власному землекористуванні (в середньому 83%). Більшість національних парків Росії можуть бути віднесені до категорії ІІ за класифікацією МСОП.

В більшості національних парків України є постійне населення. Густота населення в частині парків приблизно така ж, як і в прилеглих територіях, а в окремих випадках більша. Наприклад, в НПП "Подільські Товтри" густота населення без м. Кам'янець-Подільський становить 54 чол/км², а з містом, – 98 чол/км². Для порівняння: густота населення Хмельницької області – 75 чол/км², сільського населення в Хмельницькій області – 37 чол/км². Густота населення в Шацькому НПП до його розширення становила 36 чол/км², це показник, близький до середньго для Українського Полісся. Приблизно така ж густота населення і в Карпатському НПП, це значно більше, ніж в прилеглих до парку гірських районах.

Ще один важливий показник – екстрактивні форми використання природних ресурсів, тобто ті, які пов'язані з вилученням речовини з природних територій. Така експлуатація проводиться у всіх національних парках України. Насамперед, це – вилучення деревини. За межами заповідних зон такі роботи в національних природних парках України проводяться в значних обсягах і вважаються нормальним явищем. Певні рубки, в основному – санітарні, проводяться інколи і в заповідних зонах, тому ці території не є справді заповідними. Значні площі в деяких парках займають сільськогосподарські землі, в деяких парках дозволене полювання.

Наведені дані показують, що національні природні парки України погано відповідають вимогам до об'єктів II категорії ("національний парк") за класифікацією МСОП (наявні: постійне населення, значні сильно освоєні площі, господарська експлуатація слабо освоєних територій, землі, що не знаходяться під повним контролем парку). Більшість національних природних парків України слід віднести до категорії V. Особливо виділяється високою освоєністю і слабкістю режиму НПП "Подільські Товтри". Однак, частина парків можуть бути віднесені до об'єктів категорії II, хоча й з деякими застереженнями.

Великі відмінності між НПП України за їх режимом, що пов'язано з різною освоєністю їх територій, наводять на думку про доцільність виділення двох груп національних парків, які відрізняються за цим показником. Ці групи можуть мати статус категорій ПЗФ, або бути групами (підкатегоріями) в межах категорії національний парк. В Україні ландшафтні парки (за міжнародною природоохоронною термінологією це слаборежимні парки) нині можуть бути обласного або міжобласного підпорядкування (регіональні ландшафтні парки). У випадку, коли створення парку проводиться центральними структурами, він автоматично одержує статус національного природного парку, навіть якщо він більше відповідає території охорони ландшафту. І навпаки – всі місцеві парки незалежно від режиму і ступеня освоєності території мають в своїй назві слово "ландшафтний". Тобто в класифікації відображено лише організаційні відмінності і майже не врахувуються показники, пов'язані з режимом. Логічним виходом з цієї ситуації було б відокремлення в законі підпорядкування від природної якості і режиму. Така схема повинна включати дві категорії ландшафтних парків (національні і регіональні). Аналогічно можна розділити на дві категорії більш "якісні" парки, виділивши серед них парки центрального та обласного підпорядкування.

Популярною є думка про доцільність об'єднання в національних парках охорони природи з охороною об'єктів культури та традиційного господарства. За міжнародною класифікацією такі завдання властиві об'єктам категорії V. В національних парках, щоб вони відповідали наведеним вище критеріям, неприродні об'єкти мають займати незначну площу. В деяких країнах ставиться завдання винесення за межі парку навіть закладів, які обслуговують туристів [34].

Існує думка, що включення освоєних земель до складу національних парків в Україні – необхідність, пов'язана з високою загальною освоєністю території. З цим важко погодитися. Можливі альтернативні рішення: створення національного природного парку на меншій площі (мінімальна площа для об'єктів II категорії за рекомендаціями МСОП – 2000 га); припинення господарської діяльності на освоєних територіях, які потрапили до меж парку, і їх пасивна або активна ренатуралізація; введення нової категорії природно-заповідного фонду України, до якої б входили парки загальнодержавного підпорядкування із слабким режимом і значною освоєністю територіїі і переведення частини національних природних парків у цю категорію.

При низькій "якості" національні парки України мають велику як для Європи площу. Середня площа (на початок 1999 року) – 55 тис. га, а без врахування НПП "Подільські товтри" – 34 тис. га. Для порівняння вкажемо, що для Польщі ця величина становить 9 тис. га. Слабкість режиму українських національних природних парків значною мірою компенсується наявністю добре розвиненої мережі заповідників, які за своїми природоохоронними задачами і природними характеристиками дуже близькі до "хороших" (категорії ІІ) національних парків. Але в природно-заповідній мережі України мало територій, де максимально дику, повністю вилучену з господарського використання природу могли б спостерігати відвідувачі. А саме в цьому полягає найхарактерніша особливість територій категорії II.