Розвиток інституту юридичної особи в радянській цивілістичній доктрині.

В 20-ті роки, коли активізувалися майнові відносини (НЕП), проблема юридичної особи починає досліджуватися в двох напрямках:

Ø державні юридичні особи;

Ø юридичні особи, які мають кооперативну структуру.

Видаються спільні праці економістів і юристів в сфері кооперації. Кооператив засновується на особистій праці, а корпорація – на майновій участі.

Ідеологом кооперативного руху був Туган-Барановський (1906 року була видана його робота).

Стучка назвав цей підхід «классово-безличным». Включення кооперативів в радянський оборот він вважав помилковим.

Інститут державної юридичної особи, відповідно, почав розвиватися значно швидше.

Першим досліджувати юридичну особу почав Самуїл Наумович Лонтков («Субъекты права и лица» – його робота 1928 року). Тут він сказав, що державна юридична особа – це персоніфікована частина державного майна.

Катерина Абрамівна Флейц не довго займалася дослідженням категорії юридичної особи.

1924 рік – «Торгово-промышленное предприятие»: в особистості державних юридичних осіб персоніфікується не саме майно, а державний орган як господарська організація. Юридичною особою здатен бути тільки власник майна. Вона сказала, що є «недозрілі» юридичні особи.

Стучка: юридичними особами є також такі державні організації, які не повністю підходять під поняття об’єднання осіб, але є колективними особистостями. Колективний власник підмінюється колективною особистістю, майно якій належить не на права власності.

Анатолій Васильович Венедиктов. 1928 рік – «Правовая природа государственных предприятий».

З’являється такий суб’єкт господарювання як державний трест, який має подвійну природу:

1) в одних відносинах – орган держави з власними владними функціями;

2) в інших відносинах – юридична особа цивільного права.

До 1938 року – ніякі теоретичні концепції юридичної особи не розглядалися.

Компромісний погляд: Венедиктов (30-ті роки) висунув ідею управління державною власністю через інститут оперативного управління.

За основу юридичної особи треба взяти ідею колективу (це співпадало з політичним баченням). Колектив ніякого відношення до власності не мав, все належало державі.

Квінтесенція юридичної особи була пов’язана з монополією на власність. Юридичну особу потрібно було наділити майном. Передаючи майно, вони відмовлялися від нього.

Що таке юридична особа з точки зору майна, яке вона має.

Кооперативне об’єднання, перш за все, проблема – споживчий характер, не стільки для отримання прибутку, скільки для виробничої мети.

К.А. Флейншц: недозрілі юридичні особи не можна вважати такими, що склалися в повному обсязі.

А.В. Венедиктов.

Трести державні, що являли собою певні господарські об’єднання, що мали подвійну природу:

Ø суб’єкти майнових відносин;

Ø держава покладала певні функції по управлінню майном.

Коли зародилися ідеї (приватної власності) по приватизації, кожні 5-7 років держава видавала нові положення по управлінню майном, оскільки важко було визначити межі контролю по управлінню майном, яке закріплюється за суб’єктом, але фактично не належить йому.

Теорія Венедиктова.

Ідея управління державною власністю через інститут оперативного управління.

Вперше він висловив ідею, що за основу субстрату юридичної особи необхідно взяти ідею колективу (не об’єднання).

Ідея колективу співпадає із політичним баченням. Колектив не є власником майна. Власником є держава. В чистому вигляді це теорія безсуб’єктного майна.

Ландкофф, Венедиктов спиралися на мінову концепцію.

1938-1955 роки – період, коли висували нові завдання перед правом на з’їзді «марксистів-леніністів» перед першою кодифікацією.

Завершився процес колективізації. З’явився майновий потенціал.

Форми соціалістичної власності:

Ø державна;

Ø колективна;

Ø особиста.

Наприкінці 40-х років висунута ідея колективної юридичної особи (Венидиктов).

Стаття «Органы управления государственной социалистической собственностью».

Основні положення: в основі цивільної правоздатності державної юридичної особи (хозоргану) лежить не тільки єдність державної соціалістичної власності, але й оперативного управління її складовими.

За кожною державною юридичною особою стоїть власник наданого в управління майна.

У зв’язку з цим ідея ефективного управління турбувала державу повсякчас.

Оперативне управління виділеного державою юридичній особі частини державного майна по волі народу пров-м якого є призначений директор або інший відповідний керівник здійснює не лише цей керівник, а й колектив працівників, службовців.

Народ – держава – юридична особа.

З’являється організаційна єдність колективу. Керівник – не просто наймана особа.

Майнові відносини стають ідеологізованими. Все треба підпорядковувати ідеї.

Все більше говорили не про юридичну особу, а про колектив.

Виходячи з цього, юридична особа – радянський соціалістичний державний орган може і повинен бути визначений як організований державою колектив робітників і службовців, на який державою покладено обов’язок здійснення певних завдань і якому вона надала для здійснення цих завдань певну частину єдиного фонду державної власності (Венедиктов).

Дуже неприродною була «теорія колективу». Спершу теорія «колективу» викликала більше критики, ніж підтримки.

40-50-ті роки – Сергій Микитович Братусь спеціально досліджував категорію юридичної особи.

1948 рік – його робота «Юридические лица в советском гражданском праве».

1950 рік – «Субъекты гражданского права».

Ідеї «колективу» були співзвучні загальним ідеям політичної системи. Ідея «колективу» експлуатувалася досить плідно.

Матвєєв досліджував питання вини юридичної особи. Стиралася межа між державними і колгоспно-кооперативними юридичними особами.

Спочатку теорія юридичної особи була спроектована лише на державні юридичні особи, а потім і на колгоспно-кооперативні.

Поширення цієї теорії призвело до виникнення інших теорій.

Теорія держави (1947 рік).

Ленінградський професор Сергій Іванович Аскнадій у статті (збірник «Ученые записки Ленинградского государственного университета») «Об основаних правовых отношений между государственными социалистическими организациями» (1947 рік) єдиним власником майна є держава; обґрунтовував висновок, що за кожною юридичною особою стоїть держава як всенародно організований колектив. Індивідуалізація юридичної особи не в колективі, а в специфіці виробничої ділянки, в якій здійснюється діяльність юридичної особи.

За кожним конкретним підприємством стоїть держава, але не у єдності всіх своїх функцій, а як певний організатор ділянки роботи, на якій повинен бути досягнутий певний результат.

В цьому була можливість персоніфікації юридичної особи.

Теорія директора.

Ленінградський вчений Юрій Кирилович Толстой.

Теорія ґрунтується на тому, що єдиним суб’єктом, уповноваженим проявляти волю державного органу у певних правовідносинах є директор, який реалізує державну політику. Поведінка, воля керівника визначається волею держави, а не колективу. Саме директор відповідальний за виконання директив, планових завдань і т.д.

За кожною юридичною особою стоїть сама соціалістична держава, як єдиний власник майна і уповноважена радянською державою особа, яка здійснює діяльність по ефективному управлінню майном.

1955 рік – «Содержание и гражданско-правовая защита собственности в СССР» (Толстой).

Теорія «соціалістичної реальності».

Професор Генкен, професор Александров.

Теорія «колективу» відступила.

Після роздержавлення і приватизації відступили ідеї, пов’язані з монополізацією власності. Теорії «організованого колективу» були спрямовані на об’єднаний майновий субстрат. Сьогодні юридична особа – це, перш за все, відокремлене майно. Теорія «колективу» виявлялася неспроможною, коли юридична особа створювалася однією особою.

З трансформацією суспільних відносин трансформувалися і погляди стосовно юридичної особи.

Рахмилович: не слід в юридичній особі шукати людський субстрат.

Теорія організації (О.А.Пушкін). Організаційна єдність – необхідна умова існування організацій як суб’єктів не тільки в цивільному, а й в інших галузях права. Адже й у них юридичні особи не можуть виступати в якості суб’єктів без достатньо вираженої і закріпленої в статуті чи положенні організаційної єдності.[206] Доведено, що організація є певним соціальним осередком, що створюється особами чи іншими організаціями на певних умовах та для досягнення певної мети. Теорія організації знайшла відображення як у ЦК УРСР (1963 року), так і у ЦК України. Адже поняття юридичної особи дається саме через поняття організації. Отже, на сьогоднішній день ця теорія є актуальною та вона адекватно відображує природу юридичної особи.

Таким чином, основними теоріями є:

В німецькій цивілістичній науці паралельно з пануючими в той час теоріями Савіньї, Брінца з’явились теорії, які розглядали юридичну особу як особливий соціальний організм, „духовну реальність” або „людський союз” зі своєю власною волею, яка не зводиться до сукупності воль утворюючих її окремих фізичних осіб. Такі погляди, висунуті Г. фон Безелером і О. фон Гірке, отримали назву органічної теорії (або теорії „соціальних організмів”). За думкою Гірке юридична особа на стільки реальна, як і особа фізична. Союзною особою являється визнана правопорядком діяльність людського союзу, який виступає в якості відмінного від суми об’єднаних в союзі осіб єдиного цілого, що являється суб’єктом прав і обов’язків.

„Теорія колективу”, розроблена академіком А. Венедиктовим, виходить із того, що носіями правосуб’єктності державної юридичної особи являється колектив працівників і службовців, а також всенародний колектив, організований в соціалістичну державу.

„Теорія держави”, висунута С. Асканазієм, обґрунтовує тезу про те, що за кожним державним підприємством стоїть власник його майна – сама держава. І саме тому людський субстрат юридичної особи не можна зводити до трудового колективу даного підприємства.

„Теорія директора”, представлена в працях Ю. Толстого і розвинута в роботах В. Грибанова, виходила з того, що оскільки воля керівника визнається волею самої юридичної особи і саме через нього вона отримує права і обов’язки, то саме директор уповноважений діяти від імені організації в сфері цивільного обороту, керувати і представляти собою сутність („людський субстрат”) юридичної особи.

Необхідно відмітити, що в теорії радянського цивільного права існували також і інші доктрини. Так, в „теорії персоніфікованої (цільової) власності” С. Ландкофа обґрунтовано думку про те, що головною функцією юридичної особи являється об’єднання різноманітних власностей в єдиний комплекс і управління ним, а в „теорії соціальної реальності”, розробленої Д. Генкіним і Б. Черепахіним, юридична особа розглядається в якості „соціальної реальності”, наділеної певною власністю для досягнення суспільно корисних цілей або для вирішення соціально-економічних задач держави і суспільства. Слід відмітити, що на прикладі теорії С. Ландкофа можна спостерігати, як з плином часу фікційна теорія „персоніфікованої цілі” А. фон Брінца перетворилась в суто реалістичну, не втративши при цьому своєї назви.

В сучасних умовах у зв’язку з популярністю і розповсюдженістю в сфері підприємницької діяльності господарських товариств, а також з постійною динамікою їх організаційно-правових форм особливу актуальність отримує теорія інтересу. Господарські товариства створюються і діють в інтересах багатьох осіб, а саме засновників і учасників, контрагентів, споживачів, найманих працівників, держави, тобто мова в даному випадку йде про так званий інтерес товариства. Враховуючи той факт, що саме засновники можуть визначати ціль і види діяльності юридичної особи, а звідси і об’єм її правосуб’єктності не можна не звернути увагу на те, що саме засновники прагнуть створити організацію, яка була б самостійним суб’єктом права. Коли ж такий суб’єкт виникає, то інтереси засновників починають носити другорядний характер і на перший план виходять інтереси створеної юридичної особи.

У відношенні сутності такої організаційно-правової форми юридичної особи, як акціонерне товариство (далі – АТ), на сьогоднішній день прийнято говорити про так названу „недоговірну” теорію, яка являється своєрідним сучасним втілення розробленої ще в XIX ст. французькими вченими Дома і Потьє договірної теорії. В даному випадку мова йде про пояснення сутності АТ з точки зору лежачого в його основі установчого договору. Сутність акціонерного товариства – це, по суті, теорія керуючих, яка являється модифікацією „органічної теорії”, оскільки саме в АТ основні функції по прийнятті рішень зосереджені в руках керуючи, а акціонерам залишається право голосу тільки в стратегічних питаннях.

53. Інститут юридичної особи в новому ЦКУ 2003 р.

Основні роботи:

1. Мічурін Є.О. Юридичні особи за Цивільним кодексом України

Основний матеріал

Кузнєцова Н.С. Традиційно в Україні Цивільний кодекс давав легальне визначення юридичної особи (в тому числі Цивільний кодекс УРСР 1963 року).

В новому Цивільному кодексі ст.80 відмовилася від закріплення конститутивних засад юридичної особи.

Конститутивними ознаками юридичної особи в ЦК 1963 року були:

Ø майнова відокремленість;

Ø участь в обороті від власного імені;

Ø організаційна єдність;

Ø відповідальність.

Важливою ознакою була персоніфікація юридичної особи як відокремлення її у цивільно-правових відносинах від інших суб’єктів шляхом надання юридичній особі імені – найменування. Крім того, важливою ознакою є і самостійна майнова відповідальність юридичної особи, в межах майна, яке належить юридичній особі.

ст.80 Цивільного кодексу України містить беззаперечне формальне визначення.

Найбільше постраждав в процесі прийняття нового Цивільного кодексу саме інститут юридичної особи.

Юридична особа – організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку (ст.80 ЦК).

Сьогодні основними характеристиками юридичної особи є:

ü наявність відокремленого майна;

ü персоніфікація через найменування;

ü самостійна майнова відповідальність і т.д.

Складним було питання про класифікацію юридичних осіб. ЦК 1963 року поділяв юридичних осіб на:

1) державні; 2) колгоспно-кооперативні; 3) громадські організації.

Світова практика пішла шляхом поділу юридичних осіб на комерційні (з універсальним обсягом правосуб’єктності – всі дії, не заборонені законом) і некомерційні (з обмеженою статутом правосуб’єктністю). Але було визнано в ЦК України, що правосуб’єктність залежить лише від закону, тому була закріплена універсальна правосуб’єктність.

Вивчивши практику, підходи до класифікації в Німеччині і Нідерландах, робоча група по розробці нового ЦК України прийшла до висновку, що критерієм для класифікації юридичних осіб треба взяти спосіб її створення.

Вийшли на структуру юридичних осіб, яка в світі називається «фондом» – засновується але не управляється, за нашим законодавством мова йшла про організацію.

Виходячи зі способу заснування юридичні особи поділяються на:

Ø створені шляхом об’єднання осіб і майна чи, або осіб, або майна – юридичні особи приватного права;

Ø створені на підставі розпорядчого акта публічної влади для виконання публічних функцій – юридичні особи публічного права.

Цивільний кодекс вирішує лише питання, які стосуються юридичних осіб приватного права, і не може зачіпати сферою свого регулювання юридичних осіб публічного права.

Якщо публічні юридичні особи вступають у відносини майнового обороту – вони прирівнюються і користуються всіма правами та виконують ті ж обов’язки, що і юридичні особи приватного права.

Питання про організацію, створення, ліквідацію юридичної особи публічного права визначається спеціальним законодавством.

Організаційно-правові форми юридичних осіб визначені в ст.83 Цивільного кодексу.

Спочатку ч.1 ст.83 ЦК містила закритий перелік організаційно-правових форм: товариства й установи.

Зараз ч.1 ст.83 ЦК передбачає крім товариств і установ також інші організаційно-правові форми юридичних осіб (це дало простір для Господарського кодексу). І ці «інші організаційно-правові форми» визначаються спеціальними законами.

Товариства в Цивільному кодексі поділяються на:

Ø підприємницькі: з метою одержання прибутку;

Ø непідприємницькі: без мети одержання прибутку (ст.86 ЦК) для його наступного розподілу між учасниками (але поряд з основною діяльністю можуть здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не передбачено законом, яка відповідає меті їх створення і їх статутній діяльності – але засновнику такий прибуток не переходить, а використовується для досягнення мети створення).

Підприємницькі товариства – господарські товариства (АТ, ТОВ, ТДВ, повні й командитні товариства + виробничі кооперативи). Кооперативи діють на засадах членства, а не участі.

ст.87 ЦК: створення юридичної особи.

ст.88 ЦК: змінено сам підхід до установчих документів (раніше це був Установчий договір і Статут, а зараз лише Статут).

Отже, є 2 види юридичних осіб:

Ø які створюються і функціонують за правилами цивільного обороту (здебільшого, договірний спосіб створення);

Ø юридичні особи публічного права, які створюються розпорядчим способом (без принципу автономії волі).

Час від часу ці суб’єкти змушені вступати у відносини цивільно-правові (укладають договори, вчиняють делікти). Основний метод регулювання цивільно-правових відносин – юридична рівність сторін.

Юридичні особи публічного права і суб’єкти публічного права створюються для певної публічної мети і займають певне місце у субординаційному механізмі. Такі утворення мають наділятися правами не лише у публічному праві, а і у відносинах цивільно-правового характеру.

 

54. Спірні моменти вчення про об'єкти цивільних правовідносин (див. питання №38)

Основні роботи:

1. Йоффе О.С. Правоотношение по советскому гражданскому праву.

2.Лапач В.А. Система объектов гражданских прав: Теория и судебная практика.

3. Магазинер Я.М. Объект права. В кн.: Очерки по гражданскому праву.

4. Сенчищев В. И. Объект гражданского правоотношения. Общее понятие

5. Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении.

Основний матеріал

Утім, не спостерігається єдності і в самій постановці проблеми: (1) одні говорять про об’єкт цивільних правовідносин, другі — (2) про об’єкт суб’єктивного цивільного права, треті — (3) просто про об’єкт цивільного права. Вчені, які воліють говорити про об’єкт суб’єктивного права, поділяються при цьому на два різні напрямки: прихильники пер­шого ототожнюють поняття об’єкта суб’єктивного цивільного права з по­няттям об’єкта цивільних правовід­носин, а представники іншого, на­впаки, вважають ці поняття різни­ми. Вчені — представники третього напрямку зазвичай уточнюють, чи будуть вони займатися проблемами об’єкта прав в суб’єктивному значені (суб’єктивного права) або ж в об’єк­тивному значені (правового регулю­вання); у першому випадку ми отри­муємо один із різновидів (другого) напрямку, а в останньому — само­стійний (третій напрямок). На кі­нець, поняття об’єкта цивільного обігу (як, в цілому, і безпосередньо цивільного обігу) вченими-цивіліста-ми майже не досліджується — воно вважається достатньо зрозумілим і без спеціального вивчення.

Загальновідомо, що на сьогодніш­ній день існує три основні теорії кількісного складу об’єктів цивіль­них прав: теорія єдиного правового об’єкта (моністична), теорія мно­жинності правових об’єктів і ком­промісна теорія, яка визначає зна­чення правового об’єкта і за речами, і за людськими діями.

Згідно з теорією множинності правових об’єктів, яка мала велике поширення в Німеччині (Ф.К. Са-він’ї, Г.Ф. Пухта), вважається, що в якості об’єктів прав можуть висту­пати різноманітні явища не тільки зовнішнього, а й внутрішнього світу людини, при цьому одним із таких об’єктів є перш за все людина. Як об’єкт права особистість фігурує в цих теоріях поряд з речами, про­мисловими підприємствами, продук­тами духовної творчості і тощо. Деякі прихильники цієї теорії, зай­нявши крайню точку зору, стверд­жують, що оскільки будь-яке право передбачає підпорядкування чужої особи владі уповноваженого, остіль­ки людина повинна розглядатися не як один із об’єктів, а як єдиний об’єкт будь-якого права.

На противагу теорії множинності і одночасно з нею в юриспруденції було висунуто теорію єдиного право­вого об’єкта. Прихильники цієї тео­рії виходять з того, що об’єктом прав може бути не все розмаїття під­порядкованих людині зовнішніх явищ, а лише їх певна і єдина група, на яку поширюється дія суб’єктивних прав, наданих особі. При цьому одні автори (головним чином ті, хто припускають можли­вість встановлення правових відно­син не тільки між людьми, але також між людиною і річчю), стверджують, що таким одним і єди­ним об’єктом прав є речі, тоді як інші автори (головним чином ті, хто припускають можливість встанов­лення правових відносин тільки між людьми), вважають, що одним і єди­ним об’єктом прав є людські дії.

Так, на думку М.М. Агаркова об’єктом будь-яких правовідносин є речі або, у будь-якому випадку, пе­реважно речі (моністична теорія об’єкта-речі). Вчений зазначає, що “річ ми можемо протиставити як об’єкт суб’єктам правовідносин то­му, що на неї повинна бути направ­лена поведінка зобов’язаної особи (дія або утримання від дії)”.

О.С. Йоффе сформував дві кон­цепції об’єкту правовідносин. Най­більшою популярністю користується її найперший варіант, згідно з яким “існує один і єдиний об’єкт право­мочності і обов’язку, а таким чи­ном, і об’єкт правовідносин — люд­ська поведінка, діяльність або дії людей”. Аргументи прості: “ли­ше людська поведінка здатна до реа­гування на вплив суб’єктивного права та правового обов’язку. Ні речі, ні так звані особисті нематері­альні блага не здатні до такого реа­гування”. Згодом О.С. Йоффе розібрав деякі заперечення, що були ви­сунуті проти його концепції 1949 р. деякими сучасниками, після чого вніс в свою позицію певні “правки”. Вчений погодився, що під час обґрунтування концепції об’єк-та-поведінки він забув відповісти на інше запитання: “яке ж в цьому ви­падку місце в правовідносинах зай­мають речі, якщо вони не є об’єкта­ми?”. І відповів на нього таким чином: у правовідносинах, які роз­глядаються як єдність юридичної (ідеологічної) форми і фактичного (економічного) змісту, необхідно розрізняти … два об’єкти — юридич­ний (дія) і матеріальний (річ).

Найбільшого поширення отримала компромісна теорія, хоча, на нашу думку, вона фактично є складовою теорії множинності об’єктів цивіль­них правовідносин. Прихильники цієї теорії (Є.О. Суханов, М.С. Стро-гович, А.С. Піголкін) зазначають, що об’єктом правовідносин є все те, з приводу чого виникають та здій­снюються цивільні права і обов’яз­ки, тобто все те, що є предметом або результатом діяльності учасників цивільного обігу.

Я.М.Магазінером прийшов до висновку про доцільність розрізняння матеріального та юридичного об’єктів цивільного право відношення: матеріальний - як матеріальні рбєкти так і нематеріальні[264]; юридичний дії зобов’язальної особи у відносному правовідношенні чи дії всіх зобов’язальних осіб в абсолютному право відношенні.

Р.О. Халфіна вказувала, що стосується застосування термінів «об'єкт права» і «об'єкт правовідношення, то тут спостерігається зворотне положення: одне і теж поняття позначається двома термінами. Оскільки... суб'єктивне право – завжди елемент правовідношення, поняття «об'єкт права» і поняття «об'єкт правовідношення» фактично збігаються.

Сенчищев В.І., розглядаючи цю проблему, стверджує, що при вирішенні питання про тотожність понять «об'єкт цивільного правовідношення» і «об'єкт цивільних прав» варто виходити з того, що цивільне правовідношення) не може мати як об'єкт свого впливу таке явище, що не є «об'єктом цивільних прав». Отже, в істотній своїй частині зміст понять «об'єкт цивільних прав» і «об'єкт цивільного правовідношення» якщо не є тотожним, то, принаймні, не повинні один одному суперечити стосовно аналізу конкретного цивільного правовідношення, оскільки «щось», що не є об'єктом цивільних прав, мабуть, не може бути об'єктом цивільного правовідношення, і навпаки.

 

 

55. Зміст цивільного правовідношення. Єдність форми і змісту цивільного правовідношення.

Основні роботи:

1. Гражданское право.Учебник.-3-е изд. перераб. и доп./ Под ред. А.П.Сергеева, Ю.К. Толстого.

Основний матеріал

Зміст цивільного правовідношення може бути охарактеризова­ний з двох позицій — соціальної і юридичної.

Соціальним змістом цивільного правовідношення є те суспіль­не відношення, юридичною формою якого є цей правовий зв'язок. Змістом цивільного правовідношення можна вважати відповідне цивільне відношення, яке існує між приватними особами І урегу­льоване нормами цивільного права (законодавства).

Юридичний зміст цивільного правовідношення — це права і обов'язки його суб'єктів (учасників). Оскільки ці права і обов'язки належать суб'єктам конкретних цивільних правовідносин, то нерідко їх називають суб'єктивними цивільними правами і обов'язками, маючи на меті підкреслити ту обставину, що визначає ознаку, якою "цивільне право конкретної особи" відрізняється від "цивільного права в об'єктивному значенні", тобто від трактування цивільного права як галузі права.  З точки зору оцінки фактичного відносини правовідносини є лише його форма, але як правове явище воно має свою форму і зміст. Правове відношення, таким чином, реалізує собою в єдності державну (соціальну) та індивідуальну волю.

Подідляємо думку Іоффе О.С. що юридичний зміст цивільних правовідносин становлять суб’єктивні права і обов’язки їх суб’єктів, а матеріальний – ті суспільні відносини, які через відповідні правовідносини одержують своє юридичне закріплення.

М.Д. Єгоров під змістом цивільних правовідносин розуміє взаємодію їх учасників, яка здійснюється відповідно до субєктивнпих прав і обвязків останніх.Обєктом цих правовідносин буде поведінка цих суб’єктів спрямована на різного роду матеріальні та нематеріальні цінності.

Скакун О.Ф. Тлумачить матеріальний зміст як реальні дії з використання і здійснення юридичних прав і суб’єктивних юридичних обов’язків. Фактичну поведінку, що її уповноважений суб’єкт може а зобов’язаний повинен здійснити. Центральним елементом цивільних правовідносин виступає субєкитвне цивільне право. Цивільному суб’єктивному праву кореспондує субяктивнй цивільний обов’язок. Зміст суб цив права розкривається через можливості які покликані забезпечити задоволення відповідгнизх інтересів учасника цив прав відносин. До цих можливостей:

А) Можливіть суб’єкта цп самому діяти у той чи інший спосіб вичняти певні дії як фактичного так і юридичного змісту або утримуватись від них.

Б) Можливість вимагати певної поведінки від зобовязаних осіб.

В) Можливість захищати своє цп або інтерес у формах і у спосіб встановлений законом субєкитвне цивільне право можна визначити не тільки як ви д і міру дозволеної поведінки уповноваженої особи а й як сукупність наданих цій особі правових можливостей покликаних забезпечити якомого повнішу реалізацію її законних інтересів щодо матеріального або нематеріального блага, що є обектом правовідносин у яких вона бере участь. субєкитвне цивільний обов’язок можна визначити як установлений в інтересах повноваженої особи і забезпечений можливістю застосування заходів цивільно- правового захисту, видж і міру належної поведінки зобов’язаної особи. Виділяють обов’язки активного і пасивного типу.  Обовзяки активного типу неможливі без персоналізації зобов’язаної особи, чому має передувати відповідний юридичний факт, який зумовлює виникнення правовідносин з чітко визначеними учасниками. Закріплюється і деталізується в нормах зак-ва умовах договорів адміністративних актах, рішеннях суду.  Обовязки пасивного типу випливають переважно із норм які визначаю.ться загальний зміст правового статусу учасників цивільни відносин, - так звані абсолютні цивільні обов’язки. (утримуватися від порушення) Поєднання прав певної сукупності п і о визначає структуру цив правовідносин яка може бути простою складною і комплексною. У простих правовідносинах одному праву уповноваженої особи кореспондує один обов’язок зобовязагного суб’єкта який проте сам не наділений правом вимоги до іншої сторони. Складну структуру має взаємні правовідносини в яких кожна сторона є уповноваженою і зобов’язаною. Комплексною структурою мають правовідносини на підставі договорів змішаного типу і складається з відносин цілісних структурних елементів які здатні констатуювати окремі різновиди самостійних договірних відносин. (Непрямий лізинг).

Форма гражданского правоотношения. Субъективные права и обязанности, принадлежащие участникам гражданского правоотношения, образуют его правовую форму. Под субъективным правом понимается юридически обеспеченная мера возможного поведения управомоченного лица, а под субъективной обязанностью — юридически обусловленная мера необходимого поведения обязанного лица в гражданском правоотношении. Особенностью субъективных гражданских прав и обязанностей является то, что они носят либо имущественный, либо личный неимущественный характер. Так, право собственности —это имущественное право, предоставляющее его обладателю юридически обеспеченную возможность по своему усмотрению владеть, пользоваться и распоряжаться принадлежащими ему вещами. Право на защиту чести, достоинства и деловой репутации —личное неимущественное право, которое предоставляет управомоченномулицу юридически обеспеченную возможность требовать опровержения порочащих его честь, достоинство и деловую репутацию сведений.

Единство содержания и формы гражданского правоотношения.

Субъективные права и обязанности появляются лишь в результате правового регулирования. Поэтому получается, что общественное отношение до его правового регулирования не имело своего

содержания, либо оно улетучилось в процессе правового регулирования. Вместе с тем вполне допустимо говорить о субъективных правах и обязанностях как о юридическом содержании гражданских правоотношений, поскольку в них заложена возможность того взаимодействия участников правоотношения, которое образует его содержание. Поэтому в дальнейшем в настоящем учебнике под юридическим содержанием гражданских правоотношений будут пониматься субъективные права и обязанности, принадлежащие участникам правоотношений.

Специфика гражданских правоотношений проявляется не только в их форме и содержании, но также в их субъектах и объектах.

56. Види цивільних правовідносин.

Основні роботи

1. Всі роботи, які були написані у питаннях «Механізм цивільно-правового регулювання» + всі підручники.

Основний матеріал:

Класифікація можлива за різними підставами.