Загальні положення щодо захисту права інтелектуальної власності на товарні знаки

Інтелектуальна власність є інформацією, що має цінність завдяки тому, що в неї закладені творчі ідеї. Ця інформація містить комерційну цінність.

Основними юридичними інструментами захисту прав інтелектуальної власності є патенти, авторські права, товарні знаки, промислові зразки, вказівки на географічну приналежність. У багатьох країнах також захищається комерційна таємниця, що є нерозкриваною інформацією, яка дає конкурентні переваги її власникові. Перші міжнародні угоди у сфері прав інтелектуальної власності - Паризька конвенція по захисту промислової власності і конвенція Берна по захисту літературних і художніх творів - з'явилися в 1880-і рр. З тих пір вони неодноразово переглядалися, з'явилися і інші угоди. За їх виконанням стежить Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОЇС), що в 1967 р. підрозділом ООН. Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків була підписана в 1891 р. Близько 100 років її дія розповсюджувалася тільки на європейські країни. Але після підписання додаткового протоколу до угоди (1989 р.) процедури почали влаштовувати більшість країн, і число учасників угоди почало рости. Зокрема, до Мадридського протоколу приєдналися США, Великобританія і Японія, які довго відмовлялися стати членами Мадридської угоди. Україна є учасником Мадридської угоди з 1991 р., а протоколу до нього - з 2000 р [18, c. 43].

Існування будь-якої, навіть високорозвинутої системи правового захисту тих або інших об'єктів, втрачає свій сенс, якщо їх власникам не буде забезпечена реальна можливість здійснювати захист своїх прав. В зв'язку з цим, завжди існує необхідність чіткого врегулювання на законодавчому рівні питань, пов'язаних з реалізацією власником свого права на захист. Тому, висвітлюючи проблеми гармонізації законодавства України про товарні знаки міжнародних норм, не можна обійти увагою вивчення тієї правової ситуації, яка склалася в чинному вітчизняному законодавстві по захисту права власності на товарний знак.

Аналіз зарубіжної законодавчої і судової практики свідчить про те, що для здійснення ефективного захисту прав власника позначення, що охороняється законом, законодавець повинен визначити принаймні які саме дії слід вважати порушенням його прав, передбачити дієвий механізм по припиненню досконалого правопорушення, надати власникові можливість отримати компенсацію втрат майнового і немайнового характеру, а також забезпечити останньому можливість приймати заходи по запобіганню подальшому порушенню його права власності на знак з боку третіх осіб. Основні міжнародні документи, норми яких стосуються правової охорони товарних знаків, або взагалі не вказують в яких формах може бути неправомірне використання товарного знаку (Угода TRIPS), або містять надзвичайно узагальнений перелік тих дій, здійснення яких слід розцінювати як порушення прав власника свідоцтва на знак (Директива ЄС про товарні знаки). При цьому жоден з них не містить вказівок на те, чи слідує взагалі країнам-учасницям передбачати вищезазначений перелік у власному законодавстві. Як наслідок, в зарубіжній законодавчій практиці відсутній єдиний підхід до врегулювання цього питання. Але у всіх випадках загальним є те, що навіть за умови існування такого переліку, він не носить вичерпного характеру.

У деяких країнах правові норми, регулюючі досліджувані відносини, є простим відтворенням ст. 5 Директив ЄС по товарних знаках, присвяченою вирішенню даної проблеми. Такий підхід характерний, зокрема, для німецького законодавства. Якщо проаналізувати зміст заборонених можливостей власника знаку, які викладені в п.3 § 14 Закону Німеччини "Про товарні знаки", то порушенням прав власника на позначення, що охороняється, слід вважати: нанесення тотожного або схожого позначення на товарах або їх упаковці; пропозиція товарів під таким позначенням, введення в обіг або зберігання з цією метою; пропозиція або надання послуг під таким позначенням; експорт і імпорт товарів під таким позначенням; використання такого позначення в діловій документації або рекламі. Інші форми порушення права на знак зустрічаються в тих країнах, де при розробці відповідних правових норм законодавець виходить перш за все з узагальнення власної судової практики. Прикладом можуть бути Кодекси інтелектуальної власності Франції, згідно яким порушенням прав власника товарного знаку визнається: абсолютне (повне) або часткове відтворення знаку; нанесення знаку на продукцію, на яку третя особа не має права наносити таке позначення; імітація знаку; незаконне використання знаку; зберігання, продаж або виставляння на продаж товару або послуги, позначеної підробленим знаком; заміна позначеною знаком товару або послуги, а також знищення чужого товарного знаку [18, c. 54].