Основні напрями діяльності гуманістів

Сам термін «людяність» (humanitas) ввів в обіг Цицерон для позначення тієї якості, яку римська культура успадкувала від грецької. Потім це поняття використовували ранні Отці Церкви, протиставляючи народжується християнську мораль як більш людяну, деградуючим вдачам імперії. Родоначальником гуманістичного руху в Італії можна вважати Франческо Петрарку (1304 - 1374), першим поета загальноєвропейської слави, до якої прислухалися папи і королі. Він одним із перших дав приклад «гуманіста» як займається «гуманітарними» науками (насамперед збирання, переклад і коментування античних текстів, філологічна критика і філософія). На Заході значення терміна «гуманізм» часто і зводиться до цих занять. Але самі мислителі Відродження розуміли його набагато ширше й глибше - перш за все як утвердження гідності людини та її благородства. Доброчесність-доблесть. Доброчесність-доблесть. Одна з основних характеристик Відродження - відновлення і піднесення античного розуміння доброчесності як доблесті. В середні віки панував християнське уявлення про чесноту як заслузі чисто духовного життя, євангельські «скарб на небесах». У житті світської майже завжди безроздільно панували жорстокість, підступність і підлість володарів, у той час як піддані вважали за краще терпіти всі їхні злодіяння, сподіваючись заслужити небесне нагороду вона. Мислителі Відродження почали з того, що перенесли доброчесність на грунт реальної діяльного життя, вимагаючи від людини-творця найвищого духовного і вольового напруги («ентузіазм» Бруно). Так, Поджо Браччоліні (1380-1459) закликає тих, «у кого в серці музи», розвивати науки і мистецтва «з повним запалом і душевним напругою». «Доблесть дасть тобі крила», - пише Петрарка, - крила для шляхетного подвигу. Доблесть протиставляється родовим заслузі і спадкового соціальним статусом: «Доблесть проявляється не в тому, що вже зроблено, але у тому, що повинно бути зроблено» (2: 101 - +102). Вона «ніколи не заспокоюється, завжди знаходиться в дії і завжди, немов перед початком бою, тримає зброю напоготові» (там же). Однією із засад гуманізму було вихваляння людської творчості. Творчість - не тільки прерогатива Бога, але і людина у творчості може стати схожими на Бога. Понад те, світ, створений Богом, іноді розглядається гуманістами лише як матеріал для творчості людини, і тільки людина своєю працею надає творінь Бога образ досконалості.

Гуманісти Італії

У Флоренції, Римі, Мілані, Венеції та ряді інших італійських міст з´являються гуртки освічених людей, де обговорювалися проблеми моралі і громадського життя, ідеї античної філософії та питання наукового пізнання природи. Непохитний у середні віки пріоритет богослов´я над наукою похитнувся перед вірою у безмежні можливості людського розуму. Виник інтерес до проникнення у таємниці природи, до дослідного знання й експерименту; на основі відкриттів у галузі астрономії, географії, природничих наук почала формуватися наукова картина світу, з´явилися нові уявлення про час і простір, а у свідомості людини поступово формувалася впевненість у можливості пізнання реальності, що її оточує. Найяскравішим явищем італійського гуманізму була діяльність флорентійської Платонівської академії. Ідея її заснування належить відомому меценату Козімо Медичі, який, ознайомившись із вченням Платона, був у захваті від ідей релігійного екуменізму. Засновником і душею академії з 1462 р. став філософ, поет і лікар Марсіліо Фічіно. Розквіт діяльності академії припадав на 1470—1480 pp., коли до її складу, крім Фічіно, входили поет і філософ Піко делла Мірандола, Лоренцо Медичі Прекрасний (меценат і поет), поет Анжело Поліціано, молодий Мікеланджело Буонарроті. Філософія Платонівської академії створила найважливіші ідеологічні передумови для подальшого розвитку гуманітарної культури. Вона була теоретичною основою пошуків краси й гармонії світу у творчості майстрів Високого Відродження. Поза ренесансним неоплатонізмом не можна зрозуміти виникнення системи Коперніка. До неоплатонівської традиції належать натурфілософські пантеїстичні системи XVI ст. — від Марчелло Паліндженіо Стеллато до Бруно і Кампанелли.Характерними рисами ренесансного гуманізму в Італії протягом усього періоду його розвитку з XIV до XVI ст. є його практична орієнтованість та громадянська етика. У ранньому гуманізмі вибір морального ідеалу робився не на користь чернечої аскези, а на користь повнокровного життя у миру. Ці ідеї проголошував уже Ф. Петрарка. Він вважав, що тільки у громадському житті у повній мірі виявляється суть людини, яка за своєю природою є «соціальною істотою». Громадянські риси італійського гуманізму початку й середини XV ст. яскраво виражені у творчості видатних флорентійських письменників і громадських діячів Леонардо Бруні, Джанноццо Манетті, Маттео Пальмієрі, Донато Аччайуолі. Спільним у їхніх поглядах є заклик дотримуватися принципу загального блага. Саме цим має вимірюватися будь-яка людська діяльність, слава, яка увінчує цю діяльність, цінність знання та зміст культури. Особливий інтерес до етико-політичних проблем виявляв Леонардо Бруні. Він зробив переклад і написав передмову до «Політики» Арістотеля. Його творчість є прикладом зв´язку гуманістичних ідей з дійсністю, з суспільно-політичною практикою доби. Такий самий зв´язок демонструють і твори М. Пальмієрі, Дж. Манетті, Д. Аччайуолі. Світська орієнтація гуманістичних ідей, співзвучність нової етики настроям сучасників особливо виразно виявилися у першій половині XVCT. І прикладом цього може бути творчість не тільки вищезгаданих флорентійських гуманістів, але й представників інших італійських міст — Риму, Мілану, Венеції, Неаполя. Варто згадати імена Поджо Браччоліні, Франческо Філельфо, Лоренцо Валли, Леона Баттіста Альберті. У другій половині, і особливо у кінці XV ст. напрямок гуманістичної думки змінився, більший інтерес викликала релігія. Етичні принципи громадянської активності, що були актуальними у період раннього гуманізму, за нових обставин придушення республіканських свобод поступилися місцем ідеалові споглядального життя. Наприкінці XV ст. гуманістичний світогляд переживає певну кризу, що було зумовлено політичною ситуацією — встановленням диктатури Медичі у Флоренції. Людина, що була позбавлена політичної свободи, змушена шукати самотності, «свободи мудреця». Гуманістам XVI ст. не вдалося естетично подолати суспільно-політичні суперечності сучасної їм дійсності. Це змусило їх відмовитися від концепції абсолютно вільної, самодостатньої й всемогутньої людини, що складала основу ренесансного світогляду. Гармонійна цілісність класичного стилю Відродження розпадалася. Йому на зміну прийшов стиль маньєризм, що відображав кризовий світогляд 20— 50-х pp. XVI ст. В італійській культурі Зрілого й Пізнього Відродження склалася парадоксальна ситуація. Та форма, яку приймав італійській гуманізм у — XV на поч. XVI ст., у своєму подальшому розвитку перетворюється на католицький єзуїтизм.