Розвиток освіти і науки у середні віки. Університети.

Розвиток освіти і науки у середні віки. Університети.

Школи та університети

Освічених людей у середні віки було відносно небагато. У ранньому середньовіччі, як ви вже знаєте, освічені люди жили здебільшого в монастирях.

Піднесення Європи, що почалось у X ст., викликало потяг до знань і потребу в освічених людях. Освіта почала виходити за межі монастирів.

У середньовічній Європі можна вирізнити три рівні шкіл. Нижчі школи існували при церквах, монастирях, даючи елементарні знання тим, хто бажав присвятити себе служінню Богові. Тут вивчали латинську мову, якою велося богослужіння, молитви і сам порядок богослу­жіння. Середні школи найчастіше утворювалися біля резиденцій єпископів. У них вивчали сім “вільних наук” — граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію. Остання містила географію, астрологію, музику. Перші три науки складали “тривіум”, наступні чотири — “квадривіум”.

Починаючи з XI ст. в Європі зароджувалися вищі школи, що їх згодом назвали університетами (від лат.universitas — сукупність). Така назва походила від того, що перші університети були громадами, які об’єднували учителів і учнів (учні ще називали університет “альма матер” — ласкава матір). Такі об’єднання мали свої чіткі правила поведінки, свою структуру і претендували на свою незалежність від влади міста, в якому вони розташовувалися.

Перші такі об’єднання виникли в італійських містах Салерно і Болоньї, де вивчали медицину і римське право. Впродовж XII – XIII ст. кількість університетів неухильно зростала. Найвідомішими були Паризький (Сорбонна), Оксфордський і Кембриджський (в Англії), Саламанкський (в Іспанії) тощо. У 1500 р. в Європі нараховувалося 65 університетів.

Взірцем для університетів Європи став Паризький університет. Він виник ще в першій половині XII ст. та існував як “вільна школа”. У 1200 р. король Франції Філіпп II Август надав “школі” спеціальні права. В університеті було чотири факультети: артистичний (підготовчий, на якому вивчалися “сім вільних наук”), медичний, юридичний, богословський (філософський).

Викладання в університетах велося латинською мовою. Це давало змогу студентам почати навчання в одному, а закінчувати в іншому. Чіткого терміну навчання в університетах не було, і тому де­які студенти вчилися досить довго. Студентів, які подорожували з одного університету до іншого, називали вагантами (бродягами). Основними формами на­вчання були лекції та диспути між професорами.

Наука в середні віки була в основному книжною оправою. Вона опиралась на абстрактне мислення і лиш незначною мірою на експеримент, оскільки ще не ставила перед собою прагматичної мети, не втручалася у природний хід подій, а намагалася зрозуміти світ у процесі споглядання. В науці виділяють 4 напрямки: перший фізико-намічний, ядром якого було вчення про рух на основі натурфілософії арістотелізму. Другий – вчення про світло; оптика була частиною загальної доктрини – “метафізики світла”. Третій – наука про живе; вона охоплювала комплекс питань про душу, як джерело рослинного, тваринного і людського життя, в дусі арістотелізму. Четвертий напрямок стосувався астролого-медичних знань, у тому числі алхімії. Своєрідність алхімії полягало в тому, що вона об’єднувала в певну цілісну систему наукові узагальнення і фантазію, раціональну логіку і міфологію, будучи найбільше пов’язана з особливими середньовічного мислення. Алхімія являє собою специфічний феномен середньовічної к-рн – щось цілісне, що містить у собі такі компоненти, як наукові узагальнення. Алхімічний рецепт – це форма пізнання природи. Згідно з християнської догматикою світ є вироб (Лактанцій), тобто світ вийшов із рук бога завершеним, досконалим. Ось чому будь-яка дія – лише коментування світу, копіювання зразка.

 

Два винаходи створили передумови для промислового повороту у 18 сторіччі: у 1774-1784 р.р. Джемс Ватт (1736-1819 р.р.) винайшов парову машину з циліндром подвійної дії, яка могла приводити у рух будь-який пристрій; у другій половині 18 сторіччя винайшли механічний ткацький верстат. Ці винаходи змінили характер промислового виробництва. Промисловий переворот стає причиною переосмислення природи товарного виробництва та витоків суспільного багатства у економічній теорії 18 сторіччя.. Сутність культурних змін, що їх ніс технічний прогрес найбільш рельєфно виступає на прикладі ткацького виробництва. До промислового перевороту воно було зосереджено у цехових організаціях ремісників. З появою парової машини і механічного ткацького верстата все цехове ткацьке виробництво фактично втратило доцільність. Почалася гонитва за кількістю, а фактично – за прибутком і ще раз прибутком. Почалася нова ера людської культурної еволюції: виробництву стає потрібна не вся людина, а та її частка, що навчана виконувати прості одноманітні операції. Так можливим стало широке і послідовне впровадження практики використання дитячої та підліткової праці у машинному виробництві. досягнення розуму не вивільняють людину, а створюють жорстку і дегуманізуючу форму залежності людини від її власних витворів.Отже, прогрес у галузі науки і техніки руйнує гуманістичний сенс поняття культура і, як стало зрозумілим пізніше, взагалі становить загрозу існуванню людині як біологічної істоти. Саме це і стало каменем спотикання просвітницької ідеології і головною проблемою подальшого культурного поступу у цілому.

                      

39. Основні представники романтизму в літературі ХІХ ст.

романтизм як мистецький і філософський світогляд є черговою спробою втілення певного типу цінностей. Використання себе у якості інструменту творчості завжди є рішучим викликом долі для людини. Такі різні як люди і як літературні творці англомовні поети-письменники Джордж Байрон (1788-1824 р.р.), Персі Біші Шеллі (1792 р- 1822 р.р.), Самуел Кольрідж (1772- 1834 р.р.), Уільям Вордсворт (1770-1850 р.р.), Едгар Алан По (1811 -1849 р.р.) і француз Шарль Бодлер (1821-1867 р.р.),, можливо можуть бути об’єднані поняттям «романтики 19 століття» тільки з огляду на спосіб життя: алкоголізм Е.По, опіумна залежність Водсворта, скандальна слава Байрона, Шеллі і Бодлера. На цьому тлі тільки спокійне, споглядацько – мрійливе життя Кольріджа виглядає винятком. Зрозуміло, що будь-яка словесна трактовка живописного витвору є не тільки доволі умовною, але й відіграє негативну роль «звужування свідомості»: адже образ багатше слова. Однак і слово у 19 сторіччі посідає чільне місце у формуванні «культурної» свідомості. О.Пушкін (1799-1837 р.р.), Адам Міцкєвіч (1798- 1855 р.р.), Йоган Вольфганг Гете (1749-1832 р.р.), не піддаються класифікації, бо їх твори є органічним поєднанням класицизму з романтизмом у єдине органічне ціле. Цікаво, що всесвітньо відомі і «вічнозелені» твори цих митців - «Євгеній Онєгін», «Пан Тадеуш» і «Фауст»,- мають віршовану форму і закінчені майже одночасно. Ці твори набули значення національних, а їх рядки увійшли в розмовну мову. Реалізм як літературний напрямок найбільш рельєфно поданий у зразках творчості французькіх письменників Оноре де Бальзака (“Людська комедія”, “Батько Горіо”), Гюстава Флобера («Мадам Боварі», «Виховання почуттів»), англійця Чарльза Діккенса (“Олівер Твіст”, “Домбі і син” та ін.). Серед письменників 19 століття вершини творчості досягли Михайло Лермонтов, Віктор Гюго, Лев Толстой, Федір Достоєвський.

 

Гуманісти Італії

У Флоренції, Римі, Мілані, Венеції та ряді інших італійських міст з´являються гуртки освічених людей, де обговорювалися проблеми моралі і громадського життя, ідеї античної філософії та питання наукового пізнання природи. Непохитний у середні віки пріоритет богослов´я над наукою похитнувся перед вірою у безмежні можливості людського розуму. Виник інтерес до проникнення у таємниці природи, до дослідного знання й експерименту; на основі відкриттів у галузі астрономії, географії, природничих наук почала формуватися наукова картина світу, з´явилися нові уявлення про час і простір, а у свідомості людини поступово формувалася впевненість у можливості пізнання реальності, що її оточує. Найяскравішим явищем італійського гуманізму була діяльність флорентійської Платонівської академії. Ідея її заснування належить відомому меценату Козімо Медичі, який, ознайомившись із вченням Платона, був у захваті від ідей релігійного екуменізму. Засновником і душею академії з 1462 р. став філософ, поет і лікар Марсіліо Фічіно. Розквіт діяльності академії припадав на 1470—1480 pp., коли до її складу, крім Фічіно, входили поет і філософ Піко делла Мірандола, Лоренцо Медичі Прекрасний (меценат і поет), поет Анжело Поліціано, молодий Мікеланджело Буонарроті. Філософія Платонівської академії створила найважливіші ідеологічні передумови для подальшого розвитку гуманітарної культури. Вона була теоретичною основою пошуків краси й гармонії світу у творчості майстрів Високого Відродження. Поза ренесансним неоплатонізмом не можна зрозуміти виникнення системи Коперніка. До неоплатонівської традиції належать натурфілософські пантеїстичні системи XVI ст. — від Марчелло Паліндженіо Стеллато до Бруно і Кампанелли.Характерними рисами ренесансного гуманізму в Італії протягом усього періоду його розвитку з XIV до XVI ст. є його практична орієнтованість та громадянська етика. У ранньому гуманізмі вибір морального ідеалу робився не на користь чернечої аскези, а на користь повнокровного життя у миру. Ці ідеї проголошував уже Ф. Петрарка. Він вважав, що тільки у громадському житті у повній мірі виявляється суть людини, яка за своєю природою є «соціальною істотою». Громадянські риси італійського гуманізму початку й середини XV ст. яскраво виражені у творчості видатних флорентійських письменників і громадських діячів Леонардо Бруні, Джанноццо Манетті, Маттео Пальмієрі, Донато Аччайуолі. Спільним у їхніх поглядах є заклик дотримуватися принципу загального блага. Саме цим має вимірюватися будь-яка людська діяльність, слава, яка увінчує цю діяльність, цінність знання та зміст культури. Особливий інтерес до етико-політичних проблем виявляв Леонардо Бруні. Він зробив переклад і написав передмову до «Політики» Арістотеля. Його творчість є прикладом зв´язку гуманістичних ідей з дійсністю, з суспільно-політичною практикою доби. Такий самий зв´язок демонструють і твори М. Пальмієрі, Дж. Манетті, Д. Аччайуолі. Світська орієнтація гуманістичних ідей, співзвучність нової етики настроям сучасників особливо виразно виявилися у першій половині XVCT. І прикладом цього може бути творчість не тільки вищезгаданих флорентійських гуманістів, але й представників інших італійських міст — Риму, Мілану, Венеції, Неаполя. Варто згадати імена Поджо Браччоліні, Франческо Філельфо, Лоренцо Валли, Леона Баттіста Альберті. У другій половині, і особливо у кінці XV ст. напрямок гуманістичної думки змінився, більший інтерес викликала релігія. Етичні принципи громадянської активності, що були актуальними у період раннього гуманізму, за нових обставин придушення республіканських свобод поступилися місцем ідеалові споглядального життя. Наприкінці XV ст. гуманістичний світогляд переживає певну кризу, що було зумовлено політичною ситуацією — встановленням диктатури Медичі у Флоренції. Людина, що була позбавлена політичної свободи, змушена шукати самотності, «свободи мудреця». Гуманістам XVI ст. не вдалося естетично подолати суспільно-політичні суперечності сучасної їм дійсності. Це змусило їх відмовитися від концепції абсолютно вільної, самодостатньої й всемогутньої людини, що складала основу ренесансного світогляду. Гармонійна цілісність класичного стилю Відродження розпадалася. Йому на зміну прийшов стиль маньєризм, що відображав кризовий світогляд 20— 50-х pp. XVI ст. В італійській культурі Зрілого й Пізнього Відродження склалася парадоксальна ситуація. Та форма, яку приймав італійській гуманізм у — XV на поч. XVI ст., у своєму подальшому розвитку перетворюється на католицький єзуїтизм.

Мистецтво бароко

Баро́ко (італ. barocco — вибагливий, химерний) — стиль у європейському мистецтві у 16—18 ст. Батьківщина бароко — Італія, де у визначних мистецьких центрах (Римі, Мантуї, найменше у Венеції і Флоренції) виробили перші зразки бароко в архітектурі, скульптурі, живописі. За висновками науковців, бароко — кризовий стиль, що виникає на хвилі кризи гуманізму і народження маньєризму. Але це не відкидало бажання насолоджуватись дарунками життя, мистецтва і природи, широкого використання насилля, работоргівлі, винищення незвичних культур чи ідейних течій як в самій Європі, так і за її межами (Контрреформація, мільйони винищених індіанців Америки, засилля інквізиції тощо). Якщо Відродження мало незначне поширення в країнах за межами Італії, то з доби бароко почалася справжня навала західноєвропейської цивілізації на відомий світ і включення в орбіту своїх хижацьких інтересів віддалених країн і континентів (доба Великих географічних відкриттів, хижацька колонізація Америки, Південної Азії тощо). Засновником бароко в Італіі вважають Мікеланджело Буонаротті (1475—1564). Саме він підсилив архітектуру велетенським ордером, широко використовував карнизи, подвоєння пілястр та колон, тісняву архітектурних елементів та надлюдський розмір. Скульптурні та архітектурні твори генія й досі справляють враження скорботи, напруги, нервовості, хоча зберігають чітку побудову, симетрію і потойбічну, майже неможливу красу. Характерною є пишнота, парадність, яскравість кольорів, контрастність, екстравагантність орнаменту, асиметрія конструкцій. В бароковій архітектурі панують сильні контрасти об'ємів, перебільшена пластика фасадів, ефекти світлотіні та кольору. Живопис і скульптура відзначаються декоративно-театральними композиціями, тонкою розробкою колориту і ефектів освітлення, ускладненою пластикою, парадністю. У музиці — поява опери, розвиток вільного поліфонічного стилю (зокрема у творчості Йоганна Себастьяна Баха). Бароковий стиль домінував у європейському мистецтві в 17 столітті. В деяких країнах він також захопив кінець 16 і середину 18 столітть (Італія, Польща, Австрія, Україна, Латинська Америка). Представниками цього стилю є П. П. Рубенс, А. ван Дейк (Фландрія), в живописі: Кортона, Караваджо, в архітектурі Л. Берніні (Італія), В. Растреллі (Росія), в літературі: П. Кальдерон (Іспанія), А. д'Обіньє (Франція), М. В. Ломоносов (Росія), в музиці період бароко тривав з 1600 до 1750, представниками якого є Клаудіо Монтеверді, А. Вівальді, Й. С. Бах, Г. Ф. Гендель. Бароко виникло і набуло великого розвитку в Італії, замінивши прості і ясні форми мистецтва Раннього і Високого Відродження. Пов'язане з дворянською культурою часів розквіту абсолютизму, бароко було покликане прославляти знать і церкву. Але в ньому відбилися і прогресивні ідеї, зумовлені тогочасною боротьбою за національну єдність в різних країнах Європи. Поряд з цим бароко відкрило нові можливості для мистецтва, що особливо яскраво виявилися в синтезі мистецтв, в створенні грандіозних міських і паркових ансамблів тощо. Кращі представники італійського бароко: архітектор і скульптор Лоренцо Берніні, архітектори Франческо Борроміні і Карло Фонтана, Ювара, живописці П'єтро да Кортона, Джордано Лука, Маньяско, Дж.Б.Тьєполо. Здобуті в Італії досягнення бароко лягли в основу подальшого розвитку мистецтва Іспанії та її американських колоній, а також Німеччини, частково Франції, Фландрії, Польщі та України в її складі, Австрії та Чехословаччини в її складі тощо. Демократичну гілку бароко в живопису уособлювали твори Караваджо та його послідовників — Сальватора Рози та ін. Особливо стилем бароко переймалися єзуїти. Бароко, завдяки їх зусиллям, поширилося тодішнім світом і навіть іноді називалося стилем єзуїтів. Воно досягло Америки і Філіпін, Китаю тощо. Відомо, що єзуїти оселилися і в Китаї. Будучи знавцями й майстрами бароко, вони ознайомили китайських майстрів зі стилістикою бароко, якою зацікавився сам імператор Цянлун. Для нього і побудували барокову садибу на європейський зразок з палацом, фонтанами в саду, бароковими павільонами і лабіринтом. Збережені гравюри, що зафіксували барокову садибу з садом в Китаї.

Архітектура бароко

Архітектура бароко — період в розвитку архітектури країн Західної Європи і Америки (особливо в Центральній та Південній), що охопив приблизно 150—200 років. Період почався в кінці 16 століття і завершився в кінці 18-го. Бароко (як стиль)охопило всі різновиди мистецтва, але найбільш яскраво відбилося в живопису, театрі (і пов'язаною з ним літературі), музиці, архітектурі. Коріння бароко йде з архітектури Розвиненого Відродження Риму. Адже перший дійсно великий і величний архітектурний ансамбль створив в Ватикані Браманте (1444—1514). Це двір Бельведер завдовжки 300 метрів, що був побудований в єдиному стилі при збереженні різних функцій будівель (Бельведер з античними скультурами, регулярний сад, Ватиканська бібліотека і театр просто неба). Але всі форми архітектури досить спокійні, врівноважені, це ще не бароко. Ідею Браманте по створенню ансамблю з декількох будівель підхопив Віньола (1507—1573). Він не мав потужних можливостей Браманте в використанні багатьох будматеріалів і площ. Тому його ансамбль вілли Джуліа для папи римського Юлія ІІІ (понтифік у 1550—1555 роках) невеликих розмірів. Але віллі притаманні вже всі риси бароко-единий ансамбль з павільйонами, садом, фонтаном, німфеєм, сходами різних типів, що пов'язують тераси різного рівня. Вілла ще сильно відокремлена від навколишнього середовища, замкнена на собі, як більшість будівель Відродження, а її архітектура теж врівноважена, як і більшість споруд доби Відродження. Напруженість, велетенські розміри, нервовість і емоційну насиченість архітектурі прищепить Мікеланджело. Саме в творах Віньоли та пізнього Мікеланджело дослідники (в тому числі В. Є. Биков) вбачають витоки архітектури бароко. вій внесок в архітектуру бароко зробив і маньєризм. Попри всі недоліки і примхи, майстри маньєризму підхопили естафету інтелектуальних пошуків, високої ерудиції, віртуозної майстерності, науковості і передали її архітекторам італійського Ранішнього бароко (Джакомо делла Порта, Доменіко Фонтана, Карло Мадерно). Саме в цей час (за потребами суспільства) виникають типи величного міського палацу, барокового монастиря, заміської вілли з палацом і бароковим садом. Фасад церкви Il Gesù в Римі (арх. Джакомо делла Порта, 1573—1584 рр.) став зразком для будівництва багатьох церков як в Італії, так і далеко за її межами (Париж, Гродно, Львів, Олика та ін.) Від маньєризму - бароко успадкувало також потяг до незвичного, дивовижного, вражаючого. Особливо це відбилося в ландшафтній архітектурі, садах і парках бароко(велетенська скульптура або велетенська ж гротескова маска, театр просто неба, незвична будівля з екзотичними деталями тощо). Ще більшим потягом до незвичного означені колекції — гравюр, мінералів, закордонних рослин (і оранжереї для них), створення кабінетів курйозів з першими музейними збірками. Наступне покоління архітекторів бароко дасть віртуоза Борроміні (1599—1567), який дивно проектував, дивно креслив, дивно будував. Саме Борроміні сміливо відходив від класичних канонів, авторитетних рішень, попередніх правил, міг (і проектував) будівлю небаченої складності і міг (і будував) цю складну будівлю. Це Борроміні справжній спадкоємець нервової, ємоційно насиченої архітектури Мікеланджело Буонаротті, ніж Лоренцо Берніні чи П'єтро да Кортона. Цікавий шлях як архітектор бароко пройшов Ювара. Він починав як сценограф і помічник в перебудові театральних будівель. Не всі його проекти здійсьнювались. Але від будівлі до будівлі він набрав досвіду. Якщо Доменіко Фонтана (1543—1607) чи Франческо Каратті (?-1675) використовували тип видовженого палацу-блоку без гри об'ємів, Ювара підсилює виразність своїх палаців діагональними побудовами, ризалітами, грою різних за висотою об'ємів. Декор стає дедалі стриманим, не цурається русту, пілястр і колон, таких звиклих для класицизму. Але будівлі не стають зразками класицизму, зберігаючи велич, різноманітність і красу саме бароко. Важливою відзнакою архітектурного стилю Ювари стали надзвичайно виразні сілуети будівель(замок Ступініджі, палац Орьєнте,особливо базиліка Суперга).

31. Класицизм у французькому драматичному мистецтві

Найбільшого розвитку класицизм досяг у Франції, де у XVII столітті починає складатися абсолютна монархія, і мистецтво, яке підкоряється правилам, влаштовує абсолютистів, стає часткою державної ідеології. Невипадково французький король Луї ХІV вважався покровителем мистецтва, а за часів його батька було створено Французьку Академію, діячі якої критикували ті твори, що не відповідали державним завданням. Художні принципи класицизму виклав Н. Буало у поемі «Мистецтво поетичне». У його творі відбилось ідеальне уявлення про розумну й справедливу владу освіченого монарха. Ідеал прекрасного, що відстоює Буало, пов’язаний у першу чергу з античним мистецтвом, особливо часів Римської імперії, коли у творах переважали громадянські, героїчні і патріотичні мотиви. Утілюючи ці принципи в конкретні драматичні твори, драматурги уникали змішування трагічного і комічного, великого і низького. Усе це й зумовило тематичну та художню своєрідність класицистичної літератури, драми зокрема. Драматичні жанри поділяються на «високі» (в яких ідеться про благородні, високі почуття, сюжети взяті з античної літератури, героїчного епосу або Старого Заповіту) і «низькі» (твори про сучасність, повсякденність). До «високих» жанрів належала трагедія, до «низьких» — комедія. Обов’язковим для драматургів було правило «трьох єдностей». На думку класицистів, це правило допомагало зробити драматичний твір більш вірогідним. Перша — єдність часу: дія драматичного твору обмежується в часі, всі події повинні відбуватися протягом одного дня, як вважалося, це створювало у глядача відчуття вірогідності. З цією ж метою драматурги дотримувались і єдності місця: всі події повинні відбуватися в одному місці (глядач не покидає приміщення театру протягом вистави, тому він не повірить, що герої могли дістатися з одного місця в інше). Третя важлива вимога — єдність дії, що передбачало взаємозв’язок усіх героїв, а всі сюжетні лінії пов’язувалися з однією подією. Ці правила мали свої позитивні і негативні сторони. Правила обмежували драматургів у розробці сюжету, кількості сюжетних ліній, але давали можливість зображувати не зовнішні події, а внутрішній світ персонажів. І сьогодні глядачів хвилюють образи, що створили видатні драматурги класицизму. У трагедіях «Сід» П. Корнеля, «Британік», «Федра» Ж. Расіна відбився конфлікт між людською гідністю, високим моральним обов’язком та пристрастями. Художня досконалість комедій Ж. Б. Мольєра привернула увагу сучасників до проблем народного життя. Невипадково Мольєра вважають засновником жанру «високої комедії». Завдяки художнім досягненням класицистів у розробці характерів комедії Мольєра засяяли яскравими персонажами: міщанин-шляхтич, Тартюф, Мізантроп.

Розвиток освіти і науки у середні віки. Університети.

Школи та університети

Освічених людей у середні віки було відносно небагато. У ранньому середньовіччі, як ви вже знаєте, освічені люди жили здебільшого в монастирях.

Піднесення Європи, що почалось у X ст., викликало потяг до знань і потребу в освічених людях. Освіта почала виходити за межі монастирів.

У середньовічній Європі можна вирізнити три рівні шкіл. Нижчі школи існували при церквах, монастирях, даючи елементарні знання тим, хто бажав присвятити себе служінню Богові. Тут вивчали латинську мову, якою велося богослужіння, молитви і сам порядок богослу­жіння. Середні школи найчастіше утворювалися біля резиденцій єпископів. У них вивчали сім “вільних наук” — граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію. Остання містила географію, астрологію, музику. Перші три науки складали “тривіум”, наступні чотири — “квадривіум”.

Починаючи з XI ст. в Європі зароджувалися вищі школи, що їх згодом назвали університетами (від лат.universitas — сукупність). Така назва походила від того, що перші університети були громадами, які об’єднували учителів і учнів (учні ще називали університет “альма матер” — ласкава матір). Такі об’єднання мали свої чіткі правила поведінки, свою структуру і претендували на свою незалежність від влади міста, в якому вони розташовувалися.

Перші такі об’єднання виникли в італійських містах Салерно і Болоньї, де вивчали медицину і римське право. Впродовж XII – XIII ст. кількість університетів неухильно зростала. Найвідомішими були Паризький (Сорбонна), Оксфордський і Кембриджський (в Англії), Саламанкський (в Іспанії) тощо. У 1500 р. в Європі нараховувалося 65 університетів.

Взірцем для університетів Європи став Паризький університет. Він виник ще в першій половині XII ст. та існував як “вільна школа”. У 1200 р. король Франції Філіпп II Август надав “школі” спеціальні права. В університеті було чотири факультети: артистичний (підготовчий, на якому вивчалися “сім вільних наук”), медичний, юридичний, богословський (філософський).

Викладання в університетах велося латинською мовою. Це давало змогу студентам почати навчання в одному, а закінчувати в іншому. Чіткого терміну навчання в університетах не було, і тому де­які студенти вчилися досить довго. Студентів, які подорожували з одного університету до іншого, називали вагантами (бродягами). Основними формами на­вчання були лекції та диспути між професорами.

Наука в середні віки була в основному книжною оправою. Вона опиралась на абстрактне мислення і лиш незначною мірою на експеримент, оскільки ще не ставила перед собою прагматичної мети, не втручалася у природний хід подій, а намагалася зрозуміти світ у процесі споглядання. В науці виділяють 4 напрямки: перший фізико-намічний, ядром якого було вчення про рух на основі натурфілософії арістотелізму. Другий – вчення про світло; оптика була частиною загальної доктрини – “метафізики світла”. Третій – наука про живе; вона охоплювала комплекс питань про душу, як джерело рослинного, тваринного і людського життя, в дусі арістотелізму. Четвертий напрямок стосувався астролого-медичних знань, у тому числі алхімії. Своєрідність алхімії полягало в тому, що вона об’єднувала в певну цілісну систему наукові узагальнення і фантазію, раціональну логіку і міфологію, будучи найбільше пов’язана з особливими середньовічного мислення. Алхімія являє собою специфічний феномен середньовічної к-рн – щось цілісне, що містить у собі такі компоненти, як наукові узагальнення. Алхімічний рецепт – це форма пізнання природи. Згідно з християнської догматикою світ є вироб (Лактанцій), тобто світ вийшов із рук бога завершеним, досконалим. Ось чому будь-яка дія – лише коментування світу, копіювання зразка.