Природні та невід’ємні права людини

Кожній цивілізації історично притаманна власна концепція людини та відповідні уявлення про її права та обов’язки. Міру визначеності та захищеності прав людини у тому чи іншому суспільстві окреслюють типом його соціально-економічної організації. За обсягом прав можна судити, кого з людей і в якою мірою дана система права визнає людиною, яка має права. Наприклад, з точки зору римського права, раб юридично не міг вважатися людиною. Але тоді ж, в античності, зародилося уявлення про природні права, згідно з якими, у противагу чинному праву, раб визнавався такою ж людиною за вдачею, як і вільні громадяни. У середні віки з’явилася деталізована структура права відповідно до із станово-ієрархічного принципу будови феодального суспільства, де права людини визначалися її становою приналежністю. В умовах, коли в суспільстві були категорії з повною (раби) або частковою (кріпаки) неволею, саме користування правом являло собою привілею щодо до тих, хто залишився поза колом суб’єктів права.

Разом із тим, виникнення поняття “права людини” обумовлено специфікою соціально-політичного та правового розвитку Великобританії та США, де поступово йшло розширення категорій правозабезпеченого населення. “Велика хартія свобод” (1215 р.) обмежувала владу монарха і виявляла права вільних громадян (фактично, тільки найбільших баронів), яким гарантувалася незалежність, ніхто не міг бути позбавлений власності, вигнаний з країни, або ув’язнений без вироку суду. Поняття “права людини” виникло в Англії в XVII ст. Воно було сформульоване в:“Петиції про право” (1628 р.), Habeas Corpus Act (1679 р.), “Декларації прав” (1688 р.), “Біллі про права” (1689 р.).

У Сполучених Штатах аналогічне поняття “права людини” було відбито в:“Декларації права Вірджинії” (12 липня 1776 р.), “Декларації незалежності США” (4 червня 1776 р.), Конституції США (1787 р.) та у поправках до Конституції, “Біллі про права” (1789-1791 р.).

У Франції ідеї свободи, рівності та народовладдя були прийняті та закріплені в “Декларації прав людини і громадянина” (1789 р.).

Метою суспільства було проголошено захист прав громадянина (свободи, власності, безпеки), тобто “суспільство, в якому не забезпечено гарантій прав та не встановлено розподілу влади, не має конституції”.

Християнська антропологія дивилась на людину як на вінець творіння, але таку, яка втратила схожість із Богом внаслідок первородного гріха. Спасінню людини заважає її почуттєва природа – пристрасті, з якими потрібно вести боротьбу. Дж.Локк сформулював постулат природного становища: якщо людину віддати її власній природі, то ми отримаємо в усіх відношеннях найкращі результати, ніж за протилежних умовах. Досвід підказував, що найбільш імовірний стан суспільства без втручання держави є хаосом, де панує право сильнішого. Отже, принцип природного становища був нормативно-ідеальним припущенням, що дозволяв відстоювати гідність особистості перед державою та затверджувати її громадянський суверенітет. Він потрібен там, де відбувається становлення демократичних держав.

Тому невід’ємність прав людини, їх універсальний та обов’язковий характер було відмічено у: “Загальній декларації прав людини”, (прийнятий ГА ООН 1948 р.), “Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод” (1950 р.), “Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права” (1966 р.), “Факультативному протоколі до міжнародного пакту про громадянські та політичні права” (1966 р.), “Заключному Акті Хельсінкської наради” (1975 р.), “Підсумковому документі Віденської зустрічі представників держав – учасників наради по безпеці та співробітництву в Європі” (1989 р.) тощо.

 

Умовно права людини поділяють на:

· особисті (громадянські): право на життя, свободу, особиста недоторканість, недоторканість житла, свобода пересування, вибору місця проживання;

· політичні: рівність усіх перед законом, право на громадянство, свободу думки, совісті, релігії та переконань, право на створення різних спілок та асоціацій, право громадян на участь у виборах та управління державою;

· соціально-економічні: право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення та освіту.

Діяльність правової держави повинна будуватися відповідно прав людини та обмежуватися ними. Контроль за дотриманням прав людини повинен забезпечуватися як органами державної влади, так і міжнародними організаціями (Комісія та Комітет ООН з прав людини, ОБСЄ, міжнародними правозахисними організаціями і т. ін.). Міжнародні акти, ратифіковані державою (“Загальна декларація прав людини” 1948 р., “Міжнародний пакт про права людини” 1966 р. та ін.), можуть діяти як внутрішнє право. Однак, якщо громадянин вичерпав усі можливості захисту особових прав усередині країни, він може звертатися до міжнародних організацій. Відповідно доі ступеня забезпеченості гарантій прав людини, сучасні держави поділяються на вільні, частково вільні та невільні. Країни СНД можна віднести до категорії частково вільних, тобто правові гарантії оголошені, однак немає механізмів і результатів їх реалізації.