Сутність та структура політичної системи суспільства

Поняття “політична система” є одним із ключових у сучасній

 політології. Уперше його увів до наукового обігу в 1953 р. американський

 політолог Девід Істон. Політична система суспільства – це упорядкована на основі права та інших соціальних норм укупність таких інститутів, як державні органи, політичні партії, рухи, громадські організації, у межах якої проходить політичне життя суспільства і здійснюється політична влада.

   Отже, категорія “політична система” відображає політичну діяльність, підкреслює системний характер політичного життя. На відміну від інших систем (економічних, соціальних, духовних) політичну систему суспільства характеризує ряд рис: участь у розв’язанні загальнонаціональних завдань, досить складна внутрішня будова, здійснення політичного керівництва й управління суспільством.

     У сучасній політичній науці намітилися різноманітні підходи до з’ясування суті і структури політичної системи. В їх основі лежить різне розуміння феномена політики. Визначним теоретиком системного аналізу є Д.Істон. У працях “Політична система”, “Системний аналіз політичного життя” він уперше в політичній науці застосував системний аналіз до вивчення політичного життя, згідно з яким система складається з ряду різноманітних елементів, елементи пов’язані різними залежностями, які всі разом становлять її структуру. Система має свої межі. Дії, що впливають на неї ззовні, називаються входом у систему, а дії, які система спрямовує на оточення – виходом. Основним призначенням політичної системи є здійснення функції розподілу цінностей і спонукання до його обов’язкового прийняття більшістю членів суспільства. Отже, Д.Істон стверджує: політичний розподіл цінностей має владну основу і здійснюється шляхом владного рішення, є обов’язковим і вимагає покори. Д.Істон розкриває також вплив різноманітних факторів на політичну систему, а також вплив останньої на них. Так, середовище, яке впливає на політичну систему, Д.Істон поділяє на “внутрішьосуспільні системи (економічна, культура, соціальна) і позасуспільні, тобто, які перебувають за межами даного суспільства (міжнародна торгова система, різноманітні міжнародні співтовариства). Якщо система не вживає заходів що до “руйнівного” впливу середовища і якщо цей вплив настільки деструктивний, що влада не має змоги виконувати свої рішення, то політична система розпадається.

      Американський політолог Дж.Алмонд, у працях “Порівняльні політичні системи”, “Порівняльний політичний аналіз” на відміну від концепції Д.Істона, приділяє відносно більше уваги такій проблемі, як політична культура. Дж.Алмонд розрізняє політичні системи на основі їхніх структур і культур, вказуючи на їх взаємодію. Згідно з Дж.Алмондом, кожна політична система є системою дій. Акцент на дію означає, що при вивченні політичних систем не можна обмежуватися переліком їхніх юридичних та ідеологічних норм, а необхідно враховувати взаємозв’язки і взаємозалежності всіх елементів політичного життя.

     Проблематика політичної системи досліджується і в соціально-класовому, конкретно історичному контексті. Зокрема, в марксистській літературі вказується, що політична влада здійснюється в рамках політичної системи суспільств, під якою необхідно розуміти відносно замкнуту систему, яка забезпечує інтеграцію всіх елементів суспільства, як цілісного організму, що управляється політичною владою.

     Політична система має свою структуру. До структури політичної системи включають: політичні відносини, політичні інститути (організації), політичні і правові норми, політичну свідомість і політичну культуру. У структурі політичної системи можна виділити такі структурні рівні:

	-інституціональний (організаційно-нормативний), який розкриває характер функціонування основних інститутів політичної системи

 

 

	-процесуальний – характер групових і масових суб'єктів політики

 

 

-інтеракціоністський – характер взаємодій на міжособистісному, груповому та інституціональному рівнях

                          

 

           

          Політична система в суспільстві виконує ряд функцій: владно-політичну, національної інтеграції, стабілізації соціально-політичного життя, соціально-політичної модернізації, управління, правову.

	-Владно-політична функція. Суть її зводиться до механізму формування, використання і підтримки влади відповідно до рівня політичної культури та інтересів суб’єктів політичного процесу
		-Функція національної інтеграції. Політична система забезпечує інтеграцію племен у народність, а народність у націю

 

      

 

    

 

	-Функція стабілізації соціально-політичного життя. Стабілізаційна діяльність політичної системи полягає у її здатності з’ясовувати причини різноманітних конфліктів (класових, міжнародних, міждержавних).
	-Функція соціально-політичної модернізації. Суть її зводиться до того, що політична система реформує всі сторони суспільного життя.

 

 

    

 

 

	-Функція управління. Передбачає систему органів, що становить апарат управління суспільством

 

      

 

-Правова функція. Політична система формує право і функціонує в його рамках

   

 

 

7.2. Держава як головний елемент політичної системи.  

Держава посідає особливе місце в політичній системі, надаючи їй

 цілісності і стійкості, зорієнтованості на важливі суспільні справи.

      Держава володіє багатьма ознаками, властивими всім інститутам політичної системи. Водночас вона виступає базовим елементом, визначає її функціонування:

 

      -По-перше, суверенітет держави. Тільки держава поширює

       свої дії на всю територію країни, офіційно представляє

       суспільство в середині і за межами країни

 

      -Держава уособлює публічну владу 

 

      -Держава за допомогою права регулює суспільні відносини

 

      -Держава завдяки наявності спеціального професіонального апарату

       виконує основний обсяг управління справами суспільства

 

      -Держава – це організація публічної політичної влади, яка

       покликана захищати інтереси людей певної території

 

           Держава виникла як результат процесів, які відбувалися в суспільстві, реагуючи на розвиток його потреб. Є різні погляди на походження держави:

	-згідно з теологічною теорією походження держави пояснюється Божою волею  Божою волею.

          

    

 

	-Патріархальна теорія - обґрунтовує положення про те, що держава – це результат історичного розвитку сім’ї; абсолютна влада монарха є продовженням влади батька в сім’ї (патріарха)

 

 

	-Договірна теорія – доводить, що держава виникла внаслідок угоди між людьми

      

 

 

	-Психологічна теорія - пояснює державу особливими властивостями психіки, зокрема психологічною потребою людей у підпорядкуванні

      

 

	-Теорія насильства - пояснює походження держави актом насильства, завоювання одного племені іншим. З метою закабалення і створюється особливий апарат примусу- держава

   

 

 

     Суть держави виявляється в її функціях як основних напрямках діяльності. Це спрямування внутрішньополітичної і зовнішньополітичної діяльності, регулювання економічного життя, захист прав людини, забезпечення обороноздатності країни, створення різноманітних організацій, які називаються механізмом держави.

 

    Держава характеризується не тільки своєю суттю, функціями, механізмом, вона має також певні форми:

 

        Форма держави – це спосіб організації і здійснення державної

       влади. Її основними елементами є форма правління,

       державний устрій

            

       Форма правління – це організація верховної влади, порядок

       утворення її органів і їх взаємовідносини з населенням. Згідно

       з цим усі держави поділяються на монархії і республіки

 

 

                                   -верховна влада повністю чи частково

                                    зосереджується в руках одноособового глави

                                    держави (короля, царя), причому влада переважно є

основні ознаки       спадковою

монархії

                                   -монархії поділяються на необмежені й

                                    обмежені. В обмежених монархіях поряд із

                                    главою держави верховна влада здійснюється

                                   якимось представницьким органом (наприклад,

                                   парламентом)

 

       У республіці вищі органи державної влади колегіальні й переважно виборні. Республіки поділяються на:

· президентську,

 

· напівпрезидентську,

·  парламентську.

 

        - Президентська республіка характеризується тим, що глава держави (президент) одноособово або з наступним схваленням парламенту, формує склад уряду, яким сам керує (Аргентина, США, Швейцарія);

     - напівпрезидентська – голова держави (президент), особисто пропонує склад уряду, насамперед кандидатуру прем’єр-міністра, який підлягає затвердженню парламентом (Франція);

     - парламентська республіка – голова держави (президент), не може впливати на склад і політику уряду, який формується виключно парламентом і підзвітний лише йому (Італія, ФРН).

 

    Розрізняють три форми державно-територіального устрою:

· унітарна держава

· федерація

· конфедерація.

 

      -Унітарна держава, це форма державного устрою, при якому територія підрозділяється на адміністративно-територіальні одиниці (області);

       - федерація – форма державного устрою, при якому штати, землі, маючи певну політичну самостійность, об'єднуються в одну союзну країну;

      -конфедерація – форма, за якою держави, створюючи конфедерацію, повністю зберігають власну незалежність, об'єднані органи створюються для координації деяких сфер діяльності (військова, зовнішньополітична).

 

 

Типи політичних систем

Поняття політичної системи суспільства являє собою високий

 рівень абстрації. Кожна країна має свою унікальну й неповоротну політичну систему, специфіка якої зумовлена особливостями соціально-культурного, економічного й міжнародного середовища її існування, історичними традиціями розвитку самої політичної системи.

     Разом з тим порівняльний аналіз дозволяє класифікувати всю багатоманітність політичних систем за окремими групами-типами. У політології використовують різні типології політичних систем залежно від того, які критерії застосовано для їх класифікації.

     Так, за характером взаємодії з середовищем політичні системи поділяють на відкриті й закриті.

     За класифікацією Г.Арона та У. Ростоу, залежно від типу суспільства політичні системи поділяють на традиційні, тоталітарні і модернізовані демократії.

      За типологією Г.Алмонда, що виходить із критеріїв політичної культури та ролевої структури (характеру взаємодії між собою різних політичних інститутів) існує чотири основні категорії політичних систем:

1. Англо-американська;

2. Європейська континентальна;

3. Доіндустрійна або частково індустрійна;

4. Тоталітарна.

Перші два типи є демократичними. За цією класифікацією, для

 англо-американського типу характерні однорідна політична культура та автономні політичні партії, групи захисту інтересів і засоби комунікації; вона асоціюється зі стабільністю, в тоді як континентальний європейський тип з його подрібненою (сегментарною) політичною культурою і взаємною залежністю між партіями і групами – з нестабільністю. Третій тип політичних систем характерний для країн, що розвиваються; для нього характерні недемократичність, нестабільність. Тоталітарним політичним системам властиві однорідна політична культура, високий рівень інтеграції суспільства, що, однак, досягається шляхом насильства.

      Поділ політичних систем на демократичні й недемократичні дуже поширений у сучасній політичній науці та політичній практиці. Основи такої типології базуються на використанні двох критеріїв:

-характеру політичного режиму;

-рівня розвитку громадянського суспільства.

авторитарні

       Поняття «політичний режим» характеризує засоби й методи виявлення політичної влади. Політичні режими, що переважно спираються на такий метод вияву політичної влади, як насильство, вважають недемократичними. Недемократичні політичні системи часто позначають терміном «автократія». Автократію розуміють як необмежену владу однієї особи або групи осіб. Із давнини аж до ХХ ст. автократія була домінувальною формою виявлення політичної влади. Тиранія у Давній Греції, диктатура в Давньому Римі, деспонія на Сході.

тоталітарні

    У ХХ ст. автократичні системи поділяють на   

 

 

     Обидва типи базуються на недемократичному політичному режимі. Принципова відмінність між ними полягає у ставленні до громадянського суспільства.

     Для авторитарної політичної системи (авторитаризму) характерною є необмежена влада однієї людини (диктатора) або групи людей (військова хунта). Безжальна до своїх суперників, авторитарна система досить нейтрально ставиться до діяльності, яка не загрожує її правлінню. Держава зазвичай не втручається у приватне життя людини.

     На відміну від авторитаризму, тоталітарна політична система прагне контролю над усіма сферами суспільного життя, втручається в приватне життя людини. Характерною рисою тоталітарної системи є ідеологічний контроль.

       Політичні системи багатьох країн мають перехідний характер (від тоталітаризму до авторитаризму, від авторитаризму до демократії).

       Демократичний політичний режим базується на виявленні волі більшості через голосування, а в реалізації цієї волі спирається на закон. Ця система базується на розвиненому громадянському суспільстві.

 

Політична система України

       Політична система України почала формуватися після прийняття Верховною Радою України Декларації про державний суверенітет у 1990 році. Проголошення незалежності України у 1991 р. відкрило можливості для формування політичної системи на нових засадах.

      Політична система країни є посткомуністичною. У ній поєднуються елементи старої командно-адміністративної й сучасної демократичної систем. Для неї характерні такі ознаки:

 1) збереження структури і функцій старого адміністративного апарату;

 2) поступова реалізація конституційних принципів для створення  

правових умов розвитку сучасної правової демократії.

       Політична система України сягає корінням у східноправославну цивілізацію, історичні наслідки якої подолати в сучасному модернізаційному процесі значно важче, ніж у тих політичних системах, що виросли на грунті західної культури.

 

 Конституція визначає Україну як державу з унітарною формою

                                                          державного устрою.

 Верховна Рада України є      єдиним законодавчим органом держави

 Президент країни є:          гарантом державного суверенітету

                                          дотримання прав людини, виступає від

                                          ім’я держави в країні та за її межами.

 Виконавча влада належить:    уряду, Кабінету Міністрів.

 

 Структурно Кабінет Міністрів складається із: Прем’єр-міністра,

                                                                              віце-прем’єр-міністрів

                                                                              та міністрів

 

 

    План семінару

1. Сутність політичної системи суспільства.

2. Держава як головний елемент політичної системи.

3. Типи політичних систем.

4. Політична система України.

 

  Тематика контрольних робіт

1. Сутність політичної системи суспільства

2. Держава як головний елемент політичної системи

3. Типи політичних систем

4. Становлення політичної системи України

 

Література

Авторитаризм  и демократия в развивающихся странах/В.Г.Хорос,, Г.И.Мирский, К.Л.Майданик и др. РАН ин-т Мировой экономики и международных отношений; /отв.ред. В.Г.Ходос.-М.:Наука,1996.

Алексєєнко,. Амбівалентність особистості і політичної системи в умовах кризового соціуму //Нова політика.-1999.-№3.

Белов Г.А. Политическая система //Кентавр.-1995.-№2.

Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник.-К.:Асоціація молодих українських політологів і політиків, 2000.-200 с.

Дем’янець В. Інститут президентства в країнах Центрально-Східної Європи //Нова політика.-1999.-№3.

Журавский В. Политический процесс в Украине: аналіз, поиски, решения.-К.,1995.

Журавський В. Політична система України: особливості, фактори, чинники права //Віче.-2000.-№2.

Кононенко Н. Інститут президентства в Україні: трансформації напередодні виборів 1999//Людина і політика.-1999.-№9.

Кривенко Л. Український парламентаризм//Віче.-1996.-№11.

Кочетков А.Т. Политические партии и политические системы //Вестник Московского университета.-Серия 127.-Политические науки.-1998.-№6.

Кульчицький С. Еволюція державного устрою в Україні: від тоталіаризму до демократії //Віче.-1997.№1.

Медведчук В. Дух и принципы социал-демократии: украинская перспектива: пер. с укр.-К.:Основні цінності, 2000.

Медушевский Л.И. Демократия и авторитаризм:Российский конституализм в сравнительной перспективе.-М.-1998.

Політичні режими сучасності та перехід до демократії /С.Давимука А.Колодій, Ю.Кужелюк та ін.-Львів,1999.

Политика: толковый словарь.-М.:»ИНФРА-М»,Издательство «Весь мир»,2001.-768 с.

Політологія: історія та методологія /за заг. ред.проф.Ф.М..Кирилюка.-К:Здоров’я,2000.

Работяжев Н.В. Политическая система тоталитаризма: структура и характерные особенности//Вестник Московского университета. Серия.Политические науки.-1998.-№1.

Рамадан О. Лобізм у політичній системі України//Дослідження світової політики.-2002.-№21.

Салтовський О. Проблема держави в теоретико-політичній спадщині М.Драгоманова //Дослідження світової політики.-2001.-№18.

Селезнев Л.И. Политические системы современности: сравнительный анализ.-С.-Петербург, ТОО ТК «Петролис», 1995.

Сафонов В.Н. Соотношение форм правления и режимов правления //Социально-политический журнал.-1998.-№1.

Тарасов Е.Н. Государство как институт политической системы //Социально-политический журнал.-1994.-№1-2.Цыганков А.Т. Политический режим //социально-политический журнал.-1996.-№1.

Шинкарук А. Концептуальні питання якісної взаємодії інформаційної і політичної систем суспільства //Дослідження світової політики.-2001.-№18.

 

Тема 8. ГРУПИ ІНТЕРЕСІВ І ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ     

 

8.1.Групи тиску і суспільно-політичні рухи.

         Учасниками політичного життя є не тільки державні органи (уряд, парламент, суд тощо) а й політичні партії. Важливу роль у ньому відіграють різні союзи, асоціації, об’єднання громадян. В американській політологічній традиції політичні феномени такого роду називають групами інтересів або групами тиску. Виникнення цього  поняття пов'язане з розвинутою Артуром Бентлі концепцією групової природи політики (групової парадигми).

 

	Усе політичне життя є результатом взаємодії різних груп, що борються між собою, а не сукупність якихось політичних норм, ідей, інститутів.                                                                                                 А.Бентлі     оооооооо   аааа

 

 

        У сучасній політології групи інтересів визначаються як об’єднання:

· недержавні

· непартійні

 

Специфічними їх рисами є:

* дій з метою захисту певного групового інтересу

* наявність певної організованості

* стійкого контакту з структурами влади та її представниками

 

Для визначення політичних явищ, що не входять безпосередньо в

 державні й партійні структури, але впливають на політичне життя, може бути використане інше, більш прийняте поняття – суспільно-політичний рух.

           

Особливість

             конкретно виявлено подвійну соціальну і політичну

             природу відповідних об’єднань людей, зроблено акцент на

             динамічному, діяльному аспекті їх існування

 

 Суспільно-політичний рух охоплює:

· організації безпосереднього, прямого впливу на політичні рішення

(лобістські рухи)

· масові рухи.

Практично всі вони становлять собою форми соціального протесту і з

 цього погляду зачіпають політичні інтереси, надають порушеним питанням політичної форми. Звичайно, існують певні рухи, що перебувають за межами політики.

* любительські рухи

* духовні рухи.

Але в структурі цих рухів є організації, замкнуті на політику, які

досить легко політизуються, висунувши політичні вимоги.

        Складний соціально-політичний характер цих, часто непомітних, сил підкреслюється терміном – “латентні (приховані) політичні сили”, які можуть трансформуватися в активні політичні сили. Серед сучасних рухів є і досить політизовані – економічні, антивоєнні тощо.

       Особливу роль у політиці відіграють лобістські організації, які спочатку виникли в США і поширились згодом у інші країни. Основними завданнями цих організацій є:

 

                     налагодження контактів з політичними діячами й

                     чиновниками з подальшим впливом на їх рішення

 

                       участь у слуханнях законопроектів у парламенті

          

Вплив через:

· хабарі

· погрози

· шантаж

Значний політичний вплив у розвинутих країнах мають:

      * союзи підприємців

      * споживчий рух

      * професійні спілки

      * диверсифікований характер

      * руйнівність

Залежно від стратегічної орієнтації рухи поділяються на:

 

консервативні

                                         Виступають за збереження соціального й

                                         політичного порядку, що склався, або навіть

                                         реставрацію попередніх інститутів

 

протесту

                                         невдоволені порядком, який існує, і

                                         вимагають змін

                                                                                         

	елітні		масові

 

 

реформаторські

                                               характерні дії в рамках встановленого

                                               соціального порядку, спрямовані на

                                               проведення реформ “зверху”     

революційні

                                               відрізняються жорстким протистоянням

                                               порядку і владі    

                                        

економічні

  борються за  збереження довкілля і життя

                                                на планеті

 

 

правозахисні

                                                борються проти приниження прав

                                                особистості

        Для марксизму соціальна, точніше класова характеристика

 рухів, завжди була визначальною. Звідси і підхід до їх типології:

· робітничі

· селянські.

  Однак для більшості існуючих у світі рухів притаманний

міжкласовий характер.

           Важливою особливістю сучасних рухів є різнобарвність їх соціальної бази. Дослідження соціального профілю учасників цих рухів у різних країнах виявили ряд подібних моментів:

· порівняно молодий вік

· відносно високий рівень освіти

· досить високий рівень достатку

· критичне ставлення до порядку, який склався

· орієнтація на інтеграцію знань

· постматеріалістична система цінностей

      Одним із складних питань, пов’язаних із дослідженням динаміки

 рухів, є питання про її періодизацію. У різних видах рухів можуть бути виділені різні фази їх розвитку. Я.Щепанський виділяє такі етапи, через які проходять:

·  соціальний неспокій

·  пошук способів вирішення проблеми шляхом різних форм агітації, пропаганди

·

Реформаторські       рухи

виникнення кіл і вільних неформальних груп з виділенням лідерів-пророків

· створення цільових груп

· формування управління

· використання організаційних форм для досягнення мети

· фаза закостеніння, пов’язана з

                                                  підпорядкуванням організації

                                                  бюрократичним правилам

· соціальний неспокій

· формування ідеології

· виникнення цільових організацій

·

Революційні рухи

революційний вибух

· період влади помірних груп

· мобілізація і розвиток екстремістських

                                                      груп

· захоплення влади екстремістами

· спад терору, стабілізація нового порядку 

 

8.2.Походження і сутність політичних партій

 

         Термін “партія” (від латинського partio –ділю, розділяю) у перекладі

з латини означає частину якоїсь великої спільноти.

Політична партія – політична організація, яка об’єднує на добровільних засадах людей зі спільними інтересами, що реалізовані в основоположних ідейних настановах і програмах з метою впровадження їх через оволодіння політичною владою та здійснення державного керівництва країною.

Перші згадки про політичні партії зустрічаються ще у мислителів Стародавнього світу. Так, грецький мислитель Арістотель писав про боротьбу в УІ ст.. до н.е. в м.Аттиці між партіями педіеїв (великих землевласників, мешканців рівнини), параліїв (торговельно-ремісничо населення узбережжя) і діакріїв (селян, жителів гористої місцевості).

 У Давньому Римі точилася боротьба між партією оптиматі в (представники патриціанської знаті) та партією попул я рів (представники переважно сільських плебеїв).

У середні віки –чинні політичні угрупування (“партії”) виступали тимчасовими об’єднаннями. Їх виникнення було наслідком боротьби між різними верствами суспільства.

 Прототипи сучасних політичних партій з’явились у період ранніх буржуазних революцій. Проте повністю вони сформувалися в часи Великої Французької революції – конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США після проголошення незалежності наприкінці ХУІІІ – на початку

ХІХ ст.ст. виникли партії федералістів і антифедералістів. У Великобританії консервативна партія й ліберальна.

 Політичні партії у сучасному розумінні остаточно сформувалися лише в середині ХХ ст. одночасно з еволюцією виборчого права в напрямку до утвердження прямих, рівних, загальних виборів при таємному голосуванні.

 Перші наукові уявлення про партії пов’язані з такими мислителями та політичними діячами, як Ш.Л.Монтеск’є, А.де Токвіль, Е.Берк. Істотне місце проблемам політичних партій приділяли мислителі початку ХХ сторіччя М.Вебер, Г.Моска, В.Парето, Дж.Брайс та ін.

 

Серед факторів, які спричинюють утворення політичних партій, найважливішими є

такі:

· наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація яких вимагає утворення партій;

· різні погляди щодо політичного устрою суспільства та інших конкретних політичних питань;

· незадоволення частини суспільства своїм становищем та наявність нагальної потреби діяти, щоб змінити його;

· наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних протиріч, коли партії формуються насамперед навколо національних чи релігійних ідей.

Виникнення партій не є випадковим явищем. Їхня поява зумовлена

об’єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації політичних інтересів, засобом контролю діяльності уряду, розвитку демократії громадянського суспільства, формування громадської думки.

 

     Уявлення про ту чи іншу партію дають:

1. мета партії – завоювання й здійснення влади;

2.  характер організації партії;

3. зміст ідеології партії;

4. діяльність партії щодо забезпечення соціальної бази, підтримки з боку населення.

 

За визначенням М.Вебера, партії у своєму розвитку пройшли три

 стадії:

· аристократичне угрупування;

· політичний клуб;

· масова партія.

На першому, аристократичному, етапі партії були своєрідними

 кланами, згрупованими довкола навколо панівною верхівки. Етап політичного клубу пов'язаний із ускладненням соціально-політичної структури суспільства, виникненням плюралізму й конкуренції у сфері політики. У другій половині ХІХ ст. у Європі виникають масові партії, які характеризуються великою кількістю членів, більшою організованістю, впливовістю на широкі верстви суспільства.

      На еволюційно-історичному шляху розвитку партій можна виділити такі головні характерні етапи:

1. Зародження нової партії в надрах старої державної, законодавчої та політичної системи як відповідна реакція на загострення протиріч у суспільстві.

2. Боротьба партії за владу: пошук засобів, форм, методів, сил, здатних дестабілізувати та дискредитувати державний лад і правлячу партію; поразка або перемога усіх громадських сил, які стоять за нею і підтримують її.

3. Конструювання нового державного й законодавчого механізму; здійснення кадрової політики, яка б відповідала інтересам правлячої партії; визначення своєї ролі в державному механізмі.

4. Формування матеріально-технічної бази діяльності партії та фінансових джерел її існування.

5. Систематична розробка партією головних напрямків її діяльності з одночасним розвитком її організаційної структури, форм і методів роботи з метою запобігання загостренню протиріч.

        Сучасні політичні партії характеризуються складною структурою, в якій можна, виділити такі елементи, як:

· лідери партії;

· партійний аппарат;

· ідеологи партії;

· рядові члени партії.

 

Ознаки політичних партій:

· певна тривалість існування в часі;

· наявність організаційної структури;

· прагнення влади;

· пошук народної підтримки.

      За сучасних умов політичні партії стають ключовим елементом

 демократії, рушійною силою процесів трансформаційни