Технології соціально-реабілітаційної роботи з дітьми-інвалідами та їх батьками в сучасних умовах

 

У цьому параграфі нашої роботи ми зупинимося на соціально-реабілітаційній роботі з дітьми-інвалідами, обговоримо деякі принципи і напрями роботи з сім’єю дитини з обмеженими можливостями. У цьому контексті насамперед доцільно розглянути поняття абілітації і реабілітації. Абілітацією називають комплекс послуг, спрямованих на формування нових і мобілізацію, посилення існуючих ресурсів соціального, психічного і фізичного розвитку дитини. Реабілітацією в міжнародній практиці прийнято називати відновлення здатностей, які були в минулому, втрачених по причині хвороби, травми, змін умов життєдіяльності.

В практиці вітчизняної соціальної роботи поняття реабілітації включає і цей, і інший зміст, причому пропонується не вузько медичний, а більш широкий аспект соціально-реабілітаційної роботи. Основна мета соціально-реабілітаційної роботи пов’язана з забезпеченням соціального, інтелектуального і фізичного розвитку дитини, яка має порушення, і досягненням максимального успіху в розкритті потенціалу дитини для навчання. Інша важлива мета відбиває її превентивну спрямованість в аспекті попередження вторинних дефектів у дітей з порушенням розвитку. Вторинні дефекти виникають або після невдалої спроби впоратися з прогресуючими первинними дефектами в медичній, терапевтичній або навчаючій дії, або в результаті спотворення взаємовідносин між дитиною і сім’єю.

Зупинимось більш детально на аналізі програми реабілітації як системи заходів, направлених на розвиток можливостей дитини і всієї сім’ї, яка розробляється разом з батьками командою спеціалістів, котра складається з лікаря, соціального працівника, педагога, психолога. В багатьох країнах такою програмою керує один спеціаліст. Це може бути людина, яка працює за будь-якою з перерахованих професій, але у всіх випадках - це куратор, який координує реабілітаційну програму. Така система заходів розробляється індивідуально для кожної конкретної дитини і сім’ї, враховуючи стан здоров’я, особливості розвитку дитини, можливості і потреби сім’ї щодо успішного виконання програми. Програма може розроблятися як на півроку, так і на більш короткі терміни, в залежності від віку і умов розвитку дитини.

По закінченню терміну, на який була розрахована програма, спеціаліст, який координує послуги для дитини і всієї сім’ї, зустрічається з батьками, щоб обговорити досягнуті результати, успіхи, а також те, чого досягнути не вдалось. Необхідно обговорити всі позитивні і негативні незаплановані моменти, які сталися в процесі виконання програми. Після чого батьки разом зі спеціалістом (командою спеціалістів) розробляють програми реабілітації на наступний період.

Іншими словами програма реабілітації - це чіткий план, схема спільних дій батьків і спеціалістів по розвитку здібностей дитини, її оздоровлення, соціальної адаптації (наприклад професійної орієнтації). Заходи обов’язково повинні охоплювати й інших членів сім’ї. Це може стосуватися освіти для батьків, психологічної підтримки сім’ї, допомоги сім’ї в організації відпочинку, відновлення сил.

На кожен період програми ставиться мета, яка включає ряд завдань, оскільки потрібно працювати в кількох напрямах, підключаючи до процесу реабілітації різних спеціалістів. Практичний досвід соціально-педагогічної роботи показує, що така програма, як правило, включає такі заходи:

а) медичні (оздоровлення, профілактика);

б) соціальні (освітні, психологічні, психотерапевтичні, соціальні), спрямовані на розвиток загальної чи точної мови і мовлення, розумових здібностей, навиків самообслуговування і спілкування.

При цьому інші члени сім’ї повинні орієнтуватися в специфіці дитячого розвитку, вчитися спілкуванню один з одним, з дитиною, щоб не поглиблювати первинні дефекти розвитку несприятливими діями зовні. Тому в програму реабілітації будуть входити також такі заходи, як організація сприятливого оточення дитини (спеціальне обладнання, способи взаємодії, стиль спілкування в сім’ї), оволодіння новими знаннями і навиками батьків і всіма тими, хто близький до дитини.

Після того, як програма розроблена і почато виконання заходів, проводиться моніторинг, тобто регулярне дослідження ходу подій. Такий контроль проводиться у вигляді регулярного обміну інформацією між спеціалістом-куратором (або, можна його ще назвати, координатором послуг) і батьками. Якщо виникають будь-які труднощі, куратор сприяє батькам, допомагає долати перешкоди, ведучи переговори з потрібними спеціалістами, представниками установ, роз’яснюючи, відстоюючи, де це потрібно, права дитини і сім’ї. У випадку необхідності куратор може відвідати сім’ю для того, щоб краще розібратись в труднощах, які виникають при виконанні програми.

З аналізу літератури з соціальної роботи можна стверджувати, що ефективність реабілітаційної роботи залежить по-перше, від міждисциплінарної команди спеціалістів, і по-друге, від участі батьків у процесі реабілітації. Забезпечення саме такої участі і представляє собою найбільш важку проблему. В соціальній роботі з дітьми-інвалідами важливо виходити із наступного принципу: дітям вдається досягнути набагато більших результатів в реабілітаційному процесі в цілому, коли батьки і спеціалісти стають партнерами і працюють разом над вирішенням поставлених задач.

Практика соціальної роботи з дітьми - інвалідами свідчить, що батьки інколи не виявляють бажання співпрацювати з закладами соціальної роботи, відмовляється від допомоги чи поради. Це, як правило, зумовлюється певними факторами, такими як: бідність; погіршення здоров’я інших членів сім’ї; подружні конфлікти та інші проблеми. В цьому випадку батьки можуть неадекватно сприймати побажання чи настанови спеціалістів. Інколи батьки ставляться до реабілітаційних послуг виключно як до можливості отримати відпочинок для самих себе: вони відчувають полегшення, коли дитина починає відвідувати школу чи реабілітаційні установи. Однак у переважній мірі батьки потребують допомоги і охоче слухають порад фахівців.

З огляду на це ми вважаємо за доцільне наголосити, що співпраця, участь, навчання, партнерство - такі поняття зазвичай використовуються, щоб визначити характер взаємодії батьків і соціальних працівників. Партнерство - це повна довіра, обмін знаннями, навиками і досвідом допомоги дітям з особливими потребами в їх індивідуальному і соціальному розвитку. Партнерство - це такий стиль відносин, який дозволяє ставити загальні цілі і досягати їх з великою ефективністю. Встановлення партнерських відносин потребує часу і певних зусиль, досвіду, знань.

Серед принципів роботи з батьками є вимоги враховувати різновиди сімейних стилів у батьківській стратегії, адже навіть подружжя в одній сім’ї може дуже відрізнятися один від одного своїми установками і сподіваннями. Тому те, що виявилось успішним в роботі з однією сім’єю, зовсім не обов’язково буде сприяти успішному партнерству з іншою. Крім цього, не слід очікувати від сімей одних і тих же емоційних реакцій чи поведінки, однакового відношення до проблеми. Потрібно бути готовим слухати, спостерігати, вміти домовлятися, досягати компромісу[62, 148].

Якщо дитина може брати участь у діалогах спеціалістів і батьків, слід переходити від "дуету" до "тріо": нехай в прийнятті рішення з приводу дитини бере участь вона сама разом із спеціалістами і батьками, адже її точка зору може дуже відрізнятися від думки дорослих і дитина може запропонувати новий підхід до вирішення проблеми. Отож, дитина стає ще одним партнером, і уява про потреби дітей збагачується тим, що думають про це самі діти.

Успіх будь-якого партнерства грунтується на взаємоповазі та взаємозалежності учасників взаємодії. Саме тому соціальному працівнику бажано консультуватися так само часто, як консультуються в нього. Така взаємозалежність партнерської взаємодії зумовлена насамперед такими причинами:

. Співпраця надає можливість батькам висловитись не тільки про недоліки і проблеми, але і про успіх і досягнення дитини.

. Така інформація допомагає в розробці і моніторингу індивідуальних і реабілітаційних планів.

. Проявляється повага до батьків і створюється атмосфера довіри[34,28].

Слід заохочувати батьків на обмін знаннями, на визнання успіхів дитини, розвивати розуміння важливості тих чи інших занять, схвалювати пропозиції та ініціативи. При зловживанні позицією експерта існує ризик збільшити залежність батьків від професійної допомоги, зменшити їх самостійність і впевненість в собі. Соціальний працівник повинен ділитися своїми почуттями, бути відкритим, тоді батьки не будуть відчувати незручності в його присутності. Прийняття рішень повинно бути спільним з батьками і в команді спеціалістів.

Навики, які необхідні для встановлення партнерства з батьками дітей-інвалідів: уникати монотонності, пасивності та формальності у роботі; прагнути до різноманітності в діяльності; вміти слухати, спостерігати і досягати домовленості; вміти вести діалог, не боятись запитувати; бути відвертим в почуттях, щоб батьки могли довіряти йому тощо.

В роботі з батьками можна виділити п’ять різновидів або тактик.

А. Безпосередня робота з конкретною сім’єю.

Б. Опосередкована робота з конкретною сім’єю.

В. Безпосередня робота з групою батьків.

  Г. Опосередкована робота з групою батьків.

Д. Розвиток контактів між сім’ями.

Деякі аспекти роботи з сім’єю дитини з обмеженими можливостями потребують особливої уваги. В реабілітаційному процесі важливе значення має не тільки участь матері, а й батька. Тому, починаючи роботу, потрібно познайомитись не лише з матір’ю, а й з батьком, а також з іншими членами сім’ї. Бажано звертатись особисто не лише до матері, але й до батька, або до двох батьків одразу. Деяким чоловікам буває легше говорити, особливо про свої переживання, з чоловіком, тому вони можуть бути сковані в розмові з жінкою. Слід морально заохочувати участь батька в реабілітації дитини.

Таким чином, для того, щоб краще справлятися з труднощами, сім’ї дитини-інваліда, корисно використовувати наступні ресурси:

1) робота в команді, де для кожного окремого випадку призначається окремий куратор, який координує дії інших;

2) обмін досвідом, залучення знань і вмінь колег; організація консиліуму, групи підтримки спеціалістів, де можна ділитись успіхами чи обговорювати невдачі, знаходити спільні рішення проблем, стане підтримкою у професійній діяльності;

)   зростає кількість публікацій по соціальній роботі і соціальній педагогіці, формується відеотека; ці ресурси можна використовувати для підкріплення знань спеціалістів і для рекомендацій батькам.

У ході написання дипломної роботи ми визначили шість компонентів взаємодії спеціалістів і батьків:

7. Регулярний контакт (в залежності від можливості та необхідності: раз в тиждень, в два тижні чи в шість тижнів).

8. Акцент на можливостях дитини, а не на їх відсутності.

9. Використання допоміжних матеріалів, посібників для батьків.

10.Сім’я - в центрі уваги, до роботи залучаються не лише батьки, але й інші члени сім’ї, родичі.

11.Увага до більш широкого спектру потреб (мова йде не лише про дитину, але й про всю сім’ю).

12.Організація груп підтримки, де обговорюються результати проблем (найчастіше така група включає різних спеціалістів: соціального працівника, психолога, соціального педагога, психотерапевта).

Все це буде сприяти розвитку дитини і підвищувати мотивацію батьків до співпраці.

Спробуємо більш детально розкрити етапи організації соціальної роботи з сім’єю, яка виховує дитину з відхиленнями в розвитку. На початковому етапі відбувається діагностика мікросоціуму і виховного потенціалу родини. Найбільш сприятливим у соціальній практиці є комплексне діагностування, яке враховує характеристику сім'ї як групи і як соціального інституту. Як соціальний інститут сім'я аналізується в тому випадку, коли потрібно з'ясувати, наскільки спосіб життя сім'ї, її функціонування в певних межах відповідає чи не відповідає тим чи іншим суспільним потребам. Як мала соціальна група сім'я виступає тоді, коли піддаються вивченню її окремі індивіди, їх відносини. Тому соціальна діагностика має використовувати комплексний підхід, інтегруючи ці два напрями у вивченні сім'ї.

Для соціального працівника можуть бути важливими такі структурні характеристики сім'ї: наявність шлюбного партнерства (повна, формальна повна, неповна сім'я); стадія життєвого циклу сім'ї (молода, зріла, похилого віку); порядок вступу у шлюб (первинний, вторинний); кількість дітей (багатодітна, малодітна сім'я).

Серед функціональних характеристик сімей, які мають дітей з особливими потребами, найбільш істотними для соціального працівника є такі:

- матеріальний стан (забезпечення) сім'ї;

психологічний клімат сім’ї;

загальна культура сім'ї;

реабілітаційна культура сім'ї;

реабілітаційна активність сім'ї;

ставлення до патології дитини.

Окрім структурних і функціональних характеристик, які відображають стан сім'ї, яка виховує дитину з функціональними обмеженнями, для соціальної діагностики є також важливими індивідуальні особливості її членів. До них відносяться соціально-демографічні, фізіологічні, психологічні, патологічні особливості і звички дорослих членів сім'ї, а також характеристики дитини: вік, рівень фізичного, психічного, мовленнєвого розвитку, інтереси, здібності, освітній заклад, у якому вона навчається, успіхи у спілкуванні, наявність поведінкових відхилень, патологічні звички, мовленнєві, психічні порушення[48, 27-41].

З метою визначення стану психологічного клімату сім'ї соціальний працівник може використати спостереження, тест-методики (опитувальники різного типу), тест Т. Лірі, який передбачає вивчення міжособистісних стосунків членів сім'ї, а також результати обстеження, проведеного іншими спеціалістами, що дозволяє зіставляти різні оцінки і зробити об'єктивні і достовірні висновки.

Основна мета діяльності соціального працівника на початковому етапі - формування в батьків адекватних уявлень про структуру порушень психофізичного розвитку дитини і про можливості її освіти і соціалізації.

Початковий етап роботи соціального працівника в родині можна назвати діагностико-конструктивним, тому що він полягає в аналізі основних проблем і проектуванні соціально-педагогічного процесу в сім’ї, доборі специфічних засобів і методів реабілітації відповідно до загальних цілей виховання. Цей етап є найбільш значимим, оскільки від рівня його реалізації у вирішальній ступені залежить ефективність усіх наступних етапів.

Наступний етап роботи можна охарактеризувати як організаційний. Він полягає в конструктивній діяльності, включаючи різноманітні форми соціально-психологічної та педагогічної анімації при організації сімейно-побутової праці, освітніх заходів, дозвілля і припускає проектування корекційного процесу в умовах родини, добір засобів і методів роботи, організацію педагогічного середовища в родині, конструювання системи навчальної взаємодії дорослого і дитини.

Важливою вимогою цього етапу є навчання батьків самостійному аналізу потенційних можливостей дитини, визначенню рівня сформованості соціально значимих навичок, що припускає пролонговане спостереження й оцінку в процесі повсякденної діяльності. Цьому сприяють різноманітні методи тестування, в основі застосування яких лежить передумова, що основні навички формуються в дітей в однаковій послідовності, але внаслідок відхилень у розвитку, процес засвоєння навичок розтягується у часі.

Заключний етап соціальної роботи в умовах сім’ї - комунікативний. Він припускає допомогу у встановленні оптимальних взаємин між батьками, батьками і дітьми, іншими членами родини в сфері найближчого оточення. Цей етап має вирішальне значення для нормалізації психологічного клімату в родині, зниження емоційної напруженості, реконструкції батьківських позицій у процесі педагогічної діяльності. Він сприяє становленню нових форм взаємодії з дитиною, що має відхилення в розвитку, освоєнню специфічних засобів спілкування. Робота фахівця в родині в цей період має яскраво виражену корекційну і психотерапевтичну спрямованість. Адже саме родина є головним джерелом формування всієї системи спілкування і розвитку соціально значимих навичок у дитини, що має відхилення в розвитку. Це пояснюється високим ступенем залежності нетипової дитини від членів родини й особливою роллю родини у формуванні соціальних стереотипів її поведінки.

Основними завданнями комунікативного етапу є наступні:

) розширення арсеналу засобів при здійсненні комунікативної діяльності за рахунок використання специфічних способів спілкування (емпатії, жестової мови і т.д.);

) формування інноваційних форм взаємодії з дитиною (сеанси емоційно-розвиваючої взаємодії, предметно-ігрової взаємодії і т.д.);

) формування виховних навичок батьків.

Основними критеріями ефективності соціальної роботи на комунікативному етапі можна вважати:

1) стійкість психоемоційного стану дитини і батьків;

) рівень сформованості спільної діяльності;

) рівень розвитку навичок спілкування.

Цілеспрямована система соціальної роботи в умовах сім’ї не тільки підвищує рівень розвитку дитини і сприяє її соціальної активності, але і нівелює негативні переживання батьків, формує оптимістичні установки стосовно майбутнього [59,47].