Функції і основні види уваги

Зміст

 

Вступ

Розділ 1. Теорія уваги

1.1 Загальні основи уваги

1.2 Фізіологічні основи уваги

1.3 Функції і основні види уваги

1.4 Властивості уваги

1.5 Способи розвитку уваги

Розділ ІІ.Вікова динаміка уваги в дітей шкільного віку

2.1 Зміни уваги у молодших школярів в процесі навчання

2.2 Коливальні зміни функції уваги в школярів як закономірність в діяльності мозку

2.3 Вікова динаміка розвитку уваги в дітей шкільного віку

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

 

Все більш актуальним є завдання охорони здоров’я учнів, створення для них сприятливих умов життя, навчання. На сьогоднішній день зростає кількість дітей, які втратили інтерес до навчання, знизився їх інтелектуальний рівень, знизилася концентрація уваги.

Проблемою і дослідженням уваги займалися такі вчені як П.Я.Гальперін, І.В. Страхов, Є.О.Мілерян, Д.Хемільтон Т.Ціген, Т.Рібо, І.М. Сєченов та ін.

Увага є одним із феноменів орієнтовно-дослідницької діяльності особистості. Це психічна дія, спрямована на зміст образу, думки чи іншого явища. Увага відіграє істотну роль у регуляції інтелектуальної активності.

Увага – зосередженість, спрямованість свідомості людини у даний момент часу на якомусь реальному або ідеальному об’єкті – предметі, явищі, події, образі, думці тощо. Увага посідає особливе місце серед психічних явищ. Виступаючи невід’ємною частиною пізнання, почуття та волі, вона не зводиться до жодної з цих трьох сфер психічного.

Особливу роль увага відіграє в навчальній роботі школярів. Зосередженість, спрямованість свідомості учня на певні предмети та явища необхідні на всіх етапах його навчальної діяльності. Часто нерозуміння навчального матеріалу, поява помилок під час виконання самостійних завдань, невміння починати і послідовно проводити роботу над заучуванням тестів, виконанням малюнків, технічних виробів пояснюється не відсутністю здібностей до цих видів занять, не слабою кмітливістю або поганою пам`яттю, а недостатньою уважністю. Уважність містить три компоненти:

а) сталість уваги як тривалість безперервного психічного процесу, необхідного для завершення даного завдання, дії тощо;

б) уміння довільно переключати увагу з одного об’єкта на інший;

в) стійкість, яка визначається опором щодо відволікаючого впливу сторонніх подразників.

Системоутворюючим компонентом у структурі уважності є сталість уваги. Згідно з дослідженнями вітчизняних учених, саме стала увага – найголовніша умова, що відрізняє добре встигаючих учнів від їх малопродуктивних однокласників.

Увагу розглядають і як функцію внутрішнього контролю за відповідністю розумових дій програмам їх виконання. Розвиток такого контролю покращує результативність будь-якої діяльності і її планомірне формування, корекція дає змогу перебороти деякі дефекти уваги.

Отже, розвиток уваги є однією з необхідних умов успішного навчання дітей. Школа висуває свої вимоги до довільності дитячої уваги в плані уміння діяти без відволікань. Дитина повинна дотримуватись інструкцій і контролювати одержаний результат. Діти, які щойно прийшли в школу не мають сформованої уваги тому, вчитель повинен працювати над розвитком та її вдосконаленням. Адже розвивати і вдосконалювати увагу так само важливо як формувати вміння і навички з читання, письма, математики... Уважна дитина легше засвоює навчальний матеріал, виконує чіткіше і акуратніше рухи при написанні букв і цифр, що є показником ефективності навчальної діяльності.

Тема нашої дипломної роботи „Вікова динаміка розвитку уваги в дітей шкільного віку”. Враховуючи те, що ця тема не досить висвітлена в літературі і потребує додаткового дослідження, ми вирішили ще раз обговорити цю проблему.

Метою дипломної роботи є дослідження мінливості уваги у дітей 6-17 років.

Об’єкт дослідження – діти шкільного віку з різною динамікою уваги.

Предмет дослідження – вікова динаміка особливостей уваги школярів.

Загальна гіпотеза – ми припускаємо, що динаміка уваги залежить від вікових особливостей. Для досягнення цієї гіпотези, ми поставили перед собою таке завдання: дослідити характерні особливості уваги для різних вікових груп школярів.

Для досягнення поставленої мети і перевірки висунутої гіпотези дослідження були визначені теоретичні і емпіричні задачі:

1. Проаналізувати суть і зміст поняття „ динаміка уваги”.

2. Вивчити мінливість уваги у дітей молодшого шкільного віку.

3. Вивчити мінливість уваги у дітей середнього шкільного віку.

4. Вивчити мінливість уваги старшокласників.

5. Розглянути можливості впливу різних факторів на увагу дітей.

6. Продіагностувати учнів різного віку на мінливість уваги.

7. Зіставити показники мінливості уваги для різного віку.

При написанні роботи були використані такі методи психологічного дослідження:

а) аналіз психолого-педагогічної літератури;

б) спостереження;

в) бесіда;

г) методика для вивчення уваги;

г) методика вивчення уваги „Розміщення чисел”.

д) методика вивчення уваги (Мюнстербберг).

е) узагальнення експериментальних даних.

Практична значущість дипломної роботи випливає з актуальних завдань дослідження вікової мінливості уваги в дітей шкільного віку. Матеріали досліджень варто використати для ефективності роботи з дітьми різного віку і розвитку у них певних властивостей уваги.

Розділ І. Теорія уваги

Загальні основи уваги

 

Всі процеси пізнання, будь-то сприйняття або мислення, спрямовані на той або інший об'єкт, що у них відбивається: ми сприймаємо щось, думаємо, щось собі пригадуємо або уявляємо. Разом з тим сприймає не сприйняття саме по собі, і мислить не сама по собі думка; сприймає й мислить людина - сприймаюча й мисляча особистість. Тому в кожному з психічних процесів є певне відображення, є якесь відношення особистості до світу, суб'єкта до об'єкта, свідомості до предмета. Це відображення відношення знаходить собі вираження в увазі. Відчуття й сприймання, пам'ять, мислення, уява - кожний із цих процесів має свій специфічний зміст; кожний процес є єдність предмета і діяльності: сприймання - єдність процесу сприймання і сприйняття як образу предмета і явища дійсності; мислення - єдність мислення як діяльності й думки, як змісту - поняття, загального подання, судження. Увага свого особливого змісту немає; вона проявляється всередині сприймання, мислення. Вона - сторона всіх пізнавальних процесів свідомості, і при тім, та їхня сторона, в якій вони виступають як діяльність, спрямована на об'єкт.

Ми уважні, коли ми не тільки чуємо, але й слухаємо або навіть прислухаємося, не тільки бачимо, але й дивимося або навіть вдивляємося, тобто коли підкреслена або підвищена активність нашої пізнавальної діяльності в процесі пізнання або відбиття об'єктивної реальності. Увага - це в першу чергу динамічна характеристика протікання пізнавальної діяльності: вона виражає зв'язок психічної діяльності з певним об'єктом, на якому вона як у фокусі зосереджена. Увага - це виборкова спрямованість на той або інший об'єкт і зосередженість на ньому, поглибленість у спрямовану на об'єкт пізнавальну діяльність.

За увагою завжди стоять інтереси й потреби, установки й спрямованість особистості. Вони викликають зміну відношення до об'єкта. А зміна відношення до об'єкта виражається в увазі - у зміні образу цього об'єкта, у його свідомості: він стає більше зрозумілим і виразним. Таким чином, хоча увага немає свого особливого змісту, проявляючись в інших процесах, однак і в ній виявляється специфічною формою взаємозв'язок діяльності й образу. Зміна уваги виражається в зміні й виразності змісту, на якому зосереджена пізнавальна діяльність.

В увазі знаходить собі вираження зв'язок свідомості із предметом; чим активніша свідома діяльність, тим чіткіше виступає об'єкт; чим більш чітко виступає у свідомості об'єкт, тим інтенсивніша й сама свідомість. Увага -це прояв цього зв'язку свідомості й предмета, що у ньому усвідомлюється.

Оскільки увага виражає взаємозв'язок свідомості або психічної діяльності індивіда й об'єкта, у ньому спостерігається й відома двобічність: з одного боку, увага спрямовується на об'єкт, з іншого боку - об'єкт привертає увагу. Причини уваги до цього, а не іншого об'єкта не тільки в суб'єкті, вони і в об'єкті, і навіть насамперед у ньому, у його властивостях і якостях; але вони не в об'єкті самому по собі, так само як вони тим більше не в суб'єкті самому по собі, - вони в об'єкті, взятому його відношенні до суб'єкта, і в суб'єкті, взятому в його відношенні до об'єкта.

Генезис уваги пов'язаний з розвитком досить зробленої тонічної рефлекторної інервації. У розвитку уваги розвиток тонічної діяльності відіграє істотну роль: вона забезпечує здатність швидко переходити в стан активного спокою, необхідного для уважного спостереження за об'єктом [70].

Увага найтіснішим чином пов'язана з діяльністю. Спочатку, зокрема на ранніх щаблях філогенетичного розвитку, вона безпосередньо включена в практичну діяльність, у поведінку. Увага спочатку виникає як насторожність, пильність, готовність до дії по першому сигналу, як мобілізованість на сприйняття цього сигналу в інтересах дії. Разом з тим увага вже на цих ранніх стадіях означає й загальмованість, що служить для підготовки до дії.

В міру того як у людини із практичної діяльності виділяється й здобуває відносну самостійність діяльність теоретична, увага приймає нові форми: вона виражається в загальмованості сторонньої зовнішньої діяльності й зосередженості на спогляданні об'єкта, поглибленості й зібраності на предметі міркування. Якщо вираженням уваги, спрямованого на рухливий зовнішній об'єкт, пов'язаним з дією, є спрямований погляд, що чітко стежить за об'єктом і переміщається слідом за ним, то при увазі, пов'язаному із внутрішньою діяльністю, зовнішнім вираженням уваги служить нерухливий, спрямований в одну крапку, що не зауважує нічого стороннього погляд людини. Але й за цією зовнішньою нерухомістю при увазі ховається не спокій, а діяльність, тільки не зовнішня, а внутрішня. Увага - це внутрішня діяльність під покровом зовнішнього спокою.

Увага до об'єкта, будучи передумовою для спрямованості на нього дії, є разом з тим і результатом якоїсь діяльності. Лише роблячи подумки яку-небудь діяльність, спрямовану на об'єкт, можна підтримати зосередженість на ньому своєї уваги. Увага - це зв'язок свідомості з об'єктом, більш-менш тісна, чітка; у дії, у діяльності вона й кріпиться.

Говорити про увагу,її наявність або відсутність можна тільки стосовно до якої-небудь діяльності - практичної або теоретичної. Людина уважна, коли спрямованість її думок регулюється спрямованістю її діяльності, і обидва напрямки в такий спосіб збігаються.

Це положення виправдовується у всіляких сферах діяльності. Його підтверджує спостереження Гельмгольца, що приводиться нижче.

На сценічному досвіді це правильно помітив Станіславський. "Увага до об'єкта, - пише він, - викликає природну потребу щось зробити з ним. Дія ж ще більше зосереджує увагу на об'єкті. Таким чином, увага, зливаючись із дією й взаємопереплітається, створює міцний зв'язок з об'єктом".

Специфічне значення уваги як вираження відношення особистості до об'єкта зробило це поняття особливо дискусійним. Представники англійської емпіричної психології - асоціоністи зовсім не включали увагу в систему психології, для них не існувало ні особистості, ні об'єкта, а лише подання і їхні асоціації; тому для них не існувало й уваги. Потім, наприкінці XІ і поч. XX ст. поняття увага починає відігравати все більшу роль. Вона служить для вираження активності свідомості й використовується як коректив до асоціативної психології, що зводить свідомість до механічних зв'язків відчуттів і подань. Але при цьому увага по більшій мірі мислиться як зовнішня стосовно всього змісту сила, що зсередини формує даний свідомості матеріал.

Це ідеалістичне розуміння уваги викликає реакцію. Ряд психологів (Фуко, Делевр і ін.) заперечують зовсім правомірність цього поняття. Особливо радикальні спроби, що зовсім усувають увагу із психології, зробили представники психології біхевіористи і гештальтпсихологи.

Перша механічна спроба спростити увагу, помічена в руховій теорії уваги Рібо й розвинена в біхевіористів і рефлексологів, зводить увагу до рефлекторних установок [81],[53]. Друга, пов'язана з теорією гештальтпсихології, зводить явище уваги до структурності сенсорної ділянки (Рубін).

Не підлягає сумніву, що рефлекторні установки відіграють істотну роль у початкових, найбільш примітивних формах уваги. Добре відомо, що при дії на організм якого-небудь подразника організм звичайно рефлекторно пристосовується до найкращого його сприйняття. Так, коли на периферичну частину сітківки ока падає світловий подразник, око звичайно повертається в його сторону, в результаті він попадає в поле кращої видимості. При дії на барабанну перетинку збоку звукового подразника, що йде, потрібен рефлекторний поворот вбік джерела звуку. Значення цих установок полягає в тім, що вони приводять до посилення одних процесів за рахунок гальмування інших. Таким чином, уже рефлекторні реакції організму створюють сприятливі умови для виділення деяких подразників. До цих рефлекторних реакцій установки і зводять рефлексологи увагу.

Не підлягає також сумніву, що пояснення уваги у відриві від таких рефлекторних установок як відправного пункту в процесі розвитку було б явно ідеалістичним і ненауковим. Але пояснювати увагу тільки цими рефлекторними установками так само не правильно і не можливо. Самі установки людини далеко не завжди є рефлекторними. Вони часто утворюються на основі свідомих процесів, у яких бере участь увага. Таким чином, рефлекторні установки можуть бути й причиною, і наслідком уваги, і її зовнішнім вираженням. Увагу в цілому ніяк не можна зводити до рефлекторних установок.

Спроба звести увагу до структурності сприйняття не витримує критики з декількох причин. По-перше, для уваги істотна можливість виділення частин, сторін, моментів, - одним словом, аналізу, а не однобічне панування структурного цілого; по-друге, хоча увага безперечно спочатку проявляється відносно почуттєвого змісту й пов'язана з його членуванням, однак істотна риса вищих форм уваги полягає у відволіканні. Увага пов'язана з абстракцією, з можливістю розчленувати структуру сприйняття, як і від чого відволіктися й свідомо спрямувати погляд у певну сторону. З розумовою операцією абстракції увага зв'язана не менш тісно, чим зі структурністю сприйняття. Жані приводить випадок хворої, для якої непереборні труднощі представляло дістати шпильку з коробки, у якій вперемішку були шпильки й ґудзики. Вона брала коробку для того, щоб виконати це завдання, але, як вона пояснювала, вона не могла зосередитися думкою на шпильках, тому що їй попадалися під руки й приковували увагу ґудзики; точно так само вона не могла зосередитися й на ґудзиках, оскільки в поле зору постійно попадали шпильки; у результаті вона лише безпомічно перебирала одні й інші. Ми не перебуваємо в такій поглинаючій владі речей.

Зводити всю проблему уваги до структурності почуттєвого поля – означає в остаточному підсумку заперечувати існування суб'єкта, що протиставляє себе предметам і активно впливає на них.

Увага, що суцільно й поруч трактується тільки як "функція" або механізм, є по суті аспект великої основної проблеми співвідношення особистості і світу. Наявність у людини вищих форм уваги в остаточному підсумку означає, що вона як особистість виділяє себе з навколишнього середовища, протиставляє себе йому і одержує можливість, подумки включаючи наявну ситуацію в різні контексти, нею перетворювати, виділяючи в ній у якості істотного то одного, то іншого моменту. Увага в цих вищих своїх формах характеризує своєрідність людської предметної свідомості.

Замість розкриття цього основного співвідношення, пов'язаного із загальною спрямованістю особистості, теорія уваги в більшій мірі зосереджувалася на питанні про те, до яких функцій її зарахувати. Прихильники волюнтаристської теорії вбачають сутність уваги виключно у волі, хоча мимовільна увага не може бути пояснена вольовою діяльністю. Прибічники інших теорій вважають, що у виявах уваги провідну роль відіграють почуття, хоча довільна увага виявляється всупереч почуттям. Треті, нарешті, шукали пояснення уваги винятково в зміні самого змісту подань, не з огляду на значення загальної спрямованості особистості. Тим часом специфічне ядро питання в іншому: увага істотно обумовлена взаємовідношенням між спрямованістю діяльності, у яку включена людина, і спрямованістю її внутрішніх психічних процесів. Увага там, де напрямок діяльності орієнтує спрямованість думок. Оскільки увага виявляє ставлення особистості до предмета, на який спрямована свідомість, то вагомість предметів, явищ для людини відіграє велику роль при зосередженні на них уваги.

Отже, увага виражає специфічну особливість процесів, напрямок яких регулюється діяльністю, у яку вони включені.

Оскільки в увазі виражається відношення особистості до об'єкта, на який спрямована її свідомість, значимість цього об'єкта для особистості має основне значення "для залучення'' до нього уваги.

Природа уваги в психології розглядалася представниками різних психологічних напрямків і шкіл залежно від їхніх поглядів на психіку взагалі.

Представники англійської асоціативної психології поняття „увага” не включали в систему психології як науки. Зосередженість вони тлумачили як асоціацію уявлень.

Представники інтроспективної психології (Герберт, В.Вундт, Е.Тітченер) вивчали лише внутрішню суб’єктивну сторону уваги як явища. Увага, на їх погляд, - це стан свідомості, який характеризується ясністю, чіткістю, інтенсивністю наявного в ній змісту або перебігу процесів [81, 68].

В.Вундт, наприклад, обстоював апперцептивно-волюнтаристську теорію уваги, розглядаючи її як фіксовану точку свідомості, найяскравіше її поле діяльності, зумовлене переходом змісту свідомості із зони перцепції до зони аперцепції, яка являє собою особливу психологічну активність, що є виявом невідомої нам внутрішньої сили.

Американський психолог Е.Тітченер розумів увагу як сенсорну якість, яка визначає особливий стан відчуття у свідомості. Більш яскраве відчуття панує над іншими й набуває самостійності. Він вважав, що яскравість відчуття зумовлюється нервовими схильностями, але не розкривав, що вони становлять собою.

Представник фізіологічного напрямку в психології Т. Ціген пояснював увагу не суб’єктивними станами, а боротьбою відчуттів і неусвідомлених уявлень за фіксовану точку свідомості. Уявлення, яке перемагає, стає усвідомленим, домінуючим.

Французький психолог Т. Рібо, слідом за І. М. Сєченовим, вважав, що уваги без її фізичного виявлення не існує. У зв’язку з цим він висунув теорію рухової уваги. Увага, стверджував він, це не духовний акт, що діє таємничо, її механізм – руховий, тобто такий, котрий впливає на м’язи у формі затримки. На думку Т. Рібо, людина, яка не вміє керувати м’язами, не здатна зосереджувати увагу [67].

Представники біхевіоризму, розглядаючи психологію як науку про поведінку, в своїй психологічній системі визначають увагу лише як орієнтацію поведінки, як установку організму щодо зовнішніх стимулів.

Наведені дані про розуміння уваги свідчать про складність з’ясування сутності уваги та особливостей її виявлення в діяльності.

Кожен досвідчений педагог знає, що зацікавити учнів можна, тільки даючи їм свіжий, новий, ще невідомий матеріал, зв'язуючи його при цьому обов'язково із уже відомим, пройденим, засвоєним. Це не просто зовнішній тактичний прийом. Він вкорінився у самій природі інтересу. Викличе зацікавленість і приверне увагу тільки те, що нове, і тільки при тій умові, якщо воно якось пов'язане з минулим, знайомим. Цей зв'язок з досвідом особистості, так само як зв'язок з почуттями, означає зв'язок інтересів і залежність уваги від особистості в цілому, її конкретною спрямованістю, обумовленої всім ходом розвитку особистості.

 

Фізіологічні основи уваги

 

Увага, як показали дослідження, детермінуються співвідношенням збуджень у корі великих півкуль головного мозку, зумовлених подразниками, які впливають на органи чуття організму, а також, внутрішніми установками та психічними станами. Ідеї І. П. Павлова про орієнтувально-рефлекторну діяльність організму, пізніше поглиблені нейрофізіологічними дослідженнями, з'ясовують фізіологічне підгрунтя уваги [38].

Первинний факт, у якому виражається увага, полягає в тім, що деякі моменти, що як би виступають на передній план, здобувають пануюче, домінуюче значення для плину психічних процесів. Фізіологічною основою уваги відповідно до цього, є той характер процесів у нервовій системі, що одержав своє найбільш розгорнуте вираження в принципі домінанти Ухтомського. Павлов для позначення цього явища говорить про центр оптимальної збудливості.

Значний внесок у з'ясування фізіологічного підгрунтя уваги зробив О. О. Ухтомський своїм вченням про домінанту. Домінанта – це панівна ділянка, яка приваблює до себе хвилі збудження з найрізноманітніших джерел. "У вищих шарах і в корі півкуль принцип домінанти, - пише Ухтомський, - є фізіологічною основою акту уваги й предметного мислення" [87, 66].

Попередні спроби пояснення уваги, що панували в психологічній літературі, можуть бути, по класифікації Дюрро, розділені на теорії уторування шляхів (Эббингауз), теорії гальмування, або затримки (Вундт), і теорії підтримки (Мюллер).

Принцип домінанти, за Ухтомським, є "загальним робочим принципом нервових центрів". Терміном "домінанта" Ухтомський позначає "пануюче вогнище збудження". У нормальній діяльності центральної нервової системи поточні змінні завдання її в безперервному мінливому середовищі викликають у ній змінні "чільні вогнища збудження". Ці вогнища збудження, залучаючи до себе знову виникаючі хвилі збуджень й гальмуючи інші нейтральні ділянки, можуть істотно урізноманітнити роботу центрів. "Зовнішнім вираженням домінанти є стаціонарно підтримувана робота або робоча поза організму". При цьому домінанта є не топографічним єдиним пунктом збудження в центральній нервовій системі, а певною констеляцією центрів з підвищеною збудливістю в різноманітних шарах головного й спинного мозку, а також в автономній системі. Вона тому проявляється в цілому комплексі симптомів в цілому організмі - і в м'язах, і в секреторній роботі, і в судинній діяльності.

Загальмовані відносно слабші збудження (порівняно з домінуючими) О.О. Ухтомський називав субдомінантними.

Між домінантою та субдомінантами ведеться постійна боротьба. Домінантне збудження залишається домінуючим доти, поки якась субдомінанта не набуде більшої інтенсивності, ніж сила домінанти. Тоді субдомінанта стає домінантою, а домінанта – субдомінантою.

Виникнення уваги та відволікання пояснюється впливом взаємної індукції збудження та гальмування, які є фізіологічним підґрунтям найрізноманітніших виявів уваги: її стійкості, інтенсивності, відволікання, переключення уваги тощо.

Розподіл уваги, тобто здатність бути уважним до кількох об’єктів водночас, пояснюється тим, що звична діяльність може здійснюватися й тими ділянками кори, що певною мірою перебувають у стані гальмування. Переключення уваги з одного об’єкта на інший пояснюється переміщенням оптимального збудження з однієї ділянки кори в іншу у зв’язку з виникненням нового подразнення.

Психологічні дослідження показали, що різноманітні слабкі подразники при процесі уваги сприяють її концентрації. Ухтомський посилається на психологічні дані підтвердження свого принципу домінанти і її відношення до субдомінанти. Зокрема Мейман експериментально встановив, що процес інтелектуальної роботи протікає більш ефективно у звичайній обстановці, чим при абсолютній, мертвій тиші. Деякі додаткові подразники, підвищують загальний тонус організму; не надто сильні додаткові подразники підсилюють основні, які перемикають їх на свої шляхи. У цьому педагогічно надзвичайно важливому положенні для раціональної організації роботи переконує й повсякденний досвід.

Вчення Павлова про центри оптимальної збудливості, а також вчення Ухтомського про домінанту дають опорні точки для з'ясування фізіологічного субстракту уваги.

 

Властивості уваги

 

Увага людини володіє п'ятьма основними властивостями: стійкістю, зосередженістю, переключенням, розподілом і об'ємом. Розглянемо кожну з них.

Стійкість уваги виявляється в здатності протягом тривалого часу зберігати перебування уваги на якому-небудь об'єкті, предметі діяльності, не відволікаючись і не ослабляючи увагу. Стійкість уваги може визначатися різними причинами. Одні з них пов'язані з індивідуальними фізіологічними особливостями людини, зокрема з властивостями нервової системи, спільним и властивостями організму в даний момент часу; інші характеризують психічні властивості (схвильованість загальмованість і т. п.), треті – співвідносяться з мотивацією (наявністю або відсутністю інтересу до предмету діяльності, значущістю для особи),четверті — із зовнішніми обставинами здійснення діяльності.

Люди із слабкою нервовою системою або ті, що перезбуджуються можуть досить швидко стомлюватися, ставати імпульсивними. Людина, яка не дуже добре відчуває себе фізично, також, як правило, характеризується нестійкою увагою. Відсутність інтересу до предмету сприяє частому відвертанню уваги від нього, і, навпаки, наявність інтересу зберігає увагу в підвищеному стані протягом тривалого періоду часу. При обстановці, яка характеризується відсутністю ззовні відволікаючих моментів, увага буває досить стійкою. За наявності безлічі сильно відволікаючих подразників воно вагається, стає залишково стійкою. У житті характеристика спільної стійкості уваги найчастіше визначається поєднанням всіх цих чинників, разом узятих.

Зосередженість уваги (протилежна якість - неуважність) виявляється у відмінностях, які є в мірі сконцентрованості уваги на одних об'єктах і його відверненні від інших. Людина, наприклад може зосередити свою увагу на читанні якої-небудь цікавої книги, на занятті якою-небудь захоплюючою справою і не помічати нічого, що відбувається довкола. При цьому її увага може бути сконцентрована на певній частині читаного тексту, навіть на окремій пропозиції або слові, а також більш менш розподілено по всьому тексту.

Зосередженість уваги інколи називають концентрацією, і ці поняття розглядаються як синоніми.

Переключення уваги розуміється як його переклад з одного об'єкту на інший, з одного виду діяльності на іншій. Дана характеристика людської увагивиявляється в швидкості, якою він може переводити своя увагу з одного об'єкту на іншій, причому такий переклад може бути як мимовільним так і довільним. У першому випадку індивід мимоволі переключає свою увагу на що-небудь таке, що його випадково зацікавило, а в другому - свідомо, зусиллям волі заставляє себе зосередитися на якому-небудь, навіть не дуже цікавому самому по собі об'єкті. Переключення уваги, якщо воно відбувається на мимовільній основі, може свідчити про його нестійкість, але таку нестійкість не завжди є підстава розглядати як негативну якість. Вона нерідко сприяє тимчасовому відпочинку організму, аналізатора, збереженню і відновленню працездатності нервової системи і організму в цілому.

З переключенням уваги функціонально зв'язані два різнонаправлених процеси: включення і відвернення уваги. Перший характеризується тим, як особа переключає увагу на щось і повністю зосереджується на ньому; другий — тим, як здійснюється процес відвертання уваги.

Всі три обговорювані характеристики уваги зв'язані, окрім одного, з спеціальними властивостями нервової системи людини, такими, як лабільність, збудливість і гальмування. Відповідні властивості нервової системи безпосередньо визначають якості уваги, особливо мимовільної, і тому їх слід розглядати в основному як природно обумовлені.

Розподіл уваги — його наступна характеристика. Вона полягає в здібності розосередити увагу на значному просторі, паралельно виконувати декілька видів діяльності або здійснювати декілька різних дій. Відзначимо, що, коли йдеться про розподіл уваги між різними видами діяльності, це не завжди означає, що вони в буквальному сенсі слова виконуються паралельно. Таке буває рідко, і подібне враження створюється за рахунок здатності людини швидко переключатися з одного виду діяльності на іншій, встигаючи повертатися до продовження перерваного до того, як настане те, що забуває.

Відомо, що пам'ять на перервані дії здатна зберігатися на протязі певного часу. Протягом цього періоду людина може без зусиль повернутися до продовження перерваної діяльності. Так саме і відбувається найчастіше у випадках розподілу уваги між декількома одночасно виконуваними справами.

Розподіл уваги залежить від психологічної і фізіологічної здатності людини. При стомленні, в процесі виконання складних видів діяльності, що вимагають підвищеної концентраціїуваги, область її розподілу зазвичай звужується.

Об'єм уваги — це така його характеристика, яка визначається кількістю інформації, одночасно здатної|здібної| зберігатися в сфері підвищеної уваги (свідомості) людини. Чисельна характеристика середнього об’єму уваги людей - 5 - 7 одиниць інформації. Вона зазвичай встановлюється за допомогою досліду, в ході якого людині на дуже короткий час пред'являється велика кількість інформації. Те, що вона за цей час встигає відмітити, і характеризує її об'єм уваги.

Оскільки експериментальне визначення об'єму уваги пов'язане з короткочасним запам'ятовуванням, то його нерідко ототожнюють з об'ємом короткочасної пам'яті. Дійсно ці феномени тісним чином зв'язані один з одним.

Різні властивості уваги - його концентрація, обсяг, розподіл, переключення і стійкість - значною мірою незалежні одне від одного: увага добра в одному відношенні може бути не настільки хороша в іншому. Так, наприклад, висока концентрація уваги може, як про це свідчить горезвісна неуважність учених, з'єднуватися зі слабким переключенням.

Ми охарактеризували увагу як прояв вибіркової спрямованості психічної діяльності, як вираження вибіркового характеру процесів. Можна було б до цього додати, що увага виражає не тільки як би обсяг, оскільки в ньому проявляється вибірковий характер свідомості, але і його рівень - у змісті ступеня інтенсивності, яскравості.

Увага нерозривно пов'язана зі свідомістю в цілому. Вона, тому, природно зв'язана з усіма сторонами свідомості. Дійсно, роль емоційних факторів яскраво позначається в особливо істотній для уваги залежності її від інтересу. Значення розумових процесів, особливо відносно обсягу уваги, а також її стійкості, була вже відзначена. Роль волі знаходить собі безпосереднє вираження у факті довільної уваги.

Оскільки увага може відрізнятися різними властивостями, які, як показує досвід, значною мірою незалежні одні від одних, можна, виходячи з різних властивостей уваги, розрізняти різні типи уваги, а саме: 1) широка й вузька увага - залежно від її обсягу; 2) добрий і поганий розподіл; 3) швидке й повільне переключення; 4) концентрована і розсіяна; 5) стійка і нестійка [86].

Вищі форми довільної уваги виникають у людини в процесі праці. Вони продукт історичного розвитку. "Залишаючи осторонь напругу тих органів, якими виконується праця, доцільна воля, що виражається в увазі, - пише Маркс, - необхідна в усі часи праці, і при тім необхідна тим більше, чим менше праця захоплює робітника своїм змістом і способом виконання, отже, чим менше робітник насолоджується працею як грою фізичних і інтелектуальних сил". Праця спрямована на задоволення потреб людини. Продукт цієї праці представляє тому безпосередній інтерес. Але одержання цього продукту пов'язане з діяльністю, що за своїм змістом й способом виконання може не викликати безпосереднього інтересу. Тому виконання цієї діяльності вимагає переходу від мимовільної до довільної уваги. При цьому увага повинна бути тим більше зосереджена і тривала, чим більш складною стає трудова діяльність людини в процесі історичного розвитку. Праця вимагає й виховує вищі форми довільної уваги.

У своїх роботах Рібо підкреслив думку про зв'язок довільної уваги із працею. Він пише: "Як тільки виникла необхідність у праці, довільна увага стала у свою чергу фактором першорядної важливості в цій новій формі боротьби за життя. Як тільки в людини з'явилася здатність віддаватися праці, по суті своїй не привабливій, але необхідній як засіб до життя, з'явилася на світ і довільна увага. Легко довести, що до виникнення цивілізації довільна увага не існувала або з'являлася на мить, як скороминуще блискотіння блискавки. Праця становить найбільш різку конкретну форму уваги". Рібо стверджує: "Довільна увага - явище соціальне. Розглядаючи його як таке, ми краще зрозуміємо його генезис і неміцність... Довільна увага є пристосування до умов вищого соціального життя".

 

Способи розвитку уваги

 

Увага, як і всі останні психічні процеси, має нижчі і вищі форми. Перші представлені мимовільною увагою, а другі — довільною. Безпосередня увага — це нижча форма її розвитку, чим опосередкована.

Історію розвитку уваги як і багатьох інших психічних Функцій намагався дослідити Л. С. Виготський в руслі своєї культурно-історичної концепції її формування. Він писав, що історія уваги дитини є історія розвитку організованості його доведення, що ключ до генетичного розуміння уваги слід шукати не усередині, а поза особою дитини.

Довільна увага виникає з того, що люди, що оточують дитя починають за допомогою ряду стимул-реакцій і засобів спрямовувати увагу дитини, керувати її увагою, підпорядковувати її своїй владі і цим самим дають в руки дитини ті засоби, за допомогою яких вона згодом і сама опановує свою увагу. Культурний розвиток уваги полягає в тому, що за допомогою дорослого дитя засвоює ряд штучних стимулів-засобів (знаків), за допомогою яких вона далі спрямовує свою власну поведінку і увагу. З віком увага дитини покращується, проте розвиток ззовні опосередкованої уваги йде набагато швидше чим її розвиток в цілому, тим більше натуральної уваги при цьому в шкільному віці настає перелом в розвитку, який характеризується тим, що спочатку зовні опосередкована увага поступова перетворюється на внутрішньо опосередковану, і з часом ця остання форма уваги займає, ймовірно, основне місце серед всіх її видів.

Відмінності в характеристиках довільної і мимовільної уваги зростають починаючи з дошкільного віку і досягають максимуму в шкільному віці, а потім знов виявляють тенденцію до зрівнювання. Ця тенденція якраз і пов'язана з тим, що в процесі свого розвитку система дій, що забезпечують довільну увагу, із зовнішньої поступово перетворюється на внутрішню.

Л.С. Виготський пише, що з найперших днів життя дитини| розвиток її уваги відбувається в середовищі, що включає так званий подвійний ряд стимул-реакцій, що викликають увагу. Перший ряд — це самі навколишні предмети, які своїми яскравими незвичайними властивостями приковують увагу дитини. З іншого боку, це мова дорослої людини, вимовлені нею слова, які спочатку виступають в ролі стимулів-вказівок, що спрямовують мимовільну увагу дитини. Таким чином, з перших днів життя дитини її увага в значній своїй частині виявляється такою, що спрямовується за допомогою слів-стимулів.

Разом з поступовим опануванням активної мови дитя починає керувати і первинним процесом власної уваги причому спочатку — у відношенні інших людей, орієнтуючи їх власну увагу зверненим до них словом в потрібну сторону, а потім - і відносно самого себе. Спільна посл