Особливості становлення законодавства

 

Феодальне право Франції, Англії, Німеччини та країн Центральної і Східної Європи повною мірою відбило усю своєрідність феодального суспільства в окремих європейських країнах, а разом з тим і загальні закономірності, притаманні розвитку феодального права взагалі.

Історико-правова наука наголошує на низці характерних рис феодального права, що відрізняють його як від рабовласницького, так і від буржуазного права. Для феодального права європейських країн вони такі:

а) основне місце у феодальному праві посідають норми, які регулюють поземельні відносини;

б) феодальне право становить право-привілей. Воно закріплює нерівність різних феодальних станів. Права людини визначаються залежно від того, яке місце вона посідає у феодальній ієрархії;

в) феодальне право, маючи становий характер, не знало чіткого розподілу на галузі права. Воно складалося з денного прана, церковного (канонічного) права, міського (магдебурзького) права та ін.;

г) феодальному праву притаманний партикуляризм, тобто роз'єднаність права, відсутність єдиного права на всій території держави. Звідси характерною рисою феодального права є панування правових систем, заснованих на місцевих звичаях. Винятком була лише Англія, де на всій території держави діяло «загальне право», яке базувалося на судовому прецеденті;

ґ) феодальне право є правом сильного, «кулачним правом». Це зумовлено тим, що в руках феодалів об'єднувалася земельна власність з політичною владою над залежним населенням, і тому вони мали змогу змушувати селян до виконання різного роду повинностей і придушувати всілякі виступи проти експлуатації;

д) значний вплив на правовий розвиток релігійних догматів приводив до того, що церковні настанови самі перетворювалися на норми права. Наслідком такого явища стала поява особливого церковного (канонічного) права;

е) своєрідністю правового розвитку Європи стало сприйняття, поновлення основних положень римського права. З розвитком у європейських країнах товарно-грошових відносин римське право, яке давало готові рішення для регулювання торгового обороту, було поновлене і почало застосовуватися в Італії, Німеччині, Болгарії та інших країнах. Рецепції підпадало передусім приватне право Стародавнього Риму.

Джерела феодального права не залишалися незмінними протягом усього феодального періоду. В умовах ранньофеодальної монархії спочатку діяло звичаєве право. Звичаї мали племінний характер, кожний одноплемінник підпадав під дію звичаїв свого племені незалежно від того, де він знаходився.

У Болгарії, Польщі, Сербії та Чехії основним джерелом права протягом тривалого часу залишався звичай. Правові звичаї були покладені і в основу перших записів слов'янського права. Певний вплив на розвиток феодального права Болгарії та Сербії зробило право сусідньої Візантії.

Найвідомішим пам'ятником феодального права в Болгарії є «Закон судний людям», складений у 865 р. Поряд з ним у Болгарії діяли церковні збірники права, жалувані грамоти (хрисовули) болгарських царів, а також окремі збірки візантійського права.

Джерелом польського феодального права була Польська Правда XIII ст., або, як її ще називали «Ельблонська книга». Написана вона німецькою мовою як посібник для суддів-хрестоносців у ХІІІ ст. На цей час частина польських селян уже була повністю закріпачена. Іншу частину становлять напіввільні селяни-кмети. У обов'язки останніх входило косіння панського сіна протягом трьох днів у сінокіс та участь їх дружин у зборі зернових під час жнив у панському маєтку. Заможні кмети ще поповнюють стан дрібного рицарства – шляхти, тобто остаточного розмежування між класами ще не відбулося. Віра (грошовий викуп) за убивство кмета, німця-колоніста чи приїжджого складала 30 гривень, життя шляхтича і купця оцінене в 50. За переховування грабіжника або вбивці село колективно сплачувало штраф (кругова порука). Право XIII ст. захищає не лише життя, але й майно заможних класів суворіше, ніж простолюду. Так, крадіжка коня оцінюється штрафом у І 2 гривень, але, якщо кінь князівський, штраф зростає до 70. Крадіжка з будинку селянина чи рицаря-шляхтича карається однаково – 12 гривень, але з князівського підвалу – уже 50. За вбитого, знайденого на території села чи міста, якщо убивця невідомий, несеться колективна відповідальність. Після смерті бездітного рицаря його майно переходить до дружини, після смерті кмета – до пана, а дружині зостається лише постіль.

Серед офіційних кодифікацій привертають увагу Статути Казимира Великого, що були видані у 1347 р. На початку XIV ст. була складена Рожмберзька (Розенберзька) книга – приватний запис діючого чеського права.

Першою відомою пам'яткою чеського права вважаються статути Конрада Оттона (1186–1192), повний текст цього документа не зберігся. В статутах зафіксовані пережитки звичаєвого права, такі як ордалії, «божий суд». Феодал може виставити на поєдинок залежних від нього людей. Якщо під час такого поєдинку чи інших випробувань холоп помирав, за його життя феодал сплачував 200 динаріїв сім'ї покійного (своєрідна віра). Загалом статути Оттона передбачали більш суворі покарання за аналогічні злочини, ніж тогочасне законодавство Київської Русі, Польщі чи Західної Європи. Так, крадіжка у знатної людини каралася смертною карою з конфіскацією майна. Характерно, що духовенство вилучалося з-під юрисдикції королівської влади.

Стосовно пізнішого чеського феодального права дослідники сходяться у тому, що усі відомі кодифікації носять приватний характер. Тобто судді складали ці своєрідні посібники, що називається, для власного користування чи передачі особистого досвіду учням. Офіційної, тобто освяченої авторитетом держави, загальнообов'язкової збірки законів не було (чи, принаймні, не виявлено), її появі опиралося дворянство, головним чином, його верхівка – пани. Відсутність офіційної кодифікації дозволяла чинити суд, залежно від власних уподобань та інтересів.

Найбільш об'ємною приватною кодифікацією вважається «Книга старого пана з Роземберга», датована XIII ст. Вона включає у себе 240 статей. «Ряд земського права» (XIV ст.) налічує 93 статті.

В 1400 р. було укладене «Тлумачення чеського права, написане паном Андрієм з Дуби». У 1507 р. Вікторій Корнеліус уклав «Дев'ять книг про права землі чеської». Як відомо, з другої половини XI ст. Чеське князівство (а згодом королівство), потрапило у васальну залежність від Німецької імперії. Ця обставина зумовлювала паралелі у чеському і німецькому праві. Іншим фактором, що чинив свій вплив на чеське право був авторитет римської католицької церкви та середньовічного канонічного права.

Наступна стадія в розвитку феодального суспільства знайшла своє відображення в сербському «Законнику благовірного царя Стефана» 1349-го року. Такий же характер мали приватні пам'ятники земського права феодальної Чехії – «Ряд земського права» (XIV ст.) і «Виклад чеського земського права» пана Ондрія із Дуби (XIV–XV століття).

Протягом усього Середньовіччя велику роль відігравало міське право. Воно було різновидом звичаєвого права.

Досить рано у великих містах почали складатися норми, які регулювали правові відносини в галузі ремесла і торгівлі всередині міської общини, а також між містом і зовнішнім світом. Норми міського права фіксувалися в хартіях сеньйорів, міських статутах, статутах купецьких гільдій та ремісничих цехів. Застосовувалося це право в міських судових органах. Крім цього, кожна купецька гільдія і кожен ремісничий цех мали свій власний суд.

Дуже часто міста запозичали правові норми один в одного. У Німеччині, наприклад, зразком ставали міські статути Кельна, Магдебурга, Любека та інших великих торговельних центрів. Магдебурзьке право, зокрема, набуло поширення в Сілезії, Галичині, Польщі, а через неї і в Україні.