Причини та наслідки феодальної роздробленості

 

У політичній структурі ранньофеодальної монархії з визріванням феодальних відносин відбуваються серйозні зміни. Економічна роз'єднаність, що виникає з розвитком великого феодального землеволодіння і безперервних роздач земель васалам, спричиняла і політичну роздробленість. Щодалі сильнішими ставали відцентрові сили, відбувалася політична дестабілізація, поривалися зв'язки центру з периферією. Спершу єдині держави починають розпадатися на самостійні та напівсамостійні одиниці, великі феодали відмовляються визнавати верховну владу короля, вважаючи себе повністю самостійними і незалежними. Фактично влада короля обмежується в ці часи рамками його власного домена. Так розпочинається феодальна роздробленість.

З 1056 р. Чеська держава стає політичне роздробленою, держава зрештою розпалася на удільні князівства. Чеські князі були вимушені визнати себе васалами Німецької імперії. В 1419 р. князь Чехії отримав королівський титул, а князівство відповідно стало королівством. Залежність від Німецької імперії в певні періоди історії становила суто номінальний характер, оскільки номінальною була сама влада німецького імператора. В кінці XII ст. князь Оттон Зноймський робить спробу зміцнення королівської влади та обмеження свавілля місцевих феодалів. Однак, саме за Оттона Зноймського бенефіції були закріплені за феодалами в якості спадкових володінь, а духовенство звільнене з-під юрисдикції світської князівської влади. На початку XIV ст. династія Пржемисловичів обірвалася і чеським князем став Ян Люксембургський. Нова династія була вимушена піти на поступки магнатам. Саме в XIV ст. суттєво зміцнюється становий дворянський представницький орган – снем (сейм). З його допомогою магнати утримують свої права і привілеї. Так, спроба короля Карла І, який одночасно був і німецьким імператором, у 1355 р. ввести у дію свій судебник, закінчилася тим, що снем утвердив лише ті статті, що стосувалися прав панів щодо залежного населення.

Польща в цей час переживала період феодальної роздробленості, викликаної тими ж причинами, що й у західних та східних сусідів. У XII ст. вона фактично розпадається на незалежні князівства. Короля Болеслава III Кривоустого в 1138 р. змусили підписати статут про надання майже повної самостійності знаті. Після смерті цього правителя Польська держава була розділена між його чотирма синами. Ще більше права знаті та її імунітети були розширені у т. зв. Ленчинських статутах: посилюється незалежність від королівської влади І князів церкви, тобто вищого духовенства. Після з'їзду у Божикові (1210 р.) прелати вважають себе незалежнимн від світської адміністрації і суду. Канонічне (церковне) право поширюсться на все нові сторони життя. В XIII ст. встановлюється своєрідний звичай на успадкування окремих державних посад представниками відповідних родин феодальної знаті. Тоді ж, у кін. XIII ст., селянство опиняється у залежності від феодалів.

Клас феодалів на цей час поділяється на три основні групи: а) церковні феодали – єпископи, абати крупних монастирів; б) магнати – знать, можновладці; в) шляхта – дрібне рицарство.

Яскравою особливістю класової структури феодальної Польщі був непропорційно високий відсоток шляхти. Якщо у Франції дворяни складали разом з духовенством близько одного процента населення, в Іспанії та Португалії – два-три відсотки, то у Польщі шляхтичів (часто-густо безземельних і неімущих) налічувалося аж 12 відсотків від загальної чисельності населення. Цей прошарок особисто вільного населення становив основу збройних сил держави, допомагав вистояти у безкінечних війнах з агресивними сусідами: німцями, турками, татарами, росіянами. Однак, чисельна шляхетська верства, користуючись своїми привілеями, робила Польську державу практично некерованою, що в кінцевому підсумку і призвело до загибелі останньої.

Існували ще більш негативні наслідки децентралізації. Так, Болгарія в XIV ст., як і інші країни Європи, розпадається на низку феодальних самостійних держав. Знесилена феодальними чварами Болгарія не здатна була чинити серйозний опір загарбникам, і 1396-го року турки поневолили її. Самостійний розвиток Болгарії припинився. Така ж доля спіткала і Сербію, територія якої 1459-го року була включена до складу Османської імперії.

Отже, формування структури державного апарату у країнах південних та західних слов’ян мало свої особливості. Це визначалося економічним та політичним розвитком країн.

Певні тенденції прослідковуються у влаштуванні вищих органів влади на зразок інших іноземних країн. Адже багато країн південних та західних слов’ян або перебували під владою іноземних держав, або сильно відчували на собі їхній вплив, зокрема Болгарія та Сербія певні чинники будівництва та розвитку вищих органів влади у новостворених державах запозичили у Візантії, Чехія у Німеччини. Іноземними впливами визначалалася певна спрямованість у роботі вищезгаданих органів влади.

Процес феодальної роздробленості безумовно відіграв негативну роль у державнобудівничому процесі та все ж таки дав поштовх новітнім нововведенням на ниві державо та законотворчої діяльності.