Формування і розвиток феодальних суспільно-економічних відносин. Сутність сюзеренітету – васалітету

 

Приблизно в той же час, коли виникали перші державні об’єднання на теренах Західної Європи, утворюються феодальні держави у країнах Центральної, Південно-Східної та Східної Європи.

На Балканському півострові на основі об'єднання союзу «Семи слов'янських племен» з протобулгарами вже в VII ст. виникає Перше болгарське царство, а в ІХ–Х століттях тут перемагає феодальний лад.

У VIII-Х століттях з'являються перші сербські князівства, серед яких найбільш відомі Рашка та Зета. У XII ст. сербські землі об'єднуються в єдине князівство, яке в 1217 р. перетворюється на королівство.

Поява держави на польських землях датується скоріше всього Х століттям, підтвердженням чому є князювання Мешка І (960 – 992 рр.). з династії П'ястів. Він об'єднав під своїм керівництвом Мазовію, Помор'я і Сілезію, населені племенами мазовшан, віслян і поморян. За його правління було прийняте і християнство. Згідно легенді, семирічний Мешко осліп і прозрів лише після того, як йому обрили голову. Це було витлумачено як свідчення того, що у його королювання Польща буде осяяна великим світлом. Однак, на перших порах він терпів поразку за поразкою, розважаючись з наложницями замість того, щоб будувати державу. Лише після прийняття християнства та одруження на дочці богемського короля Болеслава (цей шлюб облаштувала римо-католицька церква) справи відразу пішли на краще. Щоправда, уже за правління Мешка папа призначив для Польщі двох архієпископів, заснував 7 єпископств та безліч церков. З цього часу Польща стає однією з найрелігійніших країн світу, де духовенство активно втручається у питання внутрішньої і зовнішньої політики.

Дружина Мешка І не була великою, вона налічувала близько 3 тис. воїнів. Дружинники одержували від короля утримання (зброя, коні, харч, одяг, гроші), але не денні володіння, як це було у Західній Європі. Його наступник Болеслав І Хоробрий (992–1025) включив до складу Польської держави Словаччину, Моравію, Чехію. Болеслав був тестем київського князя Святополка Окаянного (1015–1019), братовбивці, чиє правління проходило у боротьбі з новгородським князем Ярославом, майбутнім Ярославом Мудрим. Надаючи допомогу Святополку, Болеслав зайняв Київ, пізніше поляки аж до 1031 р. скуповували Червенські міста, тобто сучасну Західну Волинь і Галичину. Після усобної боротьби, що розпочалася по смерті Болеслава, на польський трон не без допомоги Ярослава Мудрого зійшов Казимир Одновитель.

Найдавнішою державою слов'ян на території сучасної Чехії було т зв. князівство Само (623–658 рр.) – об'єднання чесько-моравських племен, назване за іменем свого творця. Після розпаду цього князівства на початку ІХ ст. виникло Великоморавське князівство. Так маємо твір «Про звернення баварів та хорутан», що створений в оточенні Зальцбурзького архієпископа і є єдиним джерелом про першого князя та землі, що стали ядром Великої Моравії. Зокрема у документі говориться: «В цей час прийшов до Ратібода деякий Прибіна, вигнаний Моймиром, князем мораван на Дунаї… Король дав Прибіні як бенефіцій частину Нижньої Паннонії біля річки Зали. З тих пір він почав тут жити та будувати місто в болотах у річки Сали. Для нього колись архієпископ Адалрам в його власних володіннях за Дунаєм в місті, що називалося Нітра, освятив костьол.» Останнє проіснувало до 906 р., коли впало під ударами угорців. Ще до остаточної загибелі Великоморавської держави з її складу виділилося Чеське князівство (896 р.) зі столицею в Празі. Правляча династія Пржемисловичів намагалася відстояти незалежність Чехії. Князь Пржемисл І прагнув обмежити сепаратизм феодалів.

Ранньофеодальна монархія – це період виникнення і становлення феодального суспільства, феодальної держави і права. Як ранньофеодальну монархію можна характеризувати історію феодальної Болгарії (VII–XIV століття) та Сербії (XII–XIV століття), а також перший період у розвитку феодальної Польщі (ІХ–XIV століття) та Чехії (Х–ХІУ століття).

У Болгарії в IX-Х століттях селянство складалося з трьох подібних груп; баштинників, які зберігали свою батьківську ділянку землі і особисту волю, париків – кріпаків, що відбували панщину і несли інші повинності, і отроків-рабів, посаджених на землю. Такі самі групи існували в XII–XIII століттях у Сербії і відповідно називалися: себри, меропхи та отроки (раби). В Чехії у IX–XI століттях це були вільні «дедичі», покріпачені «седляки» і отроки-раби. Так само розвивалася феодальна залежність селянства в Польщі.

За рахунок злиття старої родоплемінної аристократії і нової знаті, яка отримувала від короля земельні пожалування за військову та іншу служби, відбувалося формування соціальної верхівки суспільства – феодалів-землевласників. Дуже рано до них приєднується і духівництво, земельні володіння якого швидко зростають.

Водночас відбувалася консолідація панівної верстви феодалів. У процесі згуртування землевласників в окрему групу виникає особлива форма взаємовідносин між ними у вигляді сюзеренітету-васалітету. В результаті формується своєрідна ієрархічна драбина за розрядами феодалів. Кожен розряд фіксував титул або ранг. Права, привілеї, обов'язки феодала визначалися тією сходинкою, яку він займав на цій ієрархічній драбині.

В основу зв'язків між сюзереном (господарем) і васалом (слугою) були покладені поземельні відносини, а саме – наділення сюзереном (сеньйором) своїх васалів за службу землею. Річ у тім, що великі феодали аж ніяк не прагнули зберегти за собою, залишити у своєму безпосередньому користуванні якомога більше землі. Їхня суспільна вага і сила визначалися значною мірою кількістю слуг-васалів. Тому феодал, як правило, зберігав за собою лише частину земельних угідь, що становили його домен (маєток), а решту земель передавав як винагороду за службу своїм васалам.

Взаємовідносини між сюзереном і васалом оформлялися у вигляді договору, який укладався публічно шляхом урочистого обряду в присутності всіх васалів даного сюзерена. Такі васальні договори фіксували основні правила та обов'язки сторін. Сюзерен поряд з наданням земельного володіння повинен був забезпечити васалу захист, радитися з ним, вирішувати його суперечки з іншими васалами і т.д. Головним обов'язком васала була вірність своєму сюзеренові і військова служба, строк якої з XI ст. складав сорок днів на рік. Васал також брав участь у судових та інших зборах сюзерена, зустрічав і пригощав сюзерена у своїх володіннях, робив грошові внески (викуп сюзерена із полону, подарунок на честь посвячення сина сюзерена в лицарі та ін.). Згодом васальні відносини стали переходити в спадщину за умови виплати спадкоємцем певної суми грошей (рельєфу).

Подібна феодальна градація існувала і серед німецьких феодалів: герцог, князь, граф, лицар тощо, що була притаманна і західнослов’янським країнам, особливо Чехії. Правовий пам'ятник Німеччини XIII ст. «Саксонське зерцало» нараховує сім таких рангів (військових щитів), на які підрозділяються німецьке дворянство і духівництво; король, єпископи, абати, світські князі, сеньйори, їх васали тощо.

У Німеччині діяла класична формула васалітету: «Васал мого васала не мій васал». Це значило, що васал повинен був зберігати вірність тільки по відношенню до свого безпосереднього сюзерена, від якого він отримав землю і якому він давав клятву вірності.

Небагато щаблів налічувала феодальна ієрархія в країнах Центральної та Південне-Східної Європи. Так, у Болгарії феодальна знать, так звані «боляри», мала своїх васалів – «боляр малих». Подібні взаємовідносини між феодалами існували і в Чехії, де пани, владики, земани становили щаблі васальної ієрархії. Подібна градація була і в Сербії. Характерна для Західної Європи система сюзеренітету-васалітету (король – герцог – граф – рицар-шевальє) у Польщі не склалася. Усі дворяни з точки зору права були рівні між собою, усі зобов'язані службою королеві (а не своєму сюзерену, як це було у Західній Європі). Королі постійно надавали, а потім підтверджували права феодалів. Так у грамоті короля Яна Люксембургського, що став на чеському престолі і почав нову династію, підтверджуються права моравських феодалів: «Ми бажаємо права та звичаї князів, панів, лицарів, клирикыв, які вони отримали від наших попередників, вважати дійсними, охороняти та незмінно підтримувати».