Класифікація форм і видів зайнятості

Будь-який вид зайнятості людина відповідно до Конституції України (ст. 43) і міжнародних норм обирає добровільно, за винятком зайнятості примусової за вироком суду або надзвичайного стану чи інших випадків, якщо такі зумовлені законом [7].

Види зайнятості класифікуються за різними ознаками. Найбільш вдало, на нашу думку, їх класифікує доцент Київського національного економічного університету В.М. Петюх [8]. Він поділяє зайнятість за такими ознаками:

за формою організації робочого часу - повна, неповна, видима, невидима, добровільна, вимушена;

за статусом - первинна і вторинна;

за характером організації робочих місць та робочого часу - стандартна і нестандартна;

за стабільністю трудової діяльності - постійна, тимчасова;

за формою правового регулювання - легальна, нелегальна, нерегламентована.

Крім повної зайнятості за формою організації робочого часу особи, існує поняття неповної зайнятості.

Неповна зайнятість може бути добровільною з використанням неповної робочої зміни (тижня) за згодою або бажанням працівника. Вона має соціальний характер (пенсіонери; певною мірою забезпечені громадяни; люди, у яких погіршилося здоров'я; мати, яка має неповнолітніх дітей та ін.). Але може бути неповна вимушена зайнятість (приховане безробіття). Вона має організаційно-економічний характер, тобто виникає через різні виробничі та бізнесові негаразди (несвоєчасне постачання сировини, матеріалів, комплектуючих; зниження збуту продукції; різні внутрішньо-змінні і цілодобові простої тощо). На жаль, вимушена неповна зайнятість є «візитною карткою» ринку праці України. Її особливо великі масштаби припадали на 1993-1996 рр., сягаючи за даними вибіркових обстежень від 25 до 50% чисельності зайнятих.

Видима неповна зайнятість - поняття, яке використовується статистикою. Це - зайнятість, яку можна виміряти через заробітну плату або шляхом вибіркових обстежень.

Невидима неповна зайнятість - поняття аналітичне, яке використовується для відображення порушення рівноваги між робочою силою та іншими факторами виробництва. Її можна встановити за низькими доходами і низькою продуктивністю праці.

Первинна зайнятість - це зайнятість громадян за основним місцем роботи (там, де знаходиться трудова книжка). Вона має бути основним джерелом доходів. Хоч додатковою зайнятістю може бути нерегламентована зайнятість, доходи від якої нерідко вищі, ніж за основним місцем роботи; первинна зайнятість у такому випадку більше служить для легального визначення особи як працюючої, ніж основним джерелом доходів.

До вторинної зайнятості належить зайнятість додаткова, на іншому підприємстві або не регламентована з метою отримання додаткових доходів.

Стандартна зайнятість - це зайнятість на конкретному робочому місці зі стандартами законодавчо встановленого часу роботи, з визначеним початком і кінцем робочого дня.

До нестандартної відносять зайнятість, яка не має певних стандартів і повної регламентації робочого часу. Це - тимчасова, сезонна зайнятість, самозайнятість громадян та їх сімей, сезонна робота тощо.

Постійна зайнятість - зайнятість на постійному місці роботи.

Тимчасова зайнятість пов'язана з тимчасовим характером роботи, а також з разовими епізодичними роботами особи.

Легальна або регламентована це зайнятість пов'язана законодавством, регламентована державними законодавчими актами і така, від якої сплачуються податки. Сюди входить робота найманих працівників в організаціях будь-якої форми власності і господарювання, індивідуальна трудова діяльність і інші види зареєстрованої діяльності.

Нерегламентована (іноді неформальна) зайнятість, це не регламентована державними актами діяльність громадян, яка виключена зі сфери офіційних соціально-трудових відносин, здійснюється без укладання письмового трудового договору, не враховується державною статистикою і така, від якої не сплачуються податки. Вона включає різні види торгівлі поза межами встановлених для цього норм і правил, «економічний» туризм, виготовлення в домашніх та різних непристосованих умовах харчових продуктів з місією продажу, «дикі» бригади будівельників і ремонтників, неліцензійне репетиторство та інші види дозволеної, але прихованої від реєстрації діяльності. Нерегламентована зайнятість не тотожна кримінальній, але знаходиться на її межі. Так, незареєстрована охороно - торгівельних точок іноді використовується для вимагання боргу, рекету і стає прямим криміналом.

Нерегламентована зайнятість через її величезні масштаби (за різними оцінками, від 3 млн. до 7 млн. нерегламентованих зайнятих громадян з урахуванням вторинної зайнятості) суттєво впливає на формування ринку праці і взагалі на соціально-економічні та психологічні процеси, які відбуваються в суспільстві. Головна загроза її (разом із прихованим безробіттям) - погіршення трудової моралі, декваліфікація робочої сили, втрата професійних інтересів і навичок, розширення тіньової економіки та маргіналізація значної частини суспільства. Однак нерегламентована зайнятість значною мірою знімає з держави турботу стосовно працевлаштування громадян. Цей момент слід використати, зважуючи на те, що особи, зайняті нерегламентовано, виконують переважно корисну незаборонену працю, а тому поступово на різних пільгових умовах необхідно регламентувати такі види діяльності. Це, до речі, вже розпочато в державі [8].

Нелегальна зайнятість мас за мету приховати або заборонені види діяльності (підпільне виготовлення зброї, вибухових пристроїв, наркотиків, ліків, горілки тощо), або незаконне наймання працюючих та їх надмірну, майже рабську експлуатацію.

Якщо нерегламентована зайнятість має за мету лише укриття доходів, то нелегальна, крім цього, ще й укриття самої забороненої діяльності та зайнятих нею громадян. Принциповою основою формування і розвитку «чорного» ринку праці (нерегламентована і передусім нелегальна зайнятість) завжди є особиста (колективна) власність і відповідна заінтересованість певної групи людей в одержанні незареєстрованих доходів [9].

Слід також підкреслити головну характеристику зайнятості за її соціально-економічною суттю. В такому аспекті зайнятість може бути продуктивною і непродуктивною.

Продуктивна зайнятість (іноді вживають термін - ефективна) - це така діяльність, яка за рахунок корисної і високопродуктивної праці створює необхідні для розвитку суспільства ресурси і дає працівникові дохід не менший, ніж потрібно для відтворення його фізичних, інтелектуальних і професійних якостей, тобто, як мінімум, дає можливість простого відтворення робочої сили.

Зайнятість, яка не відповідає цим критеріям, є непродуктивною. До неї можна віднести виробництво бракованої і неліквідної продукції, зайнятість у тіньовій економіці, нерегламентовану і нелегальну діяльність. Тіньова економіка, нерегламентована та нелегальна зайнятість не відраховують кошти від своєї діяльності, не даючи тим самим суспільству ресурсів, а тому не відповідають головному критерію продуктивної зайнятості [9].

У даному випадку визначення продуктивної зайнятості, яке відповідає нормам Міжнародної організації праці, має не тільки економічний аспект. Тому під продуктивною розуміється зайнятість також в інших сферах, яка безпосередньо або опосередковано впливає на зростання продуктивності. Це - наука, освіта, культура, спорт, медицина тощо, тобто суспільно-корисна діяльність поза межами матеріального виробництва.

Перехід до ринкових відносин в Україні потребує нової концепції зайнятості та ефективного відтворення трудового потенціалу в кожному регіоні, орієнтації не на "усереднену" людину, а на конкретні соціальні та демографічні прошарки населення.

Регіональні особливості зайнятості визначаються системою показників, основними серед яких є:

частка трудоактивного населення (в кількісній і якісній оцінці) в структурі населення регіону;

регіональний рівень безробітних;

виробництво ВНП на одного працюючого в регіоні;

рівень заробітної плати, сукупного доходу на одного зайнятого в регіоні;

показники міграційних процесів (місто - село; між регіонами; в середині галузей і сфер зайнятості регіону) [10].

Конвенція Міжнародної організації праці (1988 р.) про сприяння зайнятості й захисту від безробіття передбачає, що держави, які до неї приєдналися, всіма відповідними засобами здійснюватимуть політику сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості [5].

Зайнятість населення України має забезпечуватися шляхом проведення активної соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення потреб у добровільному виборі виду діяльності, стимулювання створення нових робочих місць і розвитку підприємництва.

З метою забезпечення зайнятості населення в Україні передбачено комплекс заходів, серед яких найважливіші такі:

інвестиційні та податкові заходи, спрямовані на раціональне розміщення продуктивних сил, підвищення мобільності трудових ресурсів, заохочення підприємництва, створення нових технологій, нових малих підприємств, застосування гнучких режимів праці (скороченого робочого дня, роботи дома та ін.), що сприяють збереженню і розвитку системи робочих місць;

забезпечення прав та інтересів працівників через удосконалення законодавства про зайнятість населення і працю, створення сприятливих умов на виробництві;

проведення аналітичних і наукових досліджень економічної структури і прогнозування змін у якості й розподілі робочої сили;

регулювання зовнішньоекономічної діяльності в частині залучення і використання іноземної робочої сили на основі квотування й ліцензування, а також забезпечення своїм громадянам права працювати за кордоном;

сприяння (з боку підприємств, установ і організацій усіх форм власності) при потребі створенню додаткових робочих місць, а також поліпшенню умов праці в суспільному виробництві.

У реалізації цих заходів особливе місце належить державним і територіальним програмам зайнятості населення, державним службам і фонду сприяння зайнятості, відповідним координаційним комітетам за участю профспілок, власників підприємств [11].

Зворотнім поняттю „зайнятість” є поняття „безробіття”. Західні економічні школи дотримуються різних поглядів на суть та причини безробіття. Так, класичний аналіз не вбачає у безробітті серйозної економічної проблеми, оскільки причиною його вважає надто високу заробітну плату, а в умовах вільного ринку такий стан довго зберігатися не може. Дійовим заходом проти безробіття вважається зниження заробітної плати до рівня економічної рівноваги [12].

Кейнсіанський підхід до розуміння проблеми вбачає причини безробіття у недостатньому сукупному суспільному попиті. Держава, підвищуючи доходи або знижуючи податки, може збільшити в економіці сукупний попит, що зумовить зростання попиту на робочу силу, а це, в свою чергу, знизить рівень безробіття [3].

Сутність іншого пояснення причин безробіття випливає з того, що безробіття вважають наслідком деформації та негнучкості ринку праці. В цьому випадку важливими заходами щодо подолання безробіття є створення гнучкішої структури заробітної плати, проведення на ринку робочої сили стимулюючої політики, яка за допомогою бірж праці, перекваліфікації тощо з'єднає безробітного з вільним робочим місцем [3].

Безробітними вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають підходящої роботи, заробітку (трудового доходу), зареєстровані у державній службі зайнятості та отримують відповідну грошову допомогу, дійсно шукають роботу та здатні приступити до неї.

Підходящою вважається робота, яка відповідає освіті, професії (спеціальності), кваліфікації працівника і надається в тій самій місцевості, де він мешкає. Заробітна плата й інші умови праці повинні відповідати середньому рівню за даною професією. У разі неможливості надати таку роботу безробітному служба зайнятості може запропонувати йому пройти професійну перепідготовку або підвищити кваліфікацію з урахуванням його здібностей, колишнього досвіду і доступних для нього засобів навчання.

Безробіття характеризується двома основними показниками: рівнем і тривалістю.

Рівень безробіття обчислюється як частка офіційно зареєстрованих повністю безробітних від кількості самостійного працездатного населення (такого, що живе переважно на доходи від своєї праці):

 

 1.1.

 

Рівень безробіття характеризується незадоволеним попитом на робочі місця. Проте він не дає повного уявлення про ситуацію у сфері зайнятості. Недоліками цього показника є те, що часткова зайнятість, а також не включення до нього тих, хто втратив надію на отримання роботи, занижує офіційний рівень безробіття. Приховування інформації про зайнятість, наприклад у тіньовій економіці, завищує показник безробіття. Тому для його оцінки треба знати не тільки кількість людей, позбавлених роботи, а й те, протягом якого часу вони перебувають у такому стані, тобто тривалість безробіття.

Рівень безробіття прямо пропорційний рівню звільнення (показнику частки зайнятих, які щомісячно втрачають роботу) і обернено пропорційний рівню працевлаштування (показнику частки безробітних, які щомісячно знаходять роботу) [1].

Розрізняють природне і вимушене безробіття. Природне безробіття є добровільним і фрикційним.

Добровільне безробіття виникає внаслідок того, що робітники не хочуть працювати за пропоновану їм заробітну плату, але стали б до роботи, якби вона була вищою.

Фрикційне безробіття пов'язане з постійним рухом населення з одного регіону в інший, зі зміною професій. Для нього характерний стан пошуку або чекання роботи в недалекому майбутньому.

Свобода вибору виду і місця діяльності є об'єктивною передумовою фрикційного безробіття. Щоб запобігти цьому, ринок робочої сили повинен своєчасно забезпечувати продаж і купівлю робочої сили.

Рух кадрів - неодмінна умова сучасного виробництва. Працівники можуть на деякий час відволікатись від безпосередньої участі у виробничому процесі (пошук нового місця роботи, пов'язані з цим просторові переміщення, час на навчання і перепідготовку, народження і догляд за дитиною тощо). Така незайнятість - цілком нормальне явище, що супроводжує кадрові переміщення. Важливо лише, щоб це відволікання не було надто тривалим і не охоплювало б одночасно великі маси людей [13].

Вимушене безробіття зумовлене перепадами ринкової кон'юнктури і різниться своєю тривалістю. Воно виникає в умовах негнучкої ціни робочої сили за наявності фіксованої заробітної плати. Якщо надто висока з позицій ринкової рівноваги оплата праці не знижується, то виникає надлишкова пропозиція робочої сили. Тільки частина робітників отримує місце, решта стають вимушено безробітними. Якщо людина не може знайти роботу більше року, безробіття вважається довгостроковим. Воно переходить у так зване застійне безробіття, наслідком якого є втрата трудових навичок, а часто й розпад соціально-психологічних основ особистості.

Вимушене безробіття буває сезонне, технологічне, конверсійне. Сезонне безробіття виникає внаслідок сезонності праці в деяких галузях (сільське господарство, будівництво, туризм тощо). Технологічне безробіття пов'язане з ліквідацією робочого місця внаслідок модернізації, раціоналізації виробництва. Конверсійне безробіття пов'язане із скороченням галузей воєнно-промислового комплексу та перепрофілюванням.

Конверсійне і технологічне безробіття є проявом структурного безробіття, яке охоплює тих працівників, чия кваліфікація, навички і вміння не можуть бути використані на нових робочих місцях. Передумовами структурного безробіття є зміни у структурі суспільного попиту на робочу силу внаслідок науково-технічних, технологічних зрушень і зміни у структурі споживчого попиту [13].

Якщо фрикційне безробіття передбачає наявність навичок, які можна продати, то люди, які втратили роботу внаслідок структурних змін, не зможуть одержати її без попередньої перепідготовки, додаткового навчання, а той зміни місця проживання. Тому структурне безробіття має більш довгочасний характер, ніж фрикційне.

Крім фрикційного та структурного безробіття розрізняють циклічне безробіття, зумовлене економічною кризою, спадом виробництва. Коли сукупний попит на товари і послуги зменшується, зайнятість скорочується, а рівень безробіття зростає, тобто циклічне безробіття пов'язане з дефіцитом попиту [13].

Суспільне виробництво України в умовах переходу до ринкових відносин перенасичене робочою силою. За підрахунками спеціалістів, потенціальний надлишок її - надзайнятість - становить 18-20 відсотків. Це означає, що з кожним роком процеси вивільнення робочої сили торкатимуться все більшого числа людей і цілих колективів, інтереси яких можуть і не збігатися. Головне завдання системи захисту від безробіття в цих умовах - боротьба із соціальним утриманством, стимулювання людини до пошуків роботи і перенавчання, а також надання їй необхідної при цьому допомоги [1].

В цілому безробіття, як економічне і соціальне явище ринкової економіки, є виявом відносного перенаселення, появою відносно зайвих людей. Проте це не абсолютне перенаселення, а тільки відносно потреб у робочій силі для прибуткового ведення підприємницького господарства [14].

Невід'ємною складовою системи регулювання ринку праці має стати спрямованість зовнішньо-економічної політики не просто на підтримку вітчизняного виробника ( стимулювання експорту товарів і послуг), а насамперед продукції кінцевого споживання, високотехнологічних товарів. Протекціоністські заходи мають застосовуватися перш за все щодо імпорту тих товарів, які за якістю і кількістю можуть конкурувати на зовнішньому ринку і на які відсутня монополія на внутрішньому ринку України [15].

Важливе місце серед економічних важелів регулювання ринку праці належить податковій системі. Податки впливають на обсяг споживчих витрат домогосподарств, інвестицій, чистого експорту, які зростають при зниженні податкового тиску. До того ж слід погодитися з ученими - прихильниками теорії економіки пропозиції стосовно того, що зниження податків впливає не тільки на збільшення сукупного попиту, але й на піднесення пропозиції таких факторів виробництва, як підприємництво і робоча сила, що в кінцевому підсумку збільшує зайнятість. На жаль, в Україні протягом перших дванадцяти років здійснення економічних реформ податковий тягар посилювався. Незважаючи на численні, можна навіть сказати - масові рекомендації науковців, що лунали вісь цей час, урядовці, не розуміючи складної залежності бюджетних надходжень від системи оподаткування, надмірно збільшували податковий тиск. І тільки після позитивного прикладу реформування податкової системи Російської Федерації ставка оподаткування прибутку в нашій країні була знижена. Але й тепер податкова система залишається важкою, надзвичайно складною і незрозумілою для платників, про що свідчить, зокрема, занадто велика тіньова економіка. Найбільше проблем викликає податок на додану вартість, який не має жодного відношення до цієї вартості. З точки зору автора, необхідно за прикладом європейських країн спрощувати податкову систему через перехід на пряме оподаткування сукупного валового прибутку сім'ї з урахуванням всіх його джерел. Це дасть змогу уникнути подвійного оподаткування, спростити нарахування податків, яке ведеться не на проміжних стадіях одержання прибутку, а на кінцевій стадії, обмежити всевладдя податкових чиновників. У підсумку це спричинить, по-перше, зростання сукупного попиту, по-друге, збільшення сукупної пропозиції, насамперед через посилення мотивації до праці шукачів роботи, до бізнесу - підприємців.

Потребує вдосконалення правовий механізм сприяння зайнятості населення. Йдеться про правові норми, які б регламентували дії держави щодо використання загальноекономічних регуляторів попиту на робочу силу, поєднували, як зазначалося, інвестиційну, кредитно-грошову, зовнішньоекономічну, податкову і бюджетну політику з політикою зайнятості, визначали б відповідальність за недостатню ефективність заходів при зростанні безробіття.

Потребують посилення також правові норми, спрямовані на підвищення активності в пошуку роботи самих безробітних,сприяння громадянам у підборі підходящої роботи й підвищення їх конкурентоспроможності. Йдеться про забезпечення суб’єктів ринку праці інформацією про вакантні робочі місця і про осіб, які шукають роботу; навчання безробітних, працевлаштуванню яких заважає брак навичок з пошуку роботи, потрібних прийомів і методів; створення для людей, які шукають роботу, можливості одержати послуги з професійної орієнтації і професійної освіти; активізацію зусиль у пошуку роботи і підготовці до нової роботи тих безробітних, які не проявляють необхідної активності, а можливо, взагалі опустили руки.

Найважливішою складовою інституційної підсистеми регулювання ринку праці є соціальне партнерство, потенціал якого в Україні використовується не повною мірою. На місцевому рівні воно майже відсутнє і не сприяє об'єднанню зусиль місцевих органів влади, підприємств, профспілок, центрів зайнятості у розв'язанні конкретних проблем зайнятості населення. Зокрема, йдеться про залучення безробітних до самозайнятості шляхом створення сприятливих умов для їх реєстрації як підприємців, мікрокредитування, участі в діяльності бізнес - центрів і бізнес - інкубаторів. На місцевому рівні доцільно впровадити систему оперативного реагування на групове (від трьох і більше працівників) вивільнення - вжиття інтенсивних попереджувальних заходів, поки громадяни ще працюють (відразу після надходження відомостей про скорочення штатів). Ця система має включати ознайомлення працівників, які підлягають вивільненню, з інформацією центрів зайнятості про вакансії, що є на інших підприємствах, одержання консультації психологів, участь у семінарах з техніки пошуку вакансій, заходи з підвищення кваліфікації і перекваліфікації. Усе це, по - перше, прискорить працевлаштування, по-друге, зменшить психологічний стрес і знизить моральний дискомфорт працівників [14].

 

1.3 Політика держави щодо регулювання зайнятості населення

 

Трансформація економіки України у соціально орієнтоване ринкове господарство значною мірою залежить від досконалості механізмів реалізації стратегії і тактики регіональної політики в галузі формування і функціонування ринку праці. Централізоване регулювання ринку праці в державі має певні організаційні, матеріально - технічні і фінансові обмеження і тому активна політика держави у сфері праці може бути більш дієвою, якщо повною мірою будуть враховуватися економічні, соціальні, демографічні та інші особливості й відповідні пріоритети розвитку кожного конкретного регіону, в даному випадку Харківського.

Структурна перебудова економіки України, передача все більших прав в економічній і соціальних сферах з центру в регіони підвищує відповідальність останніх за ефективне вирішення повного комплексу питань життєдіяльності людей. Розширення і закріплення прав власності регіонів і різних суб’єктів господарювання на ресурси, розвиток місцевої ініціативи у підприємницькій діяльності на місцях, створення реального конкурентного середовища у виробництві і реалізації товарів та послуг - найважливіші умови ефективного формування та функціонування ринку праці, розвитку системи зайнятості населення кожного регіону.

Згадані перетворення нині не завжди супроводжуються створенням відповідних умов для ефективного використання трудового потенціалу регіону. Тому вивчення регіональних аспектів проблеми, обґрунтування пріоритетних напрямів реалізації регіональної політики зайнятості, а також розробка відповідних пропозицій щодо шляхів їх здійснення залишаються актуальними.

Аналіз сучасного стану регіональних ринків праці дає можливість дійти висновку, що ефективний механізм їх регулювання має включати досить різнопланові та диференційовані за силою впливу підсистеми, не обмежуючись лише загальною сферою зайнятості 23.

Результатом функціонування регіонального ринку праці є формування певного рівня і структури зайнятості населення. При цьому методологічно важливим принципом є те, що зайнятість в ринковому господарстві має формуватись переважно на основі самостійного працевлаштування. Це означає, що ринок праці має носити відкритий характер, оскільки природними причинами зміни місця роботи має бути прагнення людини покращити свої умови й оплату праці. Держава повинна допомагати людини здійснити ці прагнення. Тому держава регулює і організовує зайнятість населення. Основними принципами державної політики згідно Закону України ”Про зайнятість населення” є:

забезпечення рівних можливостей усім громадянам, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії, в реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів і суспільних інтересів;

сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню безробіттю, створенню нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;

координації діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямами економічної і соціальної політики на основі державної та регіональних програм зайнятості;

співробітництва професійних спілок, асоціацій підприємців, власників підприємств, установ, організацій або уповноважених ними органів у взаємодії з органами державного управління в розробці, реалізації та контролі за виконанням заходів щодо забезпечення зайнятості населення;

міжнародного співробітництва у вирішенні проблем зайнятості населення, включаючи працю громадян України за кордоном та іноземних громадян в Україні [3].

Щоб створити умови для повного здіснення громадянами права на працю держава передбачає:

заходи інвестиційної та податкової політики, спрямовані на раціональне розміщення продуктивних сил, підвищення мобільності трудящих, створення нових технологій, заохочення підприємництва, створення малих підприємств і застосування гнучких режимів праці та праці вдома, інші заходи, які сприяють збереженню і розвитку системи робочих місць;

забезпечення прав і інтересів працівників, створення сприятливих умов на виробництві, вдосконалення законодавства про зайнятість населення і працю;

проведення аналітичних та наукових досліджень структури економіки і прогнозування наступних змін якості й розподілу робочої сили;

регулювання зовнішньоекономічної діяльності в частині залучення і використання іноземної робочої сили в Україні на основі квотування і ліцензування;

сприяння в разі н6еобхідності створенню додаткових робочих місць підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності, а також поліпшенню умов праці у суспільному виробництві;

організацію професійної орієнтації.

З метою сприяння зайнятості населення, задоволення потреб громадян у праці Кабінетом Міністрів України і виконавчими комітетами місцевих державних адміністрацій, виконавчими органами відповідних рад розробляються річні та довгострокові державні та територіальні програми зайнятості населення. Програма зайнятості - це програмний документ діяльності служби зайнятості. Заходи програми, підкріплені відповідним фінансуванням, є дієвим інструментом реалізації політики зайнятості, спрямованої на стабілізацію ринку праці, зниження соціальної напруги суспільства.

Державна програма зайнятості населення на 2005-2010 роки спрямована на виконання завдань, визначених Законом України "Про зайнятість населення".

Програма розроблена, виходячи з основних параметрів економічного розвитку України до 2010 року. Вона визначає основні напрями державної політики зайнятості в Україні на період до 2010 року і прогнозні показники національного ринку праці.

Необхідною умовою реалізації Програми є взаємозв'язок політики зайнятості та економічної політики держави, консолідація зусиль усіх гілок влади, об'єднань роботодавців і профспілок щодо сприяння вирішенню проблеми зайнятості населення. Програма передбачає посилення відповідальності органів влади і соціальних партнерів за реалізацію політики зайнятості.

Завдяки позитивним зрушенням в економіці країни та вжитим заходам щодо сприяння зайнятості населення намітилась позитивна тенденція до поліпшення ситуації на ринку праці:

збільшено обсяги та рівні зайнятості серед економічно активного населення у віці 15-70 років та у працездатному віці;

зменшено обсяги та знижено рівні безробіття населення у віці 15-70 років та у працездатному віці;

уповільнено темпи та зменшено обсяги вивільнення працівників з підприємств, установ і організацій;

істотно зменшено чисельність працівників, які знаходились в адміністративних відпустках або працювали на умовах неповного робочого часу (дня або тижня);

збільшено обсяги надання соціальних послуг незайнятому населенню, зареєстрованому в державній службі зайнятості, зокрема обсяги працевлаштування безробітних.

Необхідною передумовою подальших позитивних зрушень на ринку праці у 2005-2010 роках є врегулювання наступних питань:

посилення відповідальності та підвищення ролі органів виконавчої влади всіх рівнів у реалізації державної політики зайнятості.

професійної підготовки спеціалістів та кваліфікованих робітників у відповідності до потреб ринку праці;

збереження ефективно функціонуючих і створення нових робочих місць;

підвищення якості робочої сили та професійно-кваліфікаційної збалансованості попиту та пропонування робочої сили;

посилення мотивації до легальної продуктивної зайнятості;

детінізації відносин у сфері зайнятості;

створення умов для самостійної зайнятості населення і розвитку підприємницької ініціативи;

підтримка регіонів з несприятливою ситуацією на ринку праці;

сприяння зайнятості та соціального захисту населення у монофункціональних містах і шахтарських регіонах;

сприяння зайнятості та соціального захисту сільського населення в умовах реорганізації агропромислового комплексу;

сприяння зайнятості та соціального захисту військовослужбовців, вивільнених внаслідок реформування збройних сил України;

сприяння зайнятості та соціального захисту населення, яке постраждало внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС;

реалізації гарантій щодо працевлаштування громадян працездатного віку, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці (молоді, жінок, інвалідів);

сприяння зайнятості та забезпечення соціального захисту зареєстрованих безробітних;

легалізації міждержавних трудових міграцій та посилення соціального захисту громадян України, які працюють за кордоном.

Реалізація означених напрямів розглядається в контексті природного руху населення, (очікується зниження середньорічної чисельності наявного населення з 47,8 млн. осіб у 2008 році до 46,2 млн. осіб у 2008 році); внутрішніх соціально-економічних чинників активізації зайнятості (очікується, що номінальний ВВП зросте за 2005-2008 роки в 1,3 рази; середньорічні темпи приросту продукції промисловості складуть 8-12 відсотків, а продукції сільського господарства 3-4 відсотки); соціально-економічних наслідків входження України до Світової організації торгівлі (наприкінці 2009 року - початку 2005 року або наприкінці 2005 року); вступу України до Єдиного економічного простору (ЄЕП).

Входження України до СОТ пов’язане з інтенсифікацією ринку праці, необхідністю підвищення якості та кваліфікації робочої сили, зростанням чисельності безробітних (на початковому етапі інтеграції). Позитивними сторонами щодо зайнятості може бути підвищення попиту на робочу силу на окремих підприємствах (за умови випуску конкурентоспроможної продукції і розширення обсягів виробництва), а негативними - скорочення неефективних робочих місць і вивільнення значної кількості працівників [43].

Формування Єдиного Економічного Простору в частині створення спільного ринку праці із вільним переміщенням робочої сили відкриє доступ працездатним громадянам України до ринків праці країн-членів ЄЕП. Ці процеси зменшать тиск на ринок праці України, але потребуватимуть розробки додаткових заходів щодо посилення соціального захисту трудових мігрантів-громадян України.

Рух робочої сили на загальному ринку праці ЕЄП регламентуватиметься низкою нормативно-правових документів (Угода про вільне переміщення фізичних осіб-громадян держав-учасниць ЄЕП, Угода про правовій статус трудящих-мігрантів та членів їх сімей - громадян держав-учасниць ЄЕП, Угода про співробітництво держав-учасниць ЄЕП щодо захисту національних ринків), які розроблятимуться впродовж 2009-2005 років.

Після набрання чинності вищезазначеними Угодами, які лібералізують питання щодо міждержавних переміщень громадян країн-членів ЄЕП, в Україні очікуватиметься зменшення чисельності зайнятого та безробітного населення (проти очікуваних рівнів показників, сформованих за умов вступу України до СОТ). Прогнозується також зменшення чисельності економічно неактивного населення, насамперед, за рахунок контингенту зневірених у пошуках роботи, як можуть бути зорієнтовані на ринки праці країн ЄЕП.

Державна політика у сфері формування професійно-освітнього потенціалу населення спрямовуватиметься на створення правових, економічних, соціальних та організаційних засад для отримання молоддю професійних знань відповідно до потреб і можливостей особистості у здобутті освіти та ситуації на ринку праці щодо попиту на робочу силу певного професійного спрямування, підтримки професійно-освітньої діяльності осіб з обмеженими фізичними та розумовими можливостями (інвалідів), сприяння професійному розвитку персоналу на виробництві.

Основними напрямами державної політики у сфері формування професійно-освітнього потенціалу населення в 2005-2009 роках будуть:

переорієнтація ринку освітніх послуг на потреби роботодавців через:

обґрунтоване державне замовлення на підготовку кадрів, запровадження системи тендерів на його розміщення;

спрощення технології ліцензування на право надання освітніх послуг;

стимулювання навчальних закладів, що здійснюють підготовку кадрів відповідно до потреб роботодавців;

розробку та запровадження ефективного механізму взаємодії навчальних закладів та роботодавців.

Підвищення якості робочої силишляхом:

розроблення та реалізації концепції неперервного навчання впродовж життя;

інвестування державних коштів в розвиток освіти та підготовку кадрів різних освітньо-кваліфікаційних рівнів;

забезпечення професійного навчання працівників, зайнятих в галузях економіки, відповідно до потреб виробництва за рахунок коштів роботодавців через відновлення та удосконалення системи професійного навчання кадрів на виробництві, законодавчого закріплення відповідальності роботодавців за належний рівень кваліфікації найманих працівників;

професійного навчання зареєстрованих безробітних за рахунок Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття з метою подальшої їх зайнятості;

самоосвіти та професійного навчання фізичної особи за власні кошти для забезпечення розвитку особистості та кар’єри;

забезпечення професійної підготовки громадян з особливими потребамита інших соціально незахищених категорій на ринку праці шляхом реалізації програм їх професійної реабілітації. [6]

Регулювання зайнятості населення.

На період до 2010 року очікується розширення сфери застосування праці за р