Предмет і задачі фітоекології.


Фітоекологія - це наука про взаємовідносини рослин і утворених ними угруповань між собою та навколишнім середовищем.

Предметом фітоекології є різні види рослин, рослинні популяції та угрупування, які ростуть у різних природних зонах в динамічних екологічних умовах. Виникла фітоекологія завдяки накопиченню наукових матеріалів про життєздатність і будову рослин і їх угруповань, про їх географічне поширення, про розмноження, про життєві форми, про фізіологічні потреби та функції і т.д. Потужним поштовхом для її подальшого розвитку були практичні цілі. Вони полягали у необхідності:

- вирощувати ті чи інші види,

- визначення ресурсів рослин з метою їх експлуатації,

- ведення лісового господарства,

- проведення меліоративних заходів,

- інтродукції, акліматизації і т.д.

 

Значення тварин у розмноженні рослин

Тваринозапилення, зоофілія, зоогамія — спосіб перехресного запилення у рослин за допомогою тварин. Більшість тварин шукають у квітах поживи, тут вони можуть знай-ти нектар або пилок. При нагоді тварини переносять з квітки на квітку. Залежно від того, які саме тварини беруть участь у запиленні вирізняють такі основні види тваринозапилення:

Комахозапилення (ентомофілія) — запилення комахами. Це найпоширеніший вид тва-ринозапилення.

Птахозапилення (орнітофілія) — запилення птахами.

Кажанозапилення (хіроптерофілія) — запилення кажанами. Це явище відбувається у тропіках і в ньому беруть участь деякі види кажанів, які живляться нектаром.

Так само впливають тварини, які розповсюджують плоди і насіння. Наприклад, багато ягідних рослин у лісах помірного поясу розповсюджує ведмідь через свої екскременти.

Степова рослинність України

Степова зона розташована на півдні України і простягається широ­кою смугою від західних до східних її кордонів. Степова рослинність розвивається на різних відмінах чорноземних та каштанових ґрунтів і е зональним типом рослинності. На характер рослинності та її видо­вий склад впливає також клімат степу, який має деякі відмінності, що чітко помітні в широтному напрямку. Середньорічна температура по­вітря коливається в межах від +6...+7 °С до +8...+9 °С, річна кількість опадів становить 400—500 мм у північно-західній частині та 150—300 мм на сході та півдні.

У складі степових рослинних угруповань переважають трав'янисті багаторічні види (щільнокущові дернинні, рихлокущові, короткоко- реневиїцні, довгокореневищні, стрижнекореневі). Значно менше на­півчагарників, чагарничків і маленьких кущів. Головними едифікато­рами степових фітоценозів є злаки. Весною в степових фітоценозах розвивається значна кількість ефемерів та ефемероїдів. За степовою рослинністю, яка є відображенням ґрунтових, кліматичних і орогра­фічних умов, у межах степу видаляють три підзони:

1) різнотравно-типчаково-ковилові степи;

2) типчаково-ковилові степи;

3) пустельні полиново-злакові степи.



Дослідники зазначають, що зі зміною підзон відбуваються посту­пові зміни в структурі степових фітоценозів:

• зменшується густота рослинних угруповань і, відповідно, збіль­шується їх розрідженість;

• зменшується біологічна продуктивність травостою;

• збільшується кількість видів із коротким вегетаційним періодом (ефемерів і ефемероїдів), які використовують вологу навесні та восени;

• збільшується ксероморфність і ксерофільність основних компо­нентів фітоценозів;

• збільшується кількість видів ксерофітних напівчагарників і видів з порівняно вузькими ареалами та зменшується кількість видів із широким ареалом.

Різнотравно-тшічаково-ковилові степи формуються на середньо- глибоких мало- і середньогумусованих чорноземах у північній частині степу. У рослинному покриві домінують ковила волосиста, Лессінга (S. lessingiana) і українська (Sисгаіпіса), поширені костриця борозни­ста або типчак і костриця валіська (F. valesiaca), кипець гребінчастий (Koeleria cristata), а також житняк гребінчастий (Agropyron pectinatum), тонконіг вузьколистий, тимофіївка степова (Phleumphleoides) та деякі види родів кострець (.Bromopsis), пирій (Elytrigia), бромус (Bromus). У складі рослинності поширені барвисте різнотрав'я з бобових, яке надає степу привабливості. Це конюшина гірська ( Trifolium montanum) і аль­пійська (Т. alpestre), люцерна румунська (Medicago romanicä). А також інші види г- горицвіт весняний, синяк Попова (Echium popovii), бед­ринець ломикаменевий (Pimpinella saxifraga), катран татарський (Crambe tataria), тюльпан Шренка (Tulipa schrenkii). Ізчагарничків зустрічаєть­ся зіновать руська (Chamaecytisus ruthenicus), а з напівчагарничків — полин австрійський (Artemisia austriaca). Ефемери та ефемероїди пред­ставлені великою кількістю видів: костянець зонтичний (Holsteum umbellatum), піщанка чебрецелиста (Arenaria serpyllifolia), веснянка вес­няна (Erophila verna), крупка дібровна (Draba nemomsa), тонконіг буль­бистий, гіацинтик блідий (Hyacinthella leucophaea) і Паласів (Н. pallasiana), зірочки цибулшюносні (Gagea bulbifera).

Типчаково-ковилові степи розташовані на південь від різнотрав- но-типчаково-ковилових. Вони ростуть на південних чорноземах і частково на темно-каштанових ґрунтах. У складі фітоценозів перева- жаЮть ксерофітні дерновинні злаки - ковила Лессінга, українська, волосиста, а також різні види костриці. Велике значення мають дов- гокореневищний колосняк гіллястий (Leymus ramosus), рихлочагарни- кові житняк гребінчастий і осока вузьколиста (С. stenophylla). На від­міну від північного степу тут відсутня різноманітність різнотрав'я. Воно представлене ксерофітними рослинами — кермеком сарептсь- ким (Limonium sareptanum), ферулою східною (Ferula orientalis), рого­виком українським (Cerastium ucrainicum), пижмом тисячолистим (Tanacetum millefolium), рясткою Іуссона (Ornithogalumgussonei), тюль­панами, полином австрійським (.Artemisia austriaca), підмаренником руським (Galium ruthenicum), жабрицею рівнинною (Seselicampestré). У мікропониженнях зустрічаються різак звичайний (Falcaria vulgaris), шавлія степова (Salvia stepposa), дивина фіолетова ( Verbacumphoeniceum).

На вузькій стрічці вздовж Чорного та Азовського морів, у Приси- вапппі зустрічаються полиново-злакові степи. їх утворення пов'язане з наявністю світло-каштанових більш-менш солонцюватих і темно- капгганових сильносолонцуватих ґрунтів. Основу фітоценозів скла­дають костриця овеча, житняк гребінчастий, ковила волосиста, по­лин сантонінський (A. santonica) і кримський (A. taurica). На дуже за­солених ділянках пустельного полиново-злакового степу формуються фітоценози з участю галофітних рослин - солонцю європейський (Salicornia europaea), содника простертого (Suaedaprosrtata), сарсазана шишкуватого (Halocnemum strobilaceum), кермеку Мейера (Limonium теуегі), покісниці Фоміна (Puccinelliafominii).

Лісова рослинність у степу поширена мало. Ліси розташовані пе­реважно вздовж річок, на крутосхилах, у балках. У північній частині степу ростуть низькопродуктивні, невисокі (до 15 м) дубові ліси з дуба звичайного. Його супутниками є ясен звичайний, клен польовий, в'яз граболистий або берест ( Ulmus carpinifolia). У підліску переважають клен татарський, скумпія звичайна (Cotinus coggygria), дерен справжній (Cornus mas), жостір проносний (Rhamnus cathartica), бруслина борода­вчаста, шипшина повстиста (Rosa tomentosa), бирючина звичайна (Ligustrum vulgare), калина гордовина (Viburnum lantana), У трав'яному покриві залежно від положення та крутизни схилу домінують різні види. У верхній частині південних схилів переважає осока Мікелі (С. miche Iii), яка нижче по схилу заміщується перлівкою рябою (Меііса picta), а та, у свою чергу, конвалією звичайною. Потім з'являється яг­лиця звичайна, яка панує на дні балки. У верхній частині північних схилів переважає осока кореневищна (С. rhizina), яка донизу поступово замінюється зірочником ланцетоподібним. Ще нижче по схилу росте конвалія звичайна, а на дні балки домінує яглиця звичайна (рис. 15.4).

Серед трав'янистих рослин постійно ростуть фіалка шершава ( Viola hirta), буквиця лікарська (Betonica officinalis), холодок тонколистий (Asparagus tenuifolius), залізняк бульбистий, грястиця збірна (Dactylis glome rat а), гравілат міський (Geum urbanum), розхідник шершавий, дзвоники персиколисті (Campanulapersicifolia), барвінок трав'янистий І Vinca herbacea), рутвиця мала ( Thalictrum minus).

Вегетативні органи рослин.

Вегетативні органи — частини тіла вищих рослин, які виконують основні функції живлення та обміну речовин із зовнішнім середовищем. Не беруть безпосередньої участі в спороутворенні та статевому розмноженні, але можуть виконувати функцію вегетативного розмноження. Основними вегетативними органами рослин є пагін (забезпечує фотосинтез) та корінь (забезпечує всмоктування води та мінеральне живлення). При зміні функцій вегетативні органи зазнають метаморфозів.

Ці органи виникли в результаті ускладнення тіла рослин при виході на сушу та при освоєнні повітрянного та ґрунтового середовищ. Вегетативне тіло нижчих багатоклітинних рослин (водоростей) та грибів — талом — має простішу та одноріднішу будову або зовсім не розділяється на органи (нитчаті та деякі пластинчасті водорості, міцелій грибів). Інколи талом має спеціалізовані частини, зовні подібні до органів вищих рослин, але вони не мають складної тканинної будови (зелені та бурі водорості).

У вищих рослин вегетативними органами є корінь і пагін; у нижчих — тіло (талом, або слань), не почленоване на органи, а представлене однією клітиною (одноклітинні водорості), нитками з одного ряду клітин (нитчасті водорості) або колоніями у формі пластинок, куль тощо; у деяких справжніх водоростей спостерігається диференціювання талому на органи, зовні подібні до стебла і листків вищих рослин.

Морфологія і анатомічна будова вегетативних органів пристосована до виконання властивих їм функцій. У разі зміни характеру функції змінюються відповідно й вегетативні органи (видозміни, метаморфоз). Вегетативні органи використовуються для вегетативного розмноження.

Корінь — вегетативний орган з необмеженим ростом, який забезпечує закріплення рослин у субстраті, поглинання і транспорт води та розчинених у ній мінеральних речовин та продуктів життєдіяльності ґрунтових мікроорганізмів і коренів інших рослин, первинний синтез органічних речовин.

Пагін – надземний, вегетативний орган, що виник як пристосування до життя в повітряному середовищі суші, - у квіткових досягає високої досконалості. Головним пагоном дерева є стовбур − разом зі своїми бічними відгалуженнями (гілками і 1-2-річними бічними пагонами).

Пагін складається з осі (стебло), листків, та бруньок (зачатки нових пагонів). Основну функцію вегетативного пагона — фотосинтез — здійснюють листки; стебла виконують механічну, провідну іноді запасаючу функцію. Головна риса пагона, що відрізняє його від кореня – наявність листків, отже наявність вузлів. Вузлом називають ділянку стебла, яка несе листок. У одних рослин (злакові) вузли різко позначені у вигляді потовщення на стеблі, у інших межа вузла – умовна. Ділянки стебла між вузлами називають міжвузлями. Звичайно на пагоні кілька, іноді багато вузлів і меживузлів, вони повторюються вздовж осі пагона. Міжвузля можуть бути довгими і тоді пагін називається – видовженим (ростовим), вкорочений пагін має коротке міжвузля. Плодові дерева й кущі утворюють обидва типи пагонів: вкорочені, на яких формуються квітки й плоди, видовжені – безплідні.

 









Последнее изменение этой страницы: 2016-04-06; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su не принадлежат авторские права, размещенных материалов. Все права принадлежать их авторам. Обратная связь