Розмноження рослин( генеративні органи, типи розмнож., плоди)


Розмноження рослин( генеративні органи, типи розмнож., плоди)

Існує три способи розмноження рослин – вегетативний, безстатевий і статевий. При вегетативному способі нова особина утво-рюється з частини вегетативних органів рослин, тобто листа, стебла або кореня. Іноді нова особина виникає навіть з окре-мої клітини того чи іншого вегетативного органу рослини. При безстатевому розм-ноженні у рослин утворюються особливі клітини (спори), з яких виростають нові самостійно живуть особини, подібні до ма-теринської. Цей спосіб розмноження влас-тивий деяким водоростям і грибам Статеве розмноження принципово відрізняється від вегетативного і безстатевого. Статевий процес у рослинному світі вкрай різномані-тний і часто дуже складний, але по суті зводиться до злиття двох статевих клітин – гамет, чоловічий і жіночої.

Розмноження голонасінних. Голонасінні — це виключно різноспорові рослини, статеві особини живуть на нестатевих і живляться за рахунок їх поживних речовин. Розгляне-мо, як відбувається розмноження у сосни. Насіння вона утворює на 12–15 році життя. Пилкові зерна та насінні зачатки форму-ються в шишках. Шишки — це вкорочені видозмінені пагони, у яких листки перетво-рилися на луски. Голонасіннні не утворю-ють плодів.

Сосна — однодомна рослина, оскільки во-на має чоловічі (з пиляками) та жіно­чі (з насінними зачатками) шишки, розташовані на одній рослині. Молоді жіночі шишки червонуватого кольору, із лусками, що щільно прилягають одна до одної, розта-шовані на верхівках пагонів. На кожній лу-сці розміщені по два насіннєвих зачатки (а потім і насінини). Чоловічі шишки утво-рюються при основі молодих видовжених пагонів, сіро-жовтого кольору. Кожна лус-ка має два пиляки, в яких формуються пил-кові зерна. Пилкові зерна вкриті двома оболонками; з двох боків оболонки нещі-льно прилягають одна до одної, утворюючи повітряні порожнини. Завдяки цьому пилок переноситься на великі відстані. Під час запилення пилкове зерно навесні потрапляє на насінні зачатки, лус-ки шишки стуляються, шишка закрива-ється, а пилкове зерно проростає пилковою трубкою. Запліднення відбувається тільки наступного літа. До цього часу всередині насінних зачатків утворюються яйцеклітини в статевих органах, з’являється поживна тканина — ендо-сперм. Пилкова трубка сягає до яйцеклітини, по ній рухаються два без-джгутикові спермії, один з яких запліднює яйцеклітину, інший — гине. Насінний за-чаток перетворюється на насінину.

Насінина складається із зародка, ендоспер-му і насінної шкірки, яка утворилася з пок-ривів насіннєвого зачатку. Достигання на-сіння відбувається на третій рік після утво-рення шишок. На одній і тій самій рослині сосни можна бачити одночасно шишки різ-ного віку. Насінина сосни схожа на насіни-ну квіткових, тільки у неї ендосперм іншо-го походження — первинний, що утворив-ся зі статевої материнської особини (зарос-тка). Насіння сосни дуже витривале щодо умов довкілля: проростає навіть на скелях, витримує морози.

В основі вегетативного розмноження ле-жить здатність рослин відновлювати весь організм із частини тіла. Ця властивість називається регенерацією.

Штучне - Щеплення

Природне:

• Листом: листяними черешками, лис-тяними бруньками

• Пагоном: надземні пагони (від-садками, живцями, вусами), підземні паго-ни(цибулею, бульбою, кореневищем)

• Коренем – кореневими живцями, кореневими паростками '

ГЕНЕРАТИВНІ ОРГАНИ КВІТКОВИХ

До них відкосяться квітки, плоди і насіння. Це органи, за допомогою яких відбувається насінне розмноження рослин.

Запилення — процес, необхідний для на-ступного здійснення запліднення. Ц е пе-ренесення пилку з пиляків на приймочку маточки. Розрізняють два типи запилення: самозапилення і перехресне запилення. При самозапиленні пилок потрапляє на

приймочку маточки в межах однієї квітки. При перехресному запиленні пилок пере- носиться з однієї квітки на іншу.

запилення здійснюється за допомогою віт-ру, води, комах, птахів та інших тварин.

Запліднення відбувається після потраплян-ня пилку на приймочку маточки. Цьому процесові передує проростання пилкового зерна на приймочці маточки. Проростання починається з буб нявіння пилкового зерна й розвитку пилкової трубки* яка росте крізь тканини приймочки Й стовпчика, вростає в порожнину зав'язі, досягає насін-ного зачатка і входить у нього крізь мікро-піле. Насінному зачатку в цей час уже є ро-звинений зародковий мішок, що утворився з мегаспори і який складається з 7 клітин, одна з яких — яйцеклітина (жіноча гамета), а найбільша — центральна клітина з двома ядрами.

Коли пилкова трубка доростає до зародко-вого мішка і входить у нього, вона лопаєть-ся, і спермії здійснюють запліднення — один зли* вається з яйцеклітиною, утво-рюючи зиготу, а інший—з центральною клітиною, Цей процес називають подвій-ним заплідненням. Із зиготи потім розвива-ється зародок, а з центральної клітини — ендосперм (тканина, що запасає поживні речовини).

Після запліднення із насінних зачатків фо-рмується насіння, а сама квітка перетворю-ється в плід. Плід, утворений із декількох маточок одного кольору, отримав на* зву вільного (у малини, ожини). Плоди розріз-няються розміром, формою, консистенцією оплодня (сухі або соковиті), бувають одно-насінні і багатонасінні,

Плід (fructus). Одночасно з розвитком насі-нини відбувається перетворення зав'язі на зрілий плід (справжні плоди: слива, томат, горох). Із стін зав'язі формується оплодень. В утворенні плоду мо­жуть брати участь крім маточки інші частини квітки (квітко-ложе, що розрослося, основи чашолистків, пелюсток і тичинок). Такі плоди назива-ються несправжніми (яблуня, груша, шип-шина). Призначення плодів — захист і роз-повсюдження насіння. Плід, утворений із декількох маточок однієї квітки, називаєть-ся збірним (ожина, малина).

Типи плодів

Сухі, які не розкриваються - Однонасінні:

• Сім’янка(Соняшник, кульбаба)

• Зернівка (Пшениця, жито, ячмінь)

• Горіх (Ліщина)

Сухі, які розкриваються - Багатонасінні:

• Стручок (Капуста, редька, суріпка)

• Біб(Горох, квасоля, соя)

• Коробочка(Мак, дурман, бавовник)

Соковиті - Однонасінні:

• Кістянка (Вишня, слива, черемха, терн)

Соковиті – Багатонасінні:

• Ягода (Томати, смородина дика, виноград)

Структура фітоценозів.

Під структурою рослинного угруповання розуміють розподіл надземної та підземної маси рослин в просторі та часі. В такому випадку структура фітоценозу складається із слідуючи елементів:

- надземна та підземна ярусність,

- синузіальність,

- консортивність,

- мозаїчність фітоценозу,

як виявлення особливостей структури в просторі і зміні фенологічних фаз і аспектів, як виявлення структури у часі.

Ярусність. При розміщенні рослинних організмів у просторі, у відповідності з їхніми вимогами до умов середовища, створюються своєрідні яруси рослин. Ярусність – це розчленованість фітоценозу на структурні або функціональні горизонти, які мають різну ступінь зімкнутості і приймають різну участь в асиміляції та акумуляції речовин і енергії, які прямо або опосередковано впливають на життя організмів у фітоценозі. Ярусом називають частину шару рослинного угруповання, в якому розташовані асиміляційні органи рослин – листки, стебла, сисні корені, запасаючі підземні органи (корені, кореневища, бульби, цибулини).

Підземні яруси виділити дуже важко, але спеціалісти можуть виділити 2-3, іноді 4 яруси. Наприклад, у широколистяних ясенево-дубових насадженнях виділяють: 1) ярус залягання кореневищ і коренів трав’янистих рослин, що укореняються у верхньому шарі грунту; 2) ярус трав’янистих рослин з глибшим розташуванням коренів; 3) ярус коренів кущів; 4) ярус коренів ясена; 5 ярус коренів дуба. У типових степах України можна відмітити наступні підземні яруси: 1) ярус коренів ефемерів (до глибини 15 – 20 см); 2) ярус коренів трав’янистих рослин, переважно малолітніх дводольних (до глибини 50 – 70 cм); 3) ярус коренів дерновинних злаків, стрижневокореневих багаторічників і великих дворічних дводольних рослин.

Важливою характеристикою структури рослинного угрупування є мозаїчність. Звичайно фітоценоз не буває абсолютно однаковим на всій своїй площі. Причини мозаїчності різні. Найчастіше це нерівність умов існування: відмінності в освітленні, хімічні особливості опаду, нанорельєф, едафічні умови, діяльність тварин. Мозаїчність – це горизонтальна різночленність усередині фітоценозу, яка може бути чіткою або слабо вираженою.

Мозаїчність фітоценозу – це фітоценоз, у якому закономірно повторюються приурочені до певних умов мікроценози. Мозаїчність рослинності, яка пов’язана з дрібномозаїчністю місцезростання, не потрібно змішувати з більшими ті повільними просторовими змінами умов зростання і рослинності. Прикладом може бути повільна зміна екологічних умов і рослинності, які ми відмічаємо при пересуванні вниз по схилу. В даному випадку спостерігається своєрідний екологічний ряд умов зростання та динаміку рослинного покриву в зв’язку із зміною вологості, засоленості і т.п. Синузіальність. Уявлення про синузію, як явище, яке характеризує фітоценоз, досить неоднозначне. Термін “синузія” був введений Х.Гамсом у 1918 році. Він запропонував об’єднати у цю групу рослин особини одного (синузія першого порядку) або декількох видів (синузія другого порядку), які відносяться до однієї життєвої форми. Але класифікацію життєвих форм вчений не запропонував.

В теперішній час під синузією розуміють екологічно близькі групи рослин в межах рослинного угруповання (фітоценозу), які належать до однієї життєвої форми. Консортивність. системи різнорідних організмів, які тісно пов’язані у своїй життєдіяльності з одним видом в угрупованні, називають консорціями (від лат. “консортно” – спілкуватися, йти разом, бути поряд).

До складу консорції, крім виду який її визначає, можуть входити:

- гетеротрофні квіткові рослини, що паразитують на детермінантах;

- рослини-напівпаразити;

- гриби-паразити;

- гриби-мікоризоутворювачі;

- епіфіти з вищих рослин;

- лишайники;

- мохи;

- водорості;

- тварини-фітофаги, що постійно та тимчасово живуть на детермінантах або їх використовують (збирають пилок, нектар).

7. Вологість як екологічний фактор.Для багатьох видів організмів вода є середовищем проживання, а для суходільних рослин – екологічним фактором. В природі, як відомо, вона зустрічається у вигляді парів атмосфери, краплино-рідкому та твердо-кристалічному стані. Вологість у різних точках земної кулі неоднакова. Більше всього випадає опадів в екваторіальній зоні (від 10 південної широти до 10 північної широти). Звичайно, кількість опадів і в цій зоні різна, але переважають території з рясними дощами. З пониженням температури від екватора до полюсу зменшується інтенсивність випаровування і вологоємність повітря. В холодних зонах повітря не здатне утримувати багато водяних парів. В теплих – навпаки, тут може конденсуватися велика кількість пару з води, яка випадає у вигляді дощу. Велику роль у перерозподілі опадів на земній поверхні відіграє наявність великих водних просторів. Чим ближче море чи океан, тим більше випадає опадів.Рослини по різному поглинають воду на протязі вегетаційного періоду. Найбільша її кількість поглинається при наявності вологого грунту, добре розвинутої транспіруючої поверхні та теплого, сухого повітря. Дуже просту ситуацію можна навести для соснових лісів, що зростають на високих піщаних дюнах в умовах помірного клімату. В таких екологічних умовах високий ступінь транспірації спостерігається тільки в період вегетації безпосередньо після дощу. Велика кількість вологи поглинається після літніх ливнів, але цей процес припиняється через декілька днів після того, коли закінчується комбінована дія сили тяготіння і поглинаючої здатності коренів, в результаті чого настає крапка стійкого зав’ядання. Ріст, скажімо, дерев від-бувається головним чином саме в ці короткі пе-ріоди, після дощів. Однак у більшій частині лісів вода міститься у грунті значно більший проміжок часу. Вона акумулюється за рахунок танення снігу, а також дощів. Окрім цього кореневі системи дерев у змозі досягати рівня грунтових вод. Тому в таких умовах транспірація, а тому і ріст дерев може відбуватися значно довший проміжок часу.Отримання рослинами води з ґрунту залежить від поглинаючої здатності їх кореневої системи, від стану ґрунтової вологи, водоутримуючих сил ґрунту.

Вся ґрунтова волога розділяється на доступну і недоступну для рослин. До доступної відноситься: гравітаційна (заповнює проміжки між частинками ґрунту) та капілярна (міститься у капілярах ґрунту). Остання постачає найбільшу частку води до рослин. До недоступної вологи ґрунту відносяться: плів-кова (адсорбційна), що покриває ґрунтові части-нки, гігроскопічна та колоїдна.

Доступність вологи ґрунту обмежують деякі фактори:

· низька температура ґрунту;

· висока концентрація легкорозчинних солей

· висока кислотність ґрунту;

· недостача ґрунтового повітря; - відсутність кисню у ґрунтовій воді.

У різні періоди життя рослини по різному переносять недостачу вологи. Найбільш вразливі вони в період утворення генеративних органів. Такий період називається критичним.

У рослин виробилися захисні якості від високих температур і нестачі води:

· здатність устячок закривати прохід при нестачі води або глибокого їх розташування у листках;

· скидання листя і окремих пагонів (джузган, саксаул);

· зменшення площі транспірації (ковил - листя скручуються у трубочку); часткова або повна редукція листків (колючки у кактусів і верблюжої колючки; ши-ловидні вирости у білого саксаулу; лусочки – ялівець козацький, ефедра);

· виникнення пристосувань, які зменшують випаровування або затримують транспіра-ційну вологу (густі волоски на листках коров'яку; глянцева поверхня у брусниці; блискучі лусочки у лоха сріблястого; випаровування ефірної олії для зниження нагрівання листка; кристали мінеральних солей у солянок; утворення воскового і смолистого покриву для зменшення випаровування;

· утворення щільних покривних тканин).

· регулювання випаровування шляхом добових рухів пагонів і листків (молокан дикий).

· перебудова життєвих ритмів (ефемероїди – від грецького "ефемерос" – одноденний, короткочасний).

· призупиняти і декілька раз на протязі вегетаційного періоду відновлювати розвиток (деякі види осок).

· здатність накопичувати вологу у своїх вегетативних органах (алое, кактуси, очитки).

Рівні фіто індикації

Фітоіндикація - складова частина розділу дисципліни біоіндикації, яка є прикладним напрямком екології і розробляється для оцінки факторів середовища за біологічною складовою, насамперед рослинністю. Це визначення умов середовища за характером і станом рослинності.


Методи фітоіндикації широко використовують в системі моніторингу. Вони суттєво відрізняються від інших методів дешевизною і можливістю одночасно охопити великі території, що підлягають індикації, а також відносною простотою інтерпретації. Вони дозволяють використати інформацію і оцінити режими тих дій, які під час спостереження мають нульову активність.

Фітоіндикацію проводять на різних рівнях організації рослин:

-клітинному,

-анатомо-морфологічному,

-рівні організму,

-популяційному,

- фітоценотичному

Зі збільшенням рівня організації фітоіндикаторів збільшується складність їх реакцій, так як ланцюг причина - наслідок (індикатор- індикат) стає довшим, ускладнюється їх взаємозв'язок з- факторами середовища в екосистемах. При цьому фітоіндикацію на нижчих рівнях використовують як окремо, так і включеною до більш високих рівнів, де вона виступає вже у новій якості.

Кожний вид рослин, крім історії розвитку, розповсюдження, структури популяції характеризується специфікою екології, що визначає поведінку його в природі по відношенню до інших видів. Індивідуальність поведінки видів визначає той важливий момент, що сумісне їх зростання в ценозі призводить не тільки до конкуренції, але й до такого доповнення, яке сприяє оптимальнішому використанню екологічних ресурсів.

У зв'язку з цим, перед фітоекологами, з одного боку, постала важлива, наукова проблема оцінки потенційних кліматичних, едафічних ресурсів, а з іншого - визначення ступеня відповідності реально існуючої екосистеми цим можливостям за допомогою фітоіндикації, тобто через аналіз поведінки видів рослин.

Фітоіндикація це науковий напрямок, основою якого є оцінка екологічних факторів, або екосистем за допомогою флористичних ознак, тобто ознак видів, угруповань, їх сукупності та взаємовідносин.

Степова рослинність України

Степова зона розташована на півдні України і простягається широ­кою смугою від західних до східних її кордонів. Степова рослинність розвивається на різних відмінах чорноземних та каштанових ґрунтів і е зональним типом рослинності. На характер рослинності та її видо­вий склад впливає також клімат степу, який має деякі відмінності, що чітко помітні в широтному напрямку. Середньорічна температура по­вітря коливається в межах від +6...+7 °С до +8...+9 °С, річна кількість опадів становить 400—500 мм у північно-західній частині та 150—300 мм на сході та півдні.

У складі степових рослинних угруповань переважають трав'янисті багаторічні види (щільнокущові дернинні, рихлокущові, короткоко- реневиїцні, довгокореневищні, стрижнекореневі). Значно менше на­півчагарників, чагарничків і маленьких кущів. Головними едифікато­рами степових фітоценозів є злаки. Весною в степових фітоценозах розвивається значна кількість ефемерів та ефемероїдів. За степовою рослинністю, яка є відображенням ґрунтових, кліматичних і орогра­фічних умов, у межах степу видаляють три підзони:

1) різнотравно-типчаково-ковилові степи;

2) типчаково-ковилові степи;

3) пустельні полиново-злакові степи.

Дослідники зазначають, що зі зміною підзон відбуваються посту­пові зміни в структурі степових фітоценозів:

• зменшується густота рослинних угруповань і, відповідно, збіль­шується їх розрідженість;

• зменшується біологічна продуктивність травостою;

• збільшується кількість видів із коротким вегетаційним періодом (ефемерів і ефемероїдів), які використовують вологу навесні та восени;

• збільшується ксероморфність і ксерофільність основних компо­нентів фітоценозів;

• збільшується кількість видів ксерофітних напівчагарників і видів з порівняно вузькими ареалами та зменшується кількість видів із широким ареалом.

Різнотравно-тшічаково-ковилові степи формуються на середньо- глибоких мало- і середньогумусованих чорноземах у північній частині степу. У рослинному покриві домінують ковила волосиста, Лессінга (S. lessingiana) і українська (Sисгаіпіса), поширені костриця борозни­ста або типчак і костриця валіська (F. valesiaca), кипець гребінчастий (Koeleria cristata), а також житняк гребінчастий (Agropyron pectinatum), тонконіг вузьколистий, тимофіївка степова (Phleumphleoides) та деякі види родів кострець (.Bromopsis), пирій (Elytrigia), бромус (Bromus). У складі рослинності поширені барвисте різнотрав'я з бобових, яке надає степу привабливості. Це конюшина гірська ( Trifolium montanum) і аль­пійська (Т. alpestre), люцерна румунська (Medicago romanicä). А також інші види г- горицвіт весняний, синяк Попова (Echium popovii), бед­ринець ломикаменевий (Pimpinella saxifraga), катран татарський (Crambe tataria), тюльпан Шренка (Tulipa schrenkii). Ізчагарничків зустрічаєть­ся зіновать руська (Chamaecytisus ruthenicus), а з напівчагарничків — полин австрійський (Artemisia austriaca). Ефемери та ефемероїди пред­ставлені великою кількістю видів: костянець зонтичний (Holsteum umbellatum), піщанка чебрецелиста (Arenaria serpyllifolia), веснянка вес­няна (Erophila verna), крупка дібровна (Draba nemomsa), тонконіг буль­бистий, гіацинтик блідий (Hyacinthella leucophaea) і Паласів (Н. pallasiana), зірочки цибулшюносні (Gagea bulbifera).

Типчаково-ковилові степи розташовані на південь від різнотрав- но-типчаково-ковилових. Вони ростуть на південних чорноземах і частково на темно-каштанових ґрунтах. У складі фітоценозів перева- жаЮть ксерофітні дерновинні злаки - ковила Лессінга, українська, волосиста, а також різні види костриці. Велике значення мають дов- гокореневищний колосняк гіллястий (Leymus ramosus), рихлочагарни- кові житняк гребінчастий і осока вузьколиста (С. stenophylla). На від­міну від північного степу тут відсутня різноманітність різнотрав'я. Воно представлене ксерофітними рослинами — кермеком сарептсь- ким (Limonium sareptanum), ферулою східною (Ferula orientalis), рого­виком українським (Cerastium ucrainicum), пижмом тисячолистим (Tanacetum millefolium), рясткою Іуссона (Ornithogalumgussonei), тюль­панами, полином австрійським (.Artemisia austriaca), підмаренником руським (Galium ruthenicum), жабрицею рівнинною (Seselicampestré). У мікропониженнях зустрічаються різак звичайний (Falcaria vulgaris), шавлія степова (Salvia stepposa), дивина фіолетова ( Verbacumphoeniceum).

На вузькій стрічці вздовж Чорного та Азовського морів, у Приси- вапппі зустрічаються полиново-злакові степи. їх утворення пов'язане з наявністю світло-каштанових більш-менш солонцюватих і темно- капгганових сильносолонцуватих ґрунтів. Основу фітоценозів скла­дають костриця овеча, житняк гребінчастий, ковила волосиста, по­лин сантонінський (A. santonica) і кримський (A. taurica). На дуже за­солених ділянках пустельного полиново-злакового степу формуються фітоценози з участю галофітних рослин - солонцю європейський (Salicornia europaea), содника простертого (Suaedaprosrtata), сарсазана шишкуватого (Halocnemum strobilaceum), кермеку Мейера (Limonium теуегі), покісниці Фоміна (Puccinelliafominii).

Лісова рослинність у степу поширена мало. Ліси розташовані пе­реважно вздовж річок, на крутосхилах, у балках. У північній частині степу ростуть низькопродуктивні, невисокі (до 15 м) дубові ліси з дуба звичайного. Його супутниками є ясен звичайний, клен польовий, в'яз граболистий або берест ( Ulmus carpinifolia). У підліску переважають клен татарський, скумпія звичайна (Cotinus coggygria), дерен справжній (Cornus mas), жостір проносний (Rhamnus cathartica), бруслина борода­вчаста, шипшина повстиста (Rosa tomentosa), бирючина звичайна (Ligustrum vulgare), калина гордовина (Viburnum lantana), У трав'яному покриві залежно від положення та крутизни схилу домінують різні види. У верхній частині південних схилів переважає осока Мікелі (С. miche Iii), яка нижче по схилу заміщується перлівкою рябою (Меііса picta), а та, у свою чергу, конвалією звичайною. Потім з'являється яг­лиця звичайна, яка панує на дні балки. У верхній частині північних схилів переважає осока кореневищна (С. rhizina), яка донизу поступово замінюється зірочником ланцетоподібним. Ще нижче по схилу росте конвалія звичайна, а на дні балки домінує яглиця звичайна (рис. 15.4).

Серед трав'янистих рослин постійно ростуть фіалка шершава ( Viola hirta), буквиця лікарська (Betonica officinalis), холодок тонколистий (Asparagus tenuifolius), залізняк бульбистий, грястиця збірна (Dactylis glome rat а), гравілат міський (Geum urbanum), розхідник шершавий, дзвоники персиколисті (Campanulapersicifolia), барвінок трав'янистий І Vinca herbacea), рутвиця мала ( Thalictrum minus).

Вегетативні органи рослин.

Вегетативні органи — частини тіла вищих рослин, які виконують основні функції живлення та обміну речовин із зовнішнім середовищем. Не беруть безпосередньої участі в спороутворенні та статевому розмноженні, але можуть виконувати функцію вегетативного розмноження. Основними вегетативними органами рослин є пагін (забезпечує фотосинтез) та корінь (забезпечує всмоктування води та мінеральне живлення). При зміні функцій вегетативні органи зазнають метаморфозів.

Ці органи виникли в результаті ускладнення тіла рослин при виході на сушу та при освоєнні повітрянного та ґрунтового середовищ. Вегетативне тіло нижчих багатоклітинних рослин (водоростей) та грибів — талом — має простішу та одноріднішу будову або зовсім не розділяється на органи (нитчаті та деякі пластинчасті водорості, міцелій грибів). Інколи талом має спеціалізовані частини, зовні подібні до органів вищих рослин, але вони не мають складної тканинної будови (зелені та бурі водорості).

У вищих рослин вегетативними органами є корінь і пагін; у нижчих — тіло (талом, або слань), не почленоване на органи, а представлене однією клітиною (одноклітинні водорості), нитками з одного ряду клітин (нитчасті водорості) або колоніями у формі пластинок, куль тощо; у деяких справжніх водоростей спостерігається диференціювання талому на органи, зовні подібні до стебла і листків вищих рослин.

Морфологія і анатомічна будова вегетативних органів пристосована до виконання властивих їм функцій. У разі зміни характеру функції змінюються відповідно й вегетативні органи (видозміни, метаморфоз). Вегетативні органи використовуються для вегетативного розмноження.

Корінь — вегетативний орган з необмеженим ростом, який забезпечує закріплення рослин у субстраті, поглинання і транспорт води та розчинених у ній мінеральних речовин та продуктів життєдіяльності ґрунтових мікроорганізмів і коренів інших рослин, первинний синтез органічних речовин.

Пагін – надземний, вегетативний орган, що виник як пристосування до життя в повітряному середовищі суші, - у квіткових досягає високої досконалості. Головним пагоном дерева є стовбур − разом зі своїми бічними відгалуженнями (гілками і 1-2-річними бічними пагонами).

Пагін складається з осі (стебло), листків, та бруньок (зачатки нових пагонів). Основну функцію вегетативного пагона — фотосинтез — здійснюють листки; стебла виконують механічну, провідну іноді запасаючу функцію. Головна риса пагона, що відрізняє його від кореня – наявність листків, отже наявність вузлів. Вузлом називають ділянку стебла, яка несе листок. У одних рослин (злакові) вузли різко позначені у вигляді потовщення на стеблі, у інших межа вузла – умовна. Ділянки стебла між вузлами називають міжвузлями. Звичайно на пагоні кілька, іноді багато вузлів і меживузлів, вони повторюються вздовж осі пагона. Міжвузля можуть бути довгими і тоді пагін називається – видовженим (ростовим), вкорочений пагін має коротке міжвузля. Плодові дерева й кущі утворюють обидва типи пагонів: вкорочені, на яких формуються квітки й плоди, видовжені – безплідні.

 

Рослинність Карпат

Українські Карпати — це центральна, найбільш звужена частина Схід­них Карпат з максимальною висотою 2000 м над рівнем моря. Вони знаход яться на заході країни і складаються з кількох майже паралель­них, вкритих лісами хребтів, які розділені широкими пониженнями (рис. 15.5). Клімат Карпат відрізняється від клімату рівнинної части­ни і характеризується значною вологістю. Кількість опадів більше ніж 1100 мм на рік, з висотою вона збільшується. Середньорічна температура повітря біля підніжжя більше ніж +6 °С, а на висоті 1300 м над рівнем моря +3,2 °С.

Вертикальна зональність клімату чітко проявляється у зональності рослинності. У Карпатах виділяють такі вертикальні пояси (рис. 15.6):

I І передгірний (450-550 м над рівнем моря);

- гірський лісовий (поділяється на нижній - до 1200-1300 м над рів­нем моря і верхній — від 1300 м до 1500 м над рівнем моря);

II субальпійський (до 1800 м над рівнем моря); І альпійський (понад 1800 м над рівнем моря).

Природна рослинність передгірного поясу займає невеликі площі, оскільки територія сильно окультурена. Тут переважають ді­брови з дуба звичайного з домішкою бука лісового, граба звичайно­го, липи широколистої, береки, в'язу, ільму, ясеня звичайного. У пі­дліску є ліщина, клен татарський, глід гладенький (Crataegus kiomonogyna), бруслина європейська, дерен справжній. Трав'янистий покрив складається з осоки трясучкоподібної, купини багатоквітко­вої, маренки пахучої, гадючника оголеного (Filipendula denudata), омега банатського (Oenanthe banatica). У Закарпатському передгір'ї існують грабові і букові діброви, судіброви з дуба скельного (£). petraeu). У деревостані дуба скельного існує домішка дуба звичай­ного, граба звичайного, береки, черешні, берези повислої, клена польового. Підлісок складається з ліщини, крушини ламкої, глоду гладенького, дерену справжнього. У північно-західному Прикарпатті, крім грабових дібров, зустрічаються вологі ялицеві діброви і судібро­ви. Деревостан у вологих дібровах двоярусний: у першому ростуть дуб звичайний і ялиця біла (Abies alba), у другому — ялиця з доміш­кою граба звичайного, клена гостролистого.

Луки в передгірному поясі поширені мало, в основному в заплавах річок та в місцях, де були вирубані ліси. У заплавах є луки з мітлиці звичайної, костриці червоної, пирію повзучого, конюшини повзучої і гібридної, а в дещо підвищених місцях костриці борознистої.

У нижньому гірському лісовому поясі Карпат найбільші площі займають букові ліси - бучини (рис. 15.7). Саме до висоти 1200-13001 над рівнем моря склалися оптимальні екологічні умови для зростання бука лісового, де він і створює найбільш продуктивні ліси (600-800 м3 деревини на 1 га). З висотою його продуктивність і участь у складі де­ревного пологу зменшуються. Він замінюється хвойними породами. Оптимальними для бука є свіжі та вологі бучини. Будова букових лісів в усіх районах Карпат має загальні риси. Бук утворює дуже високі (до 35 м), зі щільним розміщенням дерев деревостани (з домішкою клена гостролистого, явора, ільму гірського), які, у свою чергу, створюють сильне затінення нижніх рослинних горизонтів і ґрунту. Унаслідок \ цього суцільний підлісок під наметом деревних порід не формується.

Підлісок може складатися з одиничних екземплярів жимолості чорної ILonicera nigra) та пухнастої (L. xylosteum), смородини карпатської, бузини червоної (Sambucus racemosa). У дуже

зрідженому трав'янистому горизонті зустрічаються маренка пахуча, Г осока пальчаста (С. digitata) і волосиста, фіалка Рсйхенбаха (У. reichenbachiana), зеленчук жовтий (Galeobdolon luteum), тонконіг ді­бровний (P. nemoralis). З висотою в складі трав'янистих рослин з'явля­ються гірськи види - купина кільчаста (.Polygonatum verticillatum), су- гайник австрійський (Doronicum austriacum), живокіст серцеподібний (Symphytum cordatum), апозеріс смердючий (Aposerisfoetida). Крім того, є бореальні види - квасениця звичайна, веснівка дволиста, грушанка круглолиста (.Pyrola rotundifolia), баранець звичайний (Huperyaselago). Ростуть також високогірні види — чистець альпійський (Stachysalpina), підбілик альпійський (Homogyne alpinä). За флористичним складом і будовою букові ліси Карпат належать до середньоєвропейських.

У поясі букових лісів великі площі займають монокультури ялини європейської, які хоч і мають значну продуктивність, виявилися не­стійкими до вітровалів і до багатьох хвороб. Це було відомо і до ство­рення даних культур, але не враховувалося через цінність деревини. Нині вони масово гинуть, тому гостро стоїть проблема їх заміни штуч­ними або природними деревостанами з інших видів. На межі ниж­нього і верхнього лісових поясів формуються мішані деревостани з бука, ялини європейської і ялиці білої, які поступово, з висотою, за­міщуються ялицевими (нині на невеликих площах) та ялиновими. На бідніших фунтах ростуть ялинники чорничні, ялинові ліси зелено- мошні та довгомошні.

Ялина європейська, або смерека (Picea abies), утворює як чисті, так і мішані деревостани. Найбільш продуктивними є ялинові ліси ква- сеничні на багатих буроземних грунтах. Під високим (до ЗО м) густим деревним наметом ялини створюється сильне затінення, унаслідок чого під ним ростуть поодинокі екземпляри підліску — смородини карпатської, жимолості чорної. Зріджений трав'янистий покрив фор­мується з квасениці, живокіста серцеподібного, купени кільчастої, дзвоників ялицевих (Campanula abietina), цицербіти альпійської (Cicerbita alpinä), зеленчука жовтого, медунки червоної, герані Роберта (Geranium mbertianum).

Ялиця біла (Abies alba) за своєю вибагливістю до екологічних умов близька до бука і тому досить часто росте поряд з ним. Однак вона не полюбляє карбонатні та надто лужні грунти, тому частіше росте в ниж­ніх частинах схилів та котловинах. Унаслідок цього ялицеві ліси роз­ташовані в буковому поясі на висоті 300-900 м. Чисті деревостани зу­стрічаються рідко, але вони мають високу продуктивність. У складі трав'янистого покриву таких лісів відмічається висотна зональність. У нижніх частинах схилів переважають квасениця, веснівка дволиста, види роду маренка, а з висотою з'являються чагарничково-зелено- мошні ліси за участю чорниці. В усіх ялицевих лісах поширені немо­ральні види — маренка пахуча, підлісник європейський (Sanicula europaea) та ін. Мішані ліси ялиці з буком і ялиною більш поширені, ніж чисті, але вони також не утворюють окремих поясів, а зустріча­ються масивами серед букових і штучних ялинових.

У Карпатах на невеликих площах уздовж річок, по долинах рос­туть вільхові ліси з вільхи сірої (Alnus іпсапа), а в передгірному поясі — з вільхи чорної (A. glutinosà). У деревостані вільхи чорної часто відзна­чається домішка осики (Populus tremula) і берези повислої. Трав'янис­тий покрив досить багатий і складається частіше з розхідника звичай­ного (іGlechoma hederacea), розрив-трави звичайної (Impatiens noli- tangere), хвоща болотного (Equisetum arvense), підбіл а звичайного або мати-й-мачухи ( Tussilago farfara), таволги в'язолистої. У першому ярусі лісів з переважанням вільхи чорної можуть бути береза повисла, ясен звичайний.

На межі верхнього лісового і субальпійського поясів знаходяться букове криволісся (на заході), ялинове криволісся (на сході) та слан- ники. Букове криволісся — це густі, низькорослі (2—3 м, іноді до 8 м заввишки) насадження, у яких ростуть деякі бореальні (чорниця, квасениця, білоус стиснутий, хвощі, плауни) та високогірні лучні види. Ялинове криволісся — це зріджене, невисоке угруповання за участю ялини, яка під впливом вітрів має прапороподібну форму крони. У підліску можливі бузина червона, жимолость чорна, горобина звичай­на. Трав'янистий покрив складається із видів, властивих ялиновим лісам, а також видів, що ростуть на полонинах. Сланники утворюють­ся на невеликих площах з ялівця сибірського (/. sibirica). Це дуже густі зарості. З трав'янистих рослин зустрічаються чорниця, чебрець аль­пійський ( Thymus alpestris), тонконіг Ше (Poa chaixii), тимофіївка аль­пійська (Phleum alpinum), ожика судетська (Luzula sudetica), осока віч­нозелена (С. sempervirens), сольданела угорська (Soldanella hungarica), ситник трироздільний (Juncus trifldus).

У субальпійському поясі на великих площах поширені полонини й гірські луки. Полонини — це безліса поверхня, вкрита трав'янисти­ми і кущовими рослинами, мохами і лишайниками. Серед трав'янис­тих рослин поширені біловус стиснутий, ситник трироздільний, кос­триця червона, а серед кущових — сосна жереп (P. mugo), рододендрон східнокарпатський (Rhododendron kotschyi). Справжні луки мають вічнозеленоосокові, дернисто щучникові, мальвовокострицеві, альпійськотонконогові та інші угруповання. Основу луків складають костриця червона і лучна, мітлиця тонка, гребінник звичайний, паху­ча трава звичайна. Крім того, на луках поширені гірські види - арніка гірська (Arnica montana), нечуйвітер оранжево-червоний (Ніегасіит aurantiacum), астранція велика (Astrantie major), купина кільчаста.

Альпійський пояс є лише в найвищій частині гір. Тут панують аль­пійські та аркто-альпійські види: осока вічнозелена і зігнута (С. curvula), ситник трироздільний, костриця лежача (Festuca supinä). На скелях і кам'янистих розсипах альпійського поясу ростуть низькорослі, сланні та подушкоподібні форми рослин: волошка м'яка (Centaurea mollis), котячі лапки карпатські (Antennaria carpatica), кардамінопсіс занедба­ний (Cardaminopsis neglect а), едельвейс альпійський, або шовкова ко­сиця (Leontopodium alpinum), тирлич жовтий (Gentiana lutea) та безстеб- ловий (G. acaulis), первоцвіт полонинський (Primula poloninensis), ане­мона нарцисоцвіта (Апетопа narcissißora), дріада восьмипелюсткова (Dryas octopetala), волошка східнокарпатська (С. kotschyana), ліннея пі­внічна (Linnaea boreal is), бартсія альпійська (Bartsia alpina), айстра аль­пійська (Aster alpinus).









Последнее изменение этой страницы: 2016-04-06; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su не принадлежат авторские права, размещенных материалов. Все права принадлежать их авторам. Обратная связь